Чорний альбатрос

Пролог

Була темрява, і було світло, але всюди панувала позачасовість.

Не було ні майбутнього, ні минулого, і мить тривала нескінченно.

І тоді народився Хронос.

І встановив він віху, і назвав її сьогоденням. Усе, що було за віхою, почало називатися минулим. А все, що було перед віхою, стало називатися майбутнім. Усе здобуло початок і кінець.

І розлютилися титани на Хроноса за те, що він зазіхнув на безсмертя, і наклали на нього кару, сказавши, що він буде пожирати своїх дітей.

Відтоді ненажерливий час поглинає все існуюче на землі. Люди й звірі помирають. Міста перетворюються на порох. Навіть гори розсипаються з плином часу. Лише те місце, де Хронос поставив віху, залишається незмінним. Називають його островом Гроз, тому що тієї миті, коли бог часу запустив стрілки годинника, небо прорізала блискавка. Вибухнула така гроза, якої ніхто не бачив ні до, ні після того, і з морських глибин з'явився острів.

Багато магів, чаклунів і чарівників шукали секрет безсмертя, але старіли й помирали, так і не знайшовши його. Були стародавні чарівники, які підійшли до розгадки ближче за інших. Один навіть створив еліксир, який дозволяє продовжити життя до тисячі років. Але чим є тисячоліття порівняно з вічністю? Миттю, що здається людям нескінченністю.

І тоді Хронос вирішив розділити світ чарівників і людей, щоб ті, хто насмілився назвати себе безсмертними, не бентежили свідомість простих смертних. Володар часу зібрав усіх чарівників на острові Гроз. Кожному з них була подарована тисяча років життя, але чарівники не мали права спілкуватися з простими людьми.

Однак із будь-якого правила є винятки. Раз на рік на острові влаштовували свято, де чарівники змагалися в майстерності. Подивитися на барвисту виставу збирався народ звідусіль. Так було доти, поки один із магів не вчинив злочин. Звали його Агриппа. У ту пору він був молодий і жадав влади. Щоб зайняти місце Верховного Чарівника, він згубив свою дружину й ненароджену дитину.

У ту страшну ніч на острові знову вибухнула гроза. Блискавки безупинно опромінювали небо, а коли стихія трохи стихла, у гуркотах грому пролунали слова: «Із грозою острів виник, із грозою й зникне. Коли почнуться зміни, грім прогримить утретє, і ви втратите безсмертя».

Побоюючись пророцтва, маги закрили острів для людей. Свята й веселощі поринули в небуття. Минали роки. Змінювалися епохи. Кожен чарівник, проживши тисячу років, поступався місцем спадкоємцеві, але від цього на острові нічого не змінювалося. Нові маги вбачали свою місію у збереженні світу незмінним.

Так було доти, поки не прийшов час іти Агриппі. Коли ж старий чарівник побачив свою спадкоємицю, він зрозумів, що настала година розплати. Юна чарівниця Марика була схожа на загиблу дружину Агриппи, наче була її молодшою сестрою. Верховний Чарівник за допомогою підступного задуму спробував позбутися її, але зазнав невдачі. Тоді він удався до підлого обману й помінявся тілами зі своїм учнем Азаром.

Усі бачили, як Агриппу поглинула морська безодня, але ніхто не підозрював, що його давня, як скелі, і чорна, як ніч, душа вселилася в юнака. А душа хлопця впурхнула в птаха і з плачем злетіла над морем у вигляді чорного альбатроса.

Марика повинна була зайняти місце Агриппи, але вона відкинула пропозицію стати Верховною Чарівницею. Її не приваблювала доля правительки. Дівчинка була безнадійно закохана, мріяла про принца Гліба, сподіваючись домогтися взаємності. Вона кинула виклик самому Хроносу, відмовившись від сумовитого безсмертя заради радощів людського життя. Марика хотіла, щоб на острові знову стало велелюдно й залунав сміх. Старі-чарівники панічно боялися змін, але не наважувалися відкрито суперечити їй.

У Марики на острові був тільки один союзник — Прошка. За збігом обставин простий сільський хлопчисько потрапив на службу до принца, а звідти доля закинула його на острів Гроз. На всьому острові було лише двоє підлітків — Марика та Прошка, не враховуючи так званого Азара, у тілі якого ховався старий маг.