Чорний альбатрос

Глава 17 Пожежа

Місто спало за високими фортечними стінами. Міські ворота були закриті до ранку. Тут не раділи нічним гостям.

— Замкнулися. Пацюки, — презирливо процідив Гнус.

— Нічого. Можна переночувати тут. Трава густа й м'яка, як перина, — сказала Марика.

Дівчинка смертельно втомилася. Очі злипалися. Давалися взнаки кілька безсонних ночей поспіль. Марика була звична до ночівель під відкритим небом, але Гнус не поділяв її бажання до ранку стирчати під міськими стінами.

— Ну вже ні. Така романтика не для мене, — відмовився він. — То комарі дзижчать, то мураха залізе під сорочку й плазує, та ще й намагається вкусити. Нехай злидарі спочивають на травичці. У них шкіра товста.

— Але ж ворота однаково замкнені,— заперечила Марика.

— Тільки не для мене, — самовдоволено посміхнувся розбійник. — До того ж у мене ще багато справ.

Гнус уже повністю оговтався від перебування в полоні й був напрочуд бадьорий, неначе близькість міста надавала йому сили. Він повів Марику уздовж міської стіни й зупинився біля заростей шипшини. Розкидисті кущі вимахали на людський зріст.

— Лізь за мною, — покликав розбійник. — Тільки обережніше. Тут навкруги шипи. Колються зарази.

Він розсунув гілки й пірнув під шипшину. Марика пішла за ним. Колючі гілки чіплялися за волосся й за одяг. Кущі приховували підкоп під стіною. Лаз був досить широким, щоб через нього міг пролізти дорослий чоловік, а тендітному дівчатку це й зовсім було неважко. Гнус подав Мариці руку, і вона опинилася по той бік фортечних стін.

— Іди тихіше й мовчи, щоб не наразитися на варту, — наказав розбійник. — Далі від міських воріт буде спокійніше.

Він крадькома попрямував вузькою вуличкою, але раптово завмер, повернувся до Марики й приклав палець до губ, даючи знак причаїтися. Із-за спини розбійника дівчинка не бачила, що його насторожило. Вони трохи постояли, а потім Гнус відсунувся й показав Маріці на двох вартових. Охоронці порядку, розлігшись на землі, зручно влаштувалися в ніші між будинками й солодко підхропували.

— Б'юся об заклад, їм сниться, що мене зжер мерзенний павук, — шепнув Гнус.

Він оглянув натягнуті між будинками мотузки для білизни й криво посміхнувся.

— Зараз я зіграю з цими сонями непоганий жарт.

Примірившись, Гнус підстрибнув, схопився за виступ у стіні, підтягся й заліз на балкон. Звідти він легко дотягся до мотузки з вивішеними на ній самотніми штанцями, зірвав її й знову зістрибнув униз.

— Навіщо ти це зробив? — запитала Марика.

— Тсс, побачиш, — підморгнув їй розбійник.

Він навшпиньках підкрався до стражників, причепив штанці на притулену до стіни рушницю на зразок прапора, а потім обв'язав один кінець мотузки навколо чобота одного стражника, а інший — навколо другого. Повернувшись до дівчинки, Гнус посміхнувся:

— Нічого спати на посту. Їм за це зі скарбниці гроші платять і дають даровий харч. Це мені доводиться добувати їжу самотужки.

Марика не мала сил оцінити його жарт. У голові каламутилося від перевтоми й недосипу.

— Нам ще далеко? — запитала вона.

— Дивлячись, куди ти збираєшся. Тут наші шляхи розходяться, — відповів розбійник.

— Я думала, ти допоможеш мені влаштуватися на нічліг, — розгубилася дівчинка.

— Ти, звичайно, мене врятувала й таке інше. Але я звик жити сам по собі й не збираюся вішати собі на шию тягар, навіть якщо це таке гарненьке дівчисько, як ти. Зрозуміло? — сказав Гнус.

Марика кивнула. Що ж тут було не зрозуміти?

— От і добре. Бувай.

Гнус кивнув Мариці на прощання й зник за рогом.

Дівчинка попленталась тісними вуличками незнайомого міста. Вона ледь переставляла ноги від утоми. Життя привчило її не вередувати. Якщо треба, Марика могла заснути й на голій землі, але вона гидувала прилаштовуватися на нічліг на бруківці, де по канавах уздовж будинків стікали нечистоти. Місцями вулички були настільки вузькими, що, розставивши руки, можна було торкнутися протилежних будинків.

