Джерело вознесіння

45

— Герой Віків мав бути не з Террісу, — промовила Тіндвіл, записуючи щось внизу аркуша.

— Це уже відомо, — погодився Сейзед. — Зі щоденника.

— Так. Але розповідь Аленді була всього лише посиланням, згадкою про наслідки пророцтва з третіх рук. А я знайшла того, хто цитував безпосередньо пророцтво.

— Справді? — стрепенувся Сейзед. — Де?

— У біографії Геленнтіона, — пояснила террісійка. — Одного з останніх уцілілих членів Ради Хленніуму.

— Запиши його для мене, — попросив террісієць, підсуваючи своє крісло ближче до неї.

Поки вона писала, він кілька разів кліпнув, бо в нього перед очима з’явився туман утоми.

«Не спати! — сказав він сам собі. — Залишилось не так уже й багато часу. Зовсім небагато».

Тіндвіл трималася трохи краще, але її недремність також, вочевидь, починала вичерпуватися, бо террісійку час від часу хилило в сон. Сам Сейзед трохи поспав уночі, згорнувшись калачиком на підлозі її кімнати, але вона продовжувала працювати. Наскільки він розумів, Тіндвіл не спала вже добрячий тиждень поспіль.

«Тоді багато говорили про Рабзіна, — писала террісійка. — Хтось казав, що він прийшов, аби перемогти Завойовника. Інші казали, що Завойовник — це він. Геленнтіон не ділився зі мною своїми міркуваннями на цей рахунок. Про Рабзіна казали, що він — „той, хто не належить до свого народу, але виповнює всі його бажання“. Якщо це правда, значить, він і справді є Завойовником. Кажуть, що він має бути родом з Хленніуму».

На цьому місці вона зупинилась. Сейзед насупився, знову перечитуючи уривок. Останнє свідчення Кваана — той текст, копію якого Сейзед зробив у Монастирі Серан — виявилося корисним у багатьох сенсах. Воно містило ключ.

«І лише через багато років я переконався, що Аленді — це Герой Віків. Що він — той, кого у Хленніумі називали Рабзіном, Спогадувачем...»

Ця копія допомагала у перекладі — але не з мови на мову, а шляхом пошуку синонімів. Очевидно було, що Герой Віків мав і інші імена: настільки важлива постать, яку оточувало стільки легенд, просто повинна була мати багато титулів. От тільки з плином часу більшість з них було просто втрачено. Рабзін та Спогадувач були міфологічними постатями, про яких Сейзед майже нічого не знав — але це були тільки два імені з усіх. І до відкриття того тексту в Монастирі Серан пов’язати ці імена з Героєм Віків було неможливо. Але тепер вони з Тіндвіл могли добре пошукати у своїх металопам’ятях.

Можливо, колись Сейзед уже читав саме цей уривок з біографії Геленнтіона: він проглядав багато старих записів у пошуках згадок про релігії. Та він би просто не здогадався, що цей уривок розповідає про Героя Віків — постать із террісійських переказів, якій хленнійці дали інше ім’я своєю мовою.

— Так… — повільно промовив він. — Добре, Тіндвіл. Дуже добре.

Він поклав свою долоню на руку жінки.

— Можливо, — відповіла вона, — хоча нічого нового ми не дізналися.

— Так, але, на мою думку, потрібно уважніше дивитися на формулювання, — зауважив Сейзед. — Релігії зазвичай добирають слова дуже ретельно.

— Особливо у пророцтвах, — нахмурилась Тіндвіл.

Вона не любила речей, пов’язаних із марновірством та забобонами.

— Я вважав, що ти відмовилась від своїх упереджень, враховуючи справу, якою ми зараз займаємося.

— Я просто збираю інформацію, — промовила террісійка. — Заради того, що це знання може нам розповісти про минуле та про людей. І я не просто так зайнялась вивченням історії, а не теології. Мені не до душі увічнення брехні.

— То от, значить, що ти думаєш про вивчення мною релігій? — весело спитав він.

Тіндвіл поглянула на нього.

