Джерело вознесіння

11

Еленд уже вдруге за три дні стояв на міському мурі Лютаделя та дивився на військо, що вторгнулося в його королівство. Він мружився, намагаючись розгледіти щось у червоному пообідньому сонячному світлі, але він був не з оловооких, і тому ніяких подробиць розібрати не міг.

— Може, це хтось на допомогу нам прибув? — з надією спитав Еленд, кинувши погляд на Кривонога, що стояв поруч із ним.

— У них знамено Цетта, — скривився генерал. — Пам’ятаєш такого? Це той, що два дні тому послав по твою душу вісьмох убивць-алломантів?

Еленд здригнувся від пронизливого осіннього вітру та знову поглянув на друге військо. Воно стало табором на достатній відстані від армії Страффа, неподалік від каналу Лют-Давн, що відгалужувався від західного боку річки Ченнерел. Поруч з Елендом стояла Вен, тоді як Гем займався тим, що збирав та інструктував міську варту. ОрСеур у тілі вовчура терпляче сидів на стіні поруч із дівчиною.

— Як ми могли проґавити їхнє наближення? — спитав Еленд.

— Через Страффа, — промовив Кривоніг. — Той Цетт заявився з того самого напрямку, а наші розвідники були зосереджені на Страффі, тоді як він, певно, знав про наближення другої армії ще кілька днів тому. У нас майже не було шансів їх побачити.

Еленд кивнув.

— Побачивши наближення другого війська, Страфф виставив по периметру своїх солдатів, — зазначила Вен. — Сумніваюся, що вони приязно налаштовані одне до одного.

Дівчина піднялась на один із зубців муру та стала небезпечно близько до краю.

— Може, вони одне на одного нападуть? — з надією сказав Евенд.

— Та де там, — фиркнув Кривоніг. — У них сили майже рівні. Ну, може, Страфф трохи сильніший. Навряд чи Цетт наважиться його атакувати.

— То навіщо він прийшов? — не вгавав король.

— Можливо, він сподівався випередити Венчера, прийти до Лютаделя першим і першим узяти місто.

Про цю подію — про падіння міста — він говорив уже як про даність. Евенд сперся на зубець, визирнув у амбразуру — і йому аж живіт скрутило. Вен та всі решта були злодіями та скаа-алломантами — ізгоями, на яких полювали протягом усього їхнього життя. Певно, вони звикли до такого тиску та страху, а от Евенд — ні.

Як вони жили, нічого не контролюючи? Як вони жили з цим відчуттям неминучості? Евенд почувався геть безсилим. Що йому робити? Втекти й покинути місто напризволяще? Це не варіант. Але коли з’ясувалося, що під мурами Лютаделя з’явилося вже не одне, а цілих два війська, готових знищити його місто та відібрати у нього трон, Евенд ніяк не міг вгамувати дрож у руках, якими він торкався грубо обтесаного каменю зубчастої стіни.

«Келсьє би придумав, як із цього виплутатись», — подумав він.

— Дивіться, там! — перервав думки Евенда голос Вен. — Що це таке?

Евенд обернувся. Дівчина, примружившись, дивилась у бік армії Цетта; завдяки олову вона бачила речі, яких звичайні людські очі Евенда бачити просто не могли.

— Від їхньої армії відділився хтось, — вигукнула Вен. — Вершник.

— Посланець? — припустив Кривоніг.

— Можливо, — відповіла дівчина. — Наближається він дуже швидко.

Вона побігла вздовж стіни, перестрибуючи з одного кам’яного зубця на інший. За нею слідом негайно зірвався з місця її кандра, безшумними стрибками рухаючись муром.

Евенд поглянув на Кривонога — той лише знизав плечима, — і вони вирушили за дівчиною.

Коли вони наздогнали Вен, вона стояла на стіні поблизу однієї з веж і невідривно стежила за наближенням вершника. Принаймні Евенду здавалось, що вона «стежить» — він досі не бачив того, що бачила вона.

«Ох уже ця алломантія, — подумав Евенд, хитаючи головою. — Ну чому мені не дісталась бодай одна якась сила — хай навіть слабша, як мідь або залізо?»

