Чорний альбатрос

Глава 7 На роздоріжжі

Троє вийшли зі скарбниці й побачили, що пустеля зникла, поступившись місцем новим декораціям. Навколо простягався сонний ліс. Дерева сиротливо простягали до мандрівників голе чорне гілля. Лише подекуди обірваним дрантям висіло буре мертве листя.

— Тепло, а ліс неживий стоїть, як узимку. Не зрозумієш, яка пора року, — помітив Прошка.

— На те воно й Позачасовість, — відгукнувся Троян.

Він дивився на Прошку зверхньо. Як не крути, той залишався незграбним простолюдином. Здавалося, пора б йому звикнути, що крім людського світу з його фізичними законами й обмеженнями, існують інші виміри, де чудеса так само повсякденні, як калюжі після дощу. Прошка занадто зв'язаний путами вузьких, людських понять про устрій всесвіту.

Дівчисько — інша справа. Із неї могла б вийти користь, не була б вона дівчиськом. Сказано ж, що в жінок волосся довге, а розум короткий. Їм би тільки заміж вискочити. І ця така сама. Погляд Трояна сковзнув по обручці на пальці Марики. Дурна гуска! Заради чого вона відмовилася від безсмертя? Йому свого часу також довелося зробити вибір. Не можна сказати, що йому було легко відправити на той світ жінку, до якої він мав почуття, але натомість він одержав тисячу років життя. І це не межа. Нехай острів Гроз пішов у небуття. Його межі стали занадто тісні. Тепер Троян мав намір відкрити для себе світ людей. Тільки там багатство, слава й влада мають реальну цінність. Немає нічого захопливішого, ніж грати людськими долями.

Поки Троян поринув у мрії про світове панування, думки Прошки були більш приземленими. Побачивши в руках у Трояна лук, він зовсім засмутився. От що герої беруть із собою в дорогу перед небезпечною мандрівкою, а не мотлох усякий. Найбільш прикрим було те, що він також вибрав меч. Треба ж було трапитися такому непорозумінню! Недарма зміюка попереджала: «Не помилися». А він схибив.

— Що ти вибрав у скарбниці? — запитала Марика.

Прошка боявся цього запитання.

— Меч, — почервонівши, сказав він.

— Меч? А де ж він? — здивувалася дівчинка.

— Залишився в печері. Я вже до нього руку простягнув, і тут спіткнувся об цю залізяку. — Прошка неохоче дістав із кишені ключ. — На підлозі валявся. Ну я його й підняв, щоб під ногами не плутався. Я ж не знав, що там усіляке сміття скарбом вважається. А зміюка тут як тут. Сичить, негідниця. Бери, мовляв, користуйся. Тьфу! Гади — вони і є гади.

Троян посміхнувся. Все-таки Прошка незграба, яких пошукати. Це ж треба так осоромитися.

Мариці було щиро шкода Прошку. Дуже вже він засмутився.

— Не засмучуйся. Я також не збиралася брати обручку. Випадково вийшло, — заспокоїла його дівчинка.

«Та якби ж» — подумав Троян і сказав:

— Настав час іти. Чи ви так і будете стояти тут?

Він покрокував стежкою, що послужливо стелилася між деревами. Якось саме собою вийшло, що всі беззастережно прийняли його лідерство. Багато часу пройшло чи ні, а попереду показався просвіт. Мандрівники вийшли на галявину.

Їх привітав сумний пронизливий лемент. У небі ширяв великий чорний птах.

— Знову цей альбатрос! Чорний, як сажа. А ти казала: «Проти сонця, проти сонця», — передражнив Марику Прошка.

Рука Трояна мимоволі стисла лук. Альбатрос літав так низько, що промахнутися було майже неможливо. Одна мить і з супротивником буде покінчено. Троянові так кортіло дістати стрілу й натягнути тятиву. Але холодний розум нагадав, що він не один. Якщо він уб'є альбатроса, це ще не означає, що вхід у світ людей негайно відкриється. Хронос говорив про якийсь годинник. А що, коли його можна завести тільки гуртом? Поки він усе не з'ясував, доводилося миритися з присутністю супутників.

