Джерело вознесіння

26

— Це погана ідея, пані, — промовив ОрСеур, сідаючи поруч із Вен, яка розпаковувала велику пласку коробку.

— Евенд вважає, що іншого виходу немає, — відповіла вона, знімаючи кришку.

Всередині лежала охайно складена синя сукня. Дівчина дістала її, помітивши порівняно легку вагу наряду. Зайшовши за ширму, вона почала роздягатися.

— А та колотнеча на стінах вчора? — спитав кандра.

— Це було попередження, — промовила Вен, продовжуючи розстібати сорочку. — А не справжня атака.

Хоча треба зазначити, що Зібрання сполошилося не на жарт. Але, можливо, в цьому і полягав задум. Кривоніг наполягав на тому, що вороже військо передовсім перевіряло стратегічну готовність міста до оборони, але Вен здавалося, що Страффу йшлося радше про те, аби посіяти в Лютаделі хаос.

Облога тривала всього лише кілька тижнів, а місто вже було на межі. Їжа зробилася надзвичайно дорогою, і Евенд був змушений відкрити комори з запасами міста. Люди теж були на межі. Мало хто вважав, що відбиття фальшивої атаки означає перемогу Евенда і що втеча ворожої армії з-під стін — це добрий знак. Більшість просто боялася тепер ще більше, ніж раніше.

Та Вен усе-таки ніяк не могла розв’язати цю задачу. Як реагувати на ворога, який аж настільки тебе переважає? Ховатися в замку, мов боягузи, чи ризикнути своїми життями? Так, Страфф перевірив на міцність їхні стіни — але більша частина його війська залишилась на позиціях на той випадок, якщо його в той самий час раптом спробує атакувати Цетт. Він хотів отримати інформацію та залякати місто.

— Я досі не впевнений, що йти на цю зустріч — це хороша ідея, — не відставав ОрСеур. — Забудьмо про вчорашній штурм. У будь-якому разі Страфф — не та людина, якій можна довіряти. Коли я готувався стати лордом Рену, Келсьє змусив мене визубрити інформацію про всіх головних аристократів у місті. Страфф Венчер навіть серед людей вирізняється підступністю та жорстокістю.

Вен зітхнула, знімаючи штани, та вдягнула нижню спідницю. Вона була не дуже тісна і дозволяла вільно рухати ногами та стегнами.

«Поки що непогано».

Зауваження ОрСеура були цілком логічними. Однією з перших речей, яких її навчило життя на вулиці, було те, що слід уникати ситуацій, з яких важко вибратися. Усе її єство протестувало проти ідеї з доброї волі піти у табір Страффа.

Та Еленд уже ухвалив рішення. І Вен розуміла, що вона повинна його підтримати. А ще вона навіть схилялась до того, що це дуже потужний хід. Страфф поставив собі за мету залякати усе місто — та насправді він не становив такої загрози, як йому здавалося. Принаймні доти, поки він сам повинен був озиратися на присутність Цетта.

Вен за своє поки що недовге життя вже натерпілася страху. В якомусь сенсі атака Страффа на мури Лютаделя тільки посилила в ній рішучість маніпулювати ним у їхніх інтересах. На перший погляд, здавалося, що йти до нього в табір — це чистої води божевілля, та що більше вона про це думала, то сильніше переконувалась, що це — єдиний спосіб запудрити мізки Страффу. Він повинен вирішити, що вони — слабкі, повинен вважати, що його агресивна тактика спрацювала. По-іншому їм не перемогти.

Але водночас це означало, що їй доведеться робити те, що їй дуже не подобається. Це означало, що їй доведеться опинитися в оточенні у лігві ворога. Якщо Еленд зможе повернутися звідти неушкодженим, це неабияк підніме моральний дух містян. Окрім того, після такого і Гем, і решта команди почне більше довіряти Еленду. Ніхто б не став сперечатися з ідеєю проводити переговори у ворожому таборі, якби це запропонував Келсьє; мало того, вони б радше очікували, що в підсумку цих переговорів Келсьє повернеться до них, маючи на руках документ, що засвідчує капітуляцію Страффа.

«Я лише повинна зробити так, аби він повернувся звідти неушкодженим, — подумала Вен, натягаючи на себе сукню. — Страфф може скільки завгодно грати м’язами — це не матиме значення, якщо напрямок його атак будемо визначати ми».

Вона кивнула собі, розгладжуючи сукню. Після цього вийшла з-за ширми та подивилась на себе у дзеркало. Хоча кравець і намагався дотримуватися традиційного стилю, поділ був не зовсім трикутної форми, що нагадувала дзвоник, і на стегнах опускався радше просто вниз. Сукня мала вирізи на плечах, але в той самий час — вузькі рукави та широкі манжети; в талії вона була достатньо зручна, аби дівчина могла вільно рухатися.

Вен потягнулася, підстрибнула, крутнулась на місці. Її здивувало те, наскільки легкою здавалася ця сукня, коли вона в ній рухалась. Звісно, в будь-якій сукні було б незручно битись, але ця… то був величезний прогрес у порівнянні з пишними нарядами, які вона носила на балах рік тому.

