Чорний альбатрос

Глава 14 Трясовина Прожитих Років

Навколо стояла непроглядна темрява. Лише далеко попереду мерехтіла малесенька зірочка — це йшла в супроводі вогневушок Марика. За нею на достатній відстані випливав Троян. Прошка образився, що його не почекали. Утім, через болото кожний ішов сам по собі.

Вогневушки жваво стрибали з купини на купину, розганяючи попереду темряву. Правда, Прошка волів би дивитися під ноги. Іти майже наосліп було нелегко: то на купину наступиш, а то провалишся у воду по саму щиколотку, тільки й дивися, загрузнеш. Щоправда, господарка болота напророчила, що він мине трясовину без зусиль, але хіба можна вірити обіцянкам жаби?

Найважче йти було Трояну. Минуле виявилося найгіршим провідником. Той, хто живе, озираючись назад, не бачить, куди йде. Троян продовжував задкувати, не в силах розвернутися. Але це було півбіди. Прожиті роки давалися взнаки. Іти ставало дедалі важче. Трояну здавалося, що до його ніг прив'язані пудові гирі. Він із натугою пересував ноги, з кожним кроком поринаючи дедалі глибше в трясовину. Троян корив себе за те, що не розправився з дівчиськом відразу, а потрапив під її вплив і вирушив у болото. Але зробленого не повернути. Подарунок Мороку виявився марним.

На озброєнні колишнього Верховного Чарівника залишилися лише підступництво й обман, але як вони можуть витягти його з трясовини?

Раптом він почув шерех крил і знайомий сумний лемент. Колись цей звук викликав у нього страх і злість, а зараз змусив серце радісно забитися. Із появою альбатроса у Трояна зажевріла надія на порятунок. Але як змусити заклятого ворога стати союзником? Азар напевно жадає загибелі колишнього наставника, який зіграв із ним злий жарт. Чорний альбатрос кружляв у височині, з радісним лементом спостерігаючи, як вершиться відплата й трясовина неминуче засмоктує його недруга.

І тут Трояна осяяло: якщо він потоне, то душі Азара буде нікуди повернутися. Коли Азар довідається про це, йому доведеться прийти на порятунок.

— Ми з тобою нерозривно пов'язані! Якщо мене засмокче трясовина, то тобі ніколи не повернутися у світ людей! — голосно крикнув Троян.

Йому було невтямки, що Прошка прийняв заклик на свій рахунок. На відміну від Трояна, він ішов через болото без тягаря. Тієї миті, як з'явився альбатрос, Прошка майже наздогнав товариша по нещастю. Хода Трояна здавалася йому якоюсь дивною. Той рухався незграбно, неначе задкував. Спочатку Прошка вирішив, що йому це здається через мерехтіння болотних вогнів, але, підійшовши ближче, він переконався, що з якоїсь невідомої причини Троян задкував. Почувши його окрик, Прошка додав ходи.

— Зараз! Іду!

Тим часом чорний альбатрос чудово розумів, чиєї допомоги просить колишній Верховний Чарівник. Брехливий, підступний Агриппа чекав порятунку від того, хто колись був безмежно відданий йому, а тепер ненавидів його всією душею. Утім, старий маг не помилився. Він завжди вмів маніпулювати людьми. От і зараз він добре розумів, що його колишній учень витягне його з трясовини, тому що в нього не було вибору. Азар повинен був допомогти ворогові або загинути.

Альбатрос спікірував униз, вчепився пазурами в куртку Трояна й спробував витягнути його з болота. Ноша була надто важкою, але чорний альбатрос не здавався. Він бив крильми, знемагаючи від утоми і знову з усіх своїх пташиних сил рвався в небо. Здавалося, його спроби приречені на поразку, але якоїсь миті Троян відчув, як трясовина відпускає його.

«Урятований!» — зрадів він.

Прошка поспішав на порятунок, як міг. Із боку йому здавалося, що на Трояна напали. Чорний альбатрос так люто бив крильми й кричав, що сумнівів не залишалося: він намагається втопити Трояна. Тієї самої миті, коли Троян остаточно зрозумів, що небезпека позаду, Прошка підоспів на порятунок.

— Тримайся! Я тут! — крикнув він і шугнув чорного птаха: — Киш!