Раптом Вен вилаялась і випрямила спину.

— Евенде, це Бриз!

— Що? — не повірив король. — Ти впевнена?

— Так! І за ним женуться. Вершники з луками.

Тепер уже вилаявся генерал.

— Посилайте хлопців! — махнув він своєму помічнику. — Відбити його переслідувачів!

Посильний моментально зник. Вен похитала головою.

— Вони не встигнуть, — пробурмотіла вона майже собі під ніс. — Лучники його або впіймають, або застрелять. Навіть якщо я кинуся йому на допомогу, то не встигну. Якщо тільки…

Евенд нахмурився і поглянув на неї.

— Вен, занадто високо, щоб стрибати, — навіть для тебе.

Дівчина обернулася до короля, усміхнулась і зіскочила з муру.

Вен приготувала чотирнадцятий метал — дюралюміній. У неї залишалося трохи в запасі, і вона його не спалила — поки що.

«Сподіваюся, вийде», — подумала дівчина, шукаючи, за що б заякоритися.

Вежа на вершині була оздоблена укріпленим залізним больверком — це могло спрацювати.

Вона «підтягнула» себе на больверк і опинилася на верхівці вежі. Негайно стрибнувши знову, вона «штовхнула» себе вгору та вбік, під кутом до стіни піднялась у повітря та згасила всі свої метали, окрім сталі та п’ютера.

А тоді, усе ще «відштовхуючись» від больверку, запалила дюралюміній.

До неї приплинула неймовірної потужності раптова сила. Настільки потужна, що дівчина була впевнена — її тіло не розвалилося на шматки тільки завдяки не менш потужному спалаху п’ютера. Вен стрілою вилетіла з фортеці та помчала вечірнім небом, ніби її жбурнув якийсь велетенський невидимий бог. Повз неї з ревінням мчало повітря, а тиск раптового прискорення розігнав геть усі думки.

Вен здригнулась, намагаючись знову опанувати себе. На щастя, траєкторію вона обрала вдало: летіла тепер просто на Бриза та його переслідувачів. Хай що б там Бриз утнув, цього вистачило, аби страшенно когось розлютити — навздогін йому послали аж два десятки вершників, які засипали бідолашного стрілами.

Дівчина падала — сталь і п’ютер без залишку вигоріли у тому потужному, насиченому дюралюмінієм спалахові. Вен зірвала з пояса флакон і одним махом випила вміст. Викинувши порожній флакон, дівчина зненацька відчула, що в неї дивно закрутилося в голові. Вона не звикла стрибати вдень. Дивно було бачити, як просто на неї летить земля, дивно було не відчувати тріпотіння марево-плаща у себе за спиною, дивно було рухатися без імли.

Вершник, що мчав попереду всіх, опустив свій лук і націлився на Бриза. Ніхто з них не помітив Вен, що летіла на них, мов хижа птаха.

Ну, тобто, не зовсім летіла — вона стрімко лікувала.

Раптом спам’ятавшись, Вен запалила п’ютер і кинула в бік землі, що швидко летіла їй назустріч, монету. «Відштовхнувшись» від монетки, вона сповільнилась і викрутилась убік. З гучним гуркотом приземлившись якраз між Бризом і лучником, дівчина підняла в повітря хмару пилюки та грудки багна.

Вершник випустив стрілу.

Вен знову підскочила, розкидаючи довкола себе шматки багнюки, простягнула руку та «відштовхнулась» від стріли. А після цього — «штовхнула» її. Сталевий наконечник стріли рвонув назад і, розколовши власне древко в польоті, влучив просто в чоло вершника, який цю стрілу випустив.

Чоловік звалився зі свого коня, а Вен приземлилась після стрибка. Простягнувши руки, вона «штовхнула» підкови двох коней, що мчали позаду першого, змусивши тварин спіткнутись і впасти. Від цього «поштовху» Вен аж відкинуло у повітря, а іржання поранених коней змішалося з гуркотом тіл, що б’ються об землю.

Вен, продовжуючи «штовхати», піднялась на метр над дорогою і швидко наздогнала Бриза. Огрядний чоловік приголомшено обернувся — очевидно, побачивши в повітрі поруч зі своїм скакуном Вен, одяг якої тріпотів на вітрі, він добряче здивувався. Дівчина йому підморгнула, а тоді простягнула руку та «потягнула» обладунки іншого вершника.

