Джерело вознесіння

42

— Гаразд, — промовив Евенд обвівши на мапі шматком вугілля інший район. — А тут що?

Дему почухав підборіддя.

— Ґрейнфілд? Аристократський квартал, мій пане.

— Колись був, — виправив його колишній король. — У Ґрейнфілді жили багато родичів сім’ї Венчерів. Коли мій батько залишив місто, більшість із них послідувала за ним.

— Ну, в такому разі, гадаю, їхні будинки зайняли переселенці-скаа.

Евенд кивнув.

— Висели їх звідти.

— Перепрошую, мій пане? — здивувався Дему.

Вони стояли біля входу до портика для карет замку Венчерів. Просторим приміщенням хаотично пересувалися солдати. Багато хто з них був не в уніформі, адже вони були зараз не на службі. Евенд більше не був королем, та коли він попросив їх прийти — вони прийшли.

Це про щось та й говорило.

— Ми повинні виселити скаа з тих будинків, — наполягав Евенд. — Будинки аристократів — це зазвичай кам’яні маєтки з великою кількістю маленьких кімнат. Їх надзвичайно складно обігріти — для кожного приміщення знадобиться своя пічка. Звичайно, халупи скаа справляють гнітюче враження, але зате там великі печі та відкриті, великі кімнати.

Дему повільно кивнув.

— Пан Всевладар не міг дозволити, аби його робітники повмирали від холоду, — вів далі молодий Венчер. — Виходить, ці халупи — найкращий спосіб ефективно обігріти велику людську популяцію за наявності обмежених ресурсів.

— Я зрозумів, мій пане, — відповів капітан.

— Але не змушуй їх, Дему, — попросив Евенд. — Мій особистий охоронець — навіть у супроводі цілої армії волонтерів — не представляє офіційну владу міста. Якщо якась родина захоче залишитися у самовільно зайнятому маєтку, хай залишаються. Просто дай їм знати, що у них є альтернатива смерті від холоду.

Дему кивнув і вирушив роздавати команди. Цієї миті прибув посланець — і Евенд обернувся до нього. Чоловік мусив продиратися до колишнього короля крізь організований хаос, що панував на подвір’ї.

Евенд кивнув щойно прибулому.

— Ти з групи розвідників-руйнівників, вірно?

Той кивнув і вклонився. Він теж був без уніформи — також солдат, але не з гвардії Евенда. То був молодий чоловік з потужною щелепою, залисиною та щирою усмішкою.

— Ми знайомі? — спитав Евенд.

— Я вам допоміг рік тому, мій пане, — відповів чоловік. — Я пропустив вас у палац Пана Всевладаря, аби ви допомогли врятувати леді Вен.

— Ґорейдел, — промовив Евенд, пригадавши його. — Ти був у особистій гвардії Пана Всевладаря.

— Після того дня я долучився до вашої армії. Здавалося, це була чудова нагода для цього.

Евенд усміхнувся.

— Більше в мене немає армії, Ґорейделе, але я вдячний тобі, що ти прийшов допомогти нам сьогодні. То що розповіси?

— Ви мали рацію, мій пане, — відповів Ґорейдел, — скаа уже знищили всі меблі в покинутих будинках. Але мало хто згадав про стіни. Добряча половина покинутих маєтків мають всередині дерев’яні стіни, ну, і більшість халуп з дерева зроблені. А ще у більшості з них дерев’яні дахи.

— Добре, — кивнув Евенд.

Він окинув поглядом присутніх. Нікому з них він про свої плани не розповів — просто попросив охочих допомогти йому виконати певну фізичну роботу. Та він не очікував, що на його заклик відгукнуться сотні людей.

— Здається, зібрався величезний загін, — промовив Дему, зупиняючись біля Евенда.

Той кивнув і жестом відпустив Горейдела.

— Значить, ми зможемо втілити ще більше амбітних проектів, ніж я розраховував.

— Мій пане… Ви впевнені, що ви хочете самі почати руйнувати місто?

— Ми або втратимо будівлі, або втратимо людей, — рішуче відповів Евенд. — Хай краще страждають будинки.

— А якщо король спробує нас зупинити?

— Тоді ми підкоримося його вимогам. Та я не думаю, що лорд Пенрод виступить проти цього. Він занадто зайнятий протягуванням у Зібрання закону, який дозволить віддати місто моєму батькові. До того ж йому навіть краще, щоб ці люди зайнялися якоюсь роботою, а не сиділи у своїх халупах і трусилися від страху.

Дему замовчав, як і Евенд — вони обоє розуміли, наскільки непевним є їхнє становище. Після замаху на молодого Венчера та передачі влади минуло замало часу, і містяни досі були приголомшені. Цетт надалі лишався у пастці в замку Гастінгів, а його військо було готове атакувати місто. Лютадель нагадував людину, біля горла якої тримали ножа. З кожним подихом лезо дедалі глибше врізалося у шкіру.

«Зараз я нічого не можу з цим зробити, — подумав Евенд. — Спершу потрібно подбати про те, аби люди протягом кількох наступних ночей не повмирали від холоду».

Попри те, що надворі був день, попри те, що він був у плащі, попри те, що він був у приміщенні, він усе одно відчував пронизливий холод. Звісно, в Лютаделі живе багато людей, але якщо йому вдасться зібрати достатньо їх, аби зруйнувати достатньо будівель, можливо, він зміг би зробити щось корисне.

— Мій пане!

Евенд обернувся й побачив, що до нього наближається низький чоловік із довгими вусами.

— А, Фелте! — привітався він. — Є якісь новини?

Він займався проблемою отруєної їжі, а конкретно — намагався зрозуміти, як негідники змогли пробратися до міста.

Фелт кивнув.