Троян розлютився. Хто просив цього ідіота втручатися не в свою справу? Не вистачало ще, щоб він злякав альбатроса.

— Іди! Відійди геть! — гнав Троян рятувальника-невдаху.

Прошка по-своєму витлумачив його слова. Він вирішив, що Троян зі шляхетності не хоче піддавати його небезпеці. Така самовідданість викликала повагу, і Прошка з новою силою накинувся на альбатроса. Він приловчився й вдарив птаха кулаком.

Від удару чорний альбатрос розтиснув пазурі, спікірував на болотну купину, а потім злетів у небо. Троян із жахом відчув, що трясовина неминуче засмоктує його у свої глибини. Чорний альбатрос піднімався дедалі вище. Надія на порятунок летіла разом із ним.

— Ідіоте! Навіщо ти це зробив?! Не лізь не у свою справу! — сердито накинувся Троян на Прошку.

Але наївний хлопчик геть забув про напуття господарки трясовини. Він почав тягти Трояна із трясовини, але той поринав усе глибше й глибше.

— Тримайся, я тебе витягну, — тремтячи від натуги, проговорив Прошка.

Дивлячись на його зусилля, вогневушки загомоніли:

— Кинь! Іди своїм шляхом. Не лізь, куди не просять.

— Краще б ви допомогли, тварини болотні! — спересердя вигукнув Прошка, не звертаючи уваги на їхні застереження. Як часто ми слухаємо слова й не чуємо їхнього змісту!

— Ти хочеш взяти на себе частину його вантажу? — запитали вогневушки.

Прошці б задуматися над їхнім запитанням, але він не надав значення балаканині болотних вогнів.

— Ага! — бездумно брякнув він.

Тієї самої миті йому вдалося ривком висмикнути Трояна із трясовини. Тепер болотний бруд діставав йому лише по щиколотку, зате сам Прошка по щиколотку пішов у болото.

— От бачиш, разом ми виберемося. Я тобі допоможу, — не сумував Прошка.

— Звичайно, — відгукнувся Троян.

Він, на свою величезну радість, зрозумів, що найстрашніше залишилося позаду. Троян не припиняв дивуватися дурості Прошки. Чого це той кинувся йому на допомогу? Адже він явно був небайдужий до дівчиська й ревнував. За логікою, він повинен був радіти тому, що суперник загруз у болоті. А цей дурило кинувся на допомогу. Воістину, вчинки людей часто залишали колишнього Верховного Чарівника у збентеженні. Однак зараз був не час і не місце для філософських міркувань.

Троян із Прошкою ішли, обхопивши один одного в тісних обіймах. Один дивився вперед, а інший назад. Іти ставало дедалі важче. Прошці здавалося, що все його тіло скуте веригами, які з кожним кроком ставали все тяжчими. Час від часу то він, то Троян послизалися і поринали по коліно в трясовину, і тоді один витягав іншого.

Прошка наївно вважав Трояна іншим, таким, на якого можна покластися. Звідки йому було знати, що той лише використовував його. Без його підтримки колишній Верховний Чарівник не міг перебратися через зачаровану трясовину. Прожиті роки тягли його донизу. Його вигляд міг обдурити людей, але не зачароване болото. Значення тут мала не зовнішність, а внутрішнє єство. Троян лише тілом був молодий, а в душі залишався глибоким старцем.

Іти ставало дедалі важче. Грузлий бруд піднімався вже вище колін. Мандрівники знесилилися й розуміли, що довго їм не протягнути.

Світало. Вогневушки одна за одною гасли. Із настанням дня їх полишала магія, і вони перетворювалися на прості гнилушки. Раптово діти відчули під собою твердий ґрунт. Вони за інерцією зробили крок, другий і зрозуміли, що звільнилися від чарів болота. Знемагаючи від утоми, вони впали на землю.

Прошка лежав обличчям донизу, не в змозі поворухнутися. Ніколи в житті він так не втомлювався. Він почувався зовсім розбитим. Варто йому зробити найменший рух, як кожен суглоб віддавався болем.

Ледь Троян із Прошкою віддихалися, як до них підбігла Марика:

— От і все! Болото залишилося позаду, — радісно вигукнула вона, але, побачивши, як утомилися її супутники, співчутливо запитала: — Чи не в найбільшу трясовину ви заблукали? Як же вас занесло?

