Чорний альбатрос

Глава 25 Повернення

Завітавши літу на зміну, художниця осінь узялася за палітру й заходилася розфарбовувати парк. Вона додала в крони дерев жовті мазки, строкато розмалювала клумби з айстрами і з особливою любов'ю розфарбувала клени, додавши кожному листку свій відтінок. На тлі зеленої газонної трави він палахкотів, наче багаття. Біля лавки досі цвіли кучеряві троянди, а фонтан дзюрчав струмками води.

У цьому віддаленому куточку парку все було точнісінько, як тоді, коли Марика ще маленьким дівчиськом уперше зустріла Гліба. Усе це було так давно, неначе в іншому житті, але вона як зараз пам'ятала хлопчиська, що врятував її від переслідувачів. Він із першого погляду завоював її серце, не тому, що був гарний і навіть не тому, що подарував їй гребінь і приніс їжу. Просто він був не таким, як інші. Він виявив милосердя й не гребував спілкуватися з вуличною обідранкою, якою тоді була Марика.

Усі ці роки дівчинка зберігала йому вірність, що б не траплялося. Навіть те, що Гліб залицявся до інших дівчат, а до неї ставився, як до молодшої сестрички, не заважало їй любити його. А тепер Марика й зовсім не звертала уваги на його колишні романи, адже недарма вона повернулася сюди, у початок всіх початків. Це був знак згори.

І тут Марика побачила Гпіба. Він сидів навпочіпки спиною до неї й щось захоплено майстрував.

— Глібе! — радісно вигукнула Марика й кинулася до нього.

Юнак озирнувся. Марика застигла на півкроці. Це був зовсім не її обранець. Дівчинку ввела в оману світла шевелюра незнайомця. Юнак з цікавістю оглянув її з голови до ніг і здивовано запитав:

— Хто ти? І звідки узялася?

— Я думала, ти принц, — замість відповіді сказала Марика.

— Ти поплутала мене з принцом Глібом? — зрадів юнак. — Це мені лестить. Він же красунчик. Тільки принц сюди ніколи не заходить. Він більше любить килимові доріжки й парадні зали.

— Зовсім ні. Ми з ним познайомилися саме тут, — сказала Марика.

— Ну, заради такого гарненького дівчиська навіть принц може зробити виняток. Як тебе звуть?

— Марика.

— Марика? Дивне ім'я. Тобі воно личить.

— Чому?

— Не знаю, — знизав плечима юнак. — Просто я завжди уявляв, що Марика повинна бути саме такою.

Дівчинка розсміялася.

— А тебе як звуть?

— Клим.

— Ну й ну! Я також Клима собі уявляла саме так, — пустотливо посміхнулася Марика.

— Ну, взагалі-то Клим — це не єдине ім'я. Різні люди називають мене по-різному. Батько — шалапутом або лобурякою. Мати — юним генієм або суцільною катастрофою, залежно від обставин. А дворецький — чумою в людській личині. Тут уже без варіантів.

— Гарненький список. Чим же ти заслужив ці прізвиська?

— Важко сказати. З одного боку, батько називає мене ледарем, а з іншого боку — каже, що краще б я взагалі нічого не робив.

— А що ти майструєш? — запитала Марика, підходячи ближче.

— Повітряного змія.

— Це заняття для дітей, — фиркнула дівчинка, оглядаючи лежачого на траві строкатого змія.

— Усі так кажуть. Але мені це потрібно, щоб зрозуміти, як він літає. Розумієш, я хочу зробити величезного змія, щоб на ньому могла полетіти людина. Але для цього потрібно все розрахувати. Скіс крила, якість матеріалу. Бачиш, ось тут я прив'язую вантаж, — Клим із захопленням став демонструвати Мариці конструкцію іграшки.

— А якщо вийде? Невже сам полетиш? — запитала Марика.

— А хто ж ще? Я вже й місцину підібрав. Гарний такий обрив. Під ним кущі, коли що, падати не так боляче. А далі поле. Сідати зручно. От тобі хотілося б поширяти над землею?

— А візьмеш? — запитала Марика.

— Ні, я це не до того запитав.

— Виходить, не візьмеш?

— Я не можу ризикувати твоїм життям, — похитав головою Клим.

— Ну нічого тоді й пропонувати, — образилася Марика.

— Розумієш, у мене не завжди виходить, як хочеться. Я недавно спорудив повітряну кулю. Не зовсім велику, але для кішки згодилася б. Приладнав кошик із вантажем. Два рази куля сідала на поле. На третій вже все починалося відмінно. Я ж не думав, що здійметься буря. Загалом, кулю підхопило й понесло до палацу. Я біжу, дивлюся, вона знижуватися почала. Ну, думаю, впаде на оранжерею, дах рознесе. Повітряна куля перелетіла через будівлі і зникла з поля зору. Я не дуже переживав, вирішивши, що в найгіршому разі вона впаде на колючки. Я ж не думав, що кулю занесе у вікно до принца. Мало того, що скло вщент. Кошиком прибило одну юну особу. Вона саме відвідувала його.

