Чорний альбатрос

Глава 24 Зустріч

Сліпуче білі колони дивовижно гармоніювали із пронизливо блакитним небом. У них була простота й довершеність. Навіть відсутність даху здавалася виправданою. Однак Трояна не торкала краса й досконалість тутешньої архітектури. Тут було занадто багато світла. Мабуть, занадто.

Трояна не полишало відчуття, що перехід за дзеркало був лише дріб'язковою перевіркою перед іншим, більш серйозним випробуванням. Він пам'ятав слова Хроноса, що завести годинники потрібно серцем, але не уявляв, що вони означали. Можливо, Прошка допоможе йому розв'язати це завдання.

Троян подивився на свого супутника й похвалив себе за те, що не залишив його посеред дороги. Старезний і немічний, а, дивися, прислужився ще раз. Колишній Верховний Чарівник усвідомлював, що без супутника він не зважився б переступити межу. При цьому він не відчував вдячності, як не відчувають її до кругляка, на який наступають, щоб перейти калюжу.

Тим часом Прошка зовсім похнюпився. Після того, як дзеркало нагадало йому, яким він був колись, було особливо гірко усвідомлювати, що втрачена молодість не повернулася. Усе здавалося безглуздим. Розвіяти чари міг тільки той, хто їх наслав. Тепер Прошка точно знав винуватця всіх лих. Він бачив його в дзеркалі.

— Це через Агриппу я став старим. Факт, — сказав Прошка.

— Звідки ти взяв? — насторожився Троян.

— А як же інакше? Я ж тебе на болоті відбив. От він і сказився. Наслав на мене чари. А тепер він і поготів на мене зуб має. Мабуть, думає, яку ще капость створити.

Трояна забавляла самовпевненість простака, який запишався, вважаючи себе супротивником великого чарівника. Невже Прошка наївно думає, неначе в Агриппи немає інших турбот, як йому мститися. До того ж цей роззява сам винний, що взяв на себе вантаж чужих років. Троян посміхнувся:

— Заспокойся. Агриппа залишився по ту сторону дзеркала.

— Ні, я нутром чую, що він тут, — упевнено заявив Прошка.

— Ти просто перехвилювався, от тобі й увижається всяке.

— Думай, що хочеш, а я для себе вже все вирішив.

— І що ж ти вирішив? — глумливо запитав Троян.

— Я не стану чекати, поки він знову на нас нападе. Дай мені лук, — попросив Прошка.

— Що?! — перепитав Троян.

— Досить із ним панькатися, поки він нас не знищив.

Троян не на жарт стурбувався. Цьому дурневі як із гори покотитися пристрелити альбатроса.

— Викинь це з голови. І забудь про лук, — строго сказав він.

— Невже не розумієш, що поки ми не позбудемося Агриппи, нам ходу не буде.

Троян прекрасно знав це, як і те, що вони з Прошкою стоять по різні сторони барикад. Потрібно було будь-що-будь відмовити його. Троян сумирно сказав:

— Покладися на мене. А поки забудь про Агриппу. Ми прийшли сюди, щоб завести годинники. От і давай займемося пошуками.

— Не буду я нічого шукати. Я вже ситий по зав'язку! — затявся Прошка.

— Хіба ти не хочеш додому? — підкреслено спокійно запитав Троян, як говорять із примхливою дитиною.

— Додому? Як я повернуся такою руїною? Я ж старіший за мого діда. Нам треба не годинники шукати, а Агриппу. Усі наші лиха через нього!

— Що ти постійно згадуєш Агриппу? На все свій час, — урезонював його Троян, але Прошка не слухав.

— Немає в мене часу. Я постарів. Ми втратили Марику. Чого ще ти чекаєш? — викрикнув він.

Прошчина впертість роздратувала Трояна. Йому й без того вистачало проблем, щоб ще терпіти витребеньки старого дурня. Потрібно було привести його до тями.

— Припини! — гаркнув він, залишивши дипломатію.

Почувши знайомі голоси, Марика боялася повірити у своє щастя. Невже її товариші вже тут і довга подорож Позачасовістю наблизилася до кінця? Марика рвонула з місця й побігла сходами. Голуб щастя летів над нею.

— Прошко! Трояне! Я тут! — крикнула вона на бігу.

