Глава 22 Уроки щастя

Мариці було трохи смутно залишати чарівний сад. Там панували безтурботна радість і спокій, але це було чужим щастям. У Позачасовості вона була безпритульною мандрівницею, але душа кликала її в дорогу.

Алея фруктових дерев вивела дівчинку на знайоме роздоріжжя. Далі дорога тяглася через поле. Марика брела, не знаючи, куди й навіщо вона йде. Вона безперервно думала про загублених друзів. Де вони? Чи вдалося їм завести годинники, про які казав Хронос? Самій Мариці не зустрілося жодного хронометра, навіть на міській ратуші. І не дивно. Навіщо в Позачасовості годинники?

За міркуваннями Марика не помітила, як перетнула поле. Попереду на пагорку ріс березовий гай. Дівчинка піднялася по стежці й опинилася під покривом дерев. Після погляду на берези її охопила ностальгія. На мить їй навіть здалося, що вона повернулася додому.

Стрункі, з білими стовбурами, красуні тяглися в небо й нагадували витончені, високі колони. Було тихо й урочисто, як у храмі. Навіть птахи змовкли, але в тиші таїлося передчуття свята, неначе природа завмерла в очікуванні дива.

Раптом Марика побачила попереду дивне марево, немов між деревами був розтягнутий легкий, як іскриста павутинка, серпанок.

Нерукотворна завіса немов ділила гай навпіл. Витканий із невідомої легкої тканини, він був майже прозорим. За ним росли такі самі берези, і все-таки здавалося, що там, за мерехтливими тенетами, криється чарівництво.

У душі в Марики защемило від солодкого передчуття, і знову виникло враження, що звідси до будинку один крок. Недарма ж вона вперше за увесь цей час опинилася в місцях, настільки схожих на рідні краї. Завіса вабила своєю таємницею. Дівчинка, як зачарована, пішла до неї, але раптом її відволік уже знайомий пташиний лемент. У безмовності, що панує тут, він пролунав особливо скорботно й пронизливо.

Марика підняла голову й побачила чорного альбатроса. Він кружляв у небі, поступово знижуючись. От він уже ширяв над самими кронами дерев, а потім полетів униз і спустився перед таємничою завісою.

І тут Марика побачила Трояна. Він стояв за чарівною завісою. Марику охопила хвиля радості. Невже вона знайшла своїх друзів? Від щастя дівчинка забула про альбатроса.

— Трояне! — вигукнула вона й щодуху кинулася до знову знайденого товариша.

Не помічаючи нічого навколо, вона бігла до нього, а він, як завжди незворушний, не зробив ані кроку назустріч. Марика не образилася. Вона знала, що така його натура. Наскільки б не був радий зустрічі, він нізащо не виявить своїх почуттів. Утім, Троян був не такий уже й незворушний. Він простягнув до Марики руки й став робити якісь незрозумілі знаки, начебто хотів щось сказати, але був зв'язаний обітницею мовчання. Якби Мариці спало на думку подивитися на альбатроса, вона побачила б, як той простягає до неї крила й беззвучно благає звернути на нього увагу.

Уже підбігаючи до Трояна, Марика краєм ока помітила по той бік завіси тоненьку дівчину. Вона також мчала до Трояна. Марика навіть не зрозуміла, що це її власне відображення. Вона вирішила, що Троян зустрів незнайомку в Позачасовості, і навмисне не дивилася в її бік. Їй було ніяково витріщатися на незнайомку. Мерехтлива завіса була вже близько, коли Марика зважилася кинути на неї погляд. Дівчина здалася їй дуже знайомою. Марика рідко дивилася у дзеркало, нічого дивного, що вона й цього разу не впізнала в незнайомці себе. Вони наблизилися одна до одної настільки, що ледь не зіштовхнулися лобами. Марика пригальмувала. Незнайомка зробила те саме, звільняючи дорогу.

