Глава З Блазень із табакерки

Відтоді, як Прошка виявив кімнату курйозів, його так і підбивало подивитися, які ще чудеса там зберігаються. Він ледве не прохопився про свою знахідку Мариці, але вчасно прикусив язик. Великої заслуги в тому, що він знайшов склад магічних дрібниць, не було. Потрібно було придумати, як з їхньою допомогою привернути увагу дівчинки.

Прошка вирішив почати чергову вилазку вночі. По-перше, щоб зберегти її в таємниці.

А по-друге, з настанням темряви в кімнаті курйозів стає світло, як удень, і свіча не знадобиться.

Цього разу Прошка не збирався повертатися з Вабливої вежі без нічого. Він заздалегідь запасся мішком. Не можна випускати вдачу, коли вона сама йде до твоїх рук. Прошка не вважав це злодійством. Чарівників колекція рідкісних речей явно не цікавила, виходить, по суті, вона була нічия.

Напередодні вилазки Прошка був як на голках.

Він не міг дочекатися, доки всі заснуть. Нарешті вогні у вікнах згасли. Палац поринув у сон. Трохи зачекавши, Прошка вислизнув на вулицю.

Блідий лик нічного світила схилився так низько, що здавалося, цікавий місяць заглядає у вікна. У сріблистому світлі білосніжні стіни палацу блищали перламутром. Здавалося, вони виливають сяйво. Було видно — хоч голки збирай. Палацові будівлі й вежі поєднували в собі різні стилі, неначе архітектори, що будували палац, ніяк не могли дійти згоди. І водночас весь ансамбль був на диво гармонійним і цілісним.

Прошка не належав до поціновувачів краси. Його набагато більше турбувало, як проскочити повз цю сяючу пишноту й залишитися непоміченим. Особливо побоюватися не доводилося. Уночі острів неначе вимирав. Чарівники розходилися по будинках і не висували носа до ранку. І все-таки в такій справі обережність не завадить. Чи мало там опівнічників, які можуть побачити його з вікна? Випадкового свідка могло зацікавити, куди він прямує посеред ночі. Прошка крався, минаючи освітлені місця. Тільки відійшовши від палацу на пристойну відстань, він відсапався й покрокував вільніше.

У парку було зовсім не так світло, як біля палацу. Місяць висвітлював доріжки, але під деревами лежали густі чорні тіні. Повітря було сповнене ароматами нічних фіалок і запашного тютюну, наче квіти хотіли взяти реванш за те, що в темряві їхньої краси не видно.

Прошці так кортіло потрапити в кімнату курйозів, що він мало не біг. І все-таки дорога до лабіринту здалася довгою.

У темряві листочки самшиту було не розрізнити. Високі, рівно підстрижені кущі здавалися монолітними стінами. Над ними в нічному небі вимальовувався силует Вабливої вежі.

Прошка дістав зелений клубок, поклав його на землю й не без побоювання взявся за кінчик нитки. Він сподівався, що нитка виявиться міцнішою, ніж у червоному. Минулого разу він змучився. Йому довелося раз у раз зупинятися, зв'язувати обірвані кінці, й додому він потрапив тільки перед ранком.

Зелений клубок виявився моторним і майже не пошкодженим. Незабаром Прошка стояв біля Вабливої вежі. Уночі вона мала досить похмурий вигляд. Плющ укривав її наче кошлата, чорна шкіра. Коли Прошка узявся за кільце кованих залізом дверей, у душі в нього ворухнулася тривога. Усі райдужні плани й очікування, якими він жив останнім часом, помарніли. Його охопили сумніви. Інтуїція говорила, що йти у вежу небезпечно, але, з іншого боку, Прошка розумів, що коли піде без нічого, завтра буде про це жалкувати.

Опанувавши себе, Прошка відкрив двері та зробив крок у вежу. У суцільній темряві кручені сходи важко було розгледіти. Прошка хотів запалити свічу, але передумав, побоюючись, що в бійницях можуть помітити вогник. Він відшукав ногою першу сходинку й став навпомацки вилазити нагору. Це виявилося набагато легше, ніж він очікував. Прошка і не помітив, як уперся у двері кімнати курйозів, штовхнув їх й замружився від яскравого світла.

Усупереч тому, що на вулиці була ніч, у вікна лився потік сонячних променів. При денному освітленні кімната виглядала особливо запустілою, а зібрані тут речі здавалися курним, горищним мотлохом. Нікому б і на думку не спало, що вони чарівні.

Прошка відшукав поглядом пом'ятий мідний глечик. Він валявся на підлозі. Минулого разу Прошка так швидко втік, що навіть не встиг поставити його на місце. Хлопчик підняв глечик і потер мідний бік.