Марика відчула укол ревнощів і, не стримавшись, запитала:

— Хто вона? Лідія?

— Так. А ти звідки знаєш? Хоча про цю історію тільки глухий не чув, — посміхнувся Клим.

Марика спохопилася, що за бесідою забула й про Гліба, і про свою суперницю. Не те, щоб їй сподобався цей відчайдушний хлопець.

Хіба тільки трішки. З ним було легко й цікаво. Але в неї вже був коханий, якому вона повинна зберігати вірність. Марика вирішила, що надалі не варто поводитися настільки легковажно.

— Ти проведеш мене до принца? — запитала вона.

— Не думаю, що він буде радий мене бачити після події з кулею. У Лідії синець під оком тижнів зо два не проходив. Гліб тоді був дуже злий. А батько кулю спалив і взяв із мене слово більше ніяких повітряних куль не конструювати.

— Шкода, — сказала Марика.

— Ще 6 не шкода. У кулі конструкція надійніша, аніж у змія. Але я однаково навчуся літати.

— А твій батько поважний пан? — запитала дівчинка.

— Ну так, служить при дворі міністром. Він хоче, щоб я його дорогою пішов, але не люблю я все це. Мені хочеться подорожувати, подивитися різні країни. У палаці перша розвага — бали й прийоми. А там така нудьга.

— Це точно, — підтакнула Марика.

— Ти бувала на балу? — здивувався Клим.

— Угу. Одного разу, — зітхнула Марика.

Вона згадала, як з'явилася на бал у ситцевій сукні з босими ногами. І як потім вони посварилися з Глібом, тому що той вирішив, неначе вона зробила це навмисно, щоб його посердити. Але тепер він напевно пробачить їй, адже вона загадала бажання.

— Ти, видно, також поважна особа? — підначив Марику Клим.

— Дурепа я, ще й яка! Пішла на бал босоніж.

— Правда? — не повірив він.

— Ну так. Потім я зрозуміла, що зробила дурість. Але було пізно. Гліб на мене жахливо розлютився.

— Можу собі уявити. Що в тебе взагалі з ним спільного? Йому потрібні напомаджені дурепи. Він їх міняє, як рукавички. А ти…

Зауваження Клима зачепило її за живе. Марика й сама знала про мінливість Гліба й нічого їй про це нагадувати.

— Що я? Дикунка? Так мене всі так називають. Але Гліб так не каже. Він кращий за всіх. А ти йому просто заздриш. Якщо не бажаєш мене до нього вести, то я й сама знайду дорогу, — вона гордо скинула голову, труснувши густими кучерями.

— Послухай, я не хочу тебе засмучувати, але не думаю, що він тебе прийме, якщо тобі не призначено.

— Це моя справа, — тупнула ногою Маріка.

— Як скажеш, — погодився Клим. — Але, якщо чесно, мені не хочеться, щоб ти йшла.

У його голосі звучала неприхована прикрість.

Відверто кажучи, Мариці також не хотілося йти, але вона не збиралася цього показувати. Не вистачало ще, щоб Клим подумав, що вона до нього заграє.

Вони мовчки йшли алеями парку до палацу. Кожний думав про те, що добре було б зустрітися ще, але обоє як води в рот набрали. Клим боявся скривдити Марику своєю наполегливістю. Вона була особливою, несхожою на інших дівчисьок. А Марика вважала, що повинна бути вірною Глібу, щоб подати йому приклад. Адже їй не подобається його мінливість.

Клим провів Марику через чорний вхід, щоб уникнути зайвих зустрічей із вельможами. Перед тим як вони ступили на королівську половину, Клим зупинився й запитав:

— Зажди. Скажи, ти віриш у любов з першого погляду?

— Так, — кивнула Марика.

Як вона могла не вірити, якщо з дитячих років любить Гліба?

Клим поглянув їй в очі й без натяків сказав:

— Я не та людина, щоб ходити манівцями. Я завжди кажу прямо. Ти тільки не ображайся, але… — він на мить зам'явся: — Я ніколи не зустрічав такої дівчини, як ти. Що б не трапилося, я завжди буду на тебе чекати.

Марика не знайшлася, що сказати. Їй би хотілося відповісти йому взаємністю, але вона не мала права. У неї ж був обранець. Її щоки спалахнули рум'янцем, і вона мовчки кивнула. Це було найбільше, що вона могла для нього зробити.

Вони перейшли на панську половину. Анфілада незліченних кімнат вела до королівських апартаментів. Тут Клим почувався не у своїй тарілці.

— Що з тобою? Тобі не можна сюди входити? — запитала Марика.

— Узагалі-то можна, але місяць-другий мені краще не показуватися на очі його величності і високостям, — сказав Клим.

Вони зупинилися біля закритих дверей.

— Тоді я піду одна, — промовила Марика.

— Ні. Не можу ж я тебе кинути в незнайомому місці,— почав суперечити Клим.

