Чорний альбатрос

Глава 21 Квітковий годинник

Марика звикла до простору, і в тісному місті почувала себе, як птах у клітці. Вузькі вулички, позбавлені світла, давили на неї, а дорога вабила до нових пригод. Вийшовши через східні ворота, дівчинка покрокувала геть від міста.

Її обсіли невеселі думи. Вона не знала, куди й навіщо йде. Колись вона прагнула повернутися до людей. Але відтоді, як вирішила, що нібито приносить нещастя, вона втратила мету. Хіба можна бути поруч із коханою людиною, знаючи, що це загрожує їй лихом?

Марика подивилася на обручку на своєму пальці й укотре подумала про Гліба, але раптом зрозуміла, що не може згадати його обличчя. Дорогі риси загубилися десь у лабіринті пам'яті, залишився лише неясний образ золотоволосого красеня. Марику охопив страх. Гліб був її дороговказною зіркою. Якщо вона втратить його, то втратить усе. Вона спробувала воскресити забуті риси, але вигляд принца її мрій вислизав від неї.

Дівчинка полишила марні спроби, і її думки знову повернулися до споконвічного питання: хто ж вона насправді — джерело лиха чи радості? Чому в житті все так заплутано?

Міняйло запевняв, що вона не винна в чужих напастях, але хто тоді несе лихо? Добряга Прошка, який мухи не скривдить? Чи Троян, який довів свою шляхетність, коли на роздоріжжі вибрав найважчу дорогу. Марика не могла звинуватити жодного з них. Де вони зараз, її товариші по нещастю? Дівчинка жалкувала, що втекла від них, але тепер горювати було пізно. Відшукати їх у Позачасовості не легше, ніж голку в копиці сіна.

Марика дійшла до роздоріжжя, де від широкого брукованого шляху, наче приплив від повноводної ріки, відокремлювалася колія. Обабіч від неї росли дикі яблуні. Вони відкидали ажурну тінь і спліталися кронами, утворюючи зелену арку. У сільському пейзажі було щось заспокійливе. Марика піддалася спокусі відпочити й завернула під укриття дерев.

Наприкінці довгої алеї вона побачила потопаючу в заростях височенної кропиви огорожу й розкішні чавунні ворота. Колись вони були прикрашені золоченими трояндами, але тепер позолота потьмяніла, а фарба облущилась.

Ворота були відкриті. Брукована доріжка тяглася вглиб занедбаного саду, неначе запрошуючи мандрівницю зайти. Марика прослизнула усередину. Колись пишний сад являв собою сумне видовище. Клумби суцільно поросли бур'янами. Там, де колись красувалися квіти, лопухи гордовито розкинули величезне листя розміром з опахало. Троянди заглушив колючий реп'ях. Між плитками, якими була вимощена доріжка, пробилися пучки трави.

Не знаючи, чий це сад, і чому хазяїн кинув його напризволяще, Марика дійшла до обмілілого ставка. Лише брудна калюжа на дні й кам'янисті гірки нагадували, що колись тут був каскад водоспадів. Незважаючи на те, що всюди буяла зелень, від тутешнього пейзажу віяло в'яненням і сумом.

У заростях будяка дівчинка побачила хирлявий кущик троянд, дещиця, яка залишилася від колишнього саду, але й він доживав останні дні. Будяк майже задушив його.

Підкоряючись раптовому пориву, Марика заходилася очищати трояндовий кущ від бур'янів, але будяк голими руками було не взяти. Він наїжачився колючками й до крові ранив долоні. Тоді дівчинка схопила стебло через поділ спідниці, нітрохи не турбуючись про те, що трав'яний сік може зіпсувати її сукню. Через тканину біль був стерпним. Марика видирала чіпкі бур'яни, поки не звільнила кущ троянд із полону.

Він виглядав жалюгідним. Листочки висохли й скрутилися, лише подекуди вони зберегли зелений колір. Кущ помирав, але в ньому ще жевріло життя. Усупереч усьому на одній гілці був пуп'янок, але йому не судилося зацвісти.

