Чорний альбатрос

Глава 11 Подарунок долі

Після прощання з Марикою Прошка почував себе ураженим. Йому здавалося, що Трояна вона проводила з більшою теплотою. Прошка й колись вбачав у Трояні сильного суперника, а тепер ще більше впевнився в цьому. Необхідно було зробити щось таке, аби здивувати Марику. Але що? У яку б халепу він не вскочив, хіба може це порівнятися з лиховісним пророцтвом каменя про середню дорогу? Та й Троян від скромності не помре. Він вже, напевно, так прикрасить свої подвиги, що хоч картину з нього малюй.

«Халепи також бувають різні. Ще невідомо, що гірше. Може, на мене зграя лісових розбійників нападе! Але всім начхати, що зі мною трапиться», — похмуро міркував Прошка.

Він жваво уявив собі, як на нього звідусіль наступають супротивники, схопив гілочку і став боротися з невидимими полчищами ворогів. От він відразу двох нанизав на шпагу, закинув третього на дерево, перескочив через четвертого. Вжик! Вжик! Мерзенні пики так і наступають з усіх боків, але він також не ликом шитий. Він робить особливо ефектний випад і…

Перечепившись, Прошка пузом розтягся на землі, до того ж приклався лобом об пень, який стояв поряд.

— Ой! От дурик! — Прошка вголос вилаяв себе за недоречну легковажність і негайно почув, як знайомий голосок виправив:

— Касим ібн Дурик.

Прошка підскочив від несподіванки. Він озирнувся навсебіч і переконався, що навколо нікого немає.

«Здалося, чи що?» — подумав він і негайно одержав відповідь на своє запитання. У кишені хтось порпався. Прошка не без побоювання настовбурчив кишеню й побачив крихітку-джина.

— Ну й справи! Ти що тут робиш? — здивовано мовив Прошка.

— Перебуваю в тебе на службі,— відповів джин і зручно розташувався на долоні в хлопчика.

— Але ж тобі потрібно сидіти в глечику.

— А в мене був час туди повернутися? Ти дременув із вежі, як недоумкуватий заєць. Де тепер мій глечичок? Раніше я був ого-го! Джин із глечика. А хто я тепер? Безхатченко, голота, — заголосив ібн Дурик.

Він був настільки безутішний, що Прошка відчув себе винним.

— Давай я підшукаю тобі інший глечик, — запропонував він.

— Що?! Знову в глечик? Ото вже ні, мені й тут добре, — швидко відмовився крихітка-джин. — До того ж тобі знадобиться допомога досвідченого джина. Якщо в тебе є бажання, то давай, наказуй. Чого так безглуздо на мене витріщатися?

Прошка завагався. У нього було одне заповітне бажання, але навряд чи джинові під силу його виконати. Утім, за поспит не платять. Він поцікавився:

— А якщо мені хочеться, щоб дівчина звернула на мене увагу? Ти й це можеш зробити?

— Запросто! — вигукнув джин і клацнув пальцями.

Негайно пролунали смішки й перешіптування. У заростях хтось ховався. Забувши про джина, Прошка насторожився.

— Агов, хто там? Нумо виходь! — скомандував він і про всяк випадок приготувався до бійки.

Із-за дерева, пересміхаючись і перемовляючись, вийшли молоденькі дівчата. Із розпущеним волоссям, у вінках із польових квітів і туніках кольору молодого листя, вони були надзвичайно гарні. Прошка відкрив від здивування рот.

— Це що за диво!

— Диво, диво, — навперебій підхопили красуні, оточили Прошку й загомоніли: — Хочеш бути нашим дружком? Ставай у хоровод. Із нами не занудьгуєш. Ми майстрині танцювати. Яку з нас ти вибереш? Мене? Або мене? А може всіх відразу?

При цьому кожна з них намагалася полоскотати або вщипнути Прошку. Обімлівши від подібної безсоромності, хлопчик позадкував від настирливих дівчисьок. Тут його погляд упав на їхні ноги, і він ледь не закричав. Замість ніжних дівочих ніжок у красунь були цапині копита.

