Чорний альбатрос

Глава 18 Міняйло

Марика здригнулася від переляку.

Озирнувшись, вона побачила дідка під надзвичайно великою парасолею. Він виглядав досить добродушним і був схожий на боровичка. Кремезний, із товстеньким черевцем. З огляду на одяг, незнайомець не бідував. Лацкани й вилоги сюртука були оброблені оксамитом у тон високому капелюху. На ногах — м'які туфлі зі срібними пряжками.

— Дитино, я хочу тобі допомогти, — сказав дідок.

Серце в Марики защемило від вдячності, їй так давно ніхто не пропонував допомоги, але вона боялася її прийняти, щоб не завдати болю цій чуйній людині.

— Спасибі, але я не можу скористатися вашою добротою, — захитала головою дівчинка.

— Чому?

— Тому що я приношу людям нещастя. Вам краще триматися від мене подалі.

— Нісенітниця! Якщо ти приносиш нещастя, ти б ніколи не вибралася з павутини.

— Але ж це через мене місто горить.

— Думаю, будинки підпалила не ти, а негідник Гнус, — заперечив дідок.

— Якби я його не випустила, нічого б не трапилося.

— Наївне дитя. Ти даремно звинувачуєш себе. Люди самі накликають на себе нещастя. Після нічної пожежі ці головотяпи могли б схаменутися й не залишати місто на милість розбійника. Життя їх вчить твоїми руками, але уроки не йдуть їм на користь.

— Може й так, але я однаково ніколи не пробачу собі всього, що трапилося, — заперечила Марика.

— А якби ти пішла й залишила Гнуса гинути в павуковій мережі, хіба б ти собі не докоряла?

Марика задумалася. Але ж він має рацію. Її б заїли муки совісті, що вона не допомогла людині, адже тоді вона не знала б, чим це обернеться.

— Як же тоді не помилитися і вчинити правильно? — запитала вона.

— Будь-який вчинок правильний чи ні, залежно від того, як ти до цього ставишся. Бувають люди, які не можуть жити без того, щоб не звалити на себе вантаж провини. Видно, ти одна з них. Що б не трапилося, ти завжди вважаєш, що вчинила не так. Запам'ятай, ти будеш тією, хто несе лихо, тільки доки сама себе вважаєш такою.

Марика хотіла заперечити, але дідок жестом зупинив її:

— Давай краще поговоримо про все в кареті. У старості люди занадто чутливі до вогкості. Я боюся ревматизму набагато більше, ніж того, що ти заподієш мені шкоду, так що за мене можеш не турбуватися.

Дідок покрокував до екіпажа, який стояв неподалік від воріт вежі. Марика пішла слідом. Вона так знудьгувалася за добротою, що їй хотілося хоч трішечки побути поруч із цим милим дідком. Заглянувши в карету, дівчинка від нерішучості зволікала.

— Я промокла наскрізь і забрудню ваші шовкові подушки, — сказала вона, але дідок легенько підштовхнув її усередину.

— Сідай. Здоров'я дорожче за подушки.

Марика покірно примостилася в куточку. Незнайомець подав їй плед.

— Укрийся. Ти вся тремтиш.

— Спасибі. Ви дуже добрі,— щиро подякувала дівчинка.

Карета рушила у бік, протилежний тому, куди помчала юрба.

— Хіба ми їдемо не в місто? — здивувалася Марика.

— Навіщо? Ці дурні знайдуть у місті тільки тліючі головешки. Я передбачав, що так трапиться, тому найкоштовніше забрав із собою, — сказав дідок. — До того ж там у мене не єдина контора.

— А чим ви займаєтеся? — поцікавилася Марика.

— Одні називають мене міняйлом, інші — торговцем. І те, і інше правильно. Я назбирав деякий капіталець і нажив досить розуму, щоб не тримати все багатство в одному місці. Нерозумно складати всі яйця в один кошик, як ти гадаєш?

Марика знизала плечима:

— Напевно. У мене ніколи не було багатства.

