Марика вийшла з лісу, коли сонце хилилося до заходу. Спереду простягався великий луг. Лише подекуди на ньому росли дерева, відкидаючи довгі, вечірні тіні.
Удалині виднілися фортечні стіни невідомого міста. Їх огортав легкий серпанок, надаючи місту схожості з міражем. Осторонь від міста височіла самотня вежа. Її було важко роздивитися. На тлі призахідного сонця вимальовувався лише темний силует, схожий на шахову туру.
Марика завагалася, не знаючи, куди вирушити. Вежа перебувала набагато ближче, але в ній було щось лиховісне: чи тому, що вона стояла окремо, чи тому, що проти сонця здавалася зовсім чорною.
Помізкувавши, Марика вибрала місто. Там для самотньої мандрівниці завжди знайдеться шматок хліба й нічліг. Не знайшовши ні доріжки, ні стежки, дівчинка підіткнула спідницю, щоб було зручніше йти, і додала швидкості, сподіваючись, що встигне до міських воріт до настання ночі.
Густа трава лоскотала голі щиколотки. Навколо було надзвичайно красиво. Луг майорів усіма фарбами й відтінками. Білі віночки ромашок сусідили з червоними вогнями маків. Розпатлані волошки — з кучерявою конюшиною. Подекуди острівцями піднімалися рожеві конуси іван-чаю. Жовті квіти курячої сліпоти й пижма яскравими плямами виділялися на тлі зеленої трави.
Марика намагалася не наступати на квіти, тому просувалася вперед набагато повільніше, ніж їй би хотілося. Ніколи їй не доводилося бачити такої розмаїтості польових квітів в одному місці. У цьому багатстві було щось штучне.
І раптом Марику осяяло: у кожної з цих рослин була своя пора цвітіння, а тут всі вони цвіли одночасно. Звідки їй було знати, що в Позачасовості не існувало пір року.
Подивувавшись примсі природи, Марика пішла далі. Вона вже змирилася з тим, що не встигне ввійти в місто і їй доведеться ночувати під фортечними стінами, коли зненацька вийшла на дорогу, що вела до поселення. З огляду на основні ознаки, по ній їздили нечасто. Вибоїста й вузька колія заросла бур'янами, і все-таки йти второваним шляхом було набагато легше.
Дівчинка прискорила крок. Незабаром вона порівнялася із самотньою вежею. Сонячні промені вже не заважали роздивитися зубчасті стіни, складені з каменю, почорнілого від часу. Зблизька вежа здавалася ще більш похмурою, ніж здалеку. Може, провиною тому був захід, що почеркав небо червоними смугами.
Багряний диск сонця торкнувся обрію. Його відблиски запалили пожежу у віконних вітражах, і від цього вузькі прорізи вікон стали схожі на палаючі очі хижого звіра. Відкриті ворота вишкірились зубами піднятих ґрат і зяяли, наче роззявлена паща.
Марика була рада, що до настання ночі вона піде далеко звідси. Вона, не зупиняючись, пройшла повз, але дорога зробила петлю й знову привела до розкритих воріт вежі. Дівчинка від нерішучості зупинилася. Далеке місто вабило втомлену мандрівницю, обіцяючи спокій і прихисток хоча б на одну ніч. Але хіба ніч відпочинку допоможе їй скинути з себе тавро тієї, хто несе лихо? Дорога не даремно привела її до лиховісної вежі. Виходить, зараз вона повинна бути тут. Той, хто біжить від випробувань, ніколи не досягає мети. Марика вирішила покластися на долю.
Над аркою воріт красувався герб господаря у вигляді павука, який сидить у центрі павутини. Не зустрівши ані душі, Марика перетнула вимощений кругляком внутрішній двір, і постукала залізним кільцем у масивні двері, сподіваючись, що господарі її чують. Час ішов, але ніхто не поспішав їй назустріч. Зрозумівши, що чекає дарма, дівчинка налягла на важку стулку. Двері знехотя поступилися й відкрилися.
Марика ввійшла під зводи вежі й зіщулилась. Незважаючи на те, що на вулиці було тепло й ще не відгорів захід сонця, тут панували вічні сутінки, і від кам'яних стін тягло холодом.
— Агов, є тут хто? — запитала дівчинка.