— Є, мій пане. Ми допитали біженців у присутності підбурювача — і нічого. А тоді я замислився. Біженці — це занадто очевидно. Чужаки в місті? Звичайно, в першу чергу підозра впаде на них. Я згадав, скільки неприємностей сталося останнім часом з колодязями, їжею і так далі… і дійшов висновку, що хтось регулярно пробирався до міста, а потім з нього вислизав.

Евенд кивнув. Вони невідступно слідкували за солдатами Цетта, які засіли у замку Гастінгів, і ніхто з них на отруєнні їжі або води не попався. Залишався варіант, що це робить з-імли-народжений Страффа, але Вен не вважала, що за отруєннями стоїть саме він. Евенд сподівався, що слід — якщо його взагалі виявлять — зрештою приведе до його власного палацу і допоможе виявити, кого з його людей замінив кандра.

— Отже? — спитав Евенд.

— Я допитав людей, які керують проходами, — вів далі Фелт. — Гадаю, вони тут теж ні до чого.

— Проходами?

— Таємними проходами у стінах, — кивнув Фелт. — Тунелі й усяке таке…

— У нас є таке? — здивувався молодий Венчер.

— Звісно, мій пане. За часів правління Пана Всевладаря, злодіям-скаа було дуже нелегко пересуватися між містами. Усіх, хто входив до Лютаделя, записували та допитували. Відповідно, були дуже поширені таємні способи пробратися до міста. Більшість із них уже зачинені — зокрема ті з них, де людей підіймали та опускали на мотузках. Кілька з таких проходів досі чинні, але навряд чи шпигуни пройшли ними. Коли отруїли перший колодязь, ті, хто керують проходами, страшенно перелякалися, що в усьому звинуватять їх. Відтоді вони лише випускають людей, які хочуть втекти з обложеного міста.

Евенд нахмурився. Він, сказати чесно, навіть і не знав, що думати про той факт, що люди порушували його наказ зачинити брами й нікого не впускати до міста й не випускати з нього.

— Потім, — вів далі Фелт, — я перевірив річку.

— Ми про це теж думали. Ґрати, які закривають канали, в порядку.

Фелт посміхнувся.

— Ага, аякже. Я наказав своїм людям пірнути й перевірити під водою — вони виявили, що ці ґрати тримаються на місці на кількох замках.

— Що?!

— Хтось їх зламав, мій пане, а потім повісив на них замки, аби вигляд ґрат не викликав підозр. Отже, в такий спосіб негідники можуть спокійно пробиратися до міста й вибиратися з нього водою.

Еленд здивовано підняв брову.

— Накажете замінити ґрати? — поцікавився Фелт.

— Ні. Просто замініть ті замки на інші та поставте вартових. Я хочу, аби наступного разу, коли отруювачі поткнуться до міста, їх упіймали.

Фелт кивнув і зі щасливою усмішкою на обличчі вирушив виконувати наказ. Його здібності шпигуна останнім часом нечасто ставали в пригоді, й він, здається, щиро тішився дорученням, отриманим від Евенда. Молодий Венчер своєю чергою відзначив, що треба залучити Фелта до виявлення шпигуна-кандри — якщо, звісно, він сам ним не був.

— Мій пане, — підійшов до нього Дему. — Гадаю, я можу висловити ще одне припущення щодо того, як відбувається отруєння.

— Справді? — обернувся до нього Еленд.

Дему кивнув і подав знак якомусь юнаку, котрий стояв трохи на віддалі. На вигляд йому було років вісімнадцять, а брудне обличчя та одяг видавали в ньому робітника-скаа.

— Це — Ларн, — представив його Дему. — Член моєї громади.

Юнак вклонився Елендові; з усієї його постави було зрозуміло, що він страшенно хвилюється.

— Говори, Ларне, — підштовхнув його ліктем капітан. — Розкажи лорду Венчеру, що ти бачив.

— Ну, мій пане, — пробелькотів той, — я намагався розповісти про це королю… Новому королю, я хотів сказати.

Ларн увесь почервонів від зніяковіння.

— Усе гаразд, — заспокоїв його Еленд. — Продовжуй.

— Але його люди мене не пустили. Сказали, що у короля немає на це часу. Тому я прийшов до лорда Дему. Я гадав, можливо, він повірить мені…

— Та що сталося? — нетерпляче спитав Евенд.

— Інквізитор, мій пане, — тихо промовив Ларн. — Я бачив у місті інквізитора.

Евенду раптом стало холодно.

— Ти впевнений?

Юнак кивнув.

— Я все своє життя прожив у Лютаделі, мій пане. Я багато разів бачив страти… Я б точно впізнав одне з цих чудовиськ. Я бачив його. Штирі в очах, високий, у накидці, прокрадався кудись вночі. Це було неподалік центру міста. Присягаюся.

Евенд перезирнувся з Дему.

— Не він один його бачив, мій пане, — тихо додав той. — Деякі з членів моєї громади стверджують, що бачили інквізитора, який тинявся неподалік Кредік-Шо. Я на ці повідомлення спершу не звернув уваги… але Ларн заслуговує на довіру. Якщо він щось сказав — значить, так і було. У нього зір майже настільки ж добрий, як і в оловооких.

Евенд повільно кивнув та відрядив кількох своїх гвардійців перевірити той район. Після цього колишній король знову переключив свою увагу на заготівлю деревини. Він роздавав накази, організовував солдатів у команди — якісь він відправляв працювати, якісь — шукати ще робітників. З огляду на брак палива, більшість міських кузень позачинялася, і їхні працівники тепер тинялися без діла. Можна було бодай чимось їх зайняти.

Він побачив, як у поглядах цих чоловіків, коли вони почали розходитися, ключем б’є енергія. Евенду була знайома ця рішучість, ця впевненість ходи. Це був наслідок сатисфакції, коли ти чимось займаєшся, а не сидиш і чекаєш знаку діяти від долі — або короля.