— Ну як? — спитала вона, крутячись на місці.

— Що — «як»? — здивовано підняв собачу брову ОрСеур.

— Як тобі?

— А чого ви мене питаєте? — нахилив голову кандра.

— Бо мені не байдужа твоя думка, — просто відповіла Вен.

— Дуже гарна сукня, пані. Хоча, якщо чесно, мені завжди весь цей одяг видавався надзвичайно смішним. Тканини, кольори… це ж страшенно непрактично.

— Так, я знаю, — відповіла дівчина, прибравши волосся з обличчя та заколовши його ззаду парою шпильок. — Але… ну, я вже й забула, як це може бути приємно — носити всі ці штуки.

— Я не розумію, що тут приємного.

— Це тому, що ти — чоловік.

— Я — кандра.

— Але ти — кандра-чоловік.

— Як ви це зрозуміли? — поцікавився ОрСеур. — Представники мого народу можуть перебувати у різній подобі, і тому нашу стать визначити доволі важко.

— А я визначила, — здивовано поглянула на нього Вен. Після цього вона обернулася до своєї скриньки з коштовностями. Їх у неї було не багато: попри те що, коли вона грала роль Валетти Рену, команда забезпечила її пристойним набором прикрас, дівчина майже все віддала Евенду, аби допомогти оплатити різні його проекти. Але кілька улюблених вона залишила — так ніби знала, що одного дня знову носитиме сукню.

«Я просто надягну разочок, — подумала вона. — Це все одно буду не я».

Вен обрала сапфіровий браслет. Як і шпильки, цей браслет був виготовлений не з металу — коштовні камені були прикріплені до основи з твердого дерева, і застібався він за допомогою дерев’яної застібки. Єдиними джерелами металу, які вона мала на своєму тілі, були монети, флакони з металами та одна сережка. Цю сережку вона за порадою Келсьє носила завжди на той випадок, якщо знадобиться терміново «штовхнути».

— Пані? — покликав її ОрСеур, витягуючи щось лапою з-під її ліжка.

Аркуш паперу.

— Випав з коробки, коли ви її відкривали, — промовив кандра і, схопивши папірець на диво вправними пальцями на лапах, підніс його дівчині.

Вен взяла аркуш.

Леді Спадкоємице,

груди та корсет я зробив додатково тугими для підтримки, а нижні спідниці підрізав так, аби вони не розліталися — на той випадок, якщо вам знадобиться стрибати. У манжетах зроблено прорізи для флаконів з металами, також у тканині зроблено складки, в яких можна сховати кинджали, прикріплені до передпліч. Маю надію, мої вдосконалення видадуться вам доречними.

Фельдью, кравець

Вен уважно поглянула на манжети. Вони були широкі та вільні — і лежали так, що в них було гріх щось не сховати. Рукави були тісні та добре облягали верхню частину руки, тоді як на передпліччях сукня була вільніша, і дівчина вже бачила, де саме можна прикріпити кинджали.

— Здається, він уже колись шив сукні для з-імли-народжених, — зауважив ОрСеур.

— Можливо, — відповіла дівчина.

Вона підійшла до дзеркала, аби нанести легкий макіяж, але виявилося, що її косметичні набори висохли.

«Здається, цим я теж давненько вже не займалася».

— О котрій годині ми вирушаємо, пані? — спитав ОрСеур.

Вен поглянула на нього.

— Взагалі-то, ОрСеуре, я не планувала брати тебе з собою. Я й надалі планую не розкривати людям у палаці, хто ти такий. Гадаю, буде дуже підозріло, якщо я на таку важливу зустріч візьму свого пса.

Кандра замовк на мить.

— А, — промовив він після паузи. — Звісно. Що ж, тоді бажаю удачі, пані.

Вен відчула незначний укол розчарування; вона сподівалася, що він сперечатиметься сильніше. Та, якщо відкинути емоції, які до нього можуть бути претензії? Він абсолютно слушно вказав їй на небезпеки ідеї піти у ворожий табір.

ОрСеур просто влігся на підлозі, поклавши голову на лапи та продовжив спостерігати за тим, як вона збирається.

— Але Еле, — заперечив Гем. — Дозволь нам принаймні відправити тебе твоєю каретою.

Еленд похитав головою, дивлячись на себе у дзеркало та поправляючи мундир.

— Для цього доведеться брати з собою кучера, Геме.

— Вірно, — наполягав той. — А кучером буду я.

— Одна людина ніяк не допоможе нам вибратися з табору в разі чого. А що менше людей я з собою візьму, то менше турбот буде у нас із Вен.

— Еле, я… — похитав головою Гем.

Король поклав руку йому на плече.

— Я розумію твоє занепокоєння, Геме. Але я впораюся. Якщо я кимось і вмію маніпулювати в усьому цьому світі — то це своїм батьком. Я переконаю його, що місто вже у нього в кишені.