Відповіддю їй була тиша. Здавалося, павуки були єдиними мешканцями тутешніх місць, не даремно їхній родич красувався над воротами. Павутина густо обплітала всі закутки й звисала зі стелі. Маленьких ткачів ніхто не турбував. Павутину не змітали роками. Вона була кошлата від пилу і схожа на брудне клоччя.
За наступними дверима перебувала центральна зала. Тут було значно світліше. Промені призахідного сонця просочувалися через вітражі й багряні плями, лежали на підлозі, неначе поранений звір кидалися по залі, залишаючи за собою криваві сліди.
Раптом у Марики волосся стало сторчма. Вона побачила біля стіни закривавлену людину. Дівчинка щодуху кинулася геть, та ледь чутний стогін змусив її зупинитися. Людина потребувала допомоги. Долаючи страх, Марика повернулася до зали і зрозуміла, що гра сонячних променів, переломлених через вітражі, зіграла з нею злий жарт. Вона прийняла за пораненого сухий курний манекен, підвішений мотузкою до стелі. Утім, він був тут не один. Подібні предмети декору висіли уздовж усіх стін. У них було щось огидне.
У Марики до горла раптово підступила нудота. Ночувати у відкритому полі було дедалі приємніше, ніж залишатися в цьому лиховісному місці. Вона рішуче попрямувала до виходу, коли знову почула виразний стогін. Він долинав з-за колони. Їй не могло почутися.
Марика пішла на звук. Вона намагалася ступати якомога м'якше, і все-таки кроки по кам'яній підлозі гулко розносилися в тиші. За колонами було досить просторе приміщення без вікон. Світло сюди проникало через круглий отвір у стелі, через що освітлена була тільки середина кімнати.
Через усе приміщення були натягнуті мотузки. В убогому освітленні Марика не відразу зрозуміла, що це гігантська павутина. Неможливо було уявити павука, здатного сплести таку моторошну сіть. У середині тенет була розп'ята людина. Бідолаха був настільки виснажений, що вже не пручався й не боровся за своє життя. Він тільки ледве сіпнувся, наче піймана муха, і знову без сил обвис на павутині.
Дівчинка перелізла через переплетення мотузок і підійшла ближче. Бідолаха підняв голову й подивився на Марику з-під важких вік.
— Ти мені ввижаєшся, — зробивши над собою зусилля, мовив він.
— Зовсім ні,— труснула головою Марика.
— Виходить, прийшла помилуватися?
— Чим же отут милуватися? Скажи краще, як тобі пощастило потрапити в тенета? — запитала Марика.
— Мені в цьому допомогли, — гірко посміхнувся бранець.
— Хто?
— Добрі люди, — він сплюнув. — Наволочі.
Кожне слово давалося йому важко, але, видно, він був не проти виговоритися наостанок.
— Я спробую тебе звільнити, — пообіцяла Марика.
— Звільнити? Знущаєшся наді мною, маленька погань? — зі злістю вилаявся чоловік.
— Я хочу тобі допомогти. Чому ти злий на увесь світ?
— Тому що увесь світ злий на мене.
— За що?
— Я Гнус — розбійник, чиїм ім'ям лякають дітей. Побачивши якого дівчатка, схожі на тебе, зомлівають від страху. Але тепер я не такий грізний. Незабаром мені кінець. Тварина висмокче з мене всю кров. І я поповню ряди опудал, що прикрашають головну залу.
У Марики по спині пробіг холодок.
— Так це люди? — у жаху запитала вона.
— Були людьми. Тепер це просто лушпайки.
— Хто зробив з ними таке? І як вони опинилися тут?
— А ти як тут опинилася? — запитанням на запитання відповів бранець.
— Я йшла в місто, а дорога завернула сюди.
— Так ти не тутешня?
— Ні, я йду здалеку.
— У гарненьку місцину тебе занесло. Це Павукова вежа, місце страти.
— Усі ці люди були страчені? — запитала Марика.
— Так. Добропорядні громадяни не бажають бруднити руки. Це раніше кат рубав голови на ешафоті. Жорстоко, але швидко. А тепер кидають у павутину. Якщо не здохнеш до настання темряви, то з приходом ночі з'являється тварина й завершує справу. Може, моє ім'я напророчило мені такий кінець. Гнус — та ж комаха.