— А-а-а! Відчепіться! Відпустіть! — заволав Прошка й кинувся геть, але це тільки запалило цапоногих переслідувачок.

— Ох, який славний! Просто чарівний! Ну, ходи ж із нами танцювати, — щебетали вони, не маючи наміру залишати його в спокої.

Прошка крутився дзигою, намагаючись відбитися від загравання лісових духів, але зрозумів, що самотужки йому їх не здолати.

— Дурику, допоможи! — заблагав він.

— Касим ібн Дурик, — виправив крихітка-джин.

Увесь цей час він стояв на пеньку й незворушно спостерігав за тим, що відбувається.

— Зроби ж що-небудь, щоб вони забрали від мене свої лапи! Джин ти чи хто? — заволав Прошка.

Тієї самої миті красуні розступилися й відпустили його.

— Фу, який недоторка! — з осудом кинула одна з дівчат, а інші презирливо поморщилися. Навіть ці гримаси не псували їхніх гарненьких мордочок.

Прошка сплюнув. От же погань! Уміє зробити приємне личко. Стоять, витріщаються. Прошка кинув на них косий погляд і процідив, звертаючись до джина:

— Навіщо ти їх на мене нацькував?

— Ти ж сам хотів, щоб на тебе звернула увагу дівчина. Немає надійнішого засобу, ніж викликати ревнощі. Нехай бачить, що в неї є суперниці.

— Які суперниці?! Ти що, сліпий?! У них же копита, а в мене ні,— сказав Прошка.

— Це просто, — вклонився джин.

Прошка відчув сверблячку в ногах. Він нахилився, щоб почухатися, й остовпів. Замість ступень у нього з'явилися копита. Прошка з жахом уп'явся на свої, але водночас не свої ноги, а потім заволав:

— Ах ти шахрай! Що ти наробив!

— Копита, як ти хотів, — безневинно відповів джин.

— Я хотів?! Отже, вдаємо дурника?

— Касим ібн Дурик, — виправив його джин.

— Я тобі зараз такого дурика покажу, не зрадієш. Нумо поверни мені мої ноги.

Тим часом лісовим духам Прошка в такому вигляді явно сподобався.

— Який красунчик! Принада! Надзвичайно! Тепер ти з нами, — заворкотали вони й почали знову наближатися до Прошки, безсоромно підморгуючи йому.

— Агов! Ви чого? Я не ваш, — пробуркотів Прошка, задкуючи від настирливих дівуль. — Дурик, забери ж їх від мене!

І тут у нього за спиною хтось гаркнув:

— Ген-ген, ви погляньте-но на цього негідника! З'явився сюди не кликаний, не очікуваний, і ще на наших дівчат зазіхає.

Прошка різко обернувся й побачив цапоногого фавна. На вигляд він був міцним хлопцем. До пояса він виглядав красенем: засмаглий, широкоплечий, із рельєфною мускулатурою. Щоправда, на голові в нього стирчали маленькі ріжки. А нижче пояса й до самих копит його густо вкривало хутро.

Прошка зовсім не збирався лізти в бійку через те, що його приревнували до цапоногих дівуль.

— Зачекай, не гарячкуй, — поспішно ретирувався він. — Ти не так зрозумів. Мені ваші дівчата не потрібні. Чесно.

— А що ж ти тоді їм очима виграєш? — грізно запитав фавн.

— Я виграю?! Та я не знаю, як від них відскіпатися. Вони самі на мене вішаються, — виправдовувався Прошка.

— Ти хочеш сказати, що наші дівчата тобі не подобаються? — запитав фавн.

— Та вони мені просто огидні! — спересердя сплюнув Прошка, сподіваючись, що це переконає нежданого супротивника. Однак він вже незабаром зрозумів, що цього не варто було робити.

Цапоногий красень почервонів і став грізно наступати на Прошку.