— Ну гаразд, — зітхнув Гем.

— А, і ще одне, — з сумнівом промовив Евенд.

— Так?

— Чи не міг би ти називати мене Елендом, а не просто «Елом»?

— Гадаю, це буде доволі просто організувати, — захихотів Гем.

Еленд вдячно усміхнувся.

«Це не те, чого хотіла Тіндвіл, але треба ж із чогось починати. „Вашою Величністю“ потім займемося».

Відчинилися двері, й увійшов Доксон.

— Еленде, — привітався він. — Це прийшло тобі.

У руці він тримав аркуш паперу.

— Від Зібрання? — спитав король.

Доксон кивнув.

— Їм не сподобалося, що ти пропустиш сьогоднішню зустріч.

— Ну, я ж не можу перенести зустріч зі Страффом лише тому, що їм хочеться зустрітися на день раніше, — відповів Еленд. — Перекажи їм, що я зустрінуся з ними, коли повернуся.

Доксон кивнув, обернувся на шурхіт позаду себе, а потім відступив убік із дивним виразом на обличчі — до кабінету зайшла Вен.

Причому Вен, одягнена в сукню — у прекрасне синє плаття, вишуканіше за те, що носили навіть при дворі. У її чорному волоссі виблискували сапфірові шпильки, і вся вона здавалася… іншою. Більш жіночною — або радше більш упевненою у власній жіночності.

«Як же вона змінилася, відколи ми познайомилися», — з усмішкою подумав Еленд.

Майже два роки минуло. Вона тоді була ще зовсім юна, хоча життєвого досвіду мала стільки, скільки не кожна літня людина має. А тепер вона стала жінкою — дуже небезпечною жінкою, яка, втім, дивилася на нього невпевненим і навіть трохи беззахисним поглядом.

— Прекрасна, — прошепотів Еленд.

Вона усміхнулась.

— Вен! — промовив, обертаючись, Гем. — Ти у сукні!

Дівчина зашарілася.

— А ти чого очікував, Геме? Що я прийду на зустріч із королем Північної Домінії у штанах?

— Ну… — промовив Гем. — Взагалі-то так.

Евенд тихо засміявся.

— Те, що ти куди завгодно ладен прийти у звичайному одязі, Геме, не означає, що інші чинитимуть так само. До речі, скажи чесно — тобі ці жилети не набридли ще?

— Вони легкі, — знизав плечима Гем. — І прості.

— І холодні, — додала Вен, потираючи руки. — Я тішуся, що замовила сукню з рукавами.

— Ти на погоду не нарікай, — відгукнувся Гем. — Хай як би ми мерзли, солдатам у тих двох арміях набагато гірше.

Евенд кивнув. Формально зима вже почалася. Навряд чи погода зіпсується настільки, аби спричинити для ворогів дискомфорт, адже у Центральній Домінії навіть сніг випадає нечасто, — але моральний стан солдатів холодні ночі точно не покращать.

— Що ж, погнали, — промовила Вен. — Що раніше ми з цим розберемося, то буде краще.

Евенд, усміхаючись, підійшов до неї та взяв за руки.

— Я це ціную, Вен, — тихо промовив він. — Іти справді маєш розкішний вигляд. Якби ми зараз не вирушали з тобою майже на певну смерть, я б навряд чи утримався від спокуси сьогодні ж увечері організувати бал — просто щоб усім тебе показати.

— Це ти через оту «майже певну смерть» такий? — усміхнулася Вен.

— Гадаю, я забагато часу проводжу з командою…

Він нахилився, аби поцілувати її, але дівчина зойкнула і відстрибнула назад.

— Ти що! Я добрячу годину намагалася правильно зробити макіяж! — вигукнула вона. — Ніяких поцілунків!

Евенд засміявся, і цієї миті у дверях з’явилася голова капітана Дему.

— Ваша Величносте, карета прибула.

Евенд поглянув на Вен. Дівчина кивнула.

— Ну що ж, погнали! — сказав король.

Сидячи у кареті, яку послав по них Страфф, Евенд помітив на стіні групу людей, що проводжали їх похмурими поглядами. Сонце от-от мало сісти за обрій.

«Він наказав нам прибути ввечері; повертатися доведеться в імлі, — подумав Еленд. — Дуже вигадливий спосіб продемонструвати, яку він над нами має владу».

Це було цілком у стилі його батька — хід, схожий на фальшиву атаку, яка відбулася вчора. Для Страффа завжди головним було демонструвати позицію. Еленд спостерігав за тим, як його батько діяв при дворі, примудряючись маніпулювати навіть зобов’язувачами. А наглядаючи за атієвою шахтою Пана Всевладаря, Страфф Венчер вів гру, небезпечнішу навіть за ті, які вели інші його знайомі аристократи. І він грав у неї просто блискуче. Звичайно, він не врахував фактору хаосу, який привніс Келсьє, але хто взагалі його враховував?