Побачивши Марику, Троян скипів від люті. Яка ж вона живуча! Бадьора і свіжа, навіть ніг не замочила, неначе перехід через болото був для неї лише розважальною прогулянкою. Що й казати, вдача завжди була на її боці.

— Коли ти помчала, не озираючись, ти про нас і не згадала, — з їдким докором мовив він.

— Але я не могла зупинитися. Ноги самі несли мене вперед, — виправдовувалася дівчинка.

— Легше звалити все на чаклунство, — презирливо кинув Троян.

У цей час Прошка знайшов у собі сили піднятися. Він, крекчучи, сів на траві й сказав:

— Досить сваритися. Головне, ми залишилися живими, і тепер все позаду.

Марика зойкнула й мимоволі відступила, дивлячись на Прошку переляканими очима.

— Хто ви?

— Як це хто? Ти що, своїх не пізнаєш? — сторопів Прошка й, помітивши на собі здивовані погляди супутників, запитав: — Чого ви на мене так витріщилися?

— За цю ніч ти значно подорослішав, — сказав Троян, ледве стримуючись, щоб не розсміятися.

Чубатий, кирпатий хлопчисько відразу перетворився на дідугана. І не дивно: адже він взяв на себе роки колишнього Верховного Чарівника.

«Жаль, що не всі», — подумав Троян і нагадав собі, що повинен вдавати співчуття.

Марика кинулася до друга.

— Прошко, милий, що з тобою?

— А що сталося? — дивувався Прошка, передчуваючи недобре.

— У тебе борода, — обережно сказала Марика.

Прошка опустив очі вниз і сторопів. У нього дійсно виросла сива борода до пояса.

— Ой! Це ще що таке? — злякався він, схопився за бороду рукою і з жахом побачив з тильного боку долоні роздуті жили й пігментні плями, які бувають у дуже старих.

— Ти постарів за одну ніч, — смутно сказала Марика.

— Ні! — вигукнув Прошка й схопився на ноги, але від різкого руху в нього вступило в поперек. Він застогнав і мимоволі зігнувся.

Троян не відчував співчуття. Нічого жаліти дурнів. Зрештою, роззява сам цього захотів. Його попереджали, щоб не ліз, куди не просять.

— Як же так? Що ж це? — ледь не плакав Прошка.

Він намагався зрозуміти, чому його спіткала така доля. Можливо, болотні вогні образилися й за нешанобливість зіграли з ним злий жарт?

— Це все кляті гнилушки! Вони наслали на мене закляття! — гірко вигукнув він.

Раптово Троян зрозумів, що з ситуації, яка сталася, можна отримати зиск. Це був непоганий привід посварити Марику з Прошкою й одночасно відвести від себе всі підозри.

— Винні не гнилушки, — сказав він і обернувся до Марики: — Це все через тебе. Якби не ти, ми б не потяглися за болотними вогнями.

— Але я знала, що це знак, — виправдовувалася дівчинка.

— Марика не винна. Вона ж не знала, що так трапиться, — заступився за неї Прошка.

— Знала чи не знала, але від неї одні нещастя. Недарма ящірка біля дороговказного каменя попереджала, що хтось із нас несе лихо, — сказав Троян, змірявши Марику сердитим поглядом.

Марика почувала себе такою винною, неначе дійсно була джерелом всіх лих. І раптом вона згадала про живу воду. От що допоможе зняти із Прошки закляття. Їй було невтямки, що Троян підмінив флягу. Дівчинка почала відстібати флягу з пояса, але від хвилювання руки тремтіли, і їй це ніяк не вдавалося.

Троян захвилювався. Тільки він знав, що вода в посудині несе смерть. Не те, щоб йому було шкода простодушного дурника, але отрута призначалася не для нього.

— Що ти збираєшся робити? — запитав він.

— Це жива вода. Вона допоможе Прошці стати таким, як раніше, — сказала дівчинка, витягла пробку й простягнула флягу Прошці.

— Випий.

Прошка хотів взяти в неї посудину, але тут втрутився Троян:

— Не думаю, що це допоможе повернути молодість. Живу воду варто б приберегти. Мало що трапиться в дорозі.

Прошка зніяковіло опустив руку:

— Твоя правда. Вода