— Якоюсь мірою, — визнала вона. — Як ти можеш учити людей чекати на зустріч із богами смерті, Сейзеде? Ці релігії мало доброго принесли людям, а їхні пророцтва — це пил, який розвіяв вітер.

— Релігії — це вияв надії, — нагадав Сейзед. — І ця надія робить людей сильнішими.

— Значить, ти не віриш? Ти просто даєш людям об’єкт віри, привід обманюватися?

— Я б так не сказав.

— Отже, ти вважаєш, що боги, знання про яких ти несеш у світ, справді існують?

— Я… я гадаю, що вони заслуговують на те, аби про них не забували.

— А пророцтва їхні? — не вгавала Тіндвіл. — Я бачу в тому, чим ми займаємося, наукову цінність — ми витягуємо на світло факти минулого, які можуть допомогти нам знайти ключ до розв’язання поточних проблем. Але по суті, намагатися вгадати, що буде в майбутньому, — це дурість.

— Я б так не сказав, — заперечив террісієць. — Релігії — це обіцянки, обіцянки про те, що щось за нами спостерігає, скеровує наші дії. Відповідно, пророцтва — це природне продовження надій та бажань народу. Це зовсім не дурість.

— Значить, твій інтерес є винятково академічним? — уточнила жінка.

— Я б це так не охарактеризував.

Тіндвіл уважно поглянула йому в очі та насупилась.

— Ти в це віриш, чи не так? — спитала вона нарешті. — Ти віриш, що ця дівчина — Герой Віків.

— Я ще не вирішив, — відповів Сейзед.

— Як ти взагалі можеш всерйоз розглядати такий варіант, Сейзеде? Ти хіба не бачиш? Надія — це чудово, навіть неймовірно… але ж треба сподіватися на щось справжнє. Якщо будеш увічнювати мрії минулого, то знищиш мрії про майбутнє.

— А якщо мрії минулого варті того, аби їх пам’ятали?

Тіндвіл похитала головою.

— Ти сам подумай, Сейзеде. Які шанси на те, що ми, вивчаючи цей текст, опинимося в одній будівлі з Героєм Віків?

— Якщо йдеться про передбачення, то ніхто не рахує шансів.

Террісійка заплющила очі.

— Сейзеде… Як на мене, релігія — це чудово, і віра — це чудово… але шукати дороговказів у кількох сумнівних фразах — це дурість. Згадай, що трапилося останнього разу, коли хтось вирішив, що знайшов цього Героя. І в підсумку — ми отримали Пана Всевладаря та Останню Імперію.

— Та я все одно сподіватимусь. Якщо ти не віриш у пророцтва, то чому так завзято працюєш над пошуком інформації, яка стосується Безодні та Героя?

— Усе просто, — відповіла Тіндвіл. — Вочевидь, ми зіткнулися з небезпечним явищем, з яким уже стикалися раніше, — і це проблема, яка постійно повторюється, ніби чума, яка, пройшовшись землею, слабне, але потім обов’язково повертається через кілька століть. Древні люди знали про цю небезпеку та володіли інформацією щодо неї. Ця інформація природним чином поступово перетворювалася на легенди, пророцтва та навіть релігії. Отже, в цих старих текстах можуть бути підказки щодо розв’язання нашої поточної проблеми. Тут ідеться не про вгадування, а про дослідження.

Сейзед знову поклав долоню на її руки.

— Гадаю, в цьому питанні ми згоди не дійдемо. Повернімося до роботи. Треба максимально ефективно використати час, який у нас залишився.

— Ми впораємося, — зітхнула Тіндвіл та зібрала волосся в Гульку на потилиці. — Здається, твоя Героїня минулої ночі страшенно перелякала лорда Цетта. Від прислуги за сніданком чула.

— Я теж про це чув.

— Значить, шанси Лютаделя покращилися.

— Так, — відповів Сейзед. — Можливо.

Террісійка насупилася.

— Здається, ти в цьому не впевнений.

— Не знаю, — опустив він очі. — Мені не здається, що відступ Цетта — це добрий знак, Тіндвіл. Щось дуже не так… нам треба закінчити роботу.

Тіндвіл нахилила голову вбік.

— Як швидко?