Евенд знову повернувся до мапи, роблячи на ній нові позначки. Краєм ока він помітив, що увійшов Гем.

— То ось куди всі поділися! — вигукнув він. — А я ж бо дивлюся, що на тренувальних майданчиках зовсім порожньо.

Евенд, усміхаючись, поглянув на нього.

— Ти знову в мундирі? — сказав Гем.

Колишній король окинув поглядом свій одяг, розроблений спеціально для того, аби миттєво виділятися на тлі вкритого попелом міста.

— Так.

— Це дуже погано, — зітхнув Гем. — Нікому не слід носити мундир.

Еленд здивовано підняв брову. Перед обличчям зими, що невблаганно наближалася, Гем нарешті піддягнув під жилет сорочку. Але й надалі був без плаща або сюртука.

Колишній король повернувся до мали.

— Цей одяг мені пасує, — промовив він. — Я в ньому добре почуваюся. До речі, мені здається, що твій жилет у якомусь сенсі — також мундир.

— Нічого подібного.

— Справді? Ніщо більше не видає в людині громила, як те, що він узимку не носить плаща, Геме. Ти використовував свій одяг для того, аби змінити реакцію людей на тебе, аби дати їм зрозуміти, хто ти такий і що з себе являєш, — але саме таким цілям і слугує форма.

— Хм… Цікавий погляд на речі.

— Та ну! — здивувався Еленд. — Ти ніколи не сперечався на цю тему з Бризом?

Гем похитав головою та відвернувся до загонів солдатів, які слухали накази щойно призначених молодим Венчером командирів.

«Він змінився, — подумав Еленд. — Керування містом, розв’язання всіх цих проблем — це навіть його змінило».

Громило тепер зробився більш поважним, більш зосередженим. Нічого дивного, адже він набагато більше за решту команди займався безпекою міста. Іноді навіть забувалося, що волелюбний громило був сім’янином. Гем небагато розповідав про свою дружину Мардру та двох дітей. Еленду здавалося, що це було через звичку, адже добрячу частину свого подружнього життя він провів далеко від родини, аби не наражати їх на небезпеку.

«Усе це місто — моя родина», — думав Еленд, дивлячись, як солдати вирушають виконувати завдання.

Хтось міг би сказати, що така проста робота, як збирання дров для опалення житла, — це нікчемно неважлива справа як для міста, якому загрожують три армії. Та Евенд знав, що скаа, які замерзали на смерть цими днями, приймуть дерево для опалення з такою само вдячністю, як і порятунок від ворожих військ.

А насправді Евенд у якомусь сенсі відчував те саме, що й ці солдати. Він відчував задоволення і навіть радість від того, що бодай щось робив, аби допомогти іншим.

— А що, як Цетт атакує нас? — промовив Гем, не обертаючись. — Адже велика частина нашого війська зараз просто розбрелася містом.

— Навіть якщо в моєму загоні зібралася тисяча осіб, для обороноспроможності міста це не така вже й велика втрата. До того ж Кривоніг вважає, що у нас буде достатньо часу, аби всіх зібрати. Ми маємо всюди посланців.

Евенд знову поглянув на мапу.

— У будь-якому разі, — додав він, — я не думаю, що Цетт наважиться найближчим часом нападати. У замку він у безпеці — нам його нізащо не захопити, адже довелося б зняти зі стін купу людей, і таким чином залишити ті без захисту. Єдине, про що йому справді треба хвилюватися, — так це про мого батька.

Евенд раптом замовк.

— Що таке? — спитав Гем.

— Ось для чого він сюди прийшов! — здивовано вигукнув Евенд. — Не розумієш? Він навмисне спалив усі мости. Якщо Страфф піде в атаку, військо Цетта битиметься з нами. Він пов’язав свою долю з нашою!

— Доволі відчайдушний крок, — нахмурився Гем.

Евенд кивнув, прокручуючи в пам’яті свою вечерю з Цеттом.

— Відчайдушний — це дуже влучне визначення. Цетт і справді у відчаї з якоїсь причини, щоправда, я так і не зміг зрозуміти, з якої. Але так чи інак, прийшовши сюди, він став на наш бік у протистоянні зі Страффом, незалежно від того, чи хотіли ми цього союзу, чи ні.

— Але що, як Зібрання вирішить здати місто Страффу? Якщо наше військо об’єднається зі Страффом та виб’є Цетта з його твердині?

— Ну, він знав, на який ризик іде, — махнув рукою Евенд.

«Цетт і не збирався уникати протистояння в межах Лютаделя. Він налаштований або захопити місто, або померти. Він вичікує, сподіваючись, що Страфф атакує, і боїться, що ми йому просто здамося. Але Страфф нізащо не буде брати місто силою, бо він боїться Вен. Тристоронній глухий кут. І четвертий елемент — колоси, дій яких ніхто не здатен передбачити».

Хтось повинен був вивести шальки терезів з рівноваги.

— Дему, — покликав капітана Еленд. — Ти готовий заступити на командування?

Той озирнувся і кивнув.

Еленд Венчер обернувся до Гема.

— У мене до тебе запитання, — промовив він.

Громило здивовано підняв брову.

— Чи здатен ти зараз на шалені вчинки?

Еленд вивів свого коня з тунелю на вибоїсту ділянку землі за межами Лютаделя. Обернувшись, колишній король подивився на міські мури. Він сподівався, що солдати отримали повідомлення від нього та не приймуть його за шпигуна або ворожого розвідника. Йому б не хотілося, аби потім у біографіях, які вивчає Тіндвіл, про нього розповідалося як про скинутого парламентом короля, який помер від стріли, пущеної його ж солдатом.