Земля під трояндою була сухою й твердою, як камінь. Марика пішла по воду. Спустившись на дно обмілілого ставка, вона зробила з лопушини щось схоже на чашу, і зачерпнула воду. Повернувшись, вона полила квітку. Земля швидко всмоктала дорогоцінну вологу. Марика торкнулась пуп'янка.

— Тримайся. Не помирай, — сказала вона, неначе кущ міг її почути.

— Пити, — тихо прошелестіло у відповідь.

Марика подумала, що їй це здалося, але раптом до неї знову долинув дивний голос, схожий на шепіт листя.

— Пити.

Здавалося, голос звучав прямо в неї в голові, неначе вона вгадувала, а не чула його.

«Так це ж говорить кущ троянд», — осяяло дівчинку. Це було неймовірно, але нічого іншого на думку не спадало. Марика знову кинулася по воду. Коли вона полила кущ втретє, пуп'янок, як під дією чарів, піднявся.

— Спасибі. Тепер я зможу зацвісти востаннє. Це буде прощальна пісня нашого саду, — вдячно сказав кущ.

— Ні, ні. Ти ще будеш цвісти, — запевнила його Марика.

— На жаль, без садівника сад не живе. Він марніє без дбайливих рук. Коли садівник нас покинув, одні квіти задушили бур'яни. Інші всохли без поливу. Я залишився останнім. Але краще б я не бачив, як важко вони гинули.

— Куди ж подівся садівник? — запитала дівчинка.

— Нікуди. Він просто забув про нас, — сумно прошелестів кущ троянд.

— Але чому?!

— Його зачарували. Одного разу у сад прийшли гості з невідомих країв. Вони захоплювалися клумбами й квітами. Садівник запропонував їм насіння, щоб вони могли розбити свій сад, але люди розсміялися у відповідь й обіцяли показати йому дещо краще. Садівник повів їх у будинок. Незабаром гості пішли. Ідучи, вони підсміювалися, що тепер садівник забуде про сад, але ніхто не думав, що це виявиться правдою.

— Не засмучуйся. Я піду й подивлюся, що трапилося, — рішуче заявила Марика.

— О, це було б чудово! Попроси садівника повернутися. Скажи йому, що сад зачах без його турботи.

— Спробую. А де його шукати?

— Доріжка приведе тебе прямо до будинку.

— Чекай на мене. Я незабаром повернуся, — пообіцяла Марика й покрокувала до будинку садівника.

— У тебе добре серце. Нехай тебе супроводжує удача, — тихим шелестом проводжав її трояндовий кущ.

Будинок садівника був такий самим занедбаним, як і сад. Ґанок увивали напівзасохлі батоги клематіса. Вони вже давно не цвіли, сили у них вистачало лише на те, щоб вижити. Ґанок покосився, а фарба на дверях облупилася. Дівчинка піднялася скрипливими сходам і постукала. На стукіт ніхто не відповів. Потоптавшись на порозі, Марика штовхнула двері.

У будинку було сутінно й незатишно. Брудні вікна майже втратили прозорість. Підлогу вкривав такий товстий шар пилу, що навіть мостини важко було розгледіти. Було несхоже, щоб у будинку хтось жив. Марика подумала, що хазяїн подався в інші краї, але раптом почула голоси. Вони долинали з вітальні. Зважаючи на все, там була ціла юрба. Виходить, заїжджі гості досі тут?

Марика завмерла. Їй зовсім не хотілося, щоб її заскочили зненацька, але як на злість, в носі залоскотало від пилу. Не стримавшись, дівчинка голосно чхнула. Вона очікувала, що люди вибіжать на шум, але ніхто не з'явився. Імовірно, ті, хто зібрався, були так зайняті суперечкою, що не звернули уваги на чхання.

Дівчинка навшпиньках прокралася до дверей. На щастя, вони були трішки відкриті. Марика зазирнула у вітальню й сторопіла. Кімната була порожня. Тим часом голоси чулися ще гучніше й виразніше. У будинку жили примари.

Марика похолоділа. Вона злякалася, що з хазяїном будинку трапилося щось страшне. Потрібно було вибиратися звідси, поки не пізно. Але з іншого боку, вона пообіцяла кущеві троянд й не могла піти ні з чим. Навіть якщо не вдасться привести садівника, вона неодмінно повинна довідатися, що з ним трапилося.

