Джерело вознесіння

37

Сейзед поглянув на віконниці й помітив несміливі промені світла, які почали пробиватися крізь їхні шпарини.

«Невже ранок? — подумав він. — Ми займалися всю ніч?»

Це здавалося неможливим. Він не сягав до своєї бронзопам’яті по недремність, але почувався таким свіжим — і живим — яким не почувався вже протягом багатьох днів.

Тіндвіл сиділа з ним поруч. На столі Сейзеда, крім купи аркушів паперу, стояли два набори чорнильниць і пер. Книг не було, адже хранителям вони не потрібні.

— А! — вигукнула Тіндвіл, схопивши перо та почавши писати.

Вона також не справляла враження втомленої, але, найімовірніше, брала бадьорість зі своєї бронзопам’яті.

Сейзед спостерігав за нею. Вона ніби помолодшала; він не бачив її такою збудженою років десять — з того часу, як від неї відмовилися селекціонери. Того дня її велика місія скінчилась, і Тіндвіл нарешті могла приєднатися до хранителів. Сейзед тоді був тим, хто передав їй знання, відкриті та зібрані протягом тридцяти років її ізольованого, примусового дітонародження.

Невдовзі вона вже пробилася до Синоду. Втім, на той час Сейзеда з нього вже вигнали.

Тіндвіл закінчила писати.

— Це уривок з біографії Короля Веднеґона, — пояснила вона. — Він був одним з останніх правителів, які змогли дати Пану Всевладарю бій.

— Я знаю, хто це такий, — усміхнувся Сейзед.

Вона здивовано завмерла.

— А, ну звісно!

Схоже, Тіндвіл не звикла працювати з кимось, хто мав доступ до таких само обсягів інформації, як і вона. Террісійка підштовхнула списаний аркуш ближче до Сейзеда; навіть з його ментальними індексами та примітками, вона швидше написала цей уривок від руки, ніж він би знайшов його у своїй міднопам’яті.

Протягом останніх тижнів життя короля я провів з ним надзвичайно багато часу. Він здавався розчарованим — і це не дивно. Його солдати не змогли відбити атаки колосів Завойовника, а його люди після Падошпилю отримують поразку за поразкою. Втім, король не звинувачує в цьому своє військо. На його думку, джерело проблеми інше — їжа.

Він неодноразово про це згадував протягом останніх кількох днів. Він вважав, що якби в нього було достатньо їжі, він би витримав. І в цьому Веднеґон звинувачував Безодню. І хоча Безодню було переможено — або принаймні послаблено, — вона все-таки знищила запаси продуктів у Даррельнаї.

Його народ не міг одночасно вирощувати їжу та протистояти арміям демонів під проводом Завойовника.

І саме тому вони програли.

Сейзед повільно кивнув.

— Скільки у нас є цього тексту?

— Небагато. Сторінок шість або сім. Це єдиний уривок, у якому згадується Безодня.

Террісієць якийсь час сидів мовчки, перечитуючи текст, після чого підняв очі на Тіндвіл.

— Гадаєш, леді Вен має рацію, так? Гадаєш, Безодня — це була імла?

Вона кивнула.

— Погоджуюся, — сказав Сейзед. — У крайньому разі, те, що ми тепер звемо Безоднею, могло бути певною зміною стану імли.

— А як же твої попередні аргументи?

— Доведено їхню помилковість, — просто відповів террісієць, відкладаючи аркуш. — Твоїми словами та моїми дослідженнями. Я не хотів, аби це виявилося правдою.

Тіндвіл здивовано вигнула брову.

— Ти виступив проти Синоду та вирушив на пошуки того, у що ти навіть не бажав вірити?

Він поглянув їй в очі.

— Між тим, аби чогось боятися і чогось прагнути, існує різниця. Повернення Безодні може нас просто знищити. Я не хочу знати цієї інформації — але водночас не можу згаяти нагоду її відкрити.

Террісійка відвела погляд.

— Я не вірю, що це нас знищить, Сейзеде. Твоє відкриття — дуже важливе, визнаю. Тексти цього Кваана розповідають нам дуже багато. І справді, якщо Безодня була імлою, то ми зробили величезний крок у напрямку розуміння сутності Вознесіння Пана Всевладаря.