Гем вивів з тунелю крихітну сиву жінку. Як і здогадувався Еленд, громило легко знайшов підходящий прохід, яким вони змогли б вийти з міста.

— Ось так, — промовила стара, спершись на свій костур.

— Дякую тобі, добра жінко, — сказав молодий Венчер. — Ти сьогодні чудово послужила домінії.

Жінка фиркнула, піднявши брову, — й Еленд зрозумів, що вона майже сліпа. Він усміхнувся, витягнув капшук з монетами та вручив їй. Стара схопила його покарлюченими, проте на диво вправними пальцями, полізла всередину та швидко перерахувала вміст.

— На три більше?

— Це за те, аби ти тут поставила вартового, — пояснив Еленд. — Нехай очікує нашого повернення.

— Повернення? — здивувалася жінка. — Ви не тікаєте з міста.

— Ні. Просто маю справи в таборі однієї з армій.

Жінка знову здивовано підняла брову.

— Гаразд, це вже не баби справа, — пробурмотіла вона та зникла у тунелі, постукуючи перед собою костуром. — Ви заплатили три зверху — то я сюди на кілька годин посаджу онучка, най вас чекає. Заради Пана Всевладаря, у мене їх повно.

Гем дивився їй услід, у його очах проскочила іскра любові.

— Як давно ти про нього знаєш? — поцікавився Еленд, спостерігаючи за тим, як пара кремезних чоловіків закривають вхід валунами.

Наполовину викопаний, наполовину вибитий у гірській породі, цей тунель був надзвичайним досягненням місцевих майстрів. Навіть після того, як Еленд почув від Фелта про існування цих проходів, його все одно шокувала подорож одним із них — та ще й, як виявилося, вхід до нього розташовувався за кілька хвилин верхи від замку Венчерів.

Фальшива частина стіни стала на місце, і Гем обернувся.

— О, та я вже багато років знаю, — сказав він. — Баба Гільде пригощала мене цукерками, коли я був малим. Звісно, з її боку це був лише спосіб зробити непомітну, але націлену просто в яблучко рекламу її проходу. Коли я виріс, то неодноразово проводив цим тунелем до міста і з нього Мардру та дітей.

— Стривай, — зупинив його Еленд. — То ти виріс у Лютаделі?

— Звісно.

— На вулицях, як Вен?

Гем похитав головою.

— Не зовсім як Вен, — глухо промовив він, оглядаючи стіну. — Насправді я гадаю, що ніхто не ріс так, як росла вона. Мої батьки були скаа, але мій дід був аристократом. Зі злочинним світом я був знайомий, але більшу частину свого дитинства все-таки прожив з батьками. Ну, і окрім того — я був хлопцем, та ще й хлопцем великим, — обернувся він до Еленда. — Гадаю, це дуже багато значить.

Молодий Венчер кивнув.

— Ти ж не збираєшся потім закрити цей тунель, чи не так? — поцікавився Гем.

— Навіщо мені це? — здивувався Еленд.

Громило знизав плечима.

— Це місце, гадаю, доволі сильно суперечить твоїм поняттям про чесний бізнес. Певно, кожної ночі через цю діру тікають із міста люди. Баба Гільде зажила слави жінки, яка просто бере монети й ні про що не питає — ну, хіба що може трохи побуркотіти.

Гем мав рацію.

«Можливо, тому він мені про цей тунель і не розповідав, поки я сам не попросив показати».

Його друзі ходили по лезу ножа, підтримуючи тісні зв’язки з представниками злочинного світу, але в той самий час докладали усіх зусиль, аби створити державу, заради якої вони багато чим пожертвували.

— Я — не король, — промовив Евенд, ведучи коня в напрямку від міста. — І чим там Баба Гільде займається — мене не цікавить.

Гем поїхав з ним поруч; вигляд громило мав такий, ніби в нього гора з плечей звалилася. Та Евенд побачив з виразу його обличчя, що це полегшення швидко розвіялося, коли він знову задумався над тим, що вони роблять.

— Не подобається мені ця затія, Еле.

Вони зупинились, поки колишній король забирався в сідло.

— Мені також, — відповів він.

Гем глибоко зітхнув і кивнув головою.

«Мої старі друзяки-аристократи неодмінно спробували б мене відговорити від цього, — весело подумав Евенд. — Чому я оточив себе людьми, котрі настільки віддані Уцілілому? Вони очікують від свого лідера ірраціональних та ризикованих кроків».

— Я піду з тобою, — сказав Гем.

— Ні. Це нас не врятує. Залишайся і чекай на моє повернення. Якщо я не повернуся, розкажи Вен про те, що трапилося.

— Звісно, розкажу, — саркастично відповів громило. — І дістану її кинджали зі своїх грудей. Просто повертайся, домовились?

Евенд відсторонено кивнув. Його очі невідривно дивилися на ворожий табір перед ними. То була армія без наметів, карет, возів із їжею та слуг. Армія, яка вижерла довкола усю рослинність, залишивши тільки голу землю. Колишній король не зводив очей з армії колосів.

Віжки ковзали у спітнілих долонях Евенда. Він почувався зовсім не так, як тоді, коли йшов до табору Страффа або до замку, зайнятого Цеттом. Цього разу він був сам. Вен тепер не могла врятувати його, якщо щось піде не так: її рани досі не загоїлися. Та й узагалі — ніхто не знав, що задумав Евенд, окрім Гема.

«А що я взагалі винен містянам? — подумав Евенд. — Адже вони самі від мене відмовилися. Чому я й надалі намагаюся їх захистити?»

— Я впізнаю цей погляд, Еле, — промовив Гем. — Їдьмо назад?

Колишній король заплющив очі, тихо зітхнув… а тоді, розплющивши очі, погнав коня галопом.

