Чорний альбатрос

Глава 15 Дупляк

Сонце швидко піднімалося з-за обрію. Небо, пофарбоване в рожеві, світанкові тони, змінювало відтінки й поступово блакитнішало. По верхівках дерев розлилися золоті промені. Бурштинові краплі сонця стікали з листя й плямами лягали на землю. Ранковий серпанок осів на траві бісером роси. Ліс стояв свіжий і вмитий, однак мандрівників не радував прихід дня.

Важкий перехід через болото й безсонна ніч не пройшли марно. Усі троє втомилися. Особливо важко довелося Прошці. За одну ніч він став старцем і набув усіх хвороб цього віку. Він почувався зовсім знесиленим. До того ж викручувало кістки. У вогкості давав про себе знати ревматизм.

— Ви, як хочете, а я більше не зроблю ані кроку, доки не відпочину, — сказав він, вибираючи сухіше місце.

— Привал, — погодився Троян.

Він, як і Прошка, падав із ніг. Зачароване болото висмоктувало з нього всю енергію. У часи, коли він був магом, йому було просто не спати кілька ночей підряд. Але тепер, коли він став смертним, йому був потрібний час, щоб відновити сили.

Дивлячись, як супутники влаштовуються на відпочинок, Марика теж закрила очі й прикинулася, начебто дрімає, хоча їй було не до сну. У неї не йшла з голови страшна метаморфоза, що відбулася з Прошкою. Дівчинку душило почуття провини. Хто зна, які ще нещастя вона накличе на голови своїх бідних товаришів?

Марика згадала таємничі слова ящірки: двом іти важко, а трьом неможливо. Тоді вона не зрозуміла їхнього змісту, зате тепер він був дуже зрозумілий. Поки вони разом, їм не буде дороги. Вона повинна піти, щоб не наражати на небезпеку інших. Дівчинка прислухалася до подиху сплячих. Троян ледве стогнав, неначе його мучили кошмари. Прошка по-старечому схропував.

Мариці було нестерпно дивитися на його поцятковане зморшками обличчя й розпатлану сиву бороду.

Дівчинка розуміла, що зараз, поки стомлені друзі сплять глибоким сном, найвдаліший момент для втечі. Навряд чи вони добровільно відпустять її блукати на самоті. Залишитися без друзів і без підтримки страшно, але треба було зважитися. Марика тихенько піднялася і, крадькома, навшпиньках пішла геть. Прошка, крекчучи, перевернувся з боку на бік. Марика застигла на місці, злякавшись, що розбудила його, але тривога виявилася марною. Прошка знову захропів, і дівчинка обережно рушила далі.

Відійшовши на безпечну відстань, Марика прискорила крок. Вона не йшла стежками, щоб її товариші не могли піти за нею, перелазила через повалені дерева й продиралася крізь буреломи. Ноги тремтіли від утоми, але Марика не дозволяла собі зупинитися. Вона була одержима ідеєю піти якнайдалі від Прошки й Трояна, щоб більше не заподіювати їм шкоди.

Сонце стояло вже в зеніті, коли дівчинка, нарешті, дозволила собі зробити зупинку. Коліна в неї підкосилися, і вона впала на підстилку з мохів.

Дерева тут росли так густо, що сонячні промені майже не проникали під їхні крони. Хирляві ялинки, позбавлені світла, стояли голі. Тільки самі кінчики тоненьких гілок прикрашали жалюгідні мітельця хвої.

Над усіма височіла величезна береза. Мариці не доводилося бачити таких гігантів. Троє ледь могли обхопити її могутній стовбур. Стара береза зовсім не була схожа на своїх струнких, світлих сестер. Унизу кора в неї потріскалася й була чорною. Роки залишили на дереві свої мітки. На висоті людського зросту в стовбурі зяяло дупло. Мариці було невтямки, що з дупла на неї уважно дивляться два пильних ока.

Варто було дівчинці стулити повіки, як вона провалилася в сон. Їй здалося, що вона й хвилинки не спала, коли раптом хтось учепився їй у волосся.

— Попалася! — переможно крикнув скрипливий голос. — Жени викуп!