— Як на мене, ми повинні закінчити сьогодні вночі, — поглянув Сейзед на купу розрізнених аркушів, які стосом були складені на столі.

У цьому стосі було зібрано усі примітки, ідеї та зв’язки — плід їхньої завзятої праці. Це була свого роду книга — посібник з усього, що було сказано в давніх текстах про Героя Віків та Безодню. Добротний документ, навіть надзвичайний, якщо взяти до уваги, скільки часу було витрачено на це дослідження. Так, воно не було досконалим і вичерпним — але це була, певно, найважливіша праця з усіх, які він колись написав.

Хоча він і не розумів, чому він так вважає.

— Сейзеде? — нахмурилась Тіндвіл. — Що це?

Вона потягнулася до стосу аркушів і витягнула один з папірців. Коли террісійка взяла його в руки, Сейзед здивовано побачив, що від цього аркуша відірвано правий нижній куточок.

— Це ти зробив? — спитала вона.

— Ні, — відповів Сейзед, беручи папірець.

Це була копія тексту, переписаного зі стіни в монастирі; на відірваному шматку могло поміститися ціле речення. Відірваного шматка ніде не було видно.

Сейзед поглянув в очі Тіндвіл — вона мала розгублений вигляд. Террісійка пошукала на столі та витягнула іншу копію цього тексту.

Террісієць відчув, як у нього всередині все похололо. Там також бракувало шматка.

— Я вчора опрацювала цей шматок, — тихо промовила Тіндвіл. — Я з кімнати виходила лише на кілька хвилин, а ти був тут постійно.

— Ти виходила минулої ночі? До вбиральні, коли я спав?

— Можливо, не пам’ятаю.

Сейзед якийсь час сидів, відсутнім поглядом дивлячись на цю сторінку. Лінія відриву на ній була ідентична тій, що на аркуші з головного стосу. Тіндвіл, вочевидь, подумала про те саме, і склала обидві сторінки. Відірвано було ідентично — до найменших деталей. Навіть якби ці два аркуші лежали одне на одному, не можна було відірвати настільки ідеально схоже.

Тіндвіл і Сейзед сиділи й дивилися одне на одного. Аж потім разом зірвалися і почали копирсатися в інших стосах. Всього Сейзед мав чотири копії тексту — і всюди було відірвано шматок з одним і тим самим реченням.

— Сейзеде… — прошепотіла террісійка; голос її тремтів.

У руках вона тримала інший аркуш — списаний лише до половини, і його низ також був відірваний на тому самому реченні.

— Копія! — крикнула вона, але террісієць уже кинувся до скрині, де він зберігав металопам’ять.

Стягнувши з шиї ключ, він відчинив кришку, витягнув копію та обережно розгорнув її на підлозі. Раптом він відсмикнув руку, ніби його вкусила змія — внизу сторінки була дірка. Бракувало того самого речення.

— Як це взагалі можливо? — нажахано прошепотіла Тіндвіл. — Як хтось може знати так багато про нас і про нашу роботу?

— І в той вже час, — сказав Сейзед, — як цей хтось може знати настільки мало про наші здібності? Увесь текст зберігається у моїй металопам’яті. Я можу пригадати його просто зараз.

— І що написано у реченні, якого бракує?

— «Аленді не повинен дістатися Джерела Вознесіння, він не повинен заволодіти цією силою».

— І навіщо його звідусюди видаляти?

Сейзед витріщився на копію.

«Це неможливо…»

З боку вікна долинув якийсь звук. Сейзед обернувся, рефлективно полізши до п’ютеропам’яті та збільшивши свою силу. Його м’язи налилися силою, одяг раптом став затісним.

Віконниці відчинилися, і вони побачили Вен, яка сидить на підвіконні. Вона зупинилась, побачивши Сейзеда з Тіндвіл, яка теж, звичайно, додала собі сили й мала тепер майже чоловічі габарити.

— Я щось зробила не так? — спитала Вен.

Сейзед усміхнувся, знімаючи п’ютеропам’ять.

— Ні, дитино, — промовив він, — ви нас просто налякали.