Дівчину негайно хитнуло в повітрі. Усе її тіло протестувало проти раптової зміни імпульсу, але Вен не звертала уваги на біль. Чоловік, якого вона «потягнула», примудрився не вивалитись із сідла, але дівчина все-таки вибила його, влетівши ногами йому в груди.

Вона впала на землю, збитий нею вершник упав поруч. Решта переслідувачів, вгамувавши нарешті своїх коней, спинилася раптом за кілька метрів від них.

Келсьє, певно, напав би першим. Щоправда, їх було дуже багато, але всі вони були в обладунках, а коні — підковані. Але Вен — не Келсьє. Вона й так достатньо затримала вершників, аби Бриз зміг відірватися. Цього вистачило.

Вен простягнула руку та «відштовхнулась» від одного з солдатів, полетівши назад і давши вершникам можливість зібрати своїх поранених. Але вони натомість моментально повитягали свої стріли з кам’яними наконечниками та натягнули луки.

Дівчина розчаровано прошипіла, побачивши, що лучники взяли її на приціл.

«Що ж, друзі, — подумала вона, — тоді тримайтеся міцніше».

Вона несильно «відштовхнулася» від них усіх, а тоді запалила дюралюміній. Знову раптовий потужний удар — але тепер вона його вже очікувала; тупий біль у грудях, величезний спалах у животі, завивання вітру. Але чого вона не очікувала, то це того, який ефект це матиме на тих, за кого вона заякорилася. Людей і коней вибухом сили розкидало на всі боки, ніби висохлі листочки — вітром.

«Треба з цим дюралюмінієм обережніше бути», — подумала Вен, скреготнувши зубами та обертаючись у повітрі.

Сталь і п’ютер знову негайно вигоріли, і дівчина мусила випити останній флакон зі своїх запасів.

«Доведеться носити з собою більше».

Вона вдарилась об землю та побігла, вцілівши тільки завдяки п’ютеру, який допоміг упоратися з приголомшливою швидкістю. Трохи пригальмувавши, дівчина дала наздогнати себе Бризу верхи на коні, а тоді знову прискорилась, аби бігти з ним разом. Вен бігла вперед поруч зі стомленим скакуном, дозволяючи силі п’ютеру тримати себе в рівновазі. Тварина без кінця косилася на дівчину, ніби демонструючи своє розчарування тим фактом, що людина може бігти з нею на рівних.

Міста вони дісталися за кілька хвилин. Почала відчинятися Залізна Брама, і Бриз притримав коня, а Вен, не ставши чекати, просто кинула монету й «відштовхнулася», дозволивши імпульсу кинути себе на стіну. Щойно ворота відчинилися, дівчина «відштовхнулася» від цвяхів у них, і цей другий «поштовх» підкинув її просто вгору. Пролетівши між двох зубців — та налякавши пару солдатів — Вен перескочила мур і приземлилась на подвір’ї. Дівчина присіла, спершись однією рукою на холодну бруківку, — і цієї миті у браму в’їхав Бриз.

Вен підвелася. Бриз протер чоло хусточкою і підвів коня до неї. Від часу, коли дівчина востаннє його бачила, він відпустив волосся ледве не до плечей, і зачісував його назад. Чоловікові було вже далеко за сорок, але сивини на його голові — ані й знаку. Капелюха на ньому зараз також не було — певно, вітром здуло, — зате одягнений був у один зі своїх вишуканих строїв і шовкову жилетку, вкриті чорним попелом після квапливої втечі.

— Ах, Вен, дорога моя! — привітався Бриз, відсапуючись майже так само тяжко, як його кінь. — Мушу зазначити, з’явилась ти надзвичайно вчасно. І так само яскраво. Я взагалі-то терпіти не можу, коли мене рятують, але якщо вже порятунок необхідний — то хай він відбуватиметься в такому стилі.