— Ти так думаєш? — посміхнувся незнайомець і додав: — Відпочивай. Про все поговоримо, коли приїдемо.

Порада була дуже доречною. Марика надзвичайно втомилася. Стукіт дощових крапель у скло й монотонний гуркіт копит заколисували. Дівчинка закрила очі й одразу ж заснула. Прокинулася вона від того, що карета зупинилася. Видно, дорога була довгою, тому що Марика встигла добре виспатися й відпочити.

— От ми й приїхали, — сповістив дідок.

Дощ припинився. Екіпаж стояв біля входу в малесеньку, непримітну крамничку. У вітрині безладною купою валялися всілякі дрібниці, а на скло було приклеєно пожовтілий від часу аркуш паперу з написом: «Усе по 10 секунд». Дідок дістав значну в'язку ключів, знайшов серед них потрібний, відімкнув двері й запросив гостю ввійти.

Дзвіночок із внутрішнього боку дверей задерикувато дзенькнув, немов радіючи приходу хазяїна. Напівтемний магазинчик виглядав убогим і був схожий на крамницю лахмітника. Багато речей, виставлені на полицях, були не новими, а то й узагалі з вадою. Парасоля із зламаною спицею, черевики із стесаними підборами, статуетка оленя з відбитим вухом. Ці речі годилися хіба що для блошиного ринку. Було незрозуміло, як на продажу такої мізерії можна зібрати статок.

— Ви продаєте старі речі? — поцікавилася Марика.

— Це тільки частина справи. Багато на цьому, звичайно, не заробиш, але в програші я не залишаюся. Час від часу людям потрібно чистити шафи, а викинути накопичене добро шкода. От вони й приносять непотрібні речі мені. Я їх беру за невелику винагороду, додаю маленьку націнку й продаю. Якщо знаходиться покупець, то я отримую прибуток двічі,— похвалився дідок.

Він повісив капелюх на вішалку біля входу, оголивши рожеву лисину, обрамлену білим пушком. Ну просто-таки добрий дядечко.

За стійкою продавця між полиць, завалених різним мотлохом, сховалися дверцята, на яких красувалася дощечка з написом: «Будь-яка забаганка за ваш час». Міняйло пройшов за стійку й понадив Марику за собою:

— Не затримуйся. Тут я приймаю всякий непотріб. Для багатих клієнтів у мене інша контора.

Минувши погано освітлений коридорчик, вони зайшли в кабінет. Побачивши вишукану розкіш обстановки, Марика відкрила рот від подиву. Приміщення здавалося набагато просторішим, аніж набита мізерією крамничка. Перські килими, м'які дивани, обтягнуті парчею, бронзові світильники — усе свідчило про багатство й гарний смак хазяїна.

— Ви приймаєте мене за когось іншого. У мене немає ані копійки, — розгубилася дівчинка.

— Помиляєшся. Ти казково багата, — захоплено мовив дідок.

— Чи не в дірявій кишені я ховаю свій скарб? — сумно посміхнулася Марика.

— Не смійся. Твій скарб — це молодість. Ще не прожиті роки, не пережиті почуття, не витрачені миті. Ти можеш обміняти їх на будь-які бажання. Я допоможу тобі це зробити.

— Хіба це багатство? — зачудувалася дівчинка.

— Ох юність! Їй не дано знати вартості справжніх цінностей. Це знання приходить із роками, коли багатство вже розтрачене по дрібницях. Але я пропоную тобі отримати з нього вигоду зараз, поки не пізно. Я пропоную чесний обмін. Я міняю твій час на бажання.

— Ви жартуєте?

— Анітрохи.

— Але для чого це вам? — запитала Марика.

Замість відповіді дідок жартівливо погрозив дівчинці пальцем:

— Б'юся об заклад, із тобою постійно щось трапляється.

— На жаль, — зітхнула Марика. — Я увесь час потрапляю у всілякі історії.

— Я так і знав! — міняйло радісно потер долоні й повторив: — Я виконаю будь-яке бажання в обмін на твій час.