— Не таке вже воно й незнайоме. Не бійся за мене. Я не пропаду, — посміхнулася Марика.

— Охоче вірю, — відповів Клим.

Він відкрив двері й позадкував:

— Гоп! Накликав на свою голову.

— Заходь, заходь, — голос здався Мариці дуже знайомим. — Розкажи-но нам про вибух, який ти вчора влаштував.

— Але ж нічого не постраждало, — виправдовувався Клим, знехотя заходячи в кімнату.

— Не вистачало ще, щоб ти розніс палац! І що ж ти затіяв винайти цього разу?

— Карету, що буде рухатися за допомогою пару, — сказав Клим і майстерно перевів розмову на іншу тему: — Я не один. Тут одна дівчина хоче поговорити із принцом.

Він підізвав Марику. Вона зайшла й побачила короля. За час її відсутності він дуже постарів. Дівчинка присіла в реверансі, як її вчили на уроках етикету.

— Ваша величносте.

— Ти? Не може бути. Я марю! — вигукнув король.

— Ні, це я, — сумирно сказала Марика.

— Боже мій! Невже, справді, Марико? — почула вона в себе за спиною.

Дівчинка обернулася і сторопіла. Перед нею стояв Прошка, одягнений, як поважний вельможа, але він знову виглядав старим.

— Як? Чому? Ти ж помолодшав, — сторопіла Марика.

— Де ти була всі ці роки? — замість відповіді запитав Прошка.

— Які роки? Ми щойно розлучилися, — дивувалася Марика.

— П'ятдесят років тому, — мовив Прошка.

— П'ятдесят років? — перепитала Марика. Вона перевела погляд на короля, і на неї війнув страшний здогад.

— Значить ви… Тобто ти… — вона запнулася.

— Гліб, — закінчив фразу король.

Марика не знала, що й казати. Вона здійснила усю це подорож, щоб домогтися любові свого принца, але спізнилася. У голові в неї пролетів цілий вихор думок. Вона мала б сильно засмутитися, але прикрість негайно змінилася здоровим міркуванням. Тепер вона може не зберігати Глібові вірність. Адже цей поважний старий зовсім не той юний принц, у якого вона була закохана. А виходить, її серце вільне. Від цієї думки Марика відчула таку радість, що їй навіть стало ніяково.

Тим часом Клим, про якого усі забули, здивовано спостерігав за цією сценою. Він не очікував, що в Марики тут стільки знайомих.

— Не думав, що коли-небудь знову зустріну подружку моїх дитячих років, — сказав король.

І тут до Клима дійшло. Його очі округлилися від здивування й він, не стримавшись, запитав:

— Так це та сама Марика?

Його запитання залишилось без відповіді.

— О, я бачу, ти вже познайомилася з моїм онуком, — сказав Прошка, звертаючись до дівчинки.

— Клим твій онук? — здивувалася Марика.

Молоді люди з таким інтересом розглядали один одного, неначе побачилися тільки зараз.

— Я відразу, відразу зрозумів, що ти не така, як всі! — захоплено вимовив Клим.

— А як же принц Гліб? Ти його вигадав? — запитала Марика.

Замість Клима відповів король:

— Так кличуть мого онука. Його назвали на мою честь. А от і він, про вовка промовка.

У кімнату ввійшов ставний, світловолосий юнак. Побачивши, що король не один, він нерішуче зупинився.

— Я не знав, що Ви зайняті. Я зайду пізніше, — він із легким поклоном звернувся до короля й тут побачив Марику.

Принц мить розглядав її, а потім у замилуванні вимовив:

— Яка чарівна дикунка!

Марика не бажала більше чути це прізвисько. Згадавши уроки етикету, які колись їй давала гувернантка, ненависна мадам Стилет, дівчинка холодно вимовила:

— Це ви дикун, пане, якщо приймаєте гостей у подібний спосіб. Будьте ласкаві вибачитися, якщо не хочете, щоб я вважала вас повним нечемою.

— О, пробачте, прекрасна незнайомко. Ваша поява спантеличила мене, — сказав принц і схилився в поклоні.

Марика відповіла витонченим реверансом і гордовито вимовила:

— Залишіть своє красномовство для інших. Моє серце вже зайняте.

Вона підійшла до Клима і взяла його за руку.

— Невже ви віддасте перевагу цьому хронічному невдасі? — презирливо скривив принц.

— Він не невдаха. Він великий винахідник. І колись про це довідаються всі,— упевнено заявила Марика.

Клим і Марика йшли, взявшись за руки. Дівчинку переповнювало щастя. Урешті-решт вона знала, чого хоче: ніколи з ним не розлучатися. Прошка мрійливо дивився їм услід.

— Колись я був у неї безнадійно закоханий, — зізнався він.

— Правда? — здивувався король.

— Вона й зараз змушує моє серце битися частіше. Я радий, що щастя знайшло мого онука. Чудово, що все добре закінчується.

Король посміхнувся й задумливо мовив:

— Що таке кінець? Це лише початок чогось іншого, можливо, ще цікавішого.