Марика ступнула за мерехтливу завісу. По тілу пройшло тремтіння, а потім з'явилося відчуття поколювання, неначе Марику кусали тисячі мурах. За мить усе пройшло. Вона опинилася одна в незнайомому місці. Ні Трояна, ні таємничої незнайомки не було. Вони зникли, як і березовий гай за спиною.

Замість дерев височіли високі біломармурові колони. Підлога пасувала до колон і була також викладена плитами з білого мармуру. Подекуди в ньому поблискували вкраплення слюди, від чого все іскрилося, як сніжні замети в ясний, сонячний день. Над колонами розстилалася синь. Ні даху, ні поперечин. Тільки безкраїй блакитний простір. Неначе призначення колонади полягало в тому, щоб підпирати небесний купол.

Було так гарно, що серце захолонуло від захвату. Сонце сяяло, але не сліпило. Навпаки, хотілося розкрити очі ширше і всмоктувати чудову енергію світла. Марика підставила обличчя сонячним променям і відкрила рот від здивування. Навколо сонця застигли планети. Вони були завбільшки з місяць. Марика чітко бачила на них гори, і кратери. Від простоти й пишноти цього видовища перехоплювало дух.

У Марики виникло дивне відчуття єднання з усім світом. З одного боку, вона була його малесенькою часткою, а з іншого боку — усі ці планети існували для неї і на її честь вишикувалися на небокраї. У цей момент вона відчула, як все її єство, кожну клітинку наповнило щастя. Марика розкинула руки й почала танцювати, як у дитинстві, так, що і колони, і планети разом із нею закрутилися в хороводі.

«Запам'ятай це. Знадобиться», — подумала вона. Точніше, навіть не подумала, а неначе чужа думка виникла в неї в голові. Від несподіванки Марика застигла на місці. Колонада ще якусь мить продовжувала вертітися, поки теж не зупинилася. Навколо нікого не було, та й голосу вона не чула, але Марика знала, що думки можна передавати на відстані.

— Хто ти? — запитала вона вголос.

— Ти… — глузливою луною прозвучало в неї в голові.

Це дратувало. Марика тупнула ногою.

— Припини порпатися в моїх думках. Невже не можеш говорити по-людськи? І взагалі нічого ховатися.

— О люди! Ви вірите тільки своїм очам, але ж вони часто брешуть. Я не ховаюся. Ти мене не там шукаєш. Мене легше відчути, ніж побачити, — мовив співучий голос.

— Як це відчути? Торкнути, чи що? — не зрозуміла Марика.

— Ну от, якщо не побачити, так торкнути. Майже всі люди такі.

— Чому деякі так люблять говорити загадками? Чи не краще прямо сказати, де тебе шукати, — сказала дівчинка.

— У серці. Або в голові. Загалом, у собі, — коротко пролунало у відповідь.

— Хто ти? — із тривогою в голосі запитала Марика. Кожен би на її місці розхвилювався, якби в ньому оселилася якась невідома істота.

— Щастя.

— Щастя?!

За час своїх мандрівок Марика побачила багато усіляких чудес, але навіть у найзухваліших мріях не могла уявити, що буде розмовляти зі Щастям. Марика попросила:

— А ти не можеш набути якого-небудь вигляду? Тобі ж вдається говорити.

— Що ж, якщо тобі так простіше, — погодилося Щастя, і перед Марикою, не знати звідки, випурхнув білий голуб.

Дівчинка простягнула руку, щоб його торкнути, але пальці відчули лише порожнечу. Голуб чи то заворкотав, чи то засміявся.

— Спочатку ти хотіла мене почути, потім побачити, а тепер ще й торкнутися?

— Ні, ні. Пробач, — зніяковіла Марика.

— Люди називають мене невловимим. А чого мене ловити, якщо я завжди живу в душі?

— От і ні. У мене ти рідкісний гість, — не втрималася від докору Марика.

— Невдячна. Ти сама не звертаєш на мене уваги, — заперечило Щастя.

— Гарненька справа! Думаєш, мені подобається блукати Позачасовістю? Я була б щаслива опинитися у світі людей.

