Чорний альбатрос

Глава 19 Попутник

Прошка з Трояном другу добу поспіль блукали лісом. Іноді їм здавалося, що вони ходять по колу. До того ж через Прошку доводилося робити часті привали. Від вогкості в бідолахи розігрався ревматизм, суглоби нещадно крутило. Троян кілька разів мав намір кинути його, як непотрібний баласт. Сам він міг іти значно швидше, але побоювався, що йому не вдасться завести годинник самотужки, навіть якщо пощастить першим відшукати його. Так чи інакше, надійніше тримати Прошку при собі. Досить того, що він втратив дівчисько.

Коли Троян у черговий раз подумував про те, щоб залишити Прошку на милість долі, вони зненацька вийшли на просіку. Це обнадіювало. Виходить, десь неподалік жили люди. Іти по второваній дорозі було легше й приємніше.

— Чуєш, — насторожився Прошка, — по-моєму, хтось скаче.

Вони прислухалися. Стукіт копит ставав усе чіткішим. З огляду на звук, кавалькада була невеликою. Вершники наближалися.

— Може, сховатися в кущі від гріха подалі? Раптом це розбійники, — боязко запропонував Прошка.

— А що в нас грабувати? — презирливо посміхнувся Троян. — Поява людей нам тільки на руку. Якщо не підвезуть, то хоча б довідаємося, куди йти далі.

У його словах був сенс. Вони зупинилися почекати.

Незабаром на просіці показався вершник. Він вів на приводі двох коней. На одному була нагромаджена поклажа: два невеликі мішки, перекинуті через сідло. Побачивши посеред дороги людей, вершник осадив коня:

— Тпру! Вам що, жити набридло?

— Не гнівайся, чоловіче добрий. Ми дві доби лісом блукаємо. Може, підвезеш, якщо маєш співчуття? — заблагав Прошка, покосившись на вільних коней.

— Кажеш, добрий чоловік? А що, звучить непогано, — посміхнувся вершник. — І куди ж ти, діду, тягнешся? У твоєму віці треба на печі сидіти, кістки гріти. А тобі не йметься.

Прошка знітився від того, що незнайомець прийняв його за старого. Мозком він розумів, що виглядає, як давній дід, і все-таки в глибині душі сподівався, що мара розвіється. Але коли тобі кожен зустрічний нарікає на твій вік, то справи кепські.

— Нам би добратися до міста, — відповів замість Прошки Троян.

— У попутники набиваєтеся? А яка мені з вас користь? — запитав вершник.

Платити за послугу було нічим. Прошка запропонував:

— Візьми мій каптан. Майже новий.

Незнайомець розреготався:

— Ношений каптан? Так чи знаєш ти, діду, з ким маєш справу? Я найбагатша людина. Я можу купити півміста з усіма тельбухами.

Із вигляду вершника не можна було сказати, що він казково багатий. Одежинка на ньому була простенька: заляпаний брудом каптан, потерті штани, бувалі чоботи. Та й руки в нього були не панські, зашкарублі, із чорноземом під нігтями.

Перехопивши недовірливий погляд Прошки, незнайомець сказав:

— Дивуєшся, що в багатія руки, як у грабаря? Правильно. Мені довелося попрацювати лопатою. Я зарив у лісі скарб. Так, так. І не витріщайтеся на мене. Думаєте, я дурень, що розтеревенився? Ні, я хитрий, як лис. Вам однаково не знайти скарбів, скільки б не старалися.

Очевидно, незнайомець був із новоспечених багатіїв, тому що його так і розпирало похизуватися своїм багатством. Троян вирішив зіграти на цій слабкості. Не даремно він був майстром інтриг. Він шанобливо вклонився.

— Сподіваюся, поважний пан простить старому його зухвалість. Ми не думали скривдити вас, але розпачливі злидні змусили нас звернутися до вас.

Така промова була незнайомцеві до вподоби. Він, примружившись, подивився на юнака.

— Ти, я бачу, зі шляхетних, не те, що ця мізерія, — він кивнув на Прошку.

— Це мій слуга, — заявив Троян.

Прошка сторопів від такої нахабності. Він уже хотів посперечатися, але Троян не дав йому вставити жодного слова.

— Я їхав з ескортом, але на нас напали розбійники. Нам двом дивом вдалося сховатися. Але з кіньми й грішми довелося розпрощатися, — збрехав Троян.

— Розбійникам також треба жити. Не були б твої слуги боягузами, не йшов би ти зараз пішки, — посміхнувся вершник.

Троян помітив, з якою симпатією вершник говорив про розбійників. Напевно, багатство нажите не надто чесним шляхом. Утім, Трояна це не хвилювало. Головне, щоб незнайомець підкинув їх до міста.

— Я це розумію й надалі буду приділяти велику увагу відбору слуг. Але, думаю, ми, як люди одного кола, повинні допомагати один одному. Не відмовте в люб'язності довезти нас до міста.