Він зліз з коня, і Вен мимоволі усміхнулася — найспритнішим чоловіком у місті Бриза назвати було тяжко, — та передав тварину конюхам. На сходах, що вели з муру на подвір’я, з’явилися Еленд, Кривоніг і ОрСеур — і Бриз знову витер брову. Один з помічників, певно, нарешті знайшов Гема — той з усіх ніг мчав через двір.

— Бризе! — привітався Еленд, підійшовши та потиснувши руку гостю.

— Ваша Величносте, — відповів Бриз. — Гадаю, ви у доброму здоров’ї та гуморі?

— Здоровий-то я здоровий, — промовив Еленд. — А от щодо гумору… у мене під мурами міста стоїть вороже військо.

— Два війська, — пробурмотів Кривоніг, підшкандибавши ближче.

Бриз склав свою хусточку.

— Ах, дорогий Майстре Кладенте. А ви, як завжди, оптиміст, я бачу.

Кривоніг на це тільки фиркнув. Збоку м’яко підійшов ОрСеур і сів поруч із Вен.

— І Геммонд, — додав Бриз, дивлячись на Гема, який з широкою усмішкою наближався до них. — А я майже змусив себе забути, що ти будеш тут, коли я повернусь.

— Та визнай уже, — відповів Гем. — Ти радий мене бачити.

— Бачити — можливо. А от чути — ніколи. Мені страшенно сподобалось проводити час якомога далі від твоїх нескінченних псевдофілософських теревенів.

Гем іще ширше розплився в усмішці.

— Радий тебе бачити, Бризе, — промовив Еленд. — Але ти міг би й раніше прибути. Я ж бо сподівався, що ти зможеш переконати хоча б когось із них не нападати на нас.

— Переконати їх? — перепитав Бриз. — А навіщо мені це робити, чоловіче? Я ж бо якраз три місяці переконував Цетта привести сюди своє військо.

Еленд опустив голову, а Вен, що стояла трохи в стороні від них, нахмурилась. Бриз натомість стояв із самовдоволеним виглядом — хоча то радше був його звичний стан.

— То… лорд Цетт на нашому боці? — з надією спитав Еленд.

— Звичайно ж, ні, — відповів Бриз. — Він прийшов сюди, аби розграбувати місто і забрати твій гаданий запас атію.

— То це ти? — не втрималась Вен. — Це ти поширював чутки про сховок з атієм Пана Всевладаря, так?

— Аякже, — підтвердив Бриз, дивлячись на Страшка, який також підійшов до брами.

— Але навіщо? — нахмурився Еленд.

— Позирни-но за стіни міста, чоловіче милий, — промовив Бриз. — Я чудово розумів, що рано чи пізно твій батько вирішить іти на Лютадель, — і всього мого вміння переконувати не вистачило б, аби його відговорити. Тому я почав поширювати чутки у Західній Домінії, а тоді обійняв посаду одного з радників лорда Цетта.

— Чудовий план, — буркнув Кривоніг. — Божевільний, але прекрасний.

— Божевільний? — здивувався Бриз. — Ти в моєму розумі не сумнівайся, Кривоноже. Це не божевільний хід — він блискучий!

— Не хочеться ображати твою вигадливість, Бризе, — розгублено сказав Евенд, — але з якої це радості привести під стіни нашого міста вороже військо — чудовий план?

— Та це ж головна стратегія перемовин, чоловіче, — пояснив Бриз, беручи у слуги свій дуельний ціпок і вказуючи ним у західному напрямку, де стояло військо лорда Цетта. — Коли в перемовинах беруть участь лише двоє, як правило, один має сильнішу позицію, ніж інший. І для слабшої сторони — у цьому випадку нас — це дуже ускладнює ситуацію.

— Усе вірно, — відповів король, — але серед трьох армій ми все одно залишаємося найслабшими.

— Ага, — погодився Бриз, не опускаючи ціпок, — але дві інших сторони майже однаково потужні. Страфф нібито сильніший, це так. Але у Цетта дуже велика армія. Якщо хтось із них наважиться атакувати Лютадель, його військо зазнає таких втрат, що не зможе захиститися від нападу третьої сторони. Словом, атакувати нас — значить, підставити самого себе.

— І в підсумку ніхто ні на кого не нападе, — сказав Кривоніг.