Після Краху Страфф очолив найбільш стабільне та могутнє королівство Останньої Імперії. Він був вправним та обережним чоловіком, який умів планувати на довгі роки наперед, аби зрештою отримати бажане. І цією людиною збирався маніпулювати Еленд…

— Маєш схвильований вигляд, — сказала Вен.

Вона сиділа навпроти нього у позі вишуканої леді. Так, ніби натягнувши на себе цю сукню, вона отримала й нові звички та манери. Або повернулася до старих — колись вона настільки добре вдавала з себе аристократку, що зуміла обкрутити довкола пальця й Еленда.

— З нами все буде в порядку, — додала вона. — Страфф не завдасть тобі шкоди. Навіть якщо все піде за найгіршим сценарієм, робити з тебе мученика він не наважиться.

— Та я через свою безпеку й не переймаюся, — відповів Еленд.

— Бо?.. — здивувалася Вен.

— Бо ти зі мною, — відповів він з усмішкою. — Ти цілої армії варта, Вен.

Та це її аж ніяк не заспокоїло.

— Іди до мене, — посунувся Еленд і махнув їй рукою на сидіння поруч.

Дівчина встала і почала переходити на інший бік карети, але раптом зупинилась.

— Макіяж, — нагадала вона.

— Я обережно, — пообіцяв молодий король.

Вона кивнула, сіла з ним поруч і дозволила обійняти себе рукою.

— З волоссям також обережніше, — промовила вона. — І мундир твій білий — дивись не забруднись.

— Це з яких пір ти стала така уважна до зовнішнього вигляду? — не втримався Еленд.

— Це все через сукню, — зітхнула Вен. — Тільки я одягаю сукні — у голові вигулькують усі ці Сейзедові уроки.

— Мені справді подобається, коли ти у сукні, — промовив король.

Вен на це лише головою похитала.

— Що? — не зрозумів Еленд.

Карета підстрибнула на вибоїні, і вона притиснулась до нього ближче.

«Ще один новий парфум, — подумав він. — Принаймні цієї звички вона так і не позбулася».

— Це — не я, — тихо промовила Вен. — Ці вбрання, ці манери…

«Вони — брехня».

Еленд якийсь час сидів мовчки.

— І що, навіть не заперечиш? — не витримала дівчина. — А інші кажуть, що я дурниці верзу.

— Я не знаю, — зізнався Еленд. — Після того як я почав інакше одягатися, почуваюся іншою людиною, тож це точно не дурниці. Якщо ти почуваєшся не у своїй тарілці, коли носиш сукні, — то ти не мусиш їх носити. Я просто хочу, щоб ти була щасливою, Вен.

Дівчина усміхнулась і підняла на нього очі, після чого нахилилась вперед і поцілувала Еленда.

— Здається, ти казала, ніяких поцілунків, — здивувався він.

— Від тебе, — відповіла Вен. — Я — з-імли-народжена, ми більш точні.

Еленд усміхнувся, хоча на душі йому було тривожно. Однак ця розмова не давала йому розхвилюватися.

— Іноді мені в цьому одязі дуже незручно. Коли я так одягаюся, усі очікують від мене набагато більшого — вони очікують, що я поводитимуся мов король.

— А коли я в сукні, — підтримала його Вен, — вони очікують поведінки леді. І якщо я залишаюся сама собою, всі розчаровуються.

— Якщо людина, побачивши тебе, відчуває розчарування, то на її думку можна взагалі не зважати — вона просто йолоп, — промовив Еленд. — Я не хочу, аби ти була такою, як вони, Вен. Вони — нещирі. Їм на все наплювати. Ти мені подобаєшся такою, якою ти є.

— Тіндвіл гадає, що я зможу поєднати у собі ці дві особистості. Зможу бути водночас і жінкою, і з-імли-народженою.

— Тіндвіл — мудра, — сказав король. — Дещо жорстока, але мудра. Тобі слід її слухатися.

— Та ж ти щойно сказав, що я тобі подобаюся такою, якою я є.

— Так, — не став заперечувати Еленд. — Але ти мені подобатимешся будь-якою. Бо я тебе кохаю, Вен. І питання тут у тому, якою ти сама собі подобатимешся.

Вона замовчала, задумавшись.

— Насправді одяг не дуже змінює саму людину, — вів далі король. — Але він змінює те, як на цю людину реагують інші люди. Це Тіндвіл казала. Гадаю… гадаю, хитрість тут полягає у тім, аби переконати себе, що ти заслуговуєш на ту реакцію, яку отримуєш. Ти цілком можеш носити вишукані сукні, Вен, але зроби їх частиною своєї особистості. Припини турбуватися про те, що ти не даєш людям того, чого вони прагнуть. Дай їм те, ким ти є, — і цього буде достатньо. Мені ж вистачило, — додав він з посмішкою після короткої паузи.

Дівчина усміхнулась йому у відповідь, а тоді обережно притулилась до нього.

— Гаразд, — видихнула вона нарешті. — Годі вже про наші слабкі місця. Треба до зустрічі підготуватися. Розкажи мені більше про те, який твій батько.