— А якщо імла з кожним днем стає дедалі сильнішою? — спитав террісієць. — Що, як убивши Пана Всевладаря, ми також знищили ту силу, яка стримувала імлу?

— У нас немає доказів тому, що імла приходить удень, — нагадала Тіндвіл. — А що ж до того, що імла убиває людей… нічого, крім твої сумнівних здогадок, у нас також немає.

Сейзед відвернувся. Провівши пальцями по столу, він розмазав квапливо написані жінкою слова.

— Це правда, — визнав він.

Тіндвіл тихо зітхнула у тьмяному світлі кабінету.

— Чому ти ніколи не захищаєш себе, Сейзеде?

— А як тут захищатися?

— Та хоч якось. Ти все перепрошуєш, шукаєш прощення, та твоє вдаване почуття провини жодним чином не змінює твоєї поведінки! Ти ніколи не замислювався над тим, що якби не дав себе переговорити, то міг би одного дня навіть очолити Синод? Вони тебе вигнали тільки тому, що ти відмовився надати аргументи на свій захист. Ти — найпокірніший бунтівник, якого я тільки знала.

Він не відповів. Лише відвернувся, побачивши тривогу в її очах. У її прекрасних очах.

«Що за дурні думки? — сказав він сам собі. — Ти завжди це знав. Знав, вона — для інших, але не для тебе».

— Ти виявився правий щодо Пана Всевладаря, Сейзеде, — вела далі Тіндвіл. — Слід було переконати інших стати на твій бік.

Террісієць похитав головою.

— Я — не людина з твоїх біографій, Тіндвіл. Я насправді навіть не чоловік.

— Ти кращий чоловік, ніж вони усі, — тихо промовила вона. — І найбільше мене дратує те, що я ніяк не можу збагнути, чому це так.

Вони замовчали. Сейзед встав і, підійшовши до вікна, відчинив віконниці та впустив у кімнату світло. Після цього загасив лампу.

— Сьогодні я піду, — сказала Тіндвіл.

— Підеш? — здивувався він. — Армії не дадуть тобі пройти.

— Я не збиралася просити пройти, Сейзеде. Я планую нанести їм візит. Я поділилася знанням з молодим лордом Венчером; і тепер я повинна запропонувати те саме його опонентам.

— А, — зітхнув террісієць. — Зрозуміло. Міг би й сам здогадатися.

— Сумніваюся, що вони слухатимуться мене так, як слухався він, — у голосі жінки відчувалися нотки вдячності. — Еленд Венчер — гарна людина.

— І гарний король, — додав Сейзед.

Террісійка нічого на це не відповіла. Вона поглянула на стіл, завалений паперами з текстами, кожен з яких був поквапливо списаний з її міднопам’яті, аби потім їх можна було перечитувати.

«Чим же тоді була ця ніч? Ніч дослідження, ніч, коли вони ділилися думками та відкриттями?»

Вона була досі красивою. Довге та пряме темно-руде волосся, яке пройняла сивина, обличчя, на якому залишили свої сліди тяжкі життєві випробування, які, втім, не зламали її. І очі… проникливі очі, в яких читалася глибина знань і любов до навчання, властиві тільки хранителям.

«Я не повинен таке й припускати, — знову подумав Сейзед. — У цьому немає сенсу — і ніколи й не було».

— Ну, то йди тоді, — обернувся він.

— І знову ти відмовляєшся сперечатися!

— А що ці сперечання дадуть? Ти — мудра та впевнена в собі людина. Ти керуєшся власним сумлінням.

— Іноді люди тільки здаються впевненими лише тому, що їм не залишили вибору.

Сейзед обернувся до неї. Вони мовчали, і тишу порушували тільки звуки, що долинали з подвір’я внизу. Тіндвіл сиділа наполовину у променях сонця, і її одяг ставав дедалі яскравішим мірою того, як відповзала тінь. Вона всім своїм виглядом ніби натякала на щось, на те, чого він навіть не сподівався від неї почути.