— Чуєш? Так це ж Марика, — сказав Прошка Троянові, миттєво забувши про суперечку.

Троян заскреготав зубами. Він як відчував, що зазеркалля піднесе йому неприємний сюрприз. Він сподівався випередити Марику, але ця проноза була вже тут! Однак слід було грати роль друга. Слідом за Прошкою він рушив назустріч дівчинці.

— Як я рада, що ми знову разом! — вигукнула дівчинка.

У радісному пориві вона розцілувала Прошку, але обійняти Трояна не ризикнула. Той, як завжди, був стриманий. Не знаючи його натури, Марика подумала б, що він не радий зустрічі.

Мариці було сумно, що Прошка, як і раніше, залишався старим. Вона подивилася йому в очі і з усією теплотою й щирістю мовила:

— Прошко, милий. Усе буде добре. От побачиш.

Голуб злетів їй на плече й ствердно заворкотав.

— От бачиш, і він підтверджує,— посміхнулася Марика, кивнувши на свого білокрилого друга.

Прошка мовчав, щоб не розплакатися. У горлі в нього стояла грудка. Прошка не вірив словам Марики. Будь-хто на її місці казав би те саме. Зате її обійми були ознакою того, що вона вважала його закінченим старим. Не почала ж вона цілувати Трояна. А поцілувати в щоку старого — це однаково, що приголубити власного дідуся.

Тим часом Троянові було не до сантиментів. Його хвилювало більш пекуче питання.

— Ти знайшла годинники? — запитав він, зусиллям приховуючи хвилювання.

— Ні,— замотала головою Марика.

Троян полегшено зітхнув. Не все ще було втрачено.

— Тоді підемо шукати їх разом, — запропонував він.

— У цьому немає потреби. Я їх уже завела, — радісно повідомила Марика.

— Яким чином, якщо ти навіть не знаєш, де вони? — сторопів Троян.

— Правильно. Але Хронос сказав, неначе я завела всі годинники, хоча, слово честі, я не бачила жодного, — розсміялася Марика.

Заздрість різонула Трояна, наче ніж. До чого ж легко все дістається ненависному дівчиську! Те, чого він важко досягає, їй дається без найменших зусиль. Він не знав, та й не хотів знати, через що довелося пройти Мариці. Чужа ноша завжди здається легкою, а чужі переживання й лиха дріб'язковими.

— Але якщо тобі це вдалося, то чому ти все ще тут? — недовірливо запитав він.

— Як чому? Я чекала на вас. Я ж не могла піти одна.

Трояна наче накрило крижаною хвилею. Дівчисько знайшло вихід. Тут і зараз все має вирішитися.

— Ти знаєш, як потрапити до людей? — поцікавився він, не в змозі приховати розгубленості.

— Так.

— Як?

— Нагорі є кришталева гойдалка. Потрібно випустити голуба, коли вона буде у найвищій точці. Тоді двері між світами відчиняється, але перш ніж у них увійти треба загадати бажання, і тоді воно здійсниться, — простодушно пояснила Марика й понадила хлопців за собою: — Ходімо!

Вона побігла до сходів, які ведуть до гойдалки. Її яскрава сукня миготіла між колон. Супутники поспішили слідом. Думки Трояна метушилися. Якщо дівчисько повернеться до людей, йому кінець. Усе трапилося дуже зненацька. Часу на хитрості й інтриги не залишалося. Він повинен прибрати її зараз або ніколи.

Марика добігла до білих мармурових сходів і озирнулася, щоб подивитися, де її друзі. Вони трохи відстали. Дівчинці було невтямки, що Троян навмисне сповільнив крок, щоб між ними залишалася зручна відстань.

— Ідіть за мною! Скоріше! — сказала вона й зі сміхом побігла східцями нагору.

У цей час у небі з’явився чорний альбатрос. Цього разу він летів мовчки, нічим не виявляючи своєї присутності. Прошка побачив тінь на білосніжній підлозі, підняв голову, і помітив лиховісного птаха.

— Дивися! Він знову з'явився, — схвильовано звернувся він до Трояна.

— Тихіше. Не лякай Марику. Я все зроблю, — сказав той, дістаючи лук.

Прошка кивнув. Він вважав за потрібне не тривожити Марику марно. У них ще буде час розповісти їй про підступи Агриппи.