— Точно, — підтвердив Бриз. — Довірся мені, Евенде, хлопчику мій. У нашій ситуації дві великих ворожих армії — це набагато краще, ніж одна велика ворожа армія. У тристоронніх перемовинах найслабша сторона має найбільше сили — бо той, до кого вона приєднається, має найбільші шанси на перемогу.

— Бризе, — нахмурився Евенд, — ми не збираємося ні до кого з них приєднуватися.

— Я-то це розумію, — відмахнувся той, — а от наші опоненти — ні. Привівши друге військо, я виграв нам час. Обидва лорди гадали, що встигнуть прийти першими. Але оскільки вони прийшли майже одночасно, їм доведеться оцінити ситуацію знову. Гадаю, на нас чекає затяжна облога. Щонайменше на кілька місяців.

— Але це все-таки не допоможе нам їх позбутися, — підсумував Еленд.

— Я їх сюди привів, — знизав плечима Бриз, — а ви вже вирішуйте, що з ними робити. До речі, мушу зазначити, що вчасно притягнути сюди Цетта було дуже нелегко. Він мав прибути на п’ять днів раніше за Венчера. Але на щастя… кілька днів тому його табором поширилася певна хвороба. Певно, хтось отруїв воду і все військо замучив пронос.

Страшко, що стояв за спиною Кривонога, захихотів.

— Ага, — промовив Бриз, дивлячись на хлопця. — Я так і знав, що ти заціниш. А ти так і залишився незрозумілим кисляем, хлопче?

— Було чи де, чи ні, — з усмішкою відповів Страшко.

Бриз фиркнув.

— Але тебе зрозуміти все одно вдвічі простіше, ніж Геммонда, — пробурмотів він, обертаючись до Евенда. — То що, ніхто так і не пошле по карету, аби завезти мене до палацу? Я вас, невдячних, уже цілих п’ять хвилин «гамував» — таким уже втомленим і жалюгідним себе показав, — а ніхто з вас мене навіть не подумав пожаліти!

— Втрачаєш форму, — з усмішкою промовила Вен.

Дуже вправні гамівники — а вона не знала вправнішого за Бриза — вміють палити латунь, поглинаючи емоції, тим часом підсилюючи якусь одну, змушуючи людей відчувати саме те, що їм потрібно.

— Взагалі-то, — промовив Еленд, обертаючись та знову дивлячись на міський мур, — я сподівався, що ми знову піднімемося на стіну та ще трохи поспостерігаємо за арміями. Якщо вже ти був у таборі лорда Цетта, значить, зможеш нам багато розповісти про його військо.

— Я можу. І розповім. Але підійматися цими сходами я не збираюся. Чоловіче, ти хіба не бачиш, який я втомлений?

Гем пирснув сміхом і поплескав Бриза по плечу, від чого в повітря здійнялась хмарка пилюки.

— А чого це ти втомлений? Здається, бігла тільки коняка.

— Це емоційне виснаження, Геммонде, — скинув Бриз ціпком руку зі свого плеча. — Мій від’їзд був, можна сказати, непогодженим.

— Але що трапилось? — уточнила Вен. — Цетт зрозумів, що ти — шпигун?

— Скажімо так, — зніяковіло відповів Бриз, — лорд Цетт і я… посварилися.

— Застав тебе в ліжку з його дочкою? — вставив Гем, і всі розсміялися.

Бриза можна було називати як завгодно — але тільки не бабієм. Попри те що він умів маніпулювати емоціями, Вен, скільки його знала, ніколи не помічала, аби його цікавили романтичні зв’язки. Доксон одного разу зауважив, що Бриз занадто зайнятий собою, аби відволікатися на такі дрібниці.

— Серйозно, Геммонде? — закотив гамівник очі у відповідь на шпильку від Гема. — Здається, ти з віком жартуєш дедалі гірше. Гадаю, це від того, що під час тренувань тебе занадто часто б’ють по голові.