— Я спантеличений, — зізнався він, повільно сідаючи на своє місце. — А як же твій обов’язок хранительки?

— Він дуже важливий, — визнала жінка. — Але… дозволені певні винятки. Той текст, який ти знайшов… можливо, мені слід детальніше дослідити його, перш ніж я піду.

Сейзед дивився на неї, намагаючись розгадати загадку в її погляді.

«Що це я відчуваю? — замислився він. — Розгубленість? Заціпеніння? Страх?»

— Я не можу бути для тебе тим, ким ти бажаєш, Тіндвіл, — промовив він. — Я — не чоловік.

Вона байдуже махнула рукою.

— Достатньо вже мені «чоловіків» і дітонародження, Сейзеде. Я присвятила цьому багато років. І свій обов’язок перед народом Террісу виконала. Гадаю, мені хотілося б якийсь час побути якомога далі від них. Якась частина мене зневажає їх за те, що вони зі мною зробили.

Террісієць розкрив було рота, збираючись щось сказати, але Тіндвіл підняла руку.

— Я знаю, Сейзеде. Я сама звалила собі на плечі цей тягар, і я щаслива була служити народу. Але… протягом цих років ізоляції, коли я зустрічалася з хранителями лише випадково, мене весь час дратувало, що всі їхні плани, здається, спрямовані на те, аби зберегти за собою статус підкореного народу. Я лише одного разу бачила чоловіка, який підштовхував Синод до активних дій. Тоді як вони вважали за краще ховатися, він хотів атакувати. Поки вони вирішували, як би краще обманути селекціонерів, цей чоловік планував знищення Останньої Імперії. А потім я возз’єдналася зі своїм народом і з’ясувалося, що цей чоловік досі продовжує свою боротьбу. Сам. Засуджений за співпрацю зі злодіями та бунтівниками, він покірно прийняв своє покарання, — усміхнулася вона. — Цей чоловік продовжував добиватися нашого звільнення.

Тіндвіл узяла його руку, і Сейзед приголомшено опустився у крісло.

— Чоловіки, біографії яких я читала, Сейзеде, — тихо промовила террісійка, — були не з тих, хто вирішував, як би краще сховатися. Вони билися, вони прагнули перемоги. Так, іноді вони вчиняли нерозважливо, і за це інші називали їх дурнями. Та все-таки, коли опадала курява бою і підбивалися підсумки, виявлялося, що саме вони були тими, хто все змінив.

Сонячне світло залило кімнату, і террісійка сіла з ним поруч, тримаючи його долоню у своїй. Вона здавалася… стривоженою. Чи бачив він колись у ній такі емоції? Вона була сильною — найсильнішою жінкою з усіх, кого він знав. Він не міг бачити зараз у її очах острах.

— Дай мені привід, Сейзеде, — прошепотіла вона.

— Я був би… надзвичайно втішений, якби ти залишилась, — промовив він.

Одна його рука лежала в її долонях, а інша — на поверхні столу; пальці террісійця трохи тремтіли.

Тіндвіл підняла брову.

— Залишся, — попросив Сейзед. — Будь ласка.

Вона усміхнулась.

— Чудово. Ти мене переконав. Що ж, повернімося до роботи.

Еленд прогулювався міським муром у ранковому світлі, і меч, що висів на його стегні, при цьому з кожним кроком бився об кам’яний бортик.

— А ти майже схожий на короля! — пролунав чийсь голос.

Молодий Венчер обернувся й побачив Гема, який якраз виходив на стіну. Повітря було холодне, у затінку на каменях лежав іній. Наближалася зима. А можливо, уже й прийшла. Втім, Гем був без плаща — у своєму звичайному жилеті, штанах і сандаліях.

«Цікаво, чи він взагалі розуміє, як воно — мерзнути? — подумав Евенд. — П’ютер… дивовижний талант».

— Ти кажеш, що я майже схожий на короля, — відповів Евенд і пішов далі стіною в компанії Гема. — Гадаю, що це одяг, який порадила Тіндвіл, настільки вплинув на мій образ.

— Я мав на увазі не одяг, — пояснив Гем. — Я мав на увазі вираз твого обличчя. Як давно ти тут?