Незнайомець зовсім розтанув від такої тиради. Йому лестило, що його зробили причетним до знаті. Він спішився.

Прошка був змушений визнати, що тактика Трояна може бути плідною. Він примирився з положенням старого слуги й відмовчувався.

Незнайомець підійшов до коня з поклажею й погладив його по морді.

— Я б вас підвіз, але зі мною вантаж.

— Ці два невеликі мішки? Впевнений, вони важать не так вже й багато, — сказав Троян.

— Даремно, — криво посміхнувся незнайомець і запропонував: — Спробуй підніми.

Троян знизав плечима й схопив за мішок. Незважаючи на скромний розмір, той був неначе камінням набитий.

— Ого! Чи не кругляки там? — зачудувався Троян.

— Гаразд. Дивися, — сказав незнайомець і розв'язав мотузку.

Мішок був повний монет.

— Міді немає. Тільки золото й срібло, — похвалився незнайомець.

— Із таким багатством вас приймуть у кращих будинках міста. Я особисто подбаю про це, — пообіцяв Троян. — Якщо вам буде завгодно, то можна один мішок нав'ючити на одного коня, а іншого на другого, щоб їм було легше.

— Ха! Видно, ти мене за дурня тримаєш! — вигукнув незнайомець. — Я дам тобі коня разом із грішми, а ти рвонеш щодуху.

— Я далеко не бідна людина. Мій батько найбагатший вельможа в місті. Так що вам немає чого побоюватися, але я ціную вашу обережність, — сказав Троян.

— Так і бути, візьму вас у попутники, — пом'якшився незнайомець і поплескав по мішку: — Але вантаж поїде зі мною.

Він нав'ючив поклажу на коня. Вони з Трояном підхопилися на коней, а Прошці довелося сутужно. Колись він легко злітав у сідло, а тепер у спину вступало, і бідолаха ніяк не міг видертися на коня. Посміявшись над його незграбністю, незнайомець підсадив його в сідло й криво посміхнувся:

— Треба було змусити тебе бігти слідом, стара руїно.

Прошка понуро мовчав. У душі в нього клекотало від обурення, але він прикусив язика. У його становищі було розумніше промовчати.

Вершники поскакали по дорозі. Троян із незнайомцем їхали трішки попереду й вели бесіду.

— Мабуть, ви дуже розумна людина, якщо зуміли досягти такого багатства, — улесливо помітив Троян. — Але чому ви не закопали ці монети разом з іншим скарбом? Невже вам потрібно так багато? Вистачило б пригорщі золота, щоб купити і будинок, і екіпаж.

— Мені потрібно придбати дещо дорожче, — загадково вимовив незнайомець.

— Що ж? Цілий замок?

— Роки.

— От як? — зачудувався Троян. — Невже роки можна купити?

— Ну, це дано не кожному, але мені старий продасть.

— Що за стариган? — допитувався Троян.

Незнайомець жартівливо погрозив йому пальцем.

— Теж хочеш жити довго? Чи в тебе є заповітне бажання?

— Так він і бажання виконує? Він що, чарівник?

— Щодо чарівників — це все казки, а от міняйло він чудовий. Виконає будь-яке бажання, але натомість життя вкоротиться.

— І ви до нього ходили? — з непідробним інтересом запитав Троян.

— Ага. Мовляв, хочу незліченного багатства, щоб мені за все життя не витратити. Склали договір. Старий наобіцяв мені повний мішок. Я вуха розвісив, розм'як. Повертаюся від нього, а мене — хвать — схопили стражники. Були в мене деякі грішки, — знехотя зізнався незнайомець і змовк, але Троян його негайно побадьорив:

— Вам нема чого соромитися. В основі великого багатства часто лежить таємниця.

— Я радий, що ти це розумієш, — схвально сказав незнайомець.

— А що ж було далі?

— На страту мене потягли. Ну, думаю, усе. Збрехав мені стариган. Жити залишилося зовсім трішки, а багатства не бачити, як своїх вух. Але з іншого боку, договір — не папірець. Хто його не виконає, тому гаплик. І правда! Старий не підвів. Підвернувся мені випадок. Ушився я з самого капкана, а потім усім пригадав, що почому. Будинки пограбував, пустив червоного півня і з грошиками навтьоки. А тепер хочу частину багатства на роки поміняти.

— Мудро, — похвалив його Троян.

— Еге ж бо. Багатому та знатному мені хочеться до старості дожити.

— А ви мені можете показати, де живе цей міняйло? — попросив Троян.

— Навіщо тобі? Ти ж кажеш, що в тебе батько при грошах, — насторожився незнайомець.

— Так, але в мене є інші бажання. На жаль, не все можна купити за гроші,— загадково сказав Троян.