— Хіба? А хто покинув будинок заради острова Гроз? Кому не подобалося в палаці? — мстиво нагадало Щастя.

— Я не думала, що все так обернеться, — виправдовувалася Марика.

— Саме так. Ти не бачила свого щастя. Хоча я було поруч. Як кажуть: що маємо — не цінуємо, а втративши — плачемо?

— Згодна, — кивнула Марика. — Але де ти було, коли я втекла від Прошки й Трояна?

— О, от у цей момент я точно було поруч. Поза всяким сумнівом.

— Знущаєшся? Що гарного в тому, щоб залишитися одною?

Мариці було невтямки, що втеча врятувала їй життя. Троян не зволікав би з виконанням свого плану. Але Щастя не потребувало хвали й подяк, тому просто сказало:

— Твоє щастя, що ти подорожувала одна. Повір мені на слово. Твоя біда в тому, що ти сама не знаєш, чого хочеш.

— Знаю! — заявила дівчинка.

— І чого ж?

Питання збентежило Марику. З одного боку, нерозумно таїтися перед тим, хто знає всі твої секрети, а з іншого боку — важко вимовити заповітне бажання вголос.

— Тобі це відомо не гірше за мене, — буркнула дівчинка.

— Ні, ти все-таки скажи, — наполягало Щастя.

— Добре. Я хочу, щоб Гліб одружився зі мною.

— І ти будеш щаслива?

— Звичайно.

— Стати королевою. Сидіти на нудних прийомах. Жити відповідно до етикету. Одягатися в корсети. Гуляти в супроводі дужих охоронців… — глузливо перераховувало Щастя.

Марика уявила цю картину й мимоволі хихикнула:

— Ні, ні, це не для мене. Але однаково я можу бути щаслива тільки з Глібом.

— От-от. Я й кажу, що ти не знаєш, чого хочеш.

— А ти знаєш?

— Ти хочеш кохати й бути коханою.

Відповідь була простою й очевидною, але щастя здавалося недосяжним. Марика зітхнула. Голуб щастя відповів на її думки:

— Дарма ти так гадаєш. Немає нічого неможливого. Просто припини нав'язувати свої ідеї. Вони не найкращі. Довірся мені. І ще хочу дати тобі одну пораду. Не дорослішай.

— Не дорослішати? Це ж залежить не від мене, — заперечила Марика.

— Помиляєшся. Зморшки й сиве волосся нічого не значать, якщо в душі ти залишаєшся дитиною. Діти відчувають мене набагато краще, ніж дорослі. Вони вміють бути щасливими просто так і радіти дрібницям. Дорослішаючи, вони втрачають цей дарунок.

Марика задумалась. Це було щирою правдою. Якою щасливою вона була в дитинстві! Босоногий, напівголодний підкидьок, що виріс у таборі.

— Я постараюся, — пообіцяла Марика.

— Легко бути щасливим у моменти радості. Але якщо ти й у моменти прикрості будеш пам'ятати, що я з тобою, перед тобою відкриються будь-які двері, і ти пізнаєш, що таке безмежне щастя.

Голуб розчинився в повітрі так само зненацька, як і з'явився, але Марика не засмутилася. Вона приклала руку до грудей і тихенько сказала:

— Я знаю, ти тут.

Вона пройшла уздовж колонади й опинилася перед сходами. Піднявшись сходами, дівчинка побачила невеликий майданчик, що височів над рештою споруди. Нагорі, на поперечині між кришталевих стовпів висіла гойдалка.

«Не дорослішати», — нагадала собі Марика й сіла на гойдалку. Її не полишало почуття радості. Їй хотілося злетіти якнайвище, до самих зірок. Гойдалка неначе почула її думки. Їй навіть не довелося розгойдуватися. Дівчинка злетіла так, що в неї перехопило дух.