— Він — імперський аристократ до мозку кісток. Безжальний, розумний та спраглий влади. Ти пам’ятаєш, я розповідав тобі про… свій досвід, коли мені було тринадцять?

Вен кивнула.

— Так от, батько обожнював борделі скаа. Гадаю, він почувався надзвичайно могутнім, знаючи, що дівчину, яку він обере, вб’ють через його пристрасть. Він зазвичай тримає кілька десятків наложниць з бідніших аристократок, і якщо вони його не задовольняють, він їх просто позбувається.

Вен у відповідь щось пробурмотіла собі під ніс.

— Так само і з політичними союзниками. З домом Венчерів не укладають союз, а погоджуються підкорятися дому Венчерів. Якщо не бажаєш бути нашим рабом, з тобою справ ми вести не будемо.

— Я знала ватажків банд, — кивнула Вен, — які поводилися так само.

— І як ти виживала, якщо вони на тебе звертали увагу?

— Вдавала, ніби від мене ніякої користі, — сказала дівчина. — Повзала перед ними, не даючи жодної причини кинути мені виклик. Те саме, що й ти плануєш робити сьогодні.

Еленд кивнув.

— Будь обережний, — нагадала Вен. — Не можна, аби Страфф вирішив, що ти з нього насміхаєшся.

— Гаразд.

— І не обіцяй забагато, — додала Вен. — Поводься так, ніби ти намагаєшся здаватися крутим. Хай думає, що він тебе залякав і тепер ти робитимеш те, що він хоче, — йому таке точно сподобається.

— Я бачу, у тебе в цьому питанні багато досвіду.

— Забагато навіть, — зітхнула Вен. — Але я тобі про це вже розповідала.

Еленд кивнув. Вони добре підготувалися до зустрічі — і тепер королю залишалося тільки робити те, чого навчила його команда.

«Змусь Страффа думати, що ми — слабкі, натякни, що ми й не проти місто йому здати, але тільки якщо він спершу допоможе впоратися з Цеттом».

Визирнувши у вікно, Еленд побачив, що вони вже наближаються до табору війська Страффа.

«Нічого собі, яке велике! — подумав він. — Коли це батько навчився керувати такими людськими масами?»

Еленд плекав певні сподівання на те, що брак військового досвіду батька призведе до того, що його армія перебуватиме в жалюгідному стані. Але намети стояли рівненько, солдати мали охайний вигляд. Вен теж підсунулась до вікна, жадібно вивчаючи поглядом усе, що їм траплялося, та демонструючи набагато більше інтересу до військового табору, ніж насмілилась би виявити імперська аристократка.

— Дивись, — показала вона на щось пальцем.

— Що там? — нахилився ближче Еленд.

— Зобов’язувач, — відповіла дівчина.

Еленд поглянув їй через плече та побачив колишнього імперського жерця, шкіра довкола очей якого була вкрита розмашистими татуюваннями, а сам він щось наказував солдатам, які вишикувалися перед наметом.

— Отже, керує військом він за допомогою зобов’язувачів.

— Ну, це розумно, — знизала плечима Вен. — Вони чудово знають, як поводитися з великими групами людей.

— І як налагодити постачання їжі, — додав Еленд. — Так, ідея чудова — але все одно дивно. Це означає, що без зобов’язувачів йому не обійтися — тобто він досі підкоряється владі Пана Всевладаря. Більшість інших королів вирішила якомога швидше позбавитися зобов’язувачів.

Вен нахмурилась.

— Здається, ти казав, що твій батько обожнює владу.

— Так і є, — підтвердив Еленд. — Але не менше він обожнює використовувати потужні інструменти. Він завжди тримає при собі кандру, а також співпрацював із небезпечними алломантами. Він вірить у те, що може їх контролювати — і, певно, вірить, що може контролювати й зобов’язувачів.

Карета спершу поїхала повільніше, а потім і зовсім зупинилась біля великого намету. За мить із нього вийшов Страфф Венчер.

Батько Еленда завжди був чоловіком кремезним — міцної та владної статури. Борідка, яку він відростив, це враження лише підкреслювала. Одягнений він був у суворий, ладно пошитий костюм — такі він намагався змусити носити Еленда, поки той був хлопчиком. Власне, саме тоді майбутній король і почав одягатися неохайно — ходив із розстібнутими ґудзиками, підбирав собі занадто великі сюртуки. Словом, всіляко намагався бути несхожим на свого батька.

Та його непокора ніколи ні на що не впливала. Він міг дратувати Страффа і поводитись як йолоп, лише тоді, коли знав, що йому за це нічого не буде. Але все це не мало значення.

Не мало — аж до тієї останньої ночі. Охоплений вогнем Лютадель, повстання скаа, що виходило з-під контролю, погрожуючи рознести місто на цеглинки. До ночі хаосу та руйнувань — і десь у серці цієї ночі опинилась у пастці Вен.