Гем усміхнувся, а Евенд послав по кілька карет. Поки вони чекали, Бриз почав розповідати про свої подорожі та пригоди. Вен поглянула на ОрСеура. Їй досі так і не випала слушна нагода розповісти решті команди про те, що кандра тепер у новому тілі. Можливо, зараз, коли повернувся Бриз, Евенд збере усю їхню невелику компанію на нараду. Ось тоді буде добрий шанс. А поки що вона воліє про це мовчати, хай вже прислуга палацу гадає, що ОрСеура вона кудись послала.

Бриз розповідав далі, і Вен знову з усмішкою поглянула на нього. Він був не тільки природженим оратором, але ще й надзвичайно вмілим алломантом. Вона ледве-ледве відчувала, як Бриз перебирає її емоції. Колись їй не подобалося це його втручання, але з часом вона збагнула, що маніпулювання емоціями інших людей було частиною єства Бриза. Так само як вродлива жінка потребує уваги та захоплення її вродою та фігурою, так і Бриз привертав до себе увагу, майже несвідомо використовуючи свої здатності.

Звичайно, від цього він не ставав меншим мерзотником. Змушувати інших вчиняти так, як йому хочеться, було одним із головних занять Бриза. Просто Вен більше не ображалась на нього за те, що він для цього використовує алломантію.

Нарешті прибула карета, і Бриз зітхнув з полегшенням. Коли запряг зупинився, він поглянув на Вен і кивнув у бік ОрСеура.

— А це що?

— Пес, — відповіла вона.

— А ти, як завжди, відповідаєш прямо, — сказав Бриз. — І навіщо ти пса завела?

— Це я їй подарував, — втрутився Еленд. — Вона хотіла собаку — і я їй купив собаку.

— Обрав вовчура? — весело уточнив Гем.

— Ти ж з нею тільки недавно бився, Геме, — відповів король, сміючись. — Кого я їй мав подарувати? Пуделя, чи що?

— Та ні, — прохопився смішком Гем, — вовчур — то якраз для неї.

— Хоча пес завбільшки з саму Вен, — примружившись на дівчину, додав Кривоніг.

Вен поклала руку на голову ОрСеура. Кривоніг мав рацію: великого звіра вона обрала, навіть як для вовчура. Майже в метр заввишки, та ще й страшенно важкий — це Вен знала з власного досвіду.

— Він на диво спокійний як для вовчура, — кивнув Гем. — Гарний вибір, Еленде.

— А все-таки, — нагадав їм Бриз, — може, поїдемо до палацу нарешті? Війська, вовчури… це все чудово і прекрасно, але, як на мене, зараз набагато важливіше повечеряти.

— Нагадай, чому ми їм не розповідаємо про ОрСеура? — спитав Еленд, коли карета вирушила в бік замку Венчерів.

Вони втрьох всілися в одну карету, а решта четверо осіб сіли до іншої.

Вен знизала плечима. ОрСеур сидів навпроти них з Елендом, мовчки спостерігаючи за їхньою розмовою.

— Я їм скажу принагідно, — промовила дівчина. — Людна площа посеред міста — не найкраще місце для такого зізнання.

Еленд усміхнувся.

— Важко позбутися звички зберігати таємниці, еге ж?

— Я не зберігаю таємниці, — зашарілася Вен. — Я просто… — вона затнулась і опустила голову.

— Нічого страшного, Вен, — промовив король. — Ти довго була сама в цьому світі й нікому не могла довіряти. Ніхто ж не очікує, що ти змінишся за одну ніч.

— Яка одна ніч, Еленде? — відповіла вона. — Уже два роки минуло.

— І в тебе виходить дедалі краще, — поклав Еленд руку їй на коліно. — Усі говорять про те, що ти дуже багато чого навчилась.

Вен кивнула.

«Інший би також боявся, що у мене є від нього таємниці. Еленд просто намагається зробити так, аби я не почувалася винною».

Вона була його не гідна.

— Кандро, — промовив Еленд. — Вен каже, що ти чудово за нею встигав.

— Так, Ваша Величносте, — сказав ОрСеур. — Ці кістки хоча й страшенно незручні, зате чудово підходять для того, аби швидко рухатися і переслідувати когось.

— А якщо її поранять? — спитав король. — Ти зможеш доправити її у безпечне місце?

— Хіба що дуже повільно, Ваша Величносте. Зате я зможу збігати по допомогу. Це тіло має дуже багато обмежень, але я намагатимуся виконати умови Контракту.

