У житті Прошки відбулося багато цікавого. Спочатку він потрапив у палац і став правою рукою принца Гліба, потім його занесло на острів Гроз. Щоправда, це трапилося помилково. Замість нього туди повинна була потрапити Марика, але Прошка не ображався. Він мріяв стати придворним чарівником. Однак, опинившись на острові, він зрозумів, що не має здібностей до магії й уже змирився з тим, що чарівника з нього не вийде, коли з'явилася Марика.
Ще в палаці Прошка був таємно закоханий у чорноволосе дівчисько, але в нього не було шансів на взаємність. Марика думала тільки про Гліба. Хіба можна змагатися з принцом? Однак тепер, коли принц був далеко, у Прошки з'явилася надія завоювати її серце. Якби тільки не учень колишнього Верховного Мага! Не можна сказати, що він був явним суперником. Марика й Азар не мали один до одного теплих почуттів, але Прошка, не без підстав думав, що, як не крути, а він Азару програє. По-перше, той був красунчиком. Стрункий, із блискучим чорним волоссям до плечей. Не те, що ніс картоплею, і ластовиння на все обличчя. А по-друге, Азар володів даром магії, а Прошка ніякими талантами не вирізнявся.
Прошка зі шкіри пнувся, щоб хоч у чомусь випередити учня чарівника, але той у будь-якому змаганні виходив першим: і силою, і спритністю, і ерудицією. Прошка зовсім зневірився довести Мариці, що він теж чогось вартий, коли власна цікавість зробила йому непогану послугу.
Поки Прошка жив на острові, він здебільшого був сам по собі. Маги не звертали на нього уваги. Він пробував подружитися з Азаром, але той поводився з підкресленою прохолодою. Зрештою, Прошка залишив свої спроби зблизитися з магом-початківцем і захопився дослідженням палацових будівель на самоті.
Іноді йому вдавалося зробити дивні відкриття: то випадково виявити таємну кімнату, то секретний хід. Він не бував тільки у вежі, яка стояла окремо, в глибині палацового парку. Одного разу він вирішив заповнити цю прогалину.
Невідомо, чому вежу називали Вабливою. Вона не виділялася нічим примітним: ані архітектурою, ані висотою. Надщерблені цегляні стіни прикрашав лише дикий плющ, крізь який ледь проглядали вузькі прорізи вікон.
До вежі вів лабіринт із самшиту. Високі кущі були акуратно підстрижені. Прошка бадьоро покрокував по посипаній гравієм доріжці, тримаючи курс на вежу. Це було неважко. Шпиль вежі височів над зеленими стінами самшиту.
Прошка майже досяг мети, коли зайшов у глухий кут. Він повернув назад, пройшов, як йому здавалося, тією самою дорогою, але замість того, щоб вийти з лабіринту, знову вперся в самшитову стіну. Проблукавши ще трохи, бідолаха зрозумів, що заблудився остаточно. Він у розпачі кидався зеленими коридорами. Вежа добре проглядалася з будь-якого місця. Вона знущально стирчала над живими стінами лабіринту буквально за два кроки, вабила до себе, але не підпускала.
Прошка раптом зрозумів, що він остаточно заблукав і навіть приблизно не знає, у який бік іти. Він спробував зорієнтуватися по сонцю, але на острові Гроз світило було ненадійним орієнтиром. Прошка вирішив покластися на долю. Він повернувся до вежі спиною, рушив по зеленому коридору й, на свій подив, незабаром побачив вихід. Прошка кинувся до просвіту.
Перед ним височіла Ваблива вежа. Прошка остовпів. Він досі не міг звикнути до дивовиж чарівного острова. Якийсь час він витріщався на стародавню, повиту плющем будівлю, перш ніж зважився підійти ближче. Він не сподівався, що масивні дубові двері відчиняться, але вони виявилися не замкненими.
Прошка прослизнув усередину. Він думав знайти тут скарби, гідні довгих блукань лабіринтом, але на нього чекало розчарування. У приміщенні нічого не було, якщо не рахувати декількох широких лав, покритих майстерним різьбленням. Зважаючи на все, сюди давненько не приходили. У вежі панувало запустіння.
У далекому куті кімнати Прошка виявив непримітні двері. Вони майже зливалися з дерев'яними панелями стін. Хлопчик надавив дверну стулку рукою й увійшов у напівтемну комірку. Звідси починалися кручені сходи. Щаблі спіраллю йшли нагору. Світло проникало лише через вузькі бійниці, і сходи тонули в напівмороці. Павуки розвісили серпанок павутини на стінах і на поручнях. Сонце просівало через неї свої промені, і в цьому освітленні колодязь вежі здавався загадковим.
Заінтригований Прошка почав лізти нагору. Що вище він піднімався, то вужчими ставали сходи. Нарешті він уперся в низькі двері. Дверні петлі натужно заскрипіли, неначе скаржилися на те, що їх потривожили, і дверцята відчинилися. За ними стояла непроглядна темрява, але Прошка, вирушаючи блукати по замку, завжди прихоплював із собою свічку. Похваливши себе за передбачливість, хлопчик промовив заклинання й запалив ґнотик. Це було майже все, чого він навчився в чарівників.
