Чорний альбатрос

Глава 4 Протистояння

Прошка стрілою мчав лабіринтом. Тільки коли самшитові зарості залишилися позаду, до нього раптом дійшло: він жодного разу ніде не повернув. Усі вигини, облудні повороти й тупики лабіринту кудись зникли. Він мимоволі обернувся. За ним височіли високі зелені стіни живоплоту. Вони немов ненадовго розступилися, щоб його пропустити, а потім знову зімкнулися.

Прошка оторопів. Невже в ньому прокинулись якісь невідомі здібності? Звідки йому було знати, що для того, хто несе ціпок влади, не існує перешкод.

Переслідувачі відстали, але це був усього-на-всього тимчасовий перепочинок. Чарівники могли наздогнати його будь-якої миті. Не варто покладатися на те, що диво трапиться вдруге. Прошка щодуху помчав далі. Головне — встигнути. Він повинен попередити Марику й передати їй жезл.

Коли маги вискочили з лабіринту, Прошки й слід простиг.

— Де він? — розгублено вигукнув Весигон.

— Швидше за все зачаївся в лабіринті. Він не міг пройти його швидше за нас, — припустив Братир.

У цей час із лабіринту показався захеканий Саватій. Його гладке тіло колихалося, як желе. Він по-риб'ячому ловив ротом повітря.

— Щоб я ще куди-небудь пішов без допомоги магії! Більше ні кроку. Мені потрібно сісти й віддихатися, — пробурчав він.

— Нікого не хвилює, що тобі потрібно. Ми втратили хлопчиська, — злостиво обірвав його Проктор.

— Обшукаємо лабіринт, — скомандував Гурій.

— Не варто. Хлопчиська оберігає ціпок, — втомленим голосом вимовив Авдій.

— Ціпок? Як таке може бути? Жезл підкоряється тільки власникові,— заперечив Братир.

— Так, це сказано в книзі законів. «І спопелить будь-якого смертного, хто доторкнеться до нього», — процитував Авдій.

— Невже хлопчисько став безсмертним? Але як? Чому? — навперебій заговорили маги.

— Я думаю, ціпок використає хлопчиська, щоб повернутися до істинної господарки, — вимовив Авдій.

Запанувала тиша. Кожний із магів розумів, чим це загрожує. Вічно мінливе обличчя Ксанфа раптом застигло, як кам'яна маска. У Саватія навпаки обличчя посіріло й зблякло, мов опара. Проктор стис кулаки. Весигон і Братир злякано перезирнулися. Лише Авдій не виявив ніяких емоцій. Він стояв, безсило опустивши плечі, неначе дуже втомився від вантажу, який довго довелося нести.

Мовчання порушив істеричний лемент Гурія.

— Все пропало! Ми програли! Потрібно щось робити!

— Що? — жорстко відрізав Проктор.

— Я попереджав. Це у всьому ти винний. Вискочка! — накинувся на Гурія Саватій.

— Так, це ти все затіяв, — підтримали його Братир і Весигон.

Маги були готові зчепитися один з одним, але їх зупинив Авдій.

— Припиніть! Усе сталося так, як повинно було статися. Нічого не виправити й не повернути. Єдине, що ми можемо, це не втратити гідність.

— Особисто я не збираюся здаватися без бою, — твердо заявив Проктор.

— Що ми можемо? У неї Жезл Влади! — тремтячи від страху, пискнув Гурій.

— Вона не знає всієї сили ціпка. Вона одна проти всіх, страх змусить її відступитися, — сказав Проктор.

— Не думаю. Дівчисько безстрашне, як мангуст. Але я знаю зброю, що здатна вразити її,— мовив Ксанф.

Усі озирнулися на нього. Витримавши паузу, він вимовив лише одне слово:

— Жаль.

— Вставай! Прокинься!

Марика відкрила ока й побачила, що її смикає за плечі Прошка.

— Там… Вони… Зараз будуть тут… Вставай же!

Він ледь міг говорити, задихаючись від швидкого бігу. У руці Прошка стискав Ціпок Влади.

Сон із Марики як рукою зняло. Вона спішно сіла на ліжку.

— Що ти тут робиш? І звідки в тебе жезл?

— Тебе хочуть принести в жертву, — випалив Прошка.

— Хто?

— Маги.

— Що ти верзеш! І як до тебе потрапив Ціпок Влади? Я ж віддала його Авдію.

— Проти тебе готується змова. Я випадково підслухав.

— Може, тобі це наснилося?

Прошка простягнув Мариці посох:

— А це, по-твоєму, також сон? Кажу ж, старі хочуть позбутися тебе, а жезл тебе захистить. Вони вдають, що збираються тобі допомагати, а за спиною задумують зле.

— Тут щось не так. Я повинна про все довідатися сама, — вирішила Марика.

Дівчинка жила неподалік від палацу в маленькій хатинці на березі моря. Чарівники хотіли оселити її в кришталевому павільйоні, але вона категорично відмовилася від розкішних апартаментів. Їй подобалося, що навколо хатинки зберігся острівець недоторканої природи.

Щойно Марика вийшла в теплу південну ніч, вона негайно зрозуміла — щось трапилося. Стояла надзвичайна тиша, як перед грозою. Навіть цикади мовчали, перервавши свій монотонний скрекіт. Дівчинка досі відмовлялася вірити в підступність магів, але в душі оселилося передчуття лиха.