— Так як ти смієш?! Виходить, вони тобі бридкі?! Ти хоч сам, виродку, на себе в дзеркало дивився?

— Провчи його! Покажи йому як слід, — підбивали фавна лісові красуні.

— Я не те хотів сказати. Вони, звичайно, гарненькі…— відступав Прошка.

— Ага, так все-таки ти до них чіплявся, — негайно змінив пісню фавн.

Вочевидь, йому було однаково через що битися, аби тільки помахати кулаками. Вирішивши, що слів сказано вдосталь, фавн перейшов до дій. Він з розмаху поцілив Прошку кулаком в око. Від несподіванки Прошка ледь не впав. Він ще не встиг отямитися після удару, як супротивник буцнув його в живіт. Ріжки у фавна були хоч і маленькими, але міцними. Прошка упав на землю. І тут йому стали в пригоді копита. Побачивши над собою вишкірену пику лісового духа, він перекотився на живіт і щосили брикнув фавна копитом під коліно. Той захитався. Поки супротивник намагався відновити рівновагу, Прошка в розпачі закричав:

— Ібн Дурик! Зроби так, щоб вони всі забралися подалі!!!

— Слухаю й підкоряюся, — промурмотів джин.

Тієї самої миті з лісу долинув звук труби й клич. Почувши заклик, лісові духи насторожилися, а потім стрімголов кинулися в хащу лісу, тільки їх і бачили. Прошка підвівся із землі. Тим часом на галявину вискочило кілька вершників. Серед них виділявся один у темно-фіолетовому плащі на вороному коні. З огляду на все це, він був багатий і знатний. Такий пан не міг бути розбійником. Прошка зітхнув із полегшенням, однак подальша поведінка вершника показала, що він зарано радів. Той наставив спис прямо Прошці в груди.

— Хто такий? Чому не втік з усіма? Ти надзвичайно сміливий? Або надзвичайно дурний?

Його слова супроводжувалися смішками супутників.

— Навіщо бігти? Я дуже радий-радісінький, що ви тут зараз з'явилися, — запевнив вершника Прошка.

— От як? Виходить, ти все-таки дурний. Хіба тобі не відомо, що я поклявся очистити свій ліс від погані?

— Вчасно. Якби не ви, вони б мене до смерті заїздили. За що подяка вам велика, — вклонився Прошка.

Обличчя вершника стало суворішим, і він грізно вигукнув:

— Видно, ти мене за дурня маєш? Жарти надумав жартувати? Я тобі покажу жарти! Я всьому твоєму бісовому кодлу хвости попідсмажую! Схопити його!

Прошка отямитися не встиг, як його скрутили мотузками по руках і ногах.

— Так я ж людина! — заблагав Прошка.

— Щось досі мені не доводилося бачити людини з копитами. На багаття його! — скомандував проводир вершників.

— Ваша світлосте, це все підступний джин, їй-богу! Це його витівки, хай йому трясця.

— Ти мене не забалакуй. Немає у мене в лісі джинів, — відрізав вершник.

— Ваша світлосте, змилуйтеся! Кажу вам, не мої це копита. Невже ви, борець із поганню, не можете нечистого від доброго християнина відрізнити? Руки мені зв'язали так, що й перехреститися не можу, — голосив Прошка.

Вершник зробив знак своїм людям зупинитися й глумливо запитав:

— А якби розв'язали, невже б перехрестився?

— Так розв'яжіть і побачите, — запропонував Прошка.

— Сподіваєшся втекти? Дарма, — посміхнувся вершник і скомандував: — Розв'яжіть-но цього субчика. Але очей із нього не спускати.

Прошці розв'язали руки й він ревно перехрестився. Люди спантеличено подивилися на нього, а потім вершник запитав:

— Так ти не брешеш? Ти справді людина?

— А я вам про що тлумачу? Це джин мене так спотворив, що тепер перед чесним людом і показатися соромно.