У жалібному лементі птаха Марика вбачала якийсь зміст.

— Він наче нас про щось просить, — сказала дівчинка.

— Щоб рот не роззявляли, він просить. Кажуть, чорний альбатрос — це на лихо, — буркнув Прошка.

— Про чорну кішку також це кажуть. А бідні кішки не винні в тому, що вони такими народилися, — заперечила Марика.

— Порівняла. Чорних кішок — хоч греблю гати. А альбатрос один. І потім, згадай, що стало з островом, коли він з'явився, — сказав Прошка.

— А по-моєму, альбатрос дуже самотній. Потрібно поставитися до нього з добротою і ласкою. От побачите, ми зуміємо подружитися, — наполягала дівчинка.

— Скільки тебе життя не вчить, а все дарма. Від нього бігти треба, а ти принаджуєш. Накличеш лихо, — пробурчав Прошка.

Чуючи цю суперечку, Троян радів. Усе складалося якнайкраще. Незабаром наївні супутники самі будуть просити його, щоб він підстрелив настирливого птаха. Потрібно тільки зламати опір дівчиська.

— Прошка має рацію, — сказав Троян. — Не кожен може стати другом. Ти занадто довірлива.

Тільки тепер мандрівники помітили посеред галявини величезний камінь, схожий на сплячого звіра. Подекуди на зеленій моховитій шкірі зяяли залисини, немов вистрижені лишаєм. На одній із них розпласталася ящірка. Злившись із мохами, вона лежала на теплому камені й грілася на сонці.

Прошка згадав, як у дитинстві вони із хлопчаками змагалися, хто більше ящірок наловить. Заняття було азартне, хоча й безглузде. Однаково потім вони випускали бранок на волю. У спритності Прошці не було рівних. Щоб повихвалятися перед Марикою, він підкрався й, анітрохи не замислюючись про наслідки, схопив ящірку за хвіст. Та вислизнула в нього з рук і зникла в тріщині, тільки її й бачили, а хвіст залишився в руках у Прошки.

— Ну й навіщо ти це зробив? — із докором захитала головою Марика.

— Так, спіймати хотів. Для забави. Я ж її потім випустив би, — виправдовувався Прошка.

Із тріщини показалася зелена голівка. Ящірка сердито глянула на Прошку чорними намистинами очей, а потім вилізла, крутнулася навколо себе й перетворилася на дівчину-крихітку. Вона була гарненькою, як лялечка. Зростом із долоньку, у зеленій, як влитій, суконьці. Шкіра в неї була фісташкового кольору, а у в'юнких рухах простежувалося щось від ящірки.

— Забава йому інших калічити! — вигукнула ящірка. — Ти що ж накоїв, бузувір!

Вона обурено вказала на поділ. Низ сукні був обірваний. Прошка подивився на хвіст ящірки й обімлів. Замість хвоста він тримав обірваний шматок парчі.

— Я ж не думав… — остаточно розгубився Прошка.

— А голова навіщо? Шапку носити? Щоб ти навчився думати і щоб справи в тебе попереду думок не бігли, ходи праворуч. Сподіваюся, це тобі буде наукою, — тупнула ногою дівчина-ящірка.

Одразу ж на камені з'явилася стрілка із вказівкою йти праворуч і напис:

— Я ж ненавмисно, — заканючив Прошка.

— За ненавмисно б'ють коромислом. Для дурника і дорога така.

Прошка насупився. Сперечатися було даремно. Чому йому так не щастить? Така дрібнота, а так його перед Марикою знеславила.

Ящірка обернулася до Марики й Трояна:

— А вам двом доріжки на вибір. Кому яка сподобається, той по тій і піде.

— Зажди! — зупинила її Марика. — Навіщо ми повинні йти різними дорогами?

— Цілі різні й дороги різні,— відповіла ящірка.