Не надто простора кімната виглядала, як склад непотрібних речей. У куті стояв згорнутий у рулон килим. Поруч тьмяно відсвічувало мутне дзеркало. За скляними дверцятами масивної шафи виднілася ціла колекція баночок і флаконів різних розмірів і форм. Усі вони були підписані. Придивившись, Прошка побачив, що багато які з них наповнені якимись рідинами. Він дістав найближчий флакон і прочитав напис на етикетці: для відрощування хвоста.
Прошка глумливо фиркнув. Кому спаде на думку відрощувати хвіст? Хіба що ящірці.
В інших склянках була мазь для розтирання мозолів на вухах, краплі для подовження черв'яків й інший нікому не потрібний дріб'язок.
Посміявшись над цінністю подібного зілля, Прошка оглянув розставлений на полиці посуд: кілька чашок, пара глиняних мисок і мідний глечик із вм'ятиною на боці. Поруч на блюдці лежало яблуко. Подивувавшись, що воно не згнило, Прошка взяв спілий плід у руки і відразу зрозумів, у чому підступ. Яблуко було зроблено з воску, але так майстерно, що від справжнього не відрізнити.
Поклавши яблуко на місце, Прошка відкинув кришку кованої скрині. Там зберігалося якесь ганчір'я. Прошка приладнав свічу й витяг із коробки старомодну мантію, яку носили за царя Гороха. Міль так ретельно проточила сукно, що цим дрантям погидував би навіть жебрак. Остаточно зневірившись у тому, що він знайде тут щось варте, Прошка заради сміху накинув мантію на плечі й остовпів.
Мантія зникла, а разом із нею й він сам. У повітрі висіли клаптики сюртука, які проглядали крізь проїдені міллю дірки. Прошка поспішно зірвав із себе накидку й ненавмисно змахнув з полиці мідний глечик. Той із гуркотом і стукотом ударився об кам'яну підлогу й покотився за скриню.
Прошка поліз за глечиком і не помітив, як вогонь свічі лизнув краєчок кинутої мантії, а потім жадібно заходився трапезувати. Коли Прошка озирнувся, хвіст мантії горів, мов смолоскип. Переляканий хлопчик кинувся затоптувати вогонь. Спочатку язики полум'я впиралися, норовлячи вислизнути з-під ніг, але незабаром знітилися і згасли. Прошка відсапався. На щастя, вогонь не встиг перекинутися на інші речі й великих збитків не завдав, але мантія… Прошка підняв шматок обгорілого сукна й важко зітхнув.
Коли він подумав про те, що буде, якщо маги виявлять пропажу, йому всерйоз схотілося стати невидимкою. Він почав міркувати, як вчинити. Спочатку він вирішив піти й чесно в усьому зізнатися, але швидко відкинув цю думку. Зважаючи на павутину, чарівники заглядали сюди нечасто. Може пройти ще років сто, перш ніж вони спохопляться шукати нещасливу мантію. Найрозумніше було приховати сліди злочину й зробити вигляд, що нічого не трапилося.
Прошка засунув залишки мантії глибше у скриню, розкидав пластівці сажі так, щоб вони не впадали в око, і критично оглянув місце пожежі. Усе виглядало пристойно, і підозр не викликало. Прошка попрямував до дверей і ледве не впав, спіткнувшись об глечик, що став причиною пожежі. Проклинаючи нещасливу посудину, Прошка підняв його й збирався поставити на полицю, коли помітив, що мідні боки сильно закоптилися.
Прошка протер глечик від сажі. Тієї самої миті із горлечка завалував дим. Від несподіванки Прошка упустив підступну посудину, але тут дим розсіявся. Із глечика виліз чоловічок розміром із мишу. На ньому був халат, білосніжний тюрбан й атласні туфлі із загнутими догори нісками. Чоловічок вибухнув лайкою:
— Світ не бачив такого криворукого володаря! Шайтан, а не хазяїн! Усі боки обіб'є, поки викличе! Я вже не кажу про те, що тільки бузувір буде підсмажувати шляхетного джина на вогні!
— Ти справжній джин? — остовпів Прошка.
— Незнищенний збирач снів, невичерпний творець перешкод, невловимий ловець вітрів, непереможний метальник слів, Касим ібн Дурик, — відрекомендувався чоловічок.
— Дурик? — перепитав Прошка.
— Касим ібн Дурик, — поправив його джин.
— Треба ж. Я думав, джини більші бувають.
— Куди більші?! У тебе що, очей немає? Подивися на цей глечик. Я й так там ледь уміщуюся. А якщо ти маєш щось проти мого зросту…
Джин зробив вигляд, що збирається знову залізти в глечик.
— Зажди, — поспішно зупинив його Прошка. — А ти вмієш виконувати бажання?
— Чи вмію я виконувати бажання? А для чого, по-твоєму, існують джини?
Прошка кинувся до скрині й дістав звідти залишки мантії. Джин гидливо подивився на жалюгідний клаптик смаленого сукна й запитав:
— Що це?