Тоді Еленд нарешті виступив проти Страффа Венчера.

«Я вже не той хлопчик, якого ти намагався муштрувати, батьку».

Вен підбадьорливо стиснула його долоню, кучер відчинив дверцята, і король вийшов з карети. Страфф із дивним виразом на обличчі мовчки спостерігав за тим, як Евенд подав руку Вен, допомагаючи їй зійти на землю.

— Приїхав усе-таки, — констатував Страфф.

— Тебе це, здається, дивує, батьку.

Страфф похитав головою.

— Ти геть не міняєшся, хлопче — такий само ідіот, як і раніше. Тепер твоя доля в моїх руках — варто мені лише пальцем ворухнути, і тебе буде вбито.

Він підняв руку, начебто збираючись віддати наказ і втілити погрозу в життя.

«Ну, ось воно», — подумав Евенд, відчуваючи, як серце тарабанить йому в грудях.

— Моя доля завжди була у твоїх руках, батьку, — відповів він. — Ти міг мене вбити ще багато місяців тому, міг у будь-який момент захопити моє місто. Не розумію, чому мій приїзд сюди щось міняє.

Страфф завагався.

— Ми прибули на вечерю, — сказав Евенд. — Я сподівався познайомити тебе з Вен, а також обговорити певні… важливі для тебе питання.

Страфф нахмурився.

«Ось так, — подумав молодий король. — Задумайся — можливо, мені є що тобі запропонувати. Ти ж знаєш, що той, хто першим розкриває карти, зазвичай програє».

Страфф ніколи б не згаяв нагоди отримати вигоду — хай навіть таку незначну, яку можна витиснути з Евенда. Він, певно, давно вирішив, що нічого важливого син йому запропонувати не може. Та чи так це насправді? Зрештою, що він втрачає?

— Скажи моєму кухареві, що сьогодні нас вечерятиме троє, — наказав слузі Страфф.

Евенд ледве чутно видихнув.

— Значить, ця дівчина — це твоя з-імли-народжена? — спитав Страфф.

Евенд кивнув.

— Миле дівча, — відзначив Страфф. — Скажи їй, хай припинить «гамувати» мої емоції.

Вен зашарілася.

Страфф кивком голови показав на свій намет. Евенд повів Вен уперед, але дівчина озирнулась через плече — їй вочевидь не подобалась ідея обертатися незахищеною спиною до Страффа.

«Пізно вже крутитися», — подумав король.

Намет Страффа був оздоблений саме так, як і очікував від свого батька Евенд: повно подушок та вишуканих меблів, більшість із яких Страфф Венчер не використовував. Внутрішнє оздоблення мусило відігравати зовсім іншу роль — підкреслювати його могутність. Як і масивні мури Лютаделя, все, що оточувало аристократа, було вираженням того, наскільки він потужний і важливий.

Вен мовчки чекала, що буде далі, напружено стоячи поруч з Елендом у центрі приміщення.

— А він вправний, — прошепотіла дівчина. — Я діяла максимально обережно, але він усе одно відчув мій дотик.

Евенд кивнув.

— Він ще й оловоокий, — промовив він звичним голосом. — Тому, найпевніше, він зараз нас чує.

Евенд кинув погляд у бік дверей. За кілька секунд увійшов Страфф, і з його виразу неможливо було зрозуміти, чи чув він те, що щойно сказала Вен. Ще за кілька секунд з’явилися слуги й занесли всередину великий обідній стіл.

Вен різко вдихнула. Слугами були скаа — як за імперських часів. Одягнені вони були у якесь дрантя, абияк пошите з іншого дрантя, на тілі їхньому було видно сліди недавнього побиття. Стіл вони заносили, дивлячись у землю.

— А що за реакція у нас, дівчинко? — поцікавився Страфф. — Ах, точно. Ти ж у нас скаа, чи не так, — хай навіть і в гарній сукні? Евенд — дуже добрий хлопець; я б не дозволив тобі так одягатися.

«Або одягатися взагалі», — натякав його тон.

Вен різко поглянула на Страффа, але лише ближче притиснулась до Евенда і взяла його за руку. І знову-таки — сказане Страффом було дуже демонстративним; Страфф Венчер був жорстоким чоловіком, але тільки тоді, коли це грало йому на руку. Йому хотілося зробити так, аби Вен було некомфортно.

І, здається, йому вдалося. Евенд нахмурився, дивлячись униз, і раптом помітив на вустах дівчини натяк на хитру посмішку.

«Бриз казав мені, що апломантія Вен є набагато делікатнішою, ніжу більшості гамівників, — пригадав він. — Батько, звісно, вправний, але щоб він одразу відчув її дотик… Вона сама йому дозволила!»

Еленд знову поглянув на Страффа — той якраз вдарив одного зі слуг-скаа, які вже виходили з намету.

— Сподіваюся, серед них немає твоїх рідних? — насмішкувато звернувся до дівчини Страфф. — Вони щось останнім часом не надто старанні — довелося кількох стратити.