Незнайомець із розумінням підморгнув:

— Ну, що ж. Послуга за послугу. Я тебе на міняйла виведу, а ти допоможи мені звести знайомство зі знатними панами.

— Простішої справи ще не бачив. Приймуть, як свого, — пообіцяв Троян.

Незабаром кінь незнайомця почав спотикатися. Йому доводилося везти подвійний вантаж, і він утомився.

— Тпру! — зупинився вершник. — Привал. А потім кіньми поміняємося. Я візьму другого, а то цей, тільки й дивися, віддасть кінці.

Нікому не довіряючи, незнайомець стягнув із коня мішки й приліг на поклажу, ну просто сторожовий пес та й годі.

Троян завбачливо влаштувався трохи віддалік, щоб не викликати в попутника зайвих підозр. Не варто злити його, перш ніж він не відведе їх до таємничого міняйла. У Трояна було два заповітних бажання. Чому б не спробувати їх здійснити?

Прошка із задоволенням розминав затерплі суглоби. Він із ностальгією згадував, як бувало скакав годинами, і хоч би тобі що.

Раптом вони почули молодецький посвист.

— Що це? — насторожився незнайомець.

— Розбійники! — зойкнув Прошка і з дивною для свого віку спритністю шмигнув у кущі.

Троян підхопився й пірнув слідом за Прошкою.

— Агов, куди ви! Допоможіть! — погукав їх незнайомець.

Не бажаючи розлучатися з добром, він схопив мішки й потяг їх в укриття, але ноша виявилася не під силу. Два мішки відразу йому було не потягти, а жадібність не дозволяла кинути. Він майже добрався до найближчих заростей, коли з лісу на просіку вискочила ціла ватага розбійників. У повітрі піднялося ласо. Один із розбійників спритно заарканив незнайомця і ривком кинув його на землю.

— Агов, ви що? Я ж свій! — закричав бранець.

— Свій, кажеш? Щось мені твоя пика не знайома.

— Я в іншому лісі промишляв. Гнусом мене кличуть. Не може бути, щоб ви про мене не чули. Мене кожна собака знає.

— Так, Гнус був знатний розбійник. Тільки от кожна собака знає, що його піймали й відвели в Павукову вежу. Так що тепер від нього одна шкарлупка залишилася.

— Та ні! Живий я, — намагався переконати розбійників Гнус, але ті лише сміялися у відповідь.

— Агов, Кривий, поглянь-но, що ця примара ховає в мішках, — скомандував отаман.

Одноокий розбійник моторно розв'язав мотузки й зойкнув:

— Грошики!

Він занурив руки в мішок, дістав повну пригорщу монет і з захватом витріщився на золото.

— Агов, дай мішкам спокій! Руки геть від мого добра! — прикрикнув Гнус і спробував піднятися, але отаман розбійників з усієї сили пришпилив його чоботом до землі.

— Ну ти, примаро, хочеш зустрітися із Гнусом? Ми тобі допоможемо. Хлопці, цей скнара хоче стати покійничком. Підніміть його на сосні. По-перше, аби знав, що тут все наше, а по-друге, аби не прикидався шанованим розбійником.

Гнус щосили рвонувся. На мить йому вдалося перекинути отамана й схопитися на ноги, але розбійницька братія негайно накинулася на нього з різних боків. Сили були нерівні.

Розбійники потягли Гнуса до сосни. Під шумок Прошка з Трояном поспішили відступити. Укрившись під корінням вивернутого дерева, вони дочекалися, доки шибеники заберуться геть. На щастя, ті були так зайняті поділом багатства, яке зненацька впало на них, що не подумали обшукати ліс. Коли нарешті все затихло, Троян зважився визирнути з укриття. Побачивши, що небезпека минула, він покликав за собою Прошку.

— Виходь. Усе спокійно.

Прошка, крекчучи, виліз із ями.

Розбійники пішли геть святкувати успіх. Тільки Гнус бовтався на мотузці під сосною. Великий розбійник так і не встиг купити собі зайвих років. Зате обіцянка міняйла здійснилася напевно. Він помер настільки багатою людиною, що за все своє життя не зумів витратити свого багатства.

— Страхіття яке, — перехрестився Прошка.

— Пішли. Добре б засвітла дістатися до міста. Треба шукати міняйла, — поквапив його Троян.

— Не можна ж його так залишити.

— Йому вже нічим не допоможеш. Краще подбай про себе. Чи ти не хочеш довідатися, де зараз Марика? — надавив Троян на найболючішу точку.

Вони покрокували просікою у бік, протилежний тому, де зникли розбійники. Троян уже передчував зустріч із міняйлом і уявляв, як він обмане дівчисько й потрапить у світ людей замість неї. Щоправда, йому не хотілося вкорочувати своє життя. Але при вмілому підході можна вкласти бажання у вуста Прошки й розплатитися залишками його життя. До чого воно старцеві?