— Давай я спробую розрізати пута шматком скла, — запропонувала Марика.
— Ти справді хочеш мені допомогти? — здивувався Гнус.
Марика раптом завагалася. А якщо її добрий намір обернеться для незнайомця ще більшим лихом? Хоча, що може бути гірше за очікування страти? І все-таки вона повинна його попередити.
— Я допоможу, тільки якщо ти згодний прийняти мою допомогу. Ти повинен знати: я несу лихо.
— Он як? Виходить, ми з тобою схожі. Жаль, що ми не зустрілися раніше. Із тебе вийшла б непогана розбійниця. Зараз я прийняв би допомогу від самого біса, але мені ніхто не допоможе. Так що забирайся. Нічого на мене витріщатися. Дай померти спокійно, — мовив Гнус і знесилено опустив голову на груди.
— Я не залишу тебе тут. Поки не стемніло, піду пошукаю, чим перерізувати пута, — сказала дівчинка.
Розбійник знову підняв голову й криво посміхнувся.
— Хочеш скласти мені компанію? Що ж, давай. Лізь сюди, і я шепну тобі на вушко, що потрібно зробити, щоб мене звільнити.
Марика спритно полізла нагору по павутині. Це виявилося не важче, ніж дряпатися драбиною з мотузки. Незабаром вона опинилася біля Гнуса. Розбійник здивовано витріщився на неї.
— Як тобі це вдалося?
— Що вдалося? — не зрозуміла Марика.
— Сюди залізти.
— Ти ж сам мене покликав.
— Так, але ти повинна була приклеїтися, — дивувався Гнус.
— Чому? — зачудувалася Марика. — Павутина зовсім не липка.
— Невже таке буває? Я думав, що це порожня балаканина, — збентежено мовив Гнус.
— Про що ти? Поясни мені до пуття, — попросила Марика.
— Ця павутина зачарована. У ній людину тримають гріхи. Для того, хто чистий душею, чари не страшні, але дотепер я не зустрічав людину, яка наважилася б її торкнутися, — сказав розбійник.
— Але як же тебе затягли в павутину?
— Засуджених до страти скидають через діру в стелі, і вони приклеюються намертво. Ще нікому не вдалося врятуватися.
— Виходить, ти знав, що я потраплю в тенета й холоднокровно заманив мене в пастку? — сторопіла Марика.
— Сама винна. Ти була занадто настирлива, — відрізав Гнус і злякався, що перегнув палицю.
Якщо дівчисько піде, то прощавай надіє на порятунок. Розбійник завбачливо звернувся до своєї несподіваної спільниці:
— Ти повинна бути милосердною й пробачити мені. Від пережитого в кого завгодно скаламутиться в голові. І зрештою я пожартував. Я ж не знав, що ти всерйоз приймеш мої слова й полізеш на павутину. Витягни мене звідси. Не будь злопам'ятною.
— Але як? Я ж не чарівниця й не можу зняти чари.
— Чарівництво тут не допоможе. Тобі краще знати, як визволяють з халепи таких грішників, як я, — сказав Гнус.
Марика задумалася. Єдиний спосіб, що спадав на думку, — це відмолити гріхи розбійника. Дівчинка спустилася вниз і заходилася молитися. Гнус недовірливо слухав, як вона щось тихенько шепоче собі під ніс.
Небо наливалося синню. Вечір плавно перетікав у ніч. Гнус почав втрачати терпіння. Йому здавалося, що дівчисько даремно витрачає час. Можливо, її первинний план перерізати павутину виявився 6 набагато дієвішим. Затятий розбійник не вірив у могутність слів.
— Досить! Знайди краще, чим перерізати павутину, буде більше пуття, — роздратовано порадив він.
Марика не слухала. Тепер, коли дівчинка знала, що павутина зачарована, вона розуміла, що тут не допоможе найгостріший ніж.
Через діру в стелі Гнус бачив, як на небі усе яскравіше проступають зірки. Незабаром гігантський павук повинен вийти на полювання.
— Агов, ти чуєш? Досить балаканини. Якщо взялася мене визволяти, то роби що-небудь.