— Я більше не скаа, — тихо промовила Вен. — Я — аристократка.

Страфф розреготався. Він більше не бачив у ній загрози. Він знав, що вона — з-імли-народжена, він, звичайно, чув, що вона дуже небезпечна, але зараз вирішив, що Вен слабка та незначна.

«Але вона молодець», — з цікавістю подумав Еленд.

Почали входити слуги, несучи з собою страви — приголомшливі, беручи до уваги обставини. Поки вони чекали, Страфф обернувся до свого ад’ютанта.

— Поклич Госелль, — наказав він. — І скажи, хай поквапиться.

«Він здається ще менш стриманим, ніж я пам’ятаю», — подумав Еленд.

За часів правління Пана Всевладаря аристократ на людях мав поводитися холодно та жорстко, хоча багато з них у ближчому колі не відмовляли собі у задоволенні найекстравагантніших бажань. На балах вони могли танцювати або вести світські бесіди, але ночі проводити у компанії випивки та хвойд.

— А навіщо ти бороду відростив, батьку? — спитав Еленд. — Наскільки я пам’ятаю, ти раніше за модою не слідкував.

— Я сам встановлюю моду, хлопчику, — відповів Страфф. — Сідай.

Еленд помітив, що Вен шанобливо зачекала, поки він сяде, і лише тоді зайняла своє місце. Дівчина примудрялася справляти враження напівнервозності: вона дивилася Страффу просто в очі, але неодмінно нібито рефлекторно смикалась, так ніби якась частина її страшенно хотіла сховати погляд.

— Ну що, — промовив Страфф. — Розказуй, навіщо прийшов.

— Я гадав, це очевидно, батьку, — відповів Еленд. — Я тут для того, аби поговорити про наш союз.

— Союз? — здивовано підняв брову той Страфф. — Ми ж щойно зійшлися на тому, що твоя доля в моїх руках. Не бачу потреби утворювати з тобою союз.

— Можливо, — промовив молодий король. — Та у гру втрутилися інші фактори. Гадаю, прибуття Цетта стало для тебе несподіванкою?

— Та чхав я на того Цетта, — відмахнувся Страфф, зосереджуючись на їжі: нарізаній великими шматками ледве просмаженій яловичини.

Вен зморщила носа — й Еленд так і не зрозумів, чи це була частина ролі, яку вона грала.

— На чоловіка, армія якого майже настільки ж велика, як і твоя, — розрізав свій стейк молодий король, — навряд чи можна просто так узяти й «начхати», батьку.

Страфф знизав плечима.

— Щойно я опинюся за міськими стінами, він не становитиме для мене загрози. І гадаю, саме це ти хочеш мені запропонувати в межах нашого потенційного союзу?

— І підбити Цетта атакувати місто? — сказав Еленд. — Звичайно, спільними зусиллями ми проти нього вистоїмо, але чому обов’язково дотримуватися захисної тактики? Навіщо дозволяти йому послабляти наші фортифікації та давати продовжувати облогу, поки наші армії помирають від голоду? Нам потрібно першими його атакувати, батьку.

— І по-твоєму, — фиркнув Страфф, — мені в цьому потрібна твоя допомога?

— Якщо ти плануєш добитися бодай якогось успіху, — підкреслив його син, — тобі без моєї допомоги не обійтися. — Разом ми легко його розгромимо — але не поодинці. Ми потрібні одне одному. Я пропоную атакувати: ти своє військо поведеш, а я — своє.

— А чого це ти раптом так поспішаєш? — примружився Страфф.

— Бо я хочу тобі дещо довести, — відповів Еленд. — Слухай, ми обоє добре знаємо, що ти рано чи пізно відбереш у мене Лютадель. Але якщо ми спершу спільними зусиллями розіб’ємо Цетта, усе виглядатиме так, ніби я з самого початку шукав із тобою союзу. Тоді я зможу віддати тобі місто, і не мати при цьому вигляд абсолютного блазня. Я зможу все піднести так, ніби запросив свого батька допомогти відбити агресію війська, про наближення якого я дізнався. Тоді я віддам тобі місто — і знову стану твоїм спадкоємцем. Ми обоє отримаємо те, чого хочемо. Але тільки після того, як буде вбито Цетта.

Страфф задумався, й Еленд з виразу обличчя батька зрозумів, що його слова подіяли.

«Так, — подумав він. — Можеш думати, що я той самий хлопчик, як і раніше — ексцентричний, готовий тобі опиратися за кожного ідіотського приводу. І що я бажаю зберегти обличчя — це ж дуже в дусі Венчерів».

— Ні, — сказав Страфф, і Евенду аж подих перехопило. — Ні, — повторив Страфф Венчер, повертаючись до їжі. — Так не буде, хлопче. Я сам вирішу, коли мені атакувати Цетта — і чи атакувати його взагалі.

«Це повинно було спрацювати!» — подумав молодий король.

Він уважно дивився на батька, намагаючись зрозуміти, що він зробив не так. У виразі обличчя Страффа відчувалося ледве помітне вагання.