— Іди ж, — Троян підштовхнув його до сходів.

Прошка став на першу сходинку, а Марика вже злетіла нагору. Гойдалка почала мірно розгойдуватися, неначе їх штовхав невидимка. Марика погладила кришталевий стовп і прошепотіла:

— Прощавайте. Я не забуду вашого уроку.

Голуб покружляв над Марикою й опустився їй у руку. Дівчинка підняла руки з голубом. На тлі синього неба вона була надзвичайно красивою. Навіть Троян не міг цього не визнати.

«Прекрасна мішень», — подумав він, вкладаючи стрілу.

Альбатрос пронизливо закричав. Здригнувшись від несподіванки, Марика підняла голову. Прошка завмер від страху. Він усім єством відчув небезпеку. Якщо альбатрос вирве в Марики голуба, то вхід між світами не відкриється. «Чому Троян зволікає?» — у розпачі подумав він. Потрібно було терміново попередити Марику.

— Стережися! — крикнув Прошка.

Марика обернулася, і її очі розширилися від подиву. Вона не зрозуміла, що відбувається. Троян цілився в неї з лука. Чого це він вирішив так нерозумно жартувати?

— Обережно! Альбатрос! — репетував Прошка.

Але погляд Марики був спрямований кудись за його спину. Прошка озирнувся й побачив, як Троян натягає тятиву. Він цілився точно не в альбатроса. Ще не встигнувши до кінця осягнути весь жах того, що відбувається, Прошка кинувся до Трояна. Навіть тренований атлет не міг би повторити його стрибка. Як оком змигнути він опинився біля стрільця й збив його на землю, але спізнився. Тятива вже продзвеніла, і стріла вирушила в смертоносний політ.

Заціпенівши, Марика стояла й дивилася, як у неї летить стріла. У її очах застиг подив і невір'я. Цього не могло бути насправді. Це був жахливий сон, від якого потрібно прокинутися.

Цієї миті з неба каменем упав чорний альбатрос. Він розкинув крила й загородив дівчинку собою. Стріла ввійшла легко, адже вона знайшла свою єдину ціль, ту ціль, заради якої Троян вибрав її в скарбниці. Альбатрос ще раз судомно змахнув крильми й упав на землю. На чорному пір'ї кров була непомітна.

Усе відбулося за якісь секунди, хоча здавалося, що час сповільнив свій хід. Марика розгублено подивилася на Прошку з Трояном, які борсалися по землі коло підніжжя сходів, нагороджуючи один одного стусанами, а потім опустилася біля підстреленого птаха. Альбатрос був ще живий. Дівчинка погладила по мокрому від крові пір'ю, не знаючи, як йому допомогти.

Раптово він став перетворюватися. Замість дзьоба проступив ніс. Пташина голова почала набувати людських рис. І от уже на землі лежав гарний, смаглявий юнак із довгим, чорним волоссями, твердим і прямим, як дріт.

— Троян? — із подивом вигукнула Марика.

Повіки хлопчика здригнулися. Він на мить відкрив очі. На його губах мигнула подоба посмішки.

— Азар, — прошепотів він і зм'як.

Дівчинка оглянула рану. Стріла пройшла навиліт. Смертоносний наконечник стирчав зі спини. Хлопчик помирав, так і не пізнавши життя серед людей. Марика уявила, як гірко й самотньо йому було літати у вигляді птаха. Вона раптом усвідомила, що саме його бачила за мерехтливою завісою. Азар просив про допомогу, а вона не зрозуміла його. Як же мало вона його знала! Він урятував її життя ціною власного. Хіба із цим могло що-небудь порівнятися?

Вона б з радістю віддала йому свою кров, але була безсила перед смертю, що насувається. Тепер йому ніхто й ніщо не могло допомогти. Подих було ледь чутно. Крила носа посиніли, а в кутиках губ з'явилася крапелька крові. Марика поклала його голову до себе на коліна й гладила тверде волосся, неначе втішаючи, її сльози капали на обличчя помираючого. Марика не бачила, як на очах у Прошки красень Троян перетворився на давнього діда. Його чорне волосся на очах посивіло. Обличчя зборознили зморшки, і відросла біла борода до пояса. У той час, як до Агриппи поверталися прожиті роки, Прошка стрімко молодшав.