— Уже багато годин. А як ти мене знайшов?

— Солдати підказали. Вони починають бачити у тобі командира, Еленде. Вони дивляться, куди ти йдеш; вони тримаються трохи рівніше у твоїй присутності; вони начищають зброю, якщо знають, що можуть тебе зустріти.

— А я гадав, ти з ними багато часу не проводиш, — промовив Еленд.

— Ні, я ніколи такого не казав, — відповів Гем. — Я з ними часто бачуся, але не можу поставити себе достатньо авторитетно, аби бути їхнім командиром. Келсьє завжди хотів, аби я став його генералом — гадаю, в глибині душі він вважав дружбу з людьми не настільки важливою, як керівництво ними. Можливо, він і мав рацію — люди потребують лідерів. Просто я не хочу бути одним із них.

— А я — хочу, — несподівано сам для себе промовив Еленд.

Гем знизав плечима.

— Певно, це непогано. Ти ж усе-таки король.

— У якомусь сенсі — так.

— Ну, корону ти досі носиш, — нагадав Гем.

Еленд кивнув.

— Мені здалося, що без неї ходити буде неправильно. Я знаю, це звучить по-дурному, адже я її ношу недавно. Але людям треба знати, що хтось несе за них відповідальність. Принаймні ще кілька днів.

Вони продовжували прогулюватися міським муром. Еленд помітив удалині тінь: слідом за хвилею біженців нарешті прибуло до міста й третє військо. Розвідники не надали конкретної інформації щодо того, чому колоси так довго добиралися до Лютаделя. Але допомогти відповісти на це питання могла трагічна доля мешканців довколишніх сіл.

Колоси не атакували Страффа або Цетта. Вони вичікували. Очевидно, Жастес усе-таки достатньо добре їх контролював. Отже, вони приєдналися до облоги — ще одне чудовисько, яке чекає на слушну нагоду накинутися на Лютадель.

«Що ти обереш, якщо не можна одночасно отримати як свободу, так і безпеку?..»

— Здається, ти й сам здивований тим, що хочеш нести відповідальність, — зауважив Гем.

— Я просто ніколи досі не озвучував цього бажання, — відповів Еленд. — Це занадто зарозуміло звучить. Я хочу бути королем. І не хочу, аби моє місце зайняв хтось інший. Ані Пенрод, ані Цетт… ані хтось інший. Трон — мій. Це місто — моє.

— Не знаю, чи слово «зарозуміло» тут доречне, Еле. Але чому ти хочеш бути королем?

— Щоб захистити цих людей, — пояснив Венчер. — Аби гарантувати їхню безпеку та забезпечити їхні права. А також — для того, аби не дати прошарку аристократів під час наступного повстання стати не на той бік.

— Це не зарозумілість.

— Зарозумілість, Геме, — зітхнув Еленд. — Але це зрозуміла зарозумілість. Без неї людина не може правити іншими. Насправді, гадаю, саме її мені й бракувало протягом усього мого правління. Зарозумілості.

— Радше впевненості у собі.

— Просто трохи гарніше визначення для тієї само концепції. Я можу подбати про цих людей краще, ніж будь-хто. Просто мені потрібно знайти спосіб довести їм це.

— Ти знайдеш.

— Ти оптиміст, Геме.

— Як і ти.

Еленд усміхнувся.

— Це правда. Але посада мене змінює.

— Що ж, якщо ти не хочеш цю посаду втратити, нам, певно, слід повернутися до дослідження закону. Залишився всього один день.

— Я вже все перечитав, Геме, — похитав головою Еленд. — Знання законів мені не допоможе, тому не варто покладатися на лазівку, як і шукати натхнення в інших книжках. Мені потрібен час на роздуми. І на те, аби прогулятись.

Вони пішли далі. Раптом Еленд помітив якийсь рух — група ворожих солдатів щось робила, але він не міг зрозуміти, що саме. Молодий король махнув одному зі своїх людей.

— Що там таке? — спитав він.

Солдат, закривши очі від сонця рукою, поглянув у той бік, куди показував Еленд.

— Здається, чергова сутичка між солдатами Цетта і Страффа, Ваша Величносте.