«Нерозумно боятися безтілесних істот, тим більше вдень?» — підбадьорила себе Марика, увійшла в кімнату й одразу побачила хазяїна будинку.

Садівник, витріщившись перед собою, сидів у кріслі. Виглядав він поганенько. Змарнілий, у поплутаному волоссі ковтуни. Обличчя сіре, неначе він довгий час сидів без світла в темниці.

Марика простежила за його напруженим поглядом і побачила таку дивину, що ні в казці сказати, ні пером описати. У куті кімнати стояв дивний ящик, у якому рухалися й розмовляли між собою малесенькі люди. Голоси долинали саме звідти. Мініатюрні артисти грали спектакль, такий, який лицедії показують на ярмарках. І люди, і декорації виглядали, як справжні.

Однак на цьому дива не скінчилися. Раптом декорації змінилися. Замість палацу в ящику з'явився ліс і зграя лихих розбійників. Дивно, як тільки все це вмістилося в невеликому ящику? Марика підійшла, щоб зазирнути, куди ж подівся замок із дамами й кавалерами, але її зупинив вигук господаря будинку:

— Відійди, ти заважаєш мені дивитися.

Марика покірно відійшла і, як зачарована, стала спостерігати, що відбудеться далі.

Лісом їхала карета. Візник сидів на козлах, не відаючи про те, що за кожним кущем ховається розбійник.

— Обережно! Там розбійники! — крикнула Марика, щоб попередити його про небезпеку.

Візник її не чув. Шибеники, як горох, посипалися на карету з усіх боків. Вони зіштовхнули візника і витягли з візка прекрасну даму.

— Що ви робите! — вигукнула Марика й кинулася на порятунок.

Вона очікувала, що без зусиль впорається із крихітними розбійниками, але її долоня вперлася в скло.

— Відійди! — сердито прикрикнув садівник.

Марика озирнулася, а коли знову зазирнула в ящик, розбійники вже гнали карету, а жінка й візник у калюжах крові валялися на землі.

— Через тебе я не побачив найцікавішого! — розлютився садівник.

— Їх убили, — у сум'ятті мовила Марика.

— Саме так, а ти мені завадила побачити, як це відбулося. Або сядь, або йди геть!

Марика знову відійшла від ящика, примостилася на стілець і стала дивитися далі. Спектаклі були один цікавіший за інший. Лицедії то співали, то танцювали, то грали сценки. У п'єсах часто люди вбивали один одного. Марика замружувала очі, але, перечекавши, поки неприємна сцена скінчиться, продовжувала дивитися в чарівне вікно ящика у надії, що наступний спектакль буде не таким кривавим.

Зате садівник уже так звик до сцен насильства, що жорстокість його не зачіпала. Усе це було не по-справжньому, виходить, і переживати нічого.

Хвилини складалися в години. Марика не пам'ятала, скільки вона просиділа, витріщившись у ящик, коли побачила в чарівному вікні напіврозпущений пуп'янок троянди. Він ледь показав кінчики білих пелюсток. Серце Марики стислося від туги, але вона не розуміла причини цього смутку. Пуп'янок віддалено нагадував їй про щось важливе. Але про що?

Раптово вона згадала кущ троянд у зачахлому саду. Як же вона могла про нього забути?! Марика струснула з себе мару. Тепер вона знала, чому садівник занедбав сад. Огидний ящик зачарував його. Марика підхопилася й загородила чарівне вікно.

— Досить дивитися! Ходімо, сад гине, — заблагала вона, але садівник неначе не чув її слів.

— Скільки разів тобі казати? Не заважай, — роздратовано пробурчав він.

— А це вже ні! Я не відступлюся! — тупнула ногою Марика. — Без тебе сад зовсім зачахне. Ти живеш вигаданим життям лицедіїв і пропускаєш власне. Навіщо дивитися на картинку троянди, якщо живий кущ помирає від спраги?

Садівник почав скипати.

— Іди геть! А інакше пошкодуєш! — стиснувши кулаки, прогарчав він.

На його обличчі застиг той самий вираз, який з'являвся, коли в ящику показували сцени вбивства. Марика злякалася, але не показала цього.