Він зустрівся поглядами з Тіндвіл, і террісійка почала збирати надірвані аркуші паперу. Сейзед загорнув першу копію; про це все можна поговорити й пізніше.

— Леді Вен, а чи не помічали ви, щоб хтось занадто часто тинявся біля моїх покоїв? — поцікавився Сейзед. — Незнайомі люди чи, можливо, навіть хтось із вартових?

— Ні, — зістрибнула в кімнату Вен.

Дівчина була босоніж, як і завжди, але без марево-плаща — вона рідко носила його вдень. Якщо вона і билася вчора ввечері, то уже переодягнулась, адже на її одязі не було плям від крові або навіть поту.

— Хочеш, аби я приглянула, чи не вештається тут хтось підозрілий? — спитала дівчина.

— Так, будь ласка, — попросив Сейзед, зачиняючи скриню. — Боюся, хтось вирішив покопирсатися у наших дослідженнях, хоча я не розумію, навіщо це йому.

Вен, не сходячи з місця, кивнула, а террісієць тим часом повернувся на своє місце.

Дівчина поглянула на нього та Тіндвіл.

— Мені потрібно поговорити з тобою, Сейзеде, — сказала нарешті Вен.

— Гадаю, пару хвилин можу знайти. Але хочу попередити — нас дуже підтискає час.

Дівчина знову кивнула і нетерпляче поглянула на террісійку — та зітхнула і піднялась.

— Піду знайду щось на сніданок.

І вийшла.

Щойно за нею зачинилися двері, Вен відчула незначне полегшення. Після цього вона підійшла до столу, сіла у крісло Тіндвіл і підтягнула під себе ноги.

— Сейзеде, — промовила вона, — як зрозуміти, що закохався?

Той розгублено закліпав очима.

— Я… навряд чи я той, хто зможе допомогти з відповіддю на це запитання, леді Вен. Я дуже мало знаю про кохання.

— Ти завжди так кажеш. А на ділі виходить, що ти взагалі з усього експерт.

Сейзед тихо засміявся.

— У такому випадку я вас запевняю, леді Вен, що моя розгубленість цілком щира.

— Але ж повинен ти бодай щось знати?

— Ну, хіба що трохи, — зітхнув він. — Скажіть, що ви відчуваєте, коли перебуваєте поруч із молодим лордом Венчером?

— Я хочу, аби він мене обіймав, — тихо промовила Вен, відвертаючись та дивлячись у вікно. — Я хочу, аби він щось мені розповідав, хай навіть я не все розумію з того, що він каже. Просто щоб він був зі мною поруч. Я хочу ставати кращою заради нього.

— Гадаю, це дуже добрий знак, леді Вен.

— Але… — опустила очі дівчина. — Я не підходжу йому, Сейзеде. Він мене боїться.

— Боїться?

— Ну, щонайменше йому зі мною некомфортно. Я бачила, як він дивився на мене, коли я билася тоді, під час атаки на засідання Зібрання. Він відсахнувся від мене, Сейзеде, він був нажаханий.

— За хвилину перед цим він став свідком справжньої кривавої бані, — знизав плечима террісієць. — У цих речах лорд Венчер геть безневинний, леді Вен. Гадаю, це було не через вас — це була звичайна та цілком природна реакція на жах смертей довкола.

— У будь-якому разі, — вела далі Вен, не відриваючи погляду від вікна, — я не хочу, аби він сприймав мене такою. Я хочу бути дівчиною, якої він потребує — дівчиною, яка могла б підтримати його політичні ідеї. Дівчиною, яка вміє бути гарною, коли йому це потрібно, дівчиною, яка зможе втішити його у хвилину розпачу. От тільки це не я. Ти мене вчив, як вдавати з себе аристократку, Сейзе, але ми обоє знаємо, що виходило в мене це страшенно кепсько.

— От тільки лорд Венчер вас покохав якраз за те, що ви були так не схожі на інших жінок. Попри вплив майстра Келсьє, попри ваше переконання, що всі аристократи — це наші вороги, Евенд вас покохав.