Багато років тому він уже бачив колоса — але на цьому наполіг його батько. Страфф цим істотам не довіряв, і йому дуже не подобалось те, що в Північній Домінії розташовані їхні гарнізони, причому один з них був на відстані лише одного дня пішого ходу від його рідного міста Урто. Ті колоси були нагадуванням та попередженням від Пана Всевладаря.

Евенд гнав коня вперед з усіх сил, ніби намагаючись його швидкістю вгамувати свій страх. Якщо не рахувати того короткого візиту до гарнізону колосів неподалік Урто, то все, що він знав про цих створінь, він прочитав у книжках — а досвід спілкування з Тіндвіл значно послабив його колись абсолютну і дещо наївну віру в науку.

«Сподіваюся, цього таки вистачить», — подумав Евенд, наближаючись до їхнього табору.

Він стиснув зуби та притримав свого скакуна, побачивши неподалік групу колосів.

Вони були саме такими, якими він їх і пам’ятав. Одне велетенських розмірів чудовисько з туго напнутою та вкритою тріщинами шкірою вело за собою кількох чудовиськ середнього розміру, у яких кровоточиві тріщини в кутиках ротів і очей лише почали з’являтися. Позаду них, за своїм очільником чеберяли найменші — їхня шкіра мішками звисала під очима та руками.

Евенд, потягнувши за віжки, повів коня до найбільшого колоса.

— Відведіть мене до Жастеса.

— Злазь з коня, — наказав колос.

Евенд Венчер подивився йому просто в очі. Він, сидячи на коні, був із цим створінням майже на одній висоті.

— Відведіть мене до Жастеса.

Колос поглянув на нього своїми безпристрасними очима-намистинами. Від однієї очниці до іншої через перенісся тягнулася глибока тріщина, друга вела униз, до однієї з ніздрів. На самому носі шкіра була напнута так сильно, що він був дуже приплющений та на добрячих кілька сантиметрів стягнутий убік.

Це був момент істини. У книжках було написано, що створіння або зробить, як йому наказали, або одразу його атакує. Евенд, сидячи на коні, напружено чекав.

— Ходи, — коротко кинув колос і розвернувшись, пішов у бік табору.

Решта його загону оточила Елендового коня — скакун занервував. Евенд, потягнувши віжки, змусив тварину йти вперед. Вона неохоче послухалась.

Молодий Венчер мав би радіти своїй маленькій перемозі, але з кожним кроком ставав дедалі напруженішим. Вони увійшли до табору колосів. Це все одно, що добровільно полізти в пащу чудовиську. Все одно, що дати себе поглинути гірській лавині. Коли він ішов табором, колоси проводжали його поглядом байдужих червоних очей. Багато з них мовчки, заціпеніло стояли біля своїх похідних багать, ніби тупі від народження люди.

Інші билися. Вони вбивали одне одного, борсаючись на землі, просто на очах у своїх байдужих товаришів. Жоден філософ, науковець або мудрець не міг сказати напевне, що могло розлютити колосів. Здавалося, доброю мотивацією може бути жадібність. Так, іноді вони нападали на тих, у кого було багато їжі, убиваючи співплемінника за кусень яловичини. Очевидно, іншим потужним мотиватором був біль, як і кинутий виклик. Словом, абсолютно плотські, підсвідомі причини. Утім, іноді здавалося, що вони атакують одне одного взагалі безпідставно.

А після бійки вони могли розмовляти абсолютно спокійно, так ніби їхні дії до цього були цілком раціональними. Евенд здригнувся, почувши крики, але спробував заспокоїти себе, мовляв, усе з ним буде гаразд, поки він не дійде до Жастеса. Зазвичай колоси атакували лише одне одного.

Якщо тільки ними не оволодівала спрага крові.

Він відкинув цю думку, зосередившись натомість на тому, що розповідав про свій візит до табору колосів Сейзед. Створіння носили грубі залізні мечі з широкими лезами, як і казав террісієць. Що більшим був колос, то більшою була його зброя. Коли колос виростав настільки, що йому потрібен був новий меч, у нього залишалося лише два варіанти: або знайти той, який хтось викинув, або когось убити й забрати його меч. Популяція колосів часто могла обмежуватися збільшенням або зменшенням кількості доступних цій популяції мечів.

І ніхто з учених не знав, як ці істоти розмножуються.

Як і розповідав Сейзед, до лямок мечів колосів були прив’язані дивні маленькі капшуки.

«Цікаво, що це таке? — подумав Евенд. — За словами Сейзеда, найбільший колос може мати три або чотири таких капшуки. Але той, що веде мене до Жастеса, має їх майже двадцять».

Навіть найменший з колосів у цій групі мав їх аж три.

«Для чого ж вони? — міркував він. — Можливо, за допомогою того, що в цих капшуках, Жастес їх і контролює?»

Дізнатися, що там всередині, можна було, лише випросивши такий капшук у колоса — а він сумнівався, що хтось із них поділиться з ним.

Проходячи табором, він помітив іще дещо дивне: деякі з колосів тут носили одяг. Раніше Евенд бачив їх лише з пов’язками на стегнах, і слова Сейзеда це підтверджували. І все-таки багато хто з колосів мав на собі штани, сорочки або спідниці. Одяг вони собі підбирали не за розміром — на деяких з істот він сидів так туго, що ледве не рвався, а іншим доводилося підв’язуватися, аби нічого не впало. Також молодий Венчер бачив кількох великих колосів, які просто в’язали предмети одягу собі на голову або на руки.

— Ми — не колоси, — несподівано промовив той, що йшов першим.

— Тобто? — нахмурився Евенд.

— Ти вважаєш, що ми — колоси, — промовила істота страшенно натягнутими губами, від чого голос її звучав дуже дивно. — Ми — люди. Ми будемо жити у вашому місті. Ми вас повбиваємо і захопимо його.