— Я роблю. Будь терплячий, — відгукнулася дівчинка.
— Добре тобі говорити про терпіння, коли ти там, унизу, у безпеці,— зі злістю сказав розбійник.
Від страху він вкрився потом. Його било тремтіння. Після того як у нього зажевріла надія на порятунок, гинути в лабетах огидної тварини було особливо нестерпно.
Раптом павутину труснуло. У темному куті пролунав ледь вловимий шерех, а потім звідти відокремився шматок мороку. Гігантський кошлатий павук стрілою промчав по павутині і як оком змигнути опинився біля своєї жертви.
Крик жаху струснув стіни вежі. Гнус уже попрощався з життям, як раптом відірвався від павутини, щосили гепнув об підлогу, та так і залишився лежати. Від пережитого жаху він не розумів, що відбувається.
Втративши здобич, павук застиг на місці. Ніколи йому не доводилося втрачати жертву, і такий поворот збентежив кошлате чудовисько.
Павук перебирав лабетами, повертаючись з боку в бік, він шукав, куди поділася людина.
Поки чудовисько не отямилося, Марика схопила звільненого бранця й потягла геть.
— Ходімо, ходімо ж, — благала дівчинка.
Вона з останніх сил тягла розбійника подалі від смертоносної павутини. Гнус отямився й спробував їй допомогти, але від нього було мало пуття. Після довгого перебування в полоні руки й ноги в нього затерпли й не слухалися.
І все-таки спільними зусиллями їм вдалося добратися до головної зали.
Тільки-но вони опинилися за колонами, як павук почув жертву й кинувся в погоню. Безпека зали виявилася примарною. Уся стеля була обплетена павутиною. Утікачі досі були під владою страшного хазяїна вежі.
Убоге місячне світло просівалося через вітражі, але його не вистачало, щоб освітити величезне приміщення. Тримаючись ближче до центру, щоб не наткнутися на висячі уздовж стін мумії, Марика й Гнус у сутінках пробиралися до виходу. Розбійник був ще занадто слабкий.
Він важко опирався на дівчинку й ледь волочив ноги. Павук ховався в темряві, але його присутність відчувалася то в ледь чутному шереху під стелею, то в тіні, що майнула на тлі вікна.
Раптом зверху щось упало, ледве не накривши втікачів. Марика й Гнус у жаху побачили, що гігантський павук нависає над ними. Розгойдуючись, кошлатий монстр неминуче спускався вниз. Із кожним його рухом павутина ставала все довшою.
Марика й Гнус кинулися навтьоки. Звідки тільки в розбійника узялися сили. Не пам'ятаючи себе від страху, вони вискочили з вежі й опинилися під зоряним небом.
Ноги в Гнуса підкосилися, і він долілиць упав на бруківку. Марика без сил присіла поруч. Вона жадібно вдихала свіже повітря, поступово приходячи до тями від пережитого потрясіння.
Гнус довго мовчав, а потім захекався. Незабаром Марика зрозуміла, що то був сміх. Розбійник реготав. Він із зусиллям здійнявся на повний зріст, переможно здійняв руки й вигукнув:
— Врятований! Я — врятований, хай йому грець!
Угледівши його непідробну радість, Марика також посміхнулася. Час було йти. Дівчинка повільно встала з бруківки.
Відчуття волі наповнило розбійника силою.
Він уже не здавався жалюгідним і жовчним, як колись. Гнус поплескав Марику по плечу й сказав:
— Не знаю, звідки ти взяла, що несеш лихо, але особисто мені ти принесла удачу.
Марика згадала слова Дупляка, що коли ощасливити хоча б одну людину, то відразу ж перестанеш бути тим, хто несе лихо.
— Виходить, тепер я більше нікому не приношу нещастя? — зраділа вона.
— Тебе це хвилює? — запитав Гнус.
— Звичайно. Мені довелося потай втекти від друзів, щоб не заподіяти їм зла, але тепер я можу відшукати їх, і ми знову підемо разом.
Розбійник зміряв Марику глузливим поглядом.
— Нерозумно. Утім, від великого розуму на павутину не залізеш. Добре, що ти така, яка є. Я доведу тебе до міста. Борг потрібно виплачувати. Нехай не думають, що Гнус такий вже мерзенний негідник.