— Не треба було дозволяти цього, — ледве чутно промовила Вен. — Треба було навіть не підпускати його до себе, Сейзе, — заради його ж блага. Тоді б він міг закохатися в іншу дівчину. В ту, яка більше йому підходить. В ту, яка не вбиває сотню людей, коли розчаровується в чомусь. В ту, що заслуговує на його кохання.

Сейзед піднявся та підійшов до крісла, в якому сиділа Вен. Він опустився на коліна, щоб їхні голови опинилися на одному рівні, та поклав руку дівчині на плече.

— Ох, дитя… коли ж ви вже припините перейматися через це і просто дозволите собі бути коханою?

— Це не так уже й просто, — похитала головою Вен.

— Мало що у цьому світі дається просто. Та я вам от що скажу, леді Вен. Кохання — це річка, якій треба дозволити текти в обидва боки. Якщо ж цього не стається, то, як на мене, це несправжнє кохання. Це, значить, щось інше. Можливо, закоханість? У будь-якому разі існують люди, які готові швидко зробити з себе мучеників. Ми тримаємося осторонь, ми спостерігаємо, вважаючи, що наше невтручання — це правильна стратегія. Ми боїмося болю — і свого, й інших людей.

Сейзед стиснув плече дівчини.

— Та хіба це кохання? — продовжував він. — Хіба це кохання — вважати, що вам немає місця поруч з Елендом? Чи, може, кохання — це дати йому самому вирішити?

— А якщо я йому не підходжу? — тихо спитала Вен.

— Ви повинні кохати його настільки, щоб довіряти його бажанням, навіть якщо ви з ними не погоджуєтеся. Ви повинні поважати їх — незалежно від того, наскільки неправильними ви їх вважаєте, незалежно від того, наскільки невдалими ви вважаєте його рішення, ви повинні поважати його бажання ухвалювати ці рішення. Навіть якщо одне з цих рішень — кохати вас.

Вен злегка усміхнулась, але тривожний вираз із її обличчя не зник.

— А якщо є хтось інший? — дуже повільно промовила вона. — Для мене?

«Ох…»

Дівчина негайно напружилась.

— Ти не повинен нічого розповідати про це Евенду.

— Не розповім, — пообіцяв Сейзед. — І хто ж цей інший?

Вен знизала плечима.

— Просто… хтось більш схожий на мене. Чоловік, з яким я справді могла би бути.

— Ви його кохаєте?

— Він могутній, — ухилилась від відповіді дівчина. — Він нагадує мені Келсьє.

«Значить, є ще один з-імпи-народжений», — подумав Сейзед.

Він знав, що в цьому питанні повинен залишатися неупередженим. Він нічого не знав про того, другого, аби скласти якесь судження — до того ж хранителі повинні були давати інформацію, а не поради.

Та Сейзед ніколи особливо цього правила не дотримувався. Так, він не знав другого з-імли-народженого, зате він знав Еленда Венчера.

— Дитино, — промовив він, — Еленд — один з найкращих людей, яких я знаю, та й ви стали набагато щасливішою, відколи ви разом.

— Але він — перший чоловік, якого я покохала, — тихо заперечила Вен. — Звідки мені знати, що я не помилилась? Хіба я не повинна приділити більше уваги тому, хто краще мені підходить?

— Я не знаю, леді Вен. Я справді не знаю. Я вас попередив, що не дуже знаюся на цій темі. Та чи ви справді сподіваєтеся знайти когось кращого за лорда Еленда?

Дівчина зітхнула.

— Мене це все страшенно засмучує. Я повинна перейматися долею міста та Безоднею, а не тим, із ким мені краще проводити вечори!

— Важко захищати інших, коли у твоєму власному житті безлад, — погодився Сейзед.

— Я просто повинна щось вирішити, — Вен піднялась і пішла до вікна. — Дякую, Сейзеде. Дякую, що вислухав мене… і дякую, що повернувся.

Сейзед кивнув, усміхаючись. За мить дівчина уже зникла за вікном, відштовхнувшись від шматочка якогось металу. Террісієць зітхнув, потер очі та, підійшовши до дверей, відчинив їх.

У коридорі стояла, схрестивши руки на грудях, Тіндвіл.