Проблукавши сонним містом, Марика вийшла на базарну площу. Дерев'яні столи, які вдень ломилися від товару, зараз були порожні, а деякі служили ліжком для тих, у кого не знайшлося іншого притулку. По краю площі розташувалися кілька возів, у яких, заощаджуючи гроші на заїжджий двір, спали торговці. Тут можна було зупинитися на ночівлю, не привертаючи до себе уваги. Дівчинка видерлася на грубо збитий стіл, поклала під щоку долоню й негайно заснула.

Її розбудив шум. Площею перегукуючись бігли люди. Було світло, як удень. Марика спросоння подумала, що настав ранок, але тут побачила, що в небо здіймаються стовпи чорного диму. Навскоси від базарної площі горів великий будинок, а ледве віддалік ще один. Полум'я рвалося з вікон, опромінюючи небо сполохами.

Люди з цебрами висипали на вулицю. Кожний намагався внести частку в гасіння пожежі, але від таких помічників було більше шуму, ніж допомоги. Дзвін сповістив про приїзд пожежних. Не шкодуючи сил, вони насосами качали воду з цистерни, намагаючись угамувати бурхливе полум'я, але сили були нерівними. Трьох пожежних підрозділів не вистачало, щоб погасити вогонь відразу у двох палаючих будинках. Вода в цистернах швидко закінчувалася, і тоді доводилося знову гнати коней до річки.

Від колодязя до будинку вишикувалися люди. Вони передавали з рук у руки цебра з водою. Марика стала в ланцюжок.

Будинок тримався з останніх сил. Кам'яним стінам була не страшна пожежа, але вогонь підточував дерев'яні перекриття й балки. Настала мить, коли вони не витримали. Дах завалився і вкрив собою все, що було в будинку. У небо здійнявся мільйон вогненних іскор. Слідом обрушилася покрівля другого будинку.

Переживши кульмінацію, пожежа пішла на спад. Язики полум'я ще лизали почорнілі кістяки донедавна гарних будинків, але вони були уже не такими ревними. Вогонь наситився й посумирнішав. Люди покидали цебра й байдуже дивилися, як пожежа вщухає. Лише пожежні ще продовжували виконувати свій обов'язок, хоча марність їхніх зусиль була очевидна.

Відблиски полум'я танцювали в сотнях очей, і в кожних застигло німе питання: як таке могло трапитися? Вимазана сажею, похмура людина підійшла до начальника пожежних. Після її наближення начальник витягнувся і став струнко.

— Хто це? — запитала Марика в жінки, що стояла поруч.

— Мер міста. Це його будинок згорів, — відповіла та.

— А кому належав інший будинок? — дівчинка кивнула на згарище.

— Міському судді.

Глава міста піднявся на один із ринкових прилавків, як на поміст. Зрозумівши, що мер збирається звернутися до громадян із промовою, юрба змовкла. Уся увага була прикута до міського голови. Незважаючи на біду, яка його спіткала, він добре тримався. Його постава й гордовито піднята голова викликали повагу. Над площею зависла тиша. Її порушувало лише потріскування дерева, що догоряло.

Глава міста заговорив:

— Шановні співгромадяни! Підлий розбійник Гнус вибрався на волю. Сьогоднішня пожежа — справа його рук.

Юрбою пронеслося ремство, а потім хтось несміливо вигукнув:

— Цього не може бути. Гнуса страчено.

— У мене є доказ, що він живий. Негідник надіслав мені листа, — глава міста дістав аркуш паперу і високо підняв над головою, так, щоб його бачили всі.— Він пише, що ми з паном суддею першими відповімо за те, що його відправили в Павукову вежу. Але на цьому він не зупиниться. Він збирається помститися всім. У його списку не менш ніж сотня імен тих, із ким він хоче поквитатися.

Незважаючи на те, що від постраждалих будинків ще йшов жар, на Марику повіяло холодом. Невже Гнус здатний на таку підлість?

— Може, це помилка? Із павутини ще ніхто не вибирався, — набравшись сміливості, вигукнув хтось із тих, що зібралися.

Глава міста кивнув:

— Так, тому напрошується один висновок: серед тих, хто відводив Гнуса в Павукову вежу, виявилися люди нечисті на руку. Вони допомогли розбійникові уникнути покарання.

Наперед вибралася людина в одязі ремісника й кинулася перед мером на коліна.

— Ваша милосте, я там був. Клянуся, ми зробили все, як має бути. Я сам бачив через діру в даху, як розбійник намертво влип у павутину й затріпотів у ній, наче піймана муха.

Юрба на підтвердження загомоніла:

— Він каже правду. Там була ледве не половина міста. Гнус не міг усіх підкупити.