Евенд здригнувся, зрозумівши раптом, де вони взяли весь цей одяг. Це ж із села, на яке перед тим напали колоси і звідки до Лютаделя прибули біженці. Здається, це було щось нове у способі мислення цих створінь. Чи вони завжди так вважали, але їх пригнічував Пан Всевладар? Вчений в Евенді був просто в захваті. Але загалом колишній король був добряче нажаханий.

Колос-провідник зупинився перед невеликою групою наметів — єдиною подібною структурою в усьому таборі. Після цього він розвернувся і закричав на все горло, перелякавши Елендового коня. Венчер намагався заспокоїти скакуна і не злетіти з його спини, а колос тим часом несподівано накинувся на одного зі своїх товаришів та почав лупасити його своїм важким кулаком.

Евенд свою битву виграв. А от колос-вожак — ні.

Евенд Венчер зліз зі свого коня та поплескав тварину по шиї, а колос, на якого напав головний, витягнув свій меч із грудей колишнього лідера. Той, що вижив — і мав тепер кілька порізів на шкірі не від розтягнення, — нахилився, аби забрати капшуки, прив’язані до спини трупа. Евенд з німим захватом слухав цього колоса.

— Він був поганим лідером, — нерозбірливо пробурмотів той.

«Я не можу дозволити цим монстрам напасти на моє місто, — подумав Евенд. — Я повинен щось зробити».

Потягнувши за собою коня, він розвернувся до колоса спиною та попрямував до відокремленої частини табору, вхід до якої охороняла група нервових молодиків в уніформі. Підійшовши, Евенд вручив одному з них віжки.

— Будь ласка, подбай про нього, — промовив він і пішов далі.

— Стривай! — закричав один з солдатів. — Стій!

Молодий Венчер різко розвернувся, зіткнувшись із приземкуватим чоловіком, який одночасно намагався наставити на нього спис і краєм ока слідкувати за колосами. Евенд не збирався здатися жорстким, він просто хотів не дати тривозі оволодіти собою — і тому волів не зупинятися. Та в підсумку в нього вийшов такий погляд, який вразив би навіть Тіндвіл.

Солдат аж скам’янів.

— Мене звати Евенд Венчер, — представився Евенд. — Чи знайоме тобі це ім’я?

Той кивнув.

— Можеш повідомити про мене лорду Лекалу. Просто увійди до намету переді мною.

Молодик рвонув уперед. Еленд пішов за ним до намету, біля якого стояли, нерішуче тупцяючи на місці, інші солдати.

«Як це вплинуло на них? — питав сам себе Еленд. — Жити поміж колосів, які настільки переважають тебе числом?»

Йому раптом стало їх настільки шкода, що він навіть не став намагатися пробитися всередину намету силою, а терпляче почекав, поки його не покличуть.

— Впустіть його! — наказав голос.

Еленд протиснувся між охоронців та відкинув запону.

Ці важкі місяці не пішли Жастесу Лекалу на користь. Кілька пасом волосся на голові виглядали просто жалюгідно — краще б уже поголився начисто. Його неохайний костюм весь був у плямах, під очима з’явилися величезні мішки. Він крокував наметом, і коли всередину зайшов Еленд, аж підскочив.

Потім він на мить застиг, широко розплющивши очі від подиву, і тремтливою рукою зачесав назад залишки волосся на голові.

— Еленде? — промовив він. — Заради Пана Всевладаря, що це з тобою сталося?

— Відповідальність, Жастесе, — тихо відповів той. — Здається, жоден із нас не був до неї готовий.

— Геть, — наказав Лекал своїм охоронцям, махнувши рукою.

Ті протиснулися повз Еленда й вийшли назовні, закривши за собою намет.

— Давненько не бачилися, Еленде, — ледве чутно прохопився гірким смішком Жастес.

Еленд кивнув.

— Я часто згадую ті часи, — вів він далі, — згадую, як ми сиділи у твоєму або моєму барлогу та пили з Телденом. Які ж ми невинні була, га?

— Невинні — та повні надії.

— Хочеш випити? — підійшов до столу Жастес.

Еленд поглянув на пляшки та фляги, що валялися у кутку намету. Всі вони були порожні. Жастес витягнув зі столу повну пляшку та налив Еленду в маленьку чашу — її розмір та чистий колір напою вказували на те, що це не звичайне столове вино.

Венчер прийняв чашу, але пити не став.

— Що з тобою сталося, Жастесе? Як той розумний, глибокий філософ, якого я знав, перетворився на тирана?

— Тирана? — різко перепитав Лекал, одним махом випивши своє вино. — Я — не тиран. От твій батько — він тиран. А я — просто реаліст.

— Як на мене, сидіти в таборі, оточеному армією колосів, — це не позиція реаліста.

— Я можу їх контролювати.

— А як же Суїсна? — поцікавився Еленд. — Те село, яке вони стерли з лиця землі дорогою сюди?

Жастес здригнувся.

— Це був нещасний випадок.

Молодий Венчер поглянув на напій, який він тримав у руці, й кинув його вбік — вино забризкало запилюжену тканину намету.

— Це — не лігво мого батька, і ми з тобою більше не друзі. Я нізащо не називатиму другом того, хто веде на моє місто ось цих тварюк. Що з твоєю честю стало, Жастесе Лекале?

Жастес фиркнув, дивлячись на розлитий напій.

— Оце твоя вічна проблема, Еленд. Ти такий самовпевнений, такий оптиміст, завжди правий!

— Ми всі були оптимістами! — зробив крок вперед Еленд. — Ми хотіли змінити світ, Жастесе, а не знищити його!

— Справді? — не погодився Лекал, демонструючи впертість, якої раніше Еленд у своєму другові не помічав. — Хочеш знати, чому я тут, Еленде? Ти взагалі цікавився тим, що у Південній Домінії відбувається, поки ти тут у Лютаделі в дорослого бавився?