— Мантія-невидимка. Зроби так, щоб ніхто не помітив, що вона згоріла, а то мені дістанеться на горіхи.
— Слухаю й підкоряюся, — сказав джин і клацнув пальцями.
Залишки мантії зникли, і щось тихо дзвякнуло об підлогу. Прошка нагнувся, узяв дрібну монетку й витріщився на джина.
— Це що, мантія?
— Погіршало бідолазі,— захитав головою джин. — Ти що, мантію від монети відрізнити не можеш?
— А де ж мантія?
— Сам побажав, щоб її не помітили. Тепер її ніхто й не помітить. Повна невидимка, — ібн Дурик розвів руками.
— А це що? — простягнув монетку Прошка.
— Це тобі на горіхи.
Простодушність ібн Дурика розвеселила Прошку. Заради того, щоб познайомитися з таким кумедним джином, варто було годину блукати по лабіринту й лізти на вершину вежі. Згадавши підступну самшитову огорожу, Прошка спохмурнів. Він раптом зрозумів, що й гадки не має, як вибратися назад. Вабливу вежу було, принаймні, видно. А як відшукати вихід? Отут-то він і попадеться. Недарма кажуть, таємне завжди стає явним. Утім чого він засмутився? У нього ж є джин.
— Ти покажеш мені вихід із лабіринту? — запитав Прошка.
— Я джин, який поважає себе, а не який-небудь дороговказний клубок, — образився ібн Дурик.
Прошка піднісся духом.
— А тут є такий клубок?
— Раніше був. У кошику для рукоділля.
Джин махнув рукою углиб кімнати.
Щоб знайти кошик, довелося неабияк пововтузитися. Зате в ній лежав не один клубок, а цілих три.
— Бери червоний, — порадив джин.
— Чому?
— Синій почне водити тебе по колу, зелений приведе у Вабливу вежу, а не виведе з неї,— пояснив джин.
Поміркувавши, Прошка вирішив прихопити й зелений клубок також, щоб наступного разу не блукати.
Дивлячись, як він розпихує по кишенях клубки, джин попередив:
— До речі, май на увазі, нитки зовсім гнилі. Доведеться увесь час зв'язувати кінці.
— Нічого, зате з такими провідниками я не заблукаю, — посміхнувся Прошка.
Він дедалі більше переконувався, що прийшов сюди не дарма, й дивився на зібрану тут колекцію з більшим інтересом, аніж раніше.
— Невже тут усі речі чарівні?
— Узагалі-то це кімната курйозів. Якщо простіше, то марних магічних дрібниць, — сказав ібн Дурик і додав: — Особисто я потрапив сюди помилково.
Прошка взяв із полиці чашку й підніс до світла. Чашка, як чашка. На вигляд у ній не було нічого примітного. По краю малюнок із дрібних квіточок. На боці ледь помітна тріщинка. Таку можна зустріти мало не в кожному будинку.
— А в чому секрет цієї чашки? — поцікавився він у джина.
— Вона наповнюється будь-яким напоєм, яким забажаєш.
— Оце так! — зрадів Прошка й скомандував: — Хочу квасу.
У чашці негайно запінилася темна рідина, від якої йшов ситний хлібний дух. У Прошки аж слинка потекла. Але варто було йому піднести чашку до губ, як вона спорожніла.
— Ой, а де ж квас? — Прошка заклопотано перехилив чашку догори денцем і потрусив, неначе сподівався, що звідти виллється хоча б кілька крапель.
— Якщо чашка наповнюється напоєм, це ще не означає, що вона дає напитися, — сказав джин.
— Але ж у цьому немає сенсу.
— Я ж тобі казав: тут зібрані найнепотрібніші речі в світі. Окрім мене.
Поки Прошка розмовляв із джином, свіча догоріла. Ґнотик затремтів і згас, але темніше від цього не стало. Прошка з подивом побачив вікно, якого досі не помічав. Зовні лилося світло.
— Звідки узялося вікно? — зачудувався Прошка.
— Воно тут завжди було. Тільки вдень його не видно. А зараз на вулиці темніє, от воно й посвітліло, — пояснив ібн Дурик.
— Чому ж воно посвітліло, якщо зовні темніє? — не зрозумів Прошка.
— Дурне питання. Удень і без того видно, а от уночі потрібне світло.
— Уночі? — перепитав Прошка.
У нього по спині пробіг холодок. Невже він пробув тут так довго? Прошка вискочив на сходи й завмер. У вузьких бійницях догоряв захід сонця. У сутінках щаблі майже не проглядалися. Потрібно було квапитися.
Прошку так і підбивало повернутися й прихопити з собою джина, але глечик був надто великий, щоб сховати його під сюртуком. Із кожною секундою ставало дедалі темніше. Варто було поквапитися. Блукати в лабіринті в суцільній темряві — не найбільш захопливе заняття, навіть якщо є дороговказний клубок.
Прошка кинувся вниз крученими сходами. Він вирішив зберегти сьогоднішню пригоду в таємниці. Завчасно він не хотів говорити про свою знахідку навіть Мариці, щоб потім було чим її здивувати.