Із горлечка вилетів димок, а потім висунувся знайомий джин і невдоволено пробуркотів:

— З'явився. Утік, не відпустив, не попрощався. От і думай-гадай, чи то в глечик повертатися, чи то вказівок чекати.

— Вибач, я злякався, що вже пізно, — чесно зізнався Прошка.

— Добре вже, — полагіднішав джин, виліз до Прошки на долоню й без особливої запопадливості вклонився: — Слухаю й підкоряюся.

— Допоможи мені знайти тут щось варте уваги, — попросив Прошка.

— Навіщо шукати? Усе найвартісніше перед тобою, — виструнчився джин.

— Ти — це й так зрозуміло, але цього мало.

— Мало?! Ти знову натякаєш на мій зріст? Дарма думаєш, що якийсь джин-здоровило послужить тобі краще, — образився ібн Дурик.

— Ні на що я не натякаю. Будь ти хоч кишеньковим джином, аби тільки бажання виконував, — сказав Прошка.

— Можеш на мене покластися, — запевнив його джин.

— Скажи, тут є ще щось на кшталт мантії-невидимки? — запитав Прошка.

— Ні. А навіщо тобі? Хочеш сховатися від тих, хто сюди йде? — поцікавився джин.

— Що? Сюди йдуть? — злякався Прошка.

Джин прислухався й упевнено заявив:

— Ну так. Якщо мені не зраджує слух, шестеро, ні, семеро осіб піднімаються сходами. А слуху джина ти можеш довіряти.

Прошці здалося, що серце в нього обірвалося і пішло в п'яти. Він злякано заметушився по кімнаті в пошуках укриття. У скрині — повно мотлоху, і до того ж можна задихнутися. У шафу не втиснутися. Якби ж мантія-невидимка не згоріла! Залишалася надія тільки на джина, що незворушно сидів на кришці скрині, спостерігаючи, як його володар у паніці метушиться по кімнаті.

— Що ти сидиш, як бовдур? Ти можеш мене десь сховати? — заблагав Прошка.

— Немає нічого простішого. Стань за килим-літак, — порадив ібн Дурик і вказав на згорнутий у рулон килим у кутку.

— Це килим-літак? — радісно запитав Прошка. — Що ж ти відразу не сказав! На ньому ж можна втекти через вікно.

— Не раджу. Він зовсім старий. Дірявий, як решето. Вище, ніж на півметра над землею не піднімається. А з вежі просто впаде. Кісток не збереш.

Тепер уже й Прошка чув на сходах кроки. Часу залишалося обмаль. Він відвернув край килима й пірнув за нього. Було тісно. У ніс ударив стійкий запах пилу. Прошка ледь втримався, щоб не чхнути. Зате притулок мав і позитивні риси. Прямо на рівні очей у килимі була дірка. Прошка глянув через неї і з жахом помітив, що похапцем упустив мішок. Він вискочив з-за килима, схопив мішок і кинувся назад в укриття, та не так сталося, як гадалося. Скручений килим похилився і почав повільно падати.

Переляканий Прошка поставив його на місце. Він ледь встиг сховатися, як у кімнату один за одним увійшли маги-правителі. Прошка похолов. Серце колотилося наче скажене. Він лаяв себе за те, що загордував, ніби може обхитрити чарівників. Добре, хоч вони не заскочили його з мішком, повним добра. Утім, вони, напевно, про все здогадаються. Може, вони з самого початку його вистежили. Прошка подумки малював найпохмуріші картини, коли почув голос Гурія:

— Усі зібралися. Можна починати.

У відповідь Саватій невдоволено пробурчав:

— Що за примха збирати нас у цій дірі? Мало того, що довелося теребенитися сходами, тут навіть ніде присісти.

— Зараз потрібно думати не про зручності, а про добробут острова, — заперечив Весигон.

Прошка прислухався. Виходить, маги прийшли сюди не за тим, щоб піймати його на місці злочину? А навіщо? Чому вони зібралися не в Залі Рад, як зазвичай?

Намагаючись не виявити своєї присутності, Прошка обережно припав оком до діри. У вежі зібралися всі чарівники, крім володаря доріг Зосима. Гурій поводився так, наче він тут головний. Маг обвів усіх поглядом і сказав:

— Ми повинні вирішити, чи хочемо змін.

— Навіщо ставити питання, якщо знаєш відповідь? — посміхнувся Ксанф.

— Ми тут зібралися не для порожньої балаканини, — буркнув Братир.

— Які твої пропозиції? — запитав Проктор, дивлячись Гурію прямо в очі.

— Спочатку я хочу послухати вас, — сказав Гурій і повернувся до Весигона, який стояв поруч.

— Я, як усі,— зніяковів той.

— Може, стерти дівчинці пам'ять? — не надто впевнено запропонував Саватій.