— Гадаю, я б почувалася набагато безпечніше в цьому місті, — промовила вона, — якби не знала, що наша з-імли-народжена має нестабільну, як у дівчини-підлітки, психіку.

— Психіка леді Вен набагато стабільніша, ніж тобі здається, — відповів він.

— Сейзеде, я виростила близько п’ятнадцяти дочок, — увійшла до кімнати террісійка. — Не буває дівчат-підліток зі стабільною психікою. Просто деякі з них уміють краще за інших приховувати свої проблеми.

— Ну, тоді тішся, що вона не чула, як ти підслуховуєш. Зазвичай у неї від такого напади параної трапляються.

— Террісійці — слабкість Вен, — махнула рукою Тіндвіл. — Гадаю, дякувати за це треба саме тобі. Здається, вона дуже цінує твої поради.

— Так і є.

— Як на мене, ти сказав їй дуже мудрі речі, Сейзеде, — промовила террісійка, сідаючи. — З тебе вийшов би чудовий батько.

Сейзед зніяковіло кивнув головою і пішов до свого крісла.

— Нам слід…

У двері постукали.

— Кого там ще принесло? — роздратовано вигукнула Тіндвіл.

— Ти наказала подати сніданок сюди?

— Я весь час у коридорі простояла, — похитала головою жінка.

Секундою пізніше у двері зазирнув Евенд.

— Сейзеде? Можу я з тобою трохи поговорити?

— Звичайно, лорде Евенде, — піднявся террісієць.

— Чудово, — сказав колишній король, входячи до кімнати. — Тіндвіл, ти поки вільна.

Жінка закотила очі, кинула роздратований погляд на Сейзеда, але нічого не сказала й вийшла з кімнати.

— Дякую, — промовив Евенд, щойно вона зачинила двері. — Будь ласка, сідай, — додав він, махнувши рукою Сейзеду.

Террісієць так і зробив, а Евенд, глибоко зітхнувши, став, заклавши руки за спину. Він знову почав носити свій білий мундир, та й стояв він у надзвичайно владній позі — попри те, що був вочевидь засмучений.

«Хтось викрав мого друга-вченого, — подумав Сейзед, — і підмінив його королем».

— Гадаю, ви хочете поговорити про леді Вен, лорде Евенд?

— Так, — відповів той, почавши ходити кімнатою, однією рукою активно жестикулюючи, а другу — тримаючи за спиною.

— Я її геть не розумію, Сейзеде. Я очікував, що так буде — до біса, я навіть враховував це. Вона — не просто жінка, вона — Вен. Та я не розумію, як на це реагувати. Однієї миті вона ніби тепло ставиться до мене — як до того, коли у місті запанував безлад, — а вже наступної — вона далека і якась чужа.

— Можливо, вона просто заплуталась.

— Можливо, — погодився Евенд. — Та хіба не повинен хоч один із нас розуміти, що відбувається з нашими стосунками? Скажу чесно, Сейзе, мені іноді видається, що ми просто занадто різні, аби бути разом.

Сейзед усміхнувся.

— Ох, я навіть не знаю, що сказати, лорде Евенде. Ви здивуєтеся тому, наскільки схожі ваші думки.

— Сумніваюся в цьому, — відмахнувся Евенд, не зупиняючись. — Вона — з-імли-народжена, я — звичайна людина. Вона виросла на вулицях, а я — у маєтку. Вона — хитра та кмітлива, я — начитаний.

— А ще вона надзвичайно здібна, як і ви, — сказав террісієць. — Її пригнічував її брат, а вас — батько. Ви обоє ненавиділи Останню Імперію та протистояли їй. І обоє ви більше думаєте про те, як усе має бути, ніж про те, що є.

— Що це означає? — здивовано поглянув на нього молодий Венчер.

— Це означає, що, як на мене, ви двоє створені одне для одного. Я не повинен такі судження робити, до того ж це — думка людини, яка з вами останніми місяцями майже не спілкувалася. І все-таки я вважаю, що це правда.

— А як же наші відмінності? — поцікавився Евенд.