Незабаром стежинка вивела Марику на доглянуту алею парку. У далечині височіли оповиті сяйвом білосніжні вежі палацу магів-правителів.

Серце заколотилося так, наче било на сполох. Марика думала перейти на біг, щоб скоріше припинити катування невіданням і дізнатися, що відбувається. Але, з іншого боку, їй хотілося відтягнути зустріч із чарівниками, наче зволікання могло щось змінити. Прошка, як вірний паж, ні на крок не відстаючи, ішов поруч із дівчинкою.

Міцно стискаючи в руці жезл, Марика в супроводі Прошки підійшла до палацу. Вона знайшла чарівників у Залі Рад. Вони стояли всі разом, пліч-о-пліч. Їхні суворі обличчя не обіцяли нічого доброго. Серед магів не було тільки Зосими.

У цю ніч Зосимі не спалося. У нього з голови не йшов візит Гурія. Він побоювався, що за його спиною плететься змова проти дівчинки. Зосима уже давно не відчував яскравих емоцій, але це маля торкнуло його серце. Дивлячись на неї, він жалкував, що вибрав долю безсмертного і не мав своїх дітей.

Володар доріг віддав би все, щоб розгадати таємний задум Гурія, але проникати в таємниці іншого мага було небезпечно. Магічний захист міг завдати удару. І все-таки варто було спробувати. Зосима взяв у руки магічний кристал і став гратися ним, зігріваючи в долонях. Нашіптуючи слова заклинання, чарівник схилився над кристалом.

Спочатку кришталеву кулю огорнула біла завіса, але потім вона стала розсіюватися. На мить показалося якесь захаращене приміщення. Зосима побачив інших магів, а потім його простромив гострий біль, і він знепритомнів.

Зосима не знав, скільки часу пробув у забутті. Опам'ятавшись, він відчув в обстановці якусь дивину. Щось було не так, як завжди. Зосима оглянув кабінет і переконався, що всі речі стоять на звичних місцях. Його погляд упав на вікно, і він відразу все зрозумів.

Купол Зали Рад був яскраво освітлений. Таке могло статися тільки тоді, коли там хтось перебував. Але навіщо комусь знадобилося проникати до Зали Рад серед ночі? Раптом Зосима усвідомив, що сталося щось жахливе. Не гаючи часу, він вибіг із покоїв.

У цей час Марика стояла в Залі Рад перед поглядом правителів. Грізний вигляд чарівників наводив страх. Марика відчувала себе маленькою й беззахисною. Прошка також не на жарт злякався, але не показав цього. Він навмисне випнув груди й розправив плечі, хоча в душі трусився овечим хвостом.

Дівчинка обвела всіх поглядом і запитала:

— Виходить, це правда? Ви хочете позбутися мене?

Чарівники мовчали. Марика вдивлялася в їхні непроникні обличчя, намагаючись зрозуміти, чому вони змовилися проти неї.

— За що? Що я вам зробила?

І тут магів наче прорвало. Вони заговорили усі разом:

— Ти зруйнувала все!..

— Ти зазіхнула на наше безсмертя!..

— Ти поставила під погрозу існування острова…

— Що ви таке говорите? Нічого подібного я не робила, — сторопіла Марика.

— Ти затіяла зміни, а вони для острова згубні,— посміхнувся багатоликий Ксанф.

— Але чому?! Що поганого у тому, якщо на острів припливуть люди?

— Розумієш, — почав Саватій. — У нас договір із володарем часу. Хронос дав нам безсмертя, але замість того на острові Гроз все повинно довіку залишатися незмінним. Наш світ закритий для людей.

— А як же ми з Прошкою? — запитала Марика.

— Це інше. Ти Обрана, а його привело сюди провидіння, не ми, — пояснив Саватій.

— Але чому ви мені не сказали про це відкрито?

— Відмовившись від вічного життя, ти кинула виклик Хроносу. Тобі не зрозуміти нашого прагнення до безсмертя, — сказав Весигон.

— Ваша правда, — з гіркотою мовила Марика. — Відсутність смерті — це ще не життя. Мені не потрібно таке безсмертя.

— Але чи маєш ти право позбавляти безсмертя інших? Нас воно цілком улаштовує, ти підписуєш нам смертний вирок, — вкрадливо промовив Ксанф.

— Тобі нас не жаль, та й звідки тобі знати, що старі цінують життя дедалі більше за молодих, — підхопив Саватій.

— Та що там казати! Милосердя — для неї порожнє слово. Вона турбується лише про себе, а на нас їй начхати, — зі злістю мовив Проктор.

— Наша загибель буде на твоїй совісті,— підлив масла у вогонь Весигон.

Марика мимоволі відступила. Вона постала перед нелегким вибором. Їй так хотілося жити, але хіба вона зможе бути щаслива, якщо її буде переслідувати спогад про людей, які загинули з її вини?

— Добре. Я згодна, — промовила вона, проковтнувши грудку, що стала у горлі, і простягнула чарівникам ціпок.

Раптом пролунав голосний лемент:

— Стій! Не роби цього!

До Зали Рад стрімко вбіг володар доріг Зосима.