— От до чого нечестивці розійшлися. Які капості над людьми творять! Ну попадися мені цей джин, я накажу його засмажити на повільному рожні. Ми прочешемо все, а знайдемо негідника, — пообіцяв вершник.

— Ой, ваша світлосте, чіпати його ніяк не можна. Хто ж мене назад перетворить? Не довічно ж мені з копитами мучитися? Уже краще дозвольте самому його відшукати.

— Ти впевнений, що тобі не знадобиться наша допомога? — поцікавився вершник.

— Упораюся. Ви їдьте, а то джин дуже полохливий. Він перед вами тепер і носа не покаже, — сказав Прошка.

— Ну що ж, прощавай, — кинув вершник, подав знак своїм супутникам, і вони помчали в ліс.

— Ібн Дурик, шахрай такий. Нумо, бистро виходь! — скомандував Прошка.

Він заглянув у кишеню, але там було порожньо. Джин з'явився з-під корча.

— Здається, все в порядку? — безневинно запитав він.

— Нічого не в порядку! — заревів Прошка. — Поверни мені мої ноги або будеш тисячу років сидіти в посудині завбільшки з наперсток.

— Не розумію, чого так нервувати? По-моєму, копита практичніші, але якщо вважаєш, що з ногами тобі краще… — мовив ібн Дурик і клацнув пальцями.

На радість Прошки копита зникли, а замість них, як і належить, з'явилися ноги, але чомусь босі.

— А де черевики? — запитав Прошка.

Джин розвів руками.

— Не все завжди виходить ідеально. Іноді бувають збої. Але якщо завгодно, я знову поверну копита й спробую почаклувати ще раз, — сказав джин.

— Не треба, — поспішно відмовився Прошка.

Звичайно, у черевиках подорожувати було зручніше, але проводити експерименти із власними ногами йому не хотілося. Зрештою, він виріс у селі, і бігав босоніж не вперше.

Після всього, що трапилося, голова у Прошки йшла обертом. От халепа так халепа: то нахабні лісові духи ледь до смерті не залоскотали, то забіяка фавн з'явився. Не встиг від нього відбитися, як заступнички ледве на багаття не відправили. Тим часом бійка з фавном давала про себе знати. Щока горіла. Око заплило так, що майже не бачило.

Прошка знайшов лісовий струмок і довго хлюпав в обличчя холодну воду. Джин сидів на камені й міркував:

— Усе-таки тобі пощастило, що в тебе є я. Не в кожного є джин, готовий виконати будь-яке бажання. Що ще завгодно моєму володареві?

Прошка хотів було попросити, щоб джин залікував синець у нього на обличчі, але передумав. Уже краще синець, аніж пара бивнів. Цьому незграбі раз плюнути — вчинити будь-яку дурість. А по-друге, нехай Марика бачить, як він постраждав. Правда, якщо вона довідається, як усе було насправді, він стане загальним посміховищем. Прошка не сумнівався, що Трояну не довелося відбивати чечітку копитами, намагаючись зникнути від цапоногих шанувальниць і фавна. Прошка подумав, що коли трошки підправити події в розповіді, то особливого гріха в цьому не буде. Головне, щоб Дурик не прохопився.

Він суворо подивився на джина й з усією суворістю мовив:

— Зникни, і щоб я тебе більше не бачив!

— Слухаю й підкоряюся, — негайно погодився ібн Дурик і зник.

Прошка поплескав себе по кишені, потім заглянув усередину. Джина не було. Прошка зрозумів, що пошився в дурні і за власним бажанням дарував джинові волю.

— Ех, дав я маху! — поскаржився він.

Шкода втратити такого супутника. Ібн Дурик який-не-який, а все-таки Джин. Але з іншого боку користі від нього ніякої. Усі бажання він виконував по-дурному, недарма мав таке ім'я. До того ж тепер ніхто не прохопиться про те, що трапилося в лісі насправді.

Сутеніло. Треба було подумати про нічліг, а на ранок піти на пошуки товаришів.