— Ти забуваєш, що ми маємо справу не з простою смертною, а з Обраною, — нагадав Весигон.

Прошка прислухався якнайпильніше. Мова йшла про Марику. Це її називали Обраною. Але чому вони хочуть стерти її пам'ять? Що вони задумали? Що далі, то більше Прошці не подобалася таємничість цієї зустрічі. Він почув сердитий голос Проктора.

— Не треба було з самого початку панькатися з дівчиськом і робити вигляд, наче ми в захваті від її шалених ідей.

Йому заперечив майстер компромісів Ксанф:

— Пряме протистояння приводить лише до відкритої ворожнечі.

— А чого ми домоглися тепер? — огризнувся Проктор.

Гурій злякався, що ініціатива вислизає з його рук, і поспішно сказав:

— Не потрібно сперечатися. Наша сила в єдності. Напівміри нам не допоможуть. Ми повинні бути рішучими. Дівчисько не безсмертне.

Почувши це, Прошка ледь не впустив килим. У нього в голові не вкладалася подібна підступність. В очі чарівники посміхалися, а за пазухою тримали камінь. Страх перед тим, що його виявлять, поступився місцем рішучості. Він був радий, що опинився тут і випадково підслухав таємну розмову. Він повинен перешкодити змовникам. Прошка з радістю відзначив, що Зосими немає серед тих, що зібралися. Виходить, володар доріг не бере участі у змові й можна попросити в нього допомоги. Це вселяло надію.

— Краще обійтися без крайнощів, — не надто впевнено вимовив Саватій.

— Крайнощі — це загибель острова, до якої нас веде дівчисько, — злобливо обірвав його Гурій.

— Її зупинить тільки смерть, — оголосив вирок Проктор.

— Давайте принесемо її в жертву великому Хроносу. Так ми вб'ємо двох зайців: і Хроноса задобримо, і дівчиська позбудемося, — запропонував Весигон.

— Згодний, — підтримав його Братир.

— Чому ні? — ухильно вимовив вірний собі Ксанф.

— Але як це зробити? Вона ж не піде на це з доброї волі,— зітхнув Саватій.

— Навряд чи вона зможе нам протистояти. Ти забув, що Жезл Влади в нас, — сказав Гурій.

Усі подивилися на Авдія. Протягом всієї зустрічі він зберігав мовчання.

— Я не можу обернути ціпок проти дівчинки. Вона сама віддала його мені,— понуро мовив Авдій.

— Правильно. І втративши жезл, втратила захист. Це головне. Якби ціпок залишився у неї, не впевнений, що нам би вдалося з нею впоратися, — посміхнувся Братир.

Слухаючи, як холоднокровно чарівники планують убивство, Прошка так стис кулаки, що кісточки пальців побіліли від напруги. Серце калаталося від обурення й безвиході. Як урятувати Марику, якщо проти неї згуртувалися сім великих магів? Думки Прошки метушилися в пошуках рішення, коли чарівники самі його підказали: потрібно повернути ціпок Мариці. Миттєва радість осяяння змінилася тугою безнадійності. Викрасти ціпок — однаково, що дістати місяць із неба. Авдій випускає його з рук тільки тоді, коли повертається у свої покої, але захисні чари навіть близько не підпустять до ціпка небажаного гостя.

Через діру в килимі Прошці було добре видно заповітний ціпок у руках Авдія. Може, спробувати забрати ціпок силоміць? Від настільки зухвалої думки у Прошки по спині пробіг холодок. Розум повторював, що це самогубство. Хіба здатна звичайна людина протистояти могутньому чарівникові, тим більше сімом? Але серце підбурювало: спробуй. І Прошка наважився.

Він штовхнув згорнутий килим прямо на чарівників, які стояли в колі. Від несподіваного удару Проктор, Весигон і Саватій упали на підлогу. Намагаючись встояти, Саватій потягнув за собою Гурія. Не розуміючи, що відбувається, Братир відсахнувся убік. Вираз обличчя Ксанфа змінився.

Прошка вискочив з укриття, одним стрибком опинився біля розгубленого Авдія, вирвав у нього з рук ціпок і зайцем кинувся до сходів.

Усе відбулося так стрімко, що маги не встигли отямитися від раптовості подій. У спритності вони дуже поступалися Прошці. Посилати заклинання на кручених сходах було безрозсудно. Відбиті від стін чари могли повернутися назад. Чарівники кинулися слідом, щоб наздогнати хлопчиська на вулиці. На мить біля дверей утворилася товкотнеча, а потім кроки переслідувачів загуркотіли сходами.

Розуміючи, що дорога кожна мить, Прошка сів на поруччя й заковзав униз. Він не пам'ятав, як вискочив із вежі, перетнув галявину, забіг у лабіринт і, як ошпарений, помчав між високих стін живоплоту.

Загрузка...