— Я кажу вам те, що знаю. Розбійник на волі. Ми з суддею залишилися без даху. Хто наступний? І що він зробить із вами?

Жінка, яка стояла поруч із Марикою, захитала головою і гірко промовила:

— Проклятий Гнус гірший за чуму. Як тільки він зумів уникнути страти? Не інакше, йому допомагає нечистий. Гнус і раніше був негідником із негідників, а тепер і зовсім розлютував. За що на наше місто впало таке нещастя!

На душі в Марики було так важко, немов груди їй придавив камінь. Це вона звільнила розбійника й накликала на місто страждання. У всьому, що трапилося, дівчинка звинувачувала лише себе, а не безтурботних городян. Мариці й на думку не спало, що, була б вона тією, хто несе лихо, їй би нізащо не вдалося врятуватися із зачарованої павутини. Навпаки, вона дедалі більше переконувала себе, що несе людям нещастя.

Через юрбу йшов низенький згорблений чоловік у чорному одязі. Йому не треба було розштовхувати людей. Вони самі розступалися, шанобливо пропускаючи його вперед. Це був міський суддя. Підійшовши до імпровізованого помосту, на якому стояв мер, суддя не напружував себе тим, аби вилізти на піднесення. Він повільно обвів тих, хто зібрався, суворим поглядом і мовив:

— Я знаю, як дізнатися, хто випустив Гнуса. Ми кинемо в Павукову вежу кожного, хто супроводжував розбійника на страту.

— Але ж це очевидна смерть! — пронеслося юрбою.

— Невинному нема чого боятися, — уїдливо помітив суддя.

— Змилуйтеся. Немає людей без гріха, — почали нарікати люди.

Марика не могла допустити, щоб безвинних людей відправили на страту. Вона повинна відповісти за скоєне. Дівчинка вийшла вперед.

— Це я випустила Гнуса.

Її дзвінкий голос перекрив гомін юрби. Люди витріщилися на тендітне дівчатко. Раніше її ніхто не бачив у місті. Заява незнайомки викликала недовіру. Така плюгавка не могла впоратися із зачарованою павутиною.

Марика повідала про все, що відбулося, аж до того моменту, як вони із Гнусом розпрощалися.

Люди, затамувавши подих, слухали її розповідь, як дитина слухає страшну казку. Коли дівчинка завершила, мер міста сердито вигукнув:

— Неправда! Під фортечними стінами миша не пролізе.

Його підтримали вигуки з різних кінців площі:

— Брехня. Наша варта ніколи не спить на посту!

— Злізти з павутини не можна! Дівчисько бреше!

— Це легко перевірити, — уїдливо посміхнувся суддя й звернувся до Марики: — Або ти нам розповіси, яким таким хитрим способом Гнусові вдалося втекти, або відправишся на його місце.

— Але я кажу правду, — щиро сказала дівчинка.

Її слова залишилися без уваги. Городяни були поглинені одним бажанням — покарати винного.

— У Павукову вежу її! — дружно гримнула юрба.

Марику посадили в клітку, як звіра. Усі були настільки збуджені, що ніхто не розходився по домівках. Ніч наближалася до кінця. Ледь сонце виглянуло з-за обрію, як процесія попрямувала до Павукової вежі. Супроводжувати винну зібралося ледь не все місто. Усім було цікаво, чи зуміє дівчисько звільнитися від тенет. Найбільш завзяті сперечальники билися об заклад й навіть робили ставки.

Марика із жахом думала, чим це може обернутися для городян.

— Будь ласка, не залишайте місто. Потрібно піймати Гнуса, поки він не накоїв інших лих, — заблагала дівчинка.

Її ніхто не слухав. Громадяни міста не замислювалися над тим, щоб убезпечити свої житла. Усі вирішили, що чужинка намагається відволікти їх, щоб урятувати своє життя.

Дорога до Павукової вежі пройшла, як у тумані. Марика не помічала нічого навколо. Її серце стискав страх, але не за себе, а за городян, адже місто залишилося у владі розбійника.

Марика не боялася зачарованої павутини, не тому, що вважала себе безгрішною. Вона була впевнена, що після того, як відпустила розбійника і накликала на місто нещастя, їй уже не вдасться вирватися з пут. Але вона смиренно прийняла свою долю. Дівчинка знову й знову згадувала слова ящірки: двом іти складно, а трьом неможливо. Волею долі вона виявилася третьою зайвою. Марика не розуміла, чим вона заслужила таку кару, але якщо дорога у світ людей для неї закрита, то чи не краще разом з усім покінчити, ніж залишатися вічною мандрівницею, тією, хто несе лихо, якої усі цураються, як прокаженої.