Вен підняла брову, й Еленд, помітивши це, тихо засміявся:

— Він дотримається свого слова, Вен.

— Для мене Контракт — це все, пані, — промовив ОрСеур. — І він зобов’язує мене не просто служити. Він вимагає старанності та відданості. Ось що таке бути кандрою. Дотримуючись Контракту, ми служимо нашим людям.

Вен знизала плечима. Вони всі замовчали, Еленд дістав з кишені книжку, і дівчина притулилась до нього. ОрСеур ліг, зайнявши усе сидіння навпроти людей. Коли карета в’їхала на подвір’я замку Венчерів, Вен подумала, що непогано б зараз прийняти теплу ванну. Але коли вони виходили з карети, до Еленда підбіг вартовий. Завдяки олову Вен почула, що каже чоловік, хоча заговорив він значно раніше, ніж вона встигла наблизитися.

— Ваша Величносте, — промовив вартовий, — посланець вас знайшов?

— Ні, — нахмурився Еленд.

Вен підійшла ближче, солдат подивився на неї з сумнівом, але продовжив говорити: усі солдати знали, що Вен — особиста охоронниця Евенда, його довірена особа. І попри це, коли солдат її побачив, на обличчі його з’явився тривожний вираз.

— Ми… не хочеться бути нав’язливим, — промовив вартовий. — Тому ми нікому про це не говорили. Ми просто хотіли знати… чи все в порядку, — закінчив він і поглянув на Вен.

— Та що сталося? — не витримав Евенд.

Солдат обернувся до короля і сказав:

— У кімнаті леді Вен знайшли труп.

Насправді «труп» виявився скелетом. Він був досконало чистий, без жодного натяку на залишки крові — або плоті — і виблискував своєю біллю. Чимало кісток були зламані.

— Перепрошую, пані, — тихо, аби його чула тільки Вен, сказав кандра. — Я гадав, ви подбаєте про те, щоб його позбутися.

Вен кивнула. Цей скелет ОрСеур використовував до того, як вона принесла йому тіло тварини. Виявивши, що двері незачинені — звичайний знак того, що Вен хоче, аби в неї в кімнаті прибрали, — туди прийшли покоївки. Вен же сховала кісти до кошика, збираючись викинути їх пізніше. І от, коли дівчата-прибиральниці зазирнули до кошика, аби перевірити, що там лежить, вони були добряче заскочені.

— Усе в порядку, капітане, — заспокоїв Евенд молодого солдата — капітана Дему — заступника командира палацової варти.

На відміну від Гема, який наче соромився своєї уніформи, цей, судячи з усього, дуже пишався нею та слідкував, аби вона була чистенька.

— Добре зробили, що не стали підіймати галасу, — похвалив його Евенд. — Ми знаємо про ці кістки. Хвилюватися немає причин.

— Ми так і зрозуміли, що вони там навмисне покладені, — кивнув Дему, намагаючись, утім, не дивитися у бік Вен.

«Навмисне, — подумала Вен. — Пречудово. Цікаво, що я, на його думку, зробила?»

Мало хто зі скаа знав, що таке кандра, та й Дему, очевидно, не уявляв, що думати про знайдені рештки.

— Капітане, — попросив Евенд, кивнувши на кістки, — чи не могли б ви без зайвого галасу їх викинути?

— Звісно, Ваша Величносте, — відповів вартовий.

«Він, певно, гадає, що я когось зжерла або щось у цьому роді, — подумала Вен, зітхнувши. — Та ще й кістки пообгризала».

Що було не так уже й далеко від істини.

— Ваша Величносте, — знову заговорив Дему. — Накажете позбутися іншого тіла також?

Вен завмерла.

— Іншого? — повільно спитав Евенд.

— Коли ми знайшли той скелет, — кивнув солдат, — то прийшли з гончаками, аби вони там добре пошукали. Вбивцю собаки не знайшли, зате знайшли друге тіло. Таке само, як перше — кістки, з яких повністю обгризено плоть.

Вен з Елендом перезирнулися.

— Покажи нам, — наказав Евенд.