— Ну, на перший погляд, ключ і замок, який цим ключем відкривають, теж не дуже схожі. Різні за формою, різні за призначенням, різні за зовнішнім виглядом. Той, хто погляне на ці два предмети, не розуміючи справжньої їхньої природи, вирішить, що це — протилежні сутності, адже один зачиняє, тоді як інший відчиняє. Та якщо подивитися ближче, він зрозуміє, що вони одне без одного просто не мають сенсу. А мудра людина знає, що і замок, і ключ створені для тієї самої мети.

Евенд посміхнувся.

— Тобі б книгу колись написати, Сейзеде. Це найглибше пояснення, яке я чув у своєму житті.

Сейзед зашарівся й покосився на стос паперів на своєму письмовому столі. Може, це і буде його спадщина? Террісієць не був певен, чи ці записи такі вже глибокі, але наразі вони були втіленням найбільш завзятої його спроби створити щось оригінальне. Звичайно, великою мірою ці аркуші містили цитати або посилання на інші тексти, але власних думок і приміток там також вистачало.

— Отже, — зітхнув Еленд, — що мені робити?

— З леді Вен? Я б порадив дати їй — і самому собі — трохи більше часу.

— Час нині — велика розкіш, Сейзе.

— А коли було інакше?

— Коли під нашим містом не стояли два війська, — відповів Еленд, — одне з яких очолює тиран з манією величі, а інше — безвідповідальний дурень.

— Так, — повільно відповів террісієць. — Так, гадаю, ви можете мати рацію. Я мушу повернутися до своєї роботи.

Еленд нахмурився.

— До речі, а чим ти зараз займаєшся?

— Тим, що не дуже стосується наших поточних проблем, боюся. Ми з Тіндвіл збираємо та укладаємо згадки про Безодню та Героя Віків.

— Безодня… Вен про неї також казала. Гадаєш, вона справді може повернутися?

— Я вважаю, що вона вже повернулася, лорде Еленде, — відповів Сейзед. — І насправді ніколи й не зникала. На мою думку, Безодня була — і є — імлою.

— Але чому… — пробурмотів Еленд, але зупинив сам себе, піднявши руку. — Я почитаю твої висновки, коли ти закінчиш. Не можна відволікатися зараз. Дякую за пораду, Сейзеде.

«Справжній король», — подумав террісієць.

— Тіндвіл! — гукнув Еленд Венчер. — Можеш увійти! Сейзеде, гарного дня.

Еленд обернувся до дверей — вони повільно відчинилися, й увійшла Тіндвіл, щосили намагаючись приховати своє зніяковіння.

— Звідки ви знали, що я за дверима? — спитала вона.

— Вгадав, — відповів колишній король. — Ти точнісінько як Вен. Словом, гарного вам дня.

Він вийшов, а Тіндвіл, насупившись, поглянула на Сейзеда.

— Ти справді добре з ним попрацювала, — зауважив він.

— Навіть занадто добре. Я справді вважаю, що якби містячи залишили його на троні, він би знайшов спосіб врятувати місто. Сідаймо за роботу — цього разу я справді попросила принести сніданок, тому ми мусимо зробити якомога більше, поки його доставлять.

Сейзед кивнув, усівся у своє крісло та взяв перо. Та раптом він виявив, що ніяк не може зосередитися. У думках він постійно повертався до Вен та Евенда. Він не знав, чому для нього настільки важливо, аби ці двоє залишалися разом. Можливо, просто тому, що вони були його друзями, і він бажав їм щастя?

Або, може, не тільки тому. Вони були найкращими людьми в Лютаделі — найпотужніша з-імли-народжена зі скаа та найблагородніший лідер з-поміж аристократів. Вони одне одного потребували, а Остання Імперія потребувала їх обох.

А ще це його дослідження… У більшості террісійських пророцтв використовувався особливий, тендерно нейтральний займенник. У текстах вживався займенник «воно», хоча на сучасні мови його перекладали як «він». От тільки в цих древніх текстах це «він» насправді могло означати «вона». Якщо Вен справді була Героєм Віків…

«Треба якось вивести їх із міста, — подумав раптом Сейзед. — Їм не можна залишатися тут, коли Лютадель впаде».

Він відклав свої записи вбік і негайно почав писати низку листів.