Марика відчула, як чиясь рука лягла їй на плече. Вона підняла очі й побачила перед собою колишнього Прошку, добродушного кирпатого хлопчика. Він простягнув дівчинці шкіряну флягу.

Марика негайно впізнала подарунок горців.

— Це ж моя фляга! — вигукнула вона. — Звідки вона в тебе?

— Там Троян, тобто Агриппа, розсипався в потрох. Це все, що від нього залишилося, — сказав Прошка.

Марика пам'ятала, як викинула флягу, коли вода перетворилася на отруту. Звідки ж вона опинилася в Трояна? І що в ній: отрута чи жива вода? Надія на те, що вона врятує Азара, боролася в Марики зі страхом. І тут вона згадала, слова міняйла: «Ти будеш тією, хто несе лихо, тільки доки сама себе вважаєш такою».

Марика рішуче відкрутила кришку. Усі сумніви раптом зникли. Вона знала, що не заподіє Азару шкоди, зуміла ж вона відпоїти кущ троянди, що гинув. Дівчинка влила трохи води в пересохлі губи юнака. Він схлипнув, але не відкрив очі.

— Допоможи мені. Треба витягти стрілу, — скомандувала Марика Прошці.

На щастя, наконечник стирчав зовні. Прошці не треба було докладати зусиль, щоб відламати його, а потім він із силою висмикнув стрілу. Марика змочила живою водою рану й влила ще кілька крапель в онімілі губи. Усе було даремно. Більше ні на що не сподіваючись, Марика схилила голову, але тут повіки юнака здригнулися. Він відкрив очі.

Марика, Прошка й Азар стояли, взявшись за руки. Білий голуб літав у них над головами. Діти прощалися перед тим, як повернутися у світ людей. Азар був родом із далеких країв. Прошка з Марикою розуміли, що більше вони не матимуть нагоди зустрітися.

Нарешті голуб опустився до Марики на плече й проворкував щось, зрозуміле лише їм двом.

— Час, — сказала дівчинка.

Вона взяла голуба в руки й підкинула його угору. Білий птах пролетів над гойдалкою, і вона умить зникла, а на її місці виник стовп світла, без початку й без кінця. Було незрозуміло, чи то воно б'є знизу, чи то ллється згори.

Азар і Марика обмінялися довгим поглядом, їх зв'язувала більш ніж дружба. Вони врятували один одному життя. Дивлячись на них, Прошка погано себе почув, хоча розумів, що ревнувати безглуздо. Вони ж із Марикою будуть разом, а от із Азаром їм більше не побачитися.

— Іди, — сказала Марика. — I не забудь загадати заповітне бажання.

Азар кивнув і посміхнувся на прощання. Він бажав знайти те, чого в нього ніколи не було: родину й люблячих батьків. Із цією думкою він ступнув у безвість.

Тієї самої миті у палаці султана народився довгоочікуваний хлопчик.

— Тепер ти, — звернулася Марика до Прошки.

— Ну, до зустрічі,— посміхнувся Прошка.

Він стис у кулаці ключ, який взяв у скарбниці. Тепер він зрозумів, що не помилився з вибором. Прошка твердо знав, чого хоче від життя. Із магією він покінчив назавжди. Один раз йому випала удача бути помічником принца Гліба, і він не збирався удруге втрачати своє щастя.

Марика залишилася одна. Вона здивувалася, як легко Азар і Прошка знайшли свої заповітні бажання. Вона ж хотіла занадто багато й нічого конкретно.

Дівчинка подивилася на обручку, яку взяла в скарбниці, і мрійливо зітхнула. Найбільше їй хотілося бути з Глібом. Але при цьому стати королевою? Оце вже ні, вибачайте. Палацові порядки й інтриги — це не для неї. Набагато більше Мариці подобалося кочове, табірне життя. Але хіба Гліб погодиться відректися від корони? Як не крути, вона не могла уявити, що він зробить її щасливою. Голуб щастя мав рацію, вона сама не знала, чого хоче. Утім, він же й підказав їй рішення. Напевно, існує такий момент, коли Гліб у неї закохається.

— Я хочу туди, де я буду кохати й буду коханою, — сказала Марика й ступнула в промінь світла.