— Не так. В нас одна мета — до людей потрапити, — заперечила дівчинка. — Чому ж ми не можемо йти разом?

— Мед і дьоготь можна в одну тарілку покласти, та їсти їх несолодко. Один із вас лихо несе й двом іншим перешкодою буде.

— Хто ж це? — запитала Марика.

— Це вже вам вирішувати. А поки підіть себе випробуйте. Зможете повернутися, тоді й вирішите: разом вам іти чи нарізно. Тільки от невдача: двом іти важко, а трьом неможливо.

Дівчина-крихітка тупнула ногою, крутнулася навколо себе й знову перетворилася на ящірку, а на камені з'явилися два написи. Стрілка ліворуч обіцяла не надто обтяжливу пригоду. Під нею було написано:

Зате дорога, що веде прямо, не віщувала нічого доброго.

— Ну й вибір. Який же дурень прямо піде, — посміхнувся Прошка й осікся.

Він раптом зрозумів, що Марика вибере саме цей шлях. Вона завжди звалювала на себе найтяжче. Троян буде тільки радий їй поступитися. Зненацька для себе Прошка виступив уперед і сказав:

— Може, я піду посередині? Де наша не пропадала.

— У тебе своя дорога. По цій стежці піду я, — сказала Марика.

— Чудова доріжка, — посміхнувся Троян. — Не дивно, що ви готові побитися, кому по ній іти.

— А яку дорогу вибираєш ти? — із викликом запитав Прошка.

— Звичайно, середню. Чи ви думаєте, що я гірший за вас?

— Це не жарти, — сказала Марика.

Троян посерйознішав і відповів:

— А я й не жартую.

Це було правдою. Відтоді, як колишній Верховний Чарівник втратив магічний дар, він почувався безпомічною дитиною. Йому потрібний був союзник. Сильний союзник, здатний витягти його з цієї колотнечі. І він сподівався знайти його наприкінці своєї стежки. Чуття підказувало, що тільки на цій дорозі він знайде те, чого хоче.

На відміну від супутників, Троян знав, що Морок — це не просте слово. Це ім'я єства без обличчя й плоті. Йому не можна протистояти, і його не можна розтрощити. Усякий, хто сподівається його перемогти чи обдурити, — дурень.

Але можна стати його слугою, його вірним рабом, його обличчям. Морок служить тому, хто служить Мороку.

Троян підняв голову й твердо повторив:

— По середній дорозі піду я. Чи ви думаєте, що я буду ховатися за спиною в дівчиська?

Його вчинок змусив Марику глянути на нього з повагою. На таке здатна тільки смілива й шляхетна людина.

Коли Троян обійшов камінь і ступив на стежку, дівчинка кинулася слідом і схопила його за руку.

— Зачекай!

— Чого тобі?

Троян поспішно вивільнив руку. Угледівши розгубленість і прикрість Марики, він зрозумів, що зробив помилку. Якщо він збирається грати роль її друга, варто звикнути до дурних проявів почуттів.

— Я просто хотіла сказати, що ти дуже хоробрий. Я всім серцем буду молитися, щоб ти благополучно повернувся, — із запалом вимовила Марика.

Прошка дивився на зворушливу сцену прощання, і його розбирала досада. Як завжди, лаври діставалися іншому. Марика навіть не помітила його шляхетного пориву, але ж він також висловлював бажання йти по небезпечній дорозі. І що? Замість подяки, Марика почала з ним сперечатися, наче він ні на що не здатний. А на Трояна дивилася, як на героя. Неначе той уже всю погань в окрузі знищив.

— Ну добре, я пішов, — підкреслено голосно сказав Прошка, щоб привернути до себе увагу.

— Щасти тобі,— напучувала його Марика.

Тільки глухий не помітив би, що в її голосі не було такого запалу, з яким вона проводжала Трояна. У душі в Прошки ворухнулися ревнощі. Троян йому не подобався, але, схоже, Марика була іншої думки.

— Добре, бажаю тобі добре повеселитися, — сказав він і покрокував назустріч своїй долі.