На мить Мариці здалося, що гойдалка застигла у верхній точці. Її наповнив захват. Вона була впевнена, що нічого неможливого немає. Вона здолає всі перешкоди й повернеться до свого принца. Але щойно гойдалка почала опускатися донизу, у душі оселилися сумніви. Марика згадала про загублених друзів і засоромилася своєї радості. Як вона могла веселитися, не знаючи, що трапилося із Прошкою й Трояном. Що нижче вона опускалася, то більше її охоплювала туга. Уроки щастя вилетіли в неї з голови, але не встигла Марика поринути в темний вир депресії, як гойдалка знову пішла вгору.

Настрій знову змінився, але цього разу радість була затьмарена страхом падіння. Марика майже не помітила, як гойдалка пройшла верхню точку, та вона й не набрала колишньої висоти. Дівчинка постаралася знову розгойдати її, але, незважаючи на всі її спроби, з кожним рухом гойдалка піднімалася усе нижче. Марика сердилася, і це ще більше сповільнило хід гойдалки. Вона невблаганно зупинялася.

Куди поділося відчуття польоту? Де воно, щастя? І раптом із глибин пам'яті випливло знання. Щастя нікуди не поділося. Воно тут. Просто потрібно його розгледіти.

Марика згадала, який захват вона відчувала, побачивши хоровод планет на блакитному небі, хоча в неї не було причин для радості. Відтоді світ не змінився. Він не став гіршим. Просто вона забула, що щастя завжди з нею. Дівчинка почала воскрешати в пам'яті все гарне, що було в її житті. Вона подивилася на блакитне небо і яскраве, але не сліпуче сонце. Вона подумала про садівника і його чудесні квіти. Про Гліба й обручку на своєму пальці. Як не крути, а щось вона та значила!

Дівчинка машинально розгойдувалася, зовсім не думаючи про гойдалку. Вона й не помітила, як вона злітала усе вище й вище, і спохопилася, тільки коли вона знову на мить застигла у верхній точці. Марика розсміялася. Навіть коли гойдалка полетіла вниз, вона не засмутилася. Було не важливо, летить вона нагору чи вниз. Світ був так само щедрий і прекрасний, і кожна мить була наповнена польотом. Вона з подивом побачила білого голуба. Він ширяв навколо гойдалки.

Раптово Марика почула рокітливий голос.

— Ти розважила мене.

Голос був схожий на віддалені гуркоти грому й долинав неначе звідусіль. Його не можна було сплутати ні з яким іншим.

— Хронос, — видихнула Марика.

Розгойдування перед обличчям великого титана здавалося дитячою недоречністю. Дівчинка поспішно зіскочила з гойдалки. Голуб негайно сів їй на плече. Він був живим і відчутним. Його дотик додав Мариці хоробрості. Вона боялася поворухнутися, щоб не злякати легкокриле щастя.

— Тобі все-таки вдалося завести годинники, — сказав Хронос.

— Які годинники? — зачудувалася Марика.

— Байдуже. Не все доступне для розуміння людей. Головне, ти зробила це.

Марика озирнулася на гойдалку. Вона, як і раніше, продовжувала розгойдуватися подібно до маятника на годиннику. На мить їй здалося, що планети не стоять на місці, а повільно обертаються навколо сонця. Утім, можливо, це було лише оманою зору?

— Можеш повернутися додому. Ключ у тебе, — продовжував великий титан.

Голуб на плечі в Марики тихенько заворкотав, і вона негайно зрозуміла: варто випустити птаха щастя, як перед нею відчиняться всі двері. Марика розгубилася. Повернутися додому було так просто й так складно.

— Ти говорив, що двері у світ людей відкриються для трьох. Мої друзі вже повернулися до людей? — запитала вона.

— Ні.

— Що з ними станеться, якщо я піду одна?

— Щойно двері між світами зачиняться, Позачасовість перетвориться на хаос.

— Тоді я повинна їх знайти.

— У цьому немає необхідності. Вони незабаром будуть тут. Але, чекаючи на них, ти ризикуєш.

— Що ж, мені не вперше, — зітхнула Марика й посміхнулася голубові на своєму плечі.

Загрузка...