Пропозиція звучала більш ніж дивно. Марика не поспішала йти на угоду. Міняйло по-своєму зрозумів її нерішучість.

— Добре, я не буду дріб'язковим. Оскільки в тебе таке бурхливе життя, я готовий заплатити за твій час удвічі більше проти того, що плачу іншим. Згодна?

— Невже я можу побажати все, що завгодно? — здивувалася дівчинка.

— Абсолютно! — підтвердив дідок.

— Як же ви заберете мій час?

— Дуже просто. Твоє бажання здійсниться, але життя стане коротшим.

— Звучить не дуже заманливо, — захитала головою дівчинка.

— Чому ж? Люди часто марно витрачають відміряний їм час, а то й просто вбивають його. Тож чи не краще обміняти його з користю?

Марика задумалася. Їй не доводилося розплачуватися подібною валютою. Як виміряти бажання часом?

— А раптом моє бажання буде настільки величезним, що в мене не залишиться часу порадіти його виконанню? — запитала дівчинка.

— У такому випадку ти можеш розрахуватися найдорожчим часом, а дешеві години та хвилини залишити собі. Тоді твоє життя вкоротиться не так сильно.

— Хіба не всі години та хвилини коштують однаково? — зачудувалася Марика.

— Звичайно, ні! У кожного часу є своя ціна. Наприклад, ти очікуєш у черзі годину, і дві, і три. Черга, як на зло, рухається дуже повільно. Чи дорого коштують ці години?

Марика мовчки знизала плечима, а міняйло продовжував:

— Ці години оцінюються копійками. Ніхто не захоче їх купити. Кому потрібен час, даремно витрачений на очікування?

— А який час коштує дорого? — поцікавилася дівчинка.

— Уяви собі хвилину наодинці з коханим. У тебе одна лише хвилинка.

Марика подумала про Гліба. Вона б віддала геть усе, аби тільки хоча б на хвилинку побачити його. Міняйло неначе прочитав її думки.

— Бачу, що твоє серденько невільне. Напевно, ти б багато чого віддала, щоб хоча б хвилинку побути з тим, про кого мрієш.

На щоках у Марики спалахнув рум'янець.

Дідок посміхнувся:

— Тепер ти розумієш, що є хвилини на вагу золота?

— На жаль, у моєму житті майже не було таких хвилин, — зітхнула Марика.

— Зате ти часто потрапляла в халепи накшталт Павукової вежі. Хіба не так? — міняйло допитливо витріщився на дівчинку.

— Правильно. Але хвилина у вежі зовсім не те, що хвилина з коханим. Чому ви вважаєте, що мій час коштує дорого?

— Ти не уявляєш, скільки на світі любителів гострих відчуттів. Вони багато віддадуть за те, щоб пережити якусь страшну пригоду, але при цьому залишитися цілими й неушкодженими. Так що раджу тобі погодитися на мою пропозицію. Міняємося: час на бажання.

Марика від усього серця хотіла б опинитися поруч із Глібом. Слова побажання ледь не злетіли з її вуст, але вона згадала про Прошку й Трояна. Якщо комусь із трьох не призначено вибратися з Позачасовості, то чи справедливо скористатися чарівництвом і позбавити їх надії на повернення? До того ж, незважаючи на запевнення дідка, Марика побоювалася, що може накликати на Гліба нещастя.

Угледівши, що дівчинка вагається, міняйло роздратовано зауважив:

— Що тут думати! Я ж не прошу в тебе все твоє життя. Ти можеш купити собі бажання, заплативши дорогою монетою. Тоді твоє життя, як і раніше, буде довгим.

— Але воно втратить найпрекрасніші миті. Як же моє бажання може здійснитися, якщо саме на це в мене не залишиться часу? — запитала Марика.

— Завжди можна знайти компроміс. Ми все прорахуємо, — наполягав дідок.

Марика похитала головою.

— Спасибі, я не буду нічого міняти. Усього, чого я хочу, я досягну сама, а якщо не досягну, отже, це не моє.