— І часто таке буває? — здивувався молодий Венчер.

Солдат знизав плечима.

— Останнім часом таке трапляється дедалі частіше. Це зазвичай патрулі розвідників натрапляють одне на одного і починають битися. Кожного разу після того, як вони розходяться, на землі залишається кілька тіл. Нічого особливого, Ваша Величносте.

Еленд кивнув і відпустив солдата.

«Нічого собі — „нічого особливого“, — подумав він. — У їхніх арміях, певно, настрої не кращі за наші. Солдатів така довго облога — особливо взимку — не може радувати».

Наближалася розв’язка. Прибуття колосів лише поглибить хаос. Якщо він усе розрахував правильно, то скоро Страффа із Цеттом можна буде зіштовхнути лобами.

«Мені потрібно ще трохи часу!» — подумав він, ідучи поруч з Гемом по муру.

Та спершу він мусив повернути собі трон. Без влади він був порожнім місцем — і нічого не міг вдіяти.

Ця проблема не давала йому спокою. Вони йшли далі, і дещо привернуло увагу Еленда — цього разу те, що було на стінах, а не за ними. Гем не помилявся: коли Еленд Венчер наближався до солдатів, вони виструнчувалися. Вони віддавали йому честь, і він кивав їм у відповідь, тримаючи долоню на руків’ї меча, як учила його Тіндвіл.

«Якщо я зумію залишитися на троні, то буду зобов’язаний цим цій жінці», — подумав він.

Звичайно, вона б його за таку думку добряче насварила. Вона б неодмінно сказала, що він залишився на троні тому, що він цього заслуговує — тому що він король. Змінюючи себе, він просто долав виклики, використовуючи наявні ресурси.

Та Еленд не був певен, чи зможе він колись дивитися на речі в такий спосіб. Але під час останнього уроку, який відбувся напередодні, — а він чомусь знав, що це останній урок — він почув лише одну нову думку: єдиної форми для королівського правління просто не існує. На королів минулих епох він схожим не буде, так само як і на Келсьє.

Він буде Елендом Венчером. Він вчився філософії, тому його запам’ятають як ученого. І він або зуміє обернути це на свою користь, або про нього скоро взагалі забудуть. Королям не можна визнавати свою слабкість, але повинно вистачити мудрості, аби визнати свої сильні сторони.

«І які мої сильні сторони? — подумав він. — Чому саме я повинен керувати цим містом і його околицями?»

Так, він був ученим — і оптимістом, як слушно зауважив Гем. З дуелями в нього не складалося, хоча він і намагався покращити свої навички. Досконалого дипломата з нього поки що також не вийшло, хоча зустрічі зі Страффом і Цеттом довели, що він здатен постояти за себе.

То хто ж він такий?

Аристократ, який любить скаа. Вони завжди його захоплювали, навіть до Краху, ще до того, як він познайомився з Вен та іншими. Однією з його улюблених філософських задач було намагатися довести, що вони нічим не відрізняються від людей благородного походження. Це звучало доволі ідеалістично і навіть трохи суворо, але слід визнати, що до Краху його цікавість до скаа мала здебільшого академічний характер. Про них мало що було відомо, тому вони здавалися йому чимось екзотичним і цікавим.

Еленд усміхнувся.

«Цікаво, що б подумали працівники з плантацій, якби хтось сказав їм, що вони — „екзотичні“?»

Але потім стався Крах — повстання, яке передбачалося у його книжках — і теорії втілилися у життя. Його переконання не могли більше залишатися звичайною академічною абстракцією. І тоді він справді зрозумів скаа — не лише Вен і команду, але й звичайних робітників і слуг. Він бачив, як у них розквітає надія. Він бачив, як у містянах прокидаються самоповага та самооцінка, і це його радувало.

Він їх не покине.

«Ось ким я буду, — подумав Еленд, зупиняючись раптом. — Ідеалістом. Драматичним ідеалістом, котрий, попри всі свої книжки та навчання, так і не зміг стати пристойним аристократом».

— У чому справа? — спитав Гем, зупиняючись поруч.

Еленд обернувся до нього.

— У мене з’явилася ідея.