Марика підскочила й лоб до лоба зіштовхнулася з дивною істотою. Вона було немов вирізана з вигадливого кореня дерева. Два некліпаючі ока витріщалися на дівчинку. Замість носа в незнайомця був сучок, на якому ріс листочок. Невідома істота із зеленим листочком на носі не лякала. Марика посмикала пасмо, намагаючись звільнити його від чіпких пальців.

— Пусти. Боляче ж.

— Давай спочатку викуп. Інакше сьорбнеш горя. Я на тебе таких напастей нашлю, — пригрозила істота.

— Гірше, ніж є, однаково не буде, — сказала Марика.

— Буде, буде, — бадьоро пообіцяв незнайомець. — Мені на тебе лихо наслати — раз плюнути.

— Я сама несу іншим лихо, — смутно сказала Марика.

— Що?! Виходить, ти на моє місце зазіхнула. З'явилася, розляглась, як у себе вдома, — обурився хазяїн дупла.

— Я утомилася й хотіла відпочити.

— А навіщо тоді хизуєшся, що лихо несеш? — підозріло запитала істота.

— Я не хизуюся.

— Ага! Злякалася! Тепер відмовляєшся!

— Хто ти такий? — запитала Марика.

— Як це хто? Я тутешній дупляк, зрозуміло? — тупнув ногою новий знайомий.

— Так ти живеш у цьому дуплі,— здогадалася Марика.

— Живу? — презирливо перепитав Дупляк. — Я не живу, а наводжу страх на мандрівників. Зрозуміло? А ти самозванка.

Він виструнчився, від чого почав виглядати ще кумедніше.

— Я зовсім не збиралася займати твоє місце, — заспокоїла його дівчинка.

— Куди тобі! Ти на себе в дзеркало дивилася? Який з тебе пугач? Їй-богу, миша-полівка й та страшніша. А туди ж, погрожує,— ніяк не міг заспокоїтися Дупляк.

— Та не загрожую я зовсім.

— Саме так. Сама поміркуй, хто з нас страшніший? Ні, ти чесно скажи!

Він тицьнув у Марику сучкуватим пальцем.

— Ну, звичайно, ти, — сказала Марика.

— Отож бо, — пом'якшився Дупляк. — Боїшся?

Йому так хотілося виглядати страшним, що Марика не стала його засмучувати й кивнула. Дупляк поважно мовив:

— Отже, визнаєш, що я тут хазяїн?

— А хіба хазяїном може бути тільки той, кого бояться?

— А як же інакше? Хто ж тебе просто так поважати буде? Що більше страху можеш нагнати, то більша територія, — пояснив дупляк. — Тут місце зайняте, так що забирайся звідси, шукай собі інше.

— Боюся, що мені ніде не знайти місця. Я скрізь зайва, — зітхнула Марика.

— А я ж тут до чого? — обурився Дупляк. — Моя справа — народ лякати, а не сопливим дівчиськам життя влаштовувати.

— Я й не прошу. Дай мені тільки трохи відпочити. Я так довго йшла й дуже втомилася, — попросила дівчинка.

— Знову своєї! Сказано тобі: я жах наводжу, а не добродійністю займаюся. Варто ощасливити хоча б одну бідолаху, як пиши пропало. Уся репутація нанівець. Був жахом доріг, які несуть лихо, а став — пшиком.

— Виходить, якщо я зроблю хоч одну людину щасливою, я перестану приносити біду? — пожвавилася Марика.

Але дупляк не збирався продовжувати розмову. Він не вирізнявся ані ввічливістю, ані гостинністю.

— Досить! Моє терпіння луснуло! Забирайся звідси й швидше. Я тобі більше ні слова не скажу.

— Що ж, і на тому спасибі,— сказала Марика.

— Спасибі? Ти сказала мені спасибі? Та як ти смієш! Геть звідси! Геть! — затупотів ногами Дупляк.

Дівчинка встала й вирушила шукати іншого притулку, а Дупляк ще довго не міг заспокоїтися, пихкав і буркотів:

— У дівчиська точно манія величі. Це ж треба придумати, що вона несе лихо!

Прокинувшись, Троян не поспішав вставати. Він лежав із закритими очима й під похропування Прошки міркував, як бути далі. Його лякало те, з якою легкістю Марика пройшла через трясовину. Вона мала якусь дивну здатність виходити сухою з води. Потрібно було скоріше позбутися її, поки вона не втягнула всіх у нове випробування.