День насупився. Природа неначе відчувала настрій людей. Туман стер яскраві фарби з донедавна строкатого лугу, і той, здавалося, вицвів. Багато квітів закрило пелюстки, немов не бажало бачити похмуру процесію, яка прямує до Павукової вежі.

Заходився накрапати дощ. Він то припускав, то висів у повітрі дрібним водяним пилом.

Ті, хто їхав у каретах і візках, як завжди, опинилися у більш виграшному становищі, але їх була меншість. В основному люди йшли пішки. Усі змокли до нитки, однак від цього юрба не порідшала. Цікавість і жага видовищ виявилися сильнішими, ніж бажання обсохнути біля вогнища. Пристрасті розпалювалися. Усім хотілося подивитися, що станеться, коли дівчисько потрапить у павутиння.

У негоду Павукова вежа виглядала не так моторошно, як у сонячний, погожий день. Розмитий дощем, безбарвний пейзаж служив для неї більш гожим тлом, аніж радісний, строкатий луг.

Слідом за візком із кліткою юрба заюшила через ворота в брукований двір. Незабаром там стало тісно. Наймоторніші городяни вже дерлись приставною драбиною на дах. Утім, їхній запал остудили. Варта розштовхала простолюдинів, пропускаючи нагору вельмож. Мер міста й суддя вирішили привести вирок у виконання особисто. Слідом за панами на дах полізли і старі, і молоді. Народ напирав. Побоюючись, що дах завалиться, глава міста дав наказ нагору більше нікого не пускати, а особливо запопадливих спихати без усіляких церемоній.

Марика байдуже спостерігала за метушнею. Вона багато разів опинялася на краю загибелі, але вперше не відчула спраги життя. Вона не бажала бути для людей джерелом горя і зруйнувати все, до чого доторкнеться.

Дівчинку підвели до отвору в даху. Через діру виднілася сітка павука. Краплі дощу блищали на ній сріблистим пилком, зовсім як на павутинках лісових ткачів, розвішених між деревами. Марика озирнулася, щоб востаннє подивитися на луг, але люди оточували її таким щільним кільцем, що вона бачила тільки застиглі від очікування обличчя та безрадісне, сіре небо над головою.

Не чекаючи, поки її зіштовхнуть, Марика стрибнула вниз. Павутина підхопила її і, пружинячи, злегка підкинула нагору. Дівчинка очікувала, що потривожений павук вискочить з укриття, але той не з'являвся. Дивовижна тварина виходила на криваві жнива опівночі, коли починають діяти чари.

На свій подив Марика й цього разу не заплуталася в тенетах. Зачекавши, доки павутина припинить розгойдуватися, дівчинка легко зісковзнула з неї. Згори пролунав здивований подих. Марика задерла голову й побачила зігнутих над отвором людей. Їхні обличчя були ледь помітні проти світла. Дівчинка постояла, не знаючи, що робити далі, а потім пішла до виходу.

Люди мовчки проводжали її поглядом. Ніхто не зронив ані слова.

Марика не без здригання вийшла з-за колони до головної зали. Тепер, коли вона знала, що уздовж стін висять опудала людей, її пробирав острах від думки, що доведеться перетнути це страшне місце. Опанувавши себе, дівчинка бігцем припустила до вхідних дверей.

Звістка про те, що чужинка без зусиль звільнилася з тенет, облетіла юрбу перш, ніж Марика вийшла у двір. Коли важкі двері зі стогоном відчинилися, і Марика виглянула назовні, ті, хто стояв близько, від страху позадкували. Те, що не можна пояснити, завжди лякає. Люди зустрілися із чимось невідомим. Вони відчули марновірний трепет і водночас розчарування від того, що нікого не було покарано. З одного боку, вони знали, що з Павукової вежі може вийти непошкодженим тільки той, хто чистий душею. Але з іншого боку — кого ж тоді звинувачувати в бідах, що звалилися на них? Нікому не спадало на думку, що винуватих треба шукати не зовні. Людина сама відповідає за все, що з нею трапляється.

Раптом у тиші пролунав чийсь нестямний крик:

— Пожежа! Горимо!

Над містом стояло багряне марево, неначе сонце запізнилося, піднімаючись із-за обрію через сіру імлу. Це вулицями, настовбурчивши пір'я вогню, вихляв червоний півень.

Забувши про Марику й нейздійснену страту, люди кинулися в місто, у марній надії врятувати своє майно.

Дівчинка залишилася одна. Дощові краплі в неї на щоках змішувалися зі сльозами. Вона плакала через те, що накликала на людей нову напасть.

Раптом хтось торкнув її за лікоть.