— Не піду! — уперто повторила вона.

Садівник кинувся на неї, але від довгого сидіння м'язи в нього постаріли. Дівчинка виявилася моторнішою. Вона приловчилася, схопила стілець й щосили жбурнула її в чаклунський ящик.

Пролунав дзенькіт скла. Голоси змовкли. У вікні ящика зяяла чорна діра. Чоловічків там не було. Вони зникли безслідно.

Побачивши, що трапилося, садівник розлютився. Для затуманеного чаклунством розуму життя втратило ціну. Садівник хотів насправді пережити те, що він стільки разів бачив.

— Мерзенна тварино! Ти позбавила мене сенсу життя! — заревів він і, відрізавши Мариці шлях до виходу, почав на неї наступати.

— Ти сам позбавив себе сенсу життя, коли почав витріщатися в ящик і забув про свій сад, — задкуючи, крикнула Марика.

Зібравши сили, вона підскочила до вікна й, розкривши стулки, вистрибнула на вулицю.

Злість додала садівникові сили. Як розлютований, поранений звір забуває про рану й кидається на мисливця, так і він одним махом перестрибнув через підвіконня й погнався за дівчинкою. Марика мчала щосили. Добігши до клумб, де ріс самотній кущ троянд, вона мимоволі забарилася.

Пуп'янок відкрився, показавши ніжні білі пелюстки. Трояндовий кущ співав свою останню пісню. Скільки ж часу пройшло відтоді, як вона пішла за садівником? У дівчинки в горлі застрягла гірка грудка.

Садівник був уже поряд, коли Марика спохопилася. Вона кинулася геть, але спіткнулася й простяглася на землі. Зрозумівши, що втікачка в нього в руках, садівник криво посміхнувся. У його погляді горіло божевілля. Він уже збирався схопити дівчинку, коли побачив пуп'янок, що розпускається.

Побачивши останній подарунок куща, що гине, садівник неначе відчув удар струмом. Погляд його став усвідомленим. Він зупинився, неначе силився згадати щось давно забуте. По його щоках потекли сльози. Він спустився перед кущем на коліна й прошепотів:

— Пробач.

Марика зрозуміла, що зараз для садівника існує тільки цей трояндовий кущ. Вона піднялася з землі й, залишивши садівника наодинці з трояндою, мовчки пішла по воду.

Дівчинка принесла воду й простягла лопушину садівникові.

— Тримай-но, полий.

— Спасибі, — розчулено мовив той, приймаючи листок з її рук.

А потім вони разом почали поратися в саду. Тут так багато треба було зробити. Садівник виявився добрим і веселим. Марика з радістю допомагала йому й не переставала дивуватися, наскільки чаклунський ящик міг змінити людину. На душі в Марики запанував спокій. Їй було добре виконувати просту роботу й ні про що не думати. Але внутрішній голос дедалі наполегливіше нагадував про те, що настав час іти далі. Не в змозі заглушити його заклик, дівчинка зібралася йти.

— Залишайся, — попросив її садівник. — Коли квіти розпустяться, тут буде справжній рай.

— Я знаю, — кивнула дівчинка. — Але боюся, він так зачарує мене, що я забуду про свою мету.

— Твоя правда. У кожного свій шлях, — погодився садівник. — Але перш ніж ти підеш, я хочу, щоб тут був твій куточок.

Він підвів дівчинку до розчищених клумб посеред саду і вручив їй насіння.

— Воно все різне! — з подивом вигукнула Марика.

— Так, це різні квіти. Кожна відкривається й закривається у свій час. Деякі непримітні вдень, але з настанням сутінків виливають ніжний аромат. Нехай ці клумби цілодобово нагадують про те, як завдяки тобі сад воскрес.

Марика прийняла насіння з рук садівника і з обережністю посадила їх у землю. Їй щиро хотілося, щоб у цьому чудовому саду залишилася пам'ять про неї. Дівчинка не підозрювала, що з цього часу в Позачасовості з'явився квітковий годинник. Це був найніжніший і найтендітніший годинник, але в нього був надійний годинникар. Садівник стежив за тим, щоб вони справно показували час.