Троян розумів, що дивом урятувався на болоті. Хто знає, як розпорядиться доля наступного разу? Знати б, що має трапитися з ними у дорозі. Але, на жаль, магічний кристал канув у Лету, а з ним і можливість пророкувати прийдешні події. Колишній Верховний Чарівник був майстром інтриг, але з дівчиськом вишукані способи боротьби не годилися. Краще звернутися до простих і надійних засобів.

«Придушити б її уві сні», — подумав Троян. Думка здалася зовсім недурною. Жаль, що вона не прийшла йому в голову раніше. Після переходу через болото в нього було одне бажання — упасти й заснути.

Троян відкрив очі й побачив, що Марики на місці не було. Нічого дивного, що вона прокинулася раніше за всіх. Перехід через трясовину був для неї не настільки втомливим. Троян гнівався на те, що втратив час. Тепер доведеться чекати до ночі. Сонце стояло в зеніті, так що до кінця дня багато чого могло трапитися.

Троян подивився на взятий у скарбниці лук, і в нього негайно визрів план. Можна підстрелити дівчисько, доки її дружок преспокійно спить, а потім подати усім, як нещасний випадок. Мовляв, помилився, думав, що це звір. Мало що може трапитися на полюванні. Не те, щоб Трояна хвилювала думка Прошки, але, поки не відкриються двері у світ людей, він волів тримати простодушного дурника в друзях. Прибрати дівчисько — півбіди. Потрібно ще знайти й завести клятий годинник. Як показала Трясовина Прожитих Років, добре мати крайнього, котрого можна підставити у випадку небезпеки.

Троян взяв лук і пішов на пошуки Марики. Він не припускав, що може схибити, адже кобра обіцяла, що чарівна стріла потрапить у ціль. Полювання обіцяло бути легким. Він обнишпорив навколишні території, але на свою прикрість, Марику ніде не зустрів. Вирішивши, що вони разминулись, Троян повернувся до місця привалу, але й там її не було. Йому нічого не залишалося, як чекати. Рано чи пізно вона однаково повернеться.

Прошка прокинувся останнім. Спросоння він не зрозумів, де перебуває і як сюди потрапив. Варто йому було різко сісти, як біль у спині негайно нагадав про події попередньої ночі. Прошка зігнувся й застогнав. Правду кажуть, старість не радість. Він згадав, як дід, крекчучи, підводився з полу.

Троян похмуро сидів трохи віддалік.

— А де Марика? — запитав Прошка.

— Я сам хотів би це знати, — похмуро сказав Троян. — Коли я прокинувся, її вже не було.

— Напевно, пішла гриби-ягоди шукати. Підемо покличемо, — запропонував Прошка.

Перегукуючись, вони розійшлися врізнобіч, сподіваючись, що Марика їх почує. Пошуки були марними. Прошка стурбувався не на жарт:

— Із нею щось трапилося. Раптом її схопив дикий звір?

— Подавиться твій звір, — буркнув Троян собі під ніс.

— Що? — не розчув Прошка, який став глухуватим.

— Утекла. Який же я ідіот! Не можна було залишати її без нагляду! — не стримуючи емоцій, гнівно вигукнув Троян.

— Утекла? — запитав Прошка й раптом усе зрозумів. Марика звинувачувала себе в тому, що трапилося на болоті. Невже вона й справді думала, що накликає лихо, і втекла, щоб не заподіювати їм зла? Це було на неї схоже.

— Це все через мене, — сказав Прошка пригніченим голосом.

— Ти тут до чого? — презирливо кинув Троян.

Він по-своєму витлумачив втечу Марики. Не дарма кажуть, що кожний судить по собі. Троян вирішив, що дівчисько щось пронюхало і, як кішка, відчула загрозу. З її зникненням усе ускладнювалося.

— Як вона там одна однісінька? Переймається тим, що підбила нас іти на болото, — ремствував Прошка.

«От хитрунко! І цього разу викрутилася й уникла небезпеки», — подумав Троян, а вголос сказав:

— Треба будь-що-будь її знайти.

— Як же ми її відшукаємо? Ліс великий, — засмутився Прошка.

— Думаю, вона ненадовго затримається в лісі. Щоб потрапити у світ людей, вона буде шукати годинник. Потрібно дізнатися, де він. Якщо ми її не наздоженемо, то випередимо.