Дему кивнув і повів їх із кімнати, пошепки віддавши кілька наказів своїм підлеглим. Потім вони вчотирьох — троє людей і один кандра — трошки пройшлися коридором до менш використовуваного крила, де зазвичай селили гостей палацу. Відпустивши солдата, що стояв біля одних із дверей, Дему завів їх усередину.

— Це тіло лежало не в кошику, Ваша Величносте, — промовив заступник командира варти. — Його запхали у комору. Якби не собаки, ми б його ніколи й не знайшли, але вони одразу відчули запах, хоча я й не розумію, як їм це вдалося. На цих скелетах узагалі не залишилося плоті.

І тоді вони побачили його. Другий скелет, як і перший, гіркою кісток лежав поруч з письмовим столом. Евенд поглянув на Вен, а тоді обернувся до Дему:

— Капітане, чи не могли б ви нас залишити?

Молодий солдат кивнув, вийшов із кімнати й зачинив за собою двері.

— Ну? — обернувся до ОрСеура король.

— Я гадки не маю, звідки воно взялося, — відповів той.

— Але це ще одне тіло, яке зжер кандра, — сказала Вен.

— Безсумнівно, пані, — погодився ОрСеур. — Собаки його знайшли завдяки особливому запаху, який наші травні соки залишають на кістках.

Евенд з Вен перезирнулися.

— Але, — вів далі кандра, — найімовірніше, це не те, що ви думаєте. Імовірно, ця людина була вбита далеко звідси.

— Що ти маєш на увазі?

— Це — викинуті кістки, Ваша Величносте, — пояснив ОрСеур. — Кістки, які зазвичай кандра залишає…

— Після того, як знайде нове тіло, — закінчила за нього Вен.

— Саме так, пані, — погодився кандра.

Вен поглянула на Евенда, той нахмурився.

— Як давно? — спитав він. — Може бути, що ці кістки тут залишив іще рік тому кандра мого батька.

— Може бути, Ваша Величносте, — сказав ОрСеур.

Але в голосі його пролунав сумнів. Він підійшов до кісток та обнюхав їх. Вен теж узяла одну з них і піднесла до свого носа. Завдяки олову, вона легко відчула різкий аромат, що нагадував жовч.

— Дуже потужний, — сказала вона, дивлячись на ОрСеура.

Той кивнув.

— Ваша Величносте, ці кістки тут довго не лежали. Щонайбільше кілька годин. А то й менше.

— Тобто десь у палаці є ще один кандра, — дещо наляканим голосом відповів Евенд. — Когось із моєї прислуги… зжерли та замінили.

— Так, Ваша Величносте, — погодився ОрСеур. — І за допомогою цих кісток ніяк не зрозуміти, хто це міг бути, бо це просто рештки. Кандра взяв нові кістки, зжер плоть людини та забрав собі її одяг.

Евенд кивнув, підіймаючись. Він зустрівся поглядом із Вен, і вона зрозуміла, що він думає про те саме, що й вона. Можливо, замість когось із прислуги палацом тепер ходить кандра — і це певна проблема для безпеки. Але все могло бути набагато небезпечніше.

Кандри — неперевершені актори; ОрСеур вдавав із себе лорда Рену настільки досконало, що обкрутив навкруг пальця навіть тих, хто добре його знав. З таким талантом зіграти покоївку чи слугу — раз плюнути. Але якщо ворог вирішив пробратися у близьке оточення Евенда, він міг замінити й когось із важливіших осіб.

«Це має бути хтось, кого ми не бачили протягом кількох останніх годин», — подумала Вен, кинувши кістку на місце.

Вона, Евенд і ОрСеур більшу частину пообіддя та вечір — після завершення Зібрання — провели на стіні, але після того, як поширилась новина про появу другої армії, у місті панував хаос. Посланці довго не могли знайти Гема, а ще досі ніхто не знав, де перебуває Доксон. Крім того, Кривонога вона не бачила, поки він не приєднався до них із Елендом на стіні, а Страшко взагалі з’явився останнім.

Вен поглянула на купу кісток, і їй зробилося аж до нудоти тривожно. Існувала велика імовірність того, що хтось із них — колишніх членів команди Келсьє — тепер був самозванцем.