«Мені потрібно більше інформації!» — подумав Еленд.

Він кинув погляд у той бік, де сиділа Вен — дівчина ліниво крутила щось у руках. Свою виделку. Вона поглянула йому в очі та легенько постукала по виделці пальцями.

«Метал, — подумав Еленд. — Чудова ідея».

Він поглянув на Страффа.

— Ти прийшов сюди по атій, — промовив син. — Але щоб його отримати, місто захоплювати не обов’язково.

— То ти його не витратив? — подався вперед батько.

— Ніщо не приваблює акул краще, ніж свіжа кров, батьку, — пояснив Еленд. — Якби я почав використовувати атій у великих кількостях, це б лише підтвердило, що атій у мене дійсно є, — погана ідея, враховуючи те, яких зусиль нам коштувало придушити ці плітки.

Раптом у боковій частині намету щось рухнулося, і за мить всередину увійшла схвильована молода дівчина. На ній була червона бальна сукня, а чорне волосся стягнуте на потилиці у довгий хвіст. На вигляд їй було років п’ятнадцять.

— Госелль, — привітався з нею Страфф, показуючи на крісло поруч із собою.

Дівчина покірно кивнула та поквапливо сіла поруч зі старшим Венчером. Обличчя її було яскраво нафарбоване, а сукня — з глибоким вирізом. Евенд ні на мить не сумнівався, у яких стосунках вона перебуває зі Страффом.

Той посміхнувся і знову почав спокійно пережовувати свою їжу. Дівчина трохи нагадувала Вен — худе обличчя, темне волосся, гарні риси обличчя та худорлява тілобудова. Це була заява. Мовляв, у мене дівка така ж, як у тебе — тільки молодша та красивіша. Ще один демонстративний хід.

І саме цієї миті обличчям Страффа проскочила знайома посмішка — й Евенд раптом згадав, за що він так його ненавидить.

— Можливо, ми зможемо домовитися, хлопчику, — промовив Страфф. — Привези мені атій — а я розберуся із Цеттом.

— На це знадобиться час, — відповів Евенд.

— Чому? — поцікавився батько. — Атій же легкий.

— Але його багато.

— Ну не настільки ж багато, аби ти не міг завантажити його на віз та відправити сюди, — наполягав Страфф.

— Усе не так просто, — сказав син.

— Я так не думаю, — посміхнувся старший Венчер. — Ти просто не хочеш мені його віддавати.

Евенд нахмурився.

— У нас його немає, — прошепотіла Вен.

Страфф обернувся до неї.

— Ми не знайшли його, — вела далі дівчина. — Келсьє скинув Пана Всевладаря заради того, аби отримати його атій. Але ми так і не знайшли, де його сховано. Цілком може бути, що він навіть не у місті.

«Неочікуваний поворот…» — подумав Евенд.

Звісно, Вен була схильна діяти, слухаючись своїх інстинктів, — кажуть Келсьє діяв так само. Ти можеш усе ретельно розпланувати, але якщо поруч із тобою Вен — вона легко могла викинути усі твої розрахунки у смітник.

Страфф на якусь мить аж випрямився у кріслі. Здається, він повірив Вен.

— То виходить, насправді вам нема чого мені запропонувати.

«Я мушу здаватися слабким, — згадав Евенд. — Мушу його переконати, що він може захопити місто будь-якої миті, але в той самий час вирішити, що захоплювати Лютадель просто зараз не варто».

Він почав постукувати вказівним пальцем по поверхні столу, намагаючись вдати, ніби нервує.

«Якщо Страфф вирішить, що атію у нас немає… то він із меншою імовірністю ризикуватиме атакувати місто. Адже вигода менша. Ось чому Вен це сказала».

— Вен сама не знає, що каже, — озвався Еленд. — Я сховав атій — навіть від неї. Впевнений, ми зможемо про щось домовитися, батьку.

— Ні, — трохи навіть весело промовив Страфф. — У тебе справді його немає. Зейн теж казав… але я йому не повірив…

Страфф похитав головою і знову зайнявся їжею. Дівчина, що сиділа з ним поруч, не їла — лише тихо сиділа, як елемент інтер’єру. Страфф зробив великий ковток вина і задоволено видихнув.

— Залиш нас, — кинув він Госелль.

Та миттєво послухалась його наказу.

— Іти також, — звернувся Страфф до Вен.

Дівчина розгублено завмерла й поглянула на Евенда.

— Усе гаразд, — повільно промовив він.

Вона задумалась на мить, але потім кивнула. Сам собою Страфф становив для Евенда невелику загрозу, а вона все-таки — з-імли-народжена. Якщо щось піде не так, Вен миттю прийде йому на допомогу. Якщо вона вийде, все буде так, як вони й хотіли, — Еленд виглядатиме слабшим. Він опиниться у кращій позиції, аби протистояти Страффу.

Як вони й сподівалися.

— Я зачекаю надворі, — тихо промовила Вен, виходячи.