— Мені шкода, що таке нещастя спіткало твою родину, Жастесе.

— Шкода?! — вигукнув той, хапаючи зі столу пляшку. — Тобі шкода? А я ж просто втілював у життя твої плани, Еленде. Я робив усе, про що ми стільки говорили! Свободу їм дав, дотримувався політичної чесності. Я довіряв своїм союзникам і не намагався на них тиснути. І знаєш, чим усе скінчилося?

Еленд заплющив очі.

— Вони всіх убили! — закричав Жастес. — Ось як чинять переможці. Вони вбивають суперників та їхні родини — навіть малих дівчаток, навіть немовлят. І залишають їхні тіла як попередження. Оце — якісна політика. Ось так утримують владу!

— Легко в щось повірити, якщо постійно перемагаєш, Жастесе, — промовив Евенд, розплющуючи очі. — Але саме втрати визначають віру людини.

— Втрати? — обурився Лекал. — Моя сестра була просто втратою?

— Ні, я хотів сказати…

— Досить! — перебив його Жастес, гучно поставивши пляшку на стіл. — Варто!

Запона намету відсунулась убік, і всередину зайшли двоє чоловіків.

— Схопити Його Величність! — наказав Жастес, махнувши рукою. — Відправте до міста посланця, скажіть, що ми вимагаємо переговорів.

— Я більше не король, Жастесе.

Жастес Лекал завмер.

— Гадаєш, я би прийшов сюди й дав себе схопити, якби я був королем? — гірко усміхнувся Евенд. — Вони мене усунули. Зібрання висунуло мені вотум недовіри та обрало нового короля.

— Ти — жалюгідний ідіот, — промовив Лекал.

— Втрати, Жастесе… Мені не так важко, як було тобі, але, гадаю, я тебе розумію.

— Значить, — пригладив залишки волосся той, — це вишукане вбрання і зачіска тебе не врятували?

— Бери своїх колосів і вшивайся звідси, Жастесе.

— Ти ніби як погрожуєш мені, Евенде? Ти більше не король, армії у тебе тепер нема, та й твоєї з-імли-народженої я щось теж не бачу поруч. То на чому засновані твої погрози?

— Вони ж колоси, — наполягав Венчер. — Ти справді хочеш дати їм захопити місто? Це ж твій дім, Жастесе — або принаймні воно було твоїм домом раніше. Там, за мурами, тисячі людей!

— Я… я можу тримати свою армію під контролем.

— Ні, сумніваюся, що ти зможеш їх контролювати. Що взагалі сталося? Вони вирішили, що їм потрібен король? Вирішили, що якщо у людей таке є, то і їм треба? І що вони носять у цих своїх капшуках?

Жастес не відповідав.

Евенд зітхнув.

— Що буде, якщо один із них раптом накинеться на тебе?

Жастес похитав головою.

— Вибач, Еленде, — тихо промовив він. — Я не можу допустити, аби Страфф отримав увесь атій.

— А як же мої люди?

Жастес іще на мить замислився, потім зніяковіло опустив очі та махнув своїм охоронцям. Один із них поклав руку на плече Евенда Венчера.

Реакція Еленда здивувала навіть його самого. Він різко махнув ліктем, поціливши солдату просто в обличчя та зламавши йому носа, після чого збив другого з ніг ударом в ногу. І, перш ніж Жастес встиг навіть крикнути, Еленд накинувся на нього.

Вихопивши з-за халяви черевика обсидіановий ніж, який дала йому Вен, молодий Венчер схопив Жастеса Лекала за плече. Він заверещав не своїм голосом, і Еленд, навіть не тямлячи, що саме він робить, завалив свого старого друга спиною на стіл та з усієї сили встромив кинджал йому в плече.

Той жалісливо заголосив.

— Якби твоя смерть могла принести бодай якусь користь, Жастесе, — проричав Еленд, — я б тебе зарізав просто зараз. Та я не знаю, як саме ти контролюєш цих повтор, і не хочу давати їм волю.

До намету вбігли солдати, але Еленд навіть не поглянув на них. Він ударив Жастеса в обличчя вільною рукою, змусивши його замовкнути.

— Слухай уважно, — промовив молодий Венчер. — Мені начхати на те, що тобі боляче, мені байдуже, що ти більше не віриш у філософію та науки, а також мені наплювати з найвищої дзвіниці в Лютаделі, якщо ти, бавлячись у політику зі Страффом і Цеттом, дограєшся до того, що тебе вб’ють. Але мені не начхати на те, що ти загрожуєш моєму народові. Я хочу, аби ти зі своїм військом вимітався з моєї домінії та напав на вотчину або Страффа, або Цетта. Мені плювати — вони обоє беззахисні. І я обіцяю, що нікому з твоїх ворогів атій не дістанеться. І дозволь мені дати тобі дружню пораду. Поміркуй трошки над цією раною у твоїй руці, Жастесе. Я був твоїм найкращим другом, а тепер — я ледве тебе не вбив. Якого ти біса сидиш у самому серці армії цих довбаних колосів?

Солдати оточували його. Еленд встав, витягнувши лезо з тіла Жастеса, розвернувши свого колишнього друга та приставивши кинджал до його горла.

Вартові завмерли.

— Я йду звідси, — оголосив Еленд, штовхаючи перед собою причмеленого Жастеса та виходячи з намету.

Лише зараз він з тривогою зауважив, що солдатів залишилося не більше десятка. А Сейзед нарахував більше. Куди ж Жастес їх подів?

Елендового коня ніде не було видно. Тому він, не спускаючи очей з вартових, тягнув Жастеса до невидимої лінії, що відділяла людський табір від території колосів. Перетнувши її, Венчер різко розвернувся та штовхнув Жастеса до його людей. Ті впіймали його, не давши впасти, й один із них одразу почав накладати на поранене плече пов’язку. Інші кинулися було навздогін Еленду, але потім нерішуче зупинилися.

Еленд зайшов на територію колосів. Озирнувшись, він побачив жалюгідно маленьку групу солдатів, а у їхньому центрі — Жастеса. Попри те що вартові прикривали собою свого лорда, Еленд добре побачив, як Жастес Лекал дивиться на нього. З ненавистю. Він не відступить. Той Жастес, якого знав Еленд, помер — і його місце зайняв продукт нового світу, який абсолютно не мав симпатій до філософів та ідеалістів.

Молодий Венчер розвернувся та пішов до колосів. До нього наближалася група цих істот. Чи були це ті самі, які привели його сюди? Він не знав.

— Виведи мене звідси, — наказав Еленд, дивлячись просто в очі найбільшому з колосів.

Чи то Еленд внаслідок цього короткого візиту став більш владним, чи то цей колос виявився не таким сміливим, але сперечатися він не став. Потвора просто кивнула й пішла в напрямку виходу з табору; його загін оточив колишнього короля Лютаделя.

«Дарма я сюди попхався, — розчаровано подумав Еленд. — Тільки налаштував проти себе Жастеса. Марно ризикував своїм життям. Хоч би вдалося з’ясувати, що було в тих капшуках!»

Він уважно поглянув на групу колосів довкола себе. Це була цілком типова група — вона складалася з особин зростом від півтора до трьох метрів. Вони повільно йшли, згорбившись…

Еленд досі тримав у руці кинджал.

«Це дурість», — встиг подумати він.

Але чомусь, не стримавшись, обрав найменшого колоса та, набравши повні груди повітря, кинувся на нього.

Решта групи просто зупинилась і спостерігала. Створіння, на яке кинувся Еленд, встигло ухилитися — але у невдалому напрямку. Він налетів на свого товариша-колоса, заввишки як він сам, і Венчер всадив кинджал йому в спину.

Та навіть попри те, що він напав на найменшого в групі, той нещасний виявився надзвичайно сильним. Він скинув від себе Еленда, заголосивши від болю. Втім, колишній король не випустив з рук кинджал.

«Не можна дати йому дістати меч», — майнуло йому в голові, коли він, піднявшись, встромив лезо в ногу істоти.

Колос знову впав, однією рукою ударивши Еленда, а іншою — потягнувшись до руків’я меча. Удар прийшовся молодому Венчеру в груди, і він звалився на вкриту попелом землю. Він застогнав, хапаючи ротом повітря. Колос дістав меч, але піднятися не зміг. З обох ран від кинджала хльостала багряна кров — вона здавалася більш яскравою та блискучою, ніж людська — можливо, через контраст з синьою шкірою.

Колос нарешті звівся на рівні ноги, й Еленд усвідомив свою помилку. Він дозволив взяти над собою гору адреналіну, який накрив його хвилею після сутички з Жастесом, та розчаруванню від неможливості зупинити ворожі армії. Так, останнім часом він багато займався фехтуванням, але все-таки до того, щоб перемогти колоса, йому було ще далеко.

Але було вже занадто пізно про це шкодувати.

Еленд відкотився вбік, і в землю поруч із ним вдарив грубий, більше схожий на ціпок меч. Інстинкти перемогли жах, і повторного удару він також майже уникнув. Щоправда, трошки зачепило бік, і його колись білий мундир забризкало кров’ю — але болю він не відчув.

«Для бійця з кинджалом є тільки один спосіб перемогти бійця з мечем…» — подумав Еленд.

Як не дивно, це йому казав не один з його вчителів і навіть не Вен. Він і сам не знав, де почув ці слова, але вони видалися йому надзвичайно правдивими.

«Підберися якомога ближче — і швидко його вбий».

І Еленд атакував. Колос теж замахнувся мечем. Молодий Венчер добре бачив цей удар, але ніяк його відбити вже не міг. Йому нічого не залишалося, окрім як кинутися вперед, піднявши ніж і стиснувши зуби.

Дивом пробившись упритул до чудовиська, колишній король встромив йому кинджал просто в око, але той своєю чергою встиг вдарити його руків’ям меча у живіт.

Вони обоє впали.

Еленд тихо застогнав, повільно приходячи до тями — він лежав на твердій, вкритій попелом землі, з якої навіть бур’яни з корінням повиривали й зжерли. Йому в щоку боляче впинався шматок якоїсь тріски — дивно, що він взагалі звернув на неї увагу, враховуючи біль у грудях. Еленд Венчер піднявся. Колос, на якого він напав, не рухався. Його товариші з байдужим виглядом так і стояли поруч, щоправда, всі їхні погляди були спрямовані на нього. Здавалося, вони чекають від нього чогось.

— Він зжер мого коня, — сказав Еленд перше, що спало йому на думку.

Колоси закивали головами. Еленд, хитаючись, пішов уперед, витираючи на ходу попіл і присів біля вбитого колоса. Витягнувши з його очниці свій кинджал, він повернув його за халяву черевика. Після цього він відстебнув капшуки — їх було два.

І нарешті, сам не знаючи чому, Еленд схопив меч і закинув собі на плече. Зброя була така важка, що він ледве міг її нести — і вже точно не зміг би ним махати.

«Як такі маленькі створіння можуть битися такими одороблами?»

Колоси, ні слова не кажучи, спостерігали за ним; а потім — просто вивели його з табору. Щойно вони відійшли, Еленд дістав один з капшуків та зазирнув усередину.

Те, що він там знайшов, анітрохи його не здивувало. Жастес вирішив контролювати своє військо за допомогою старого-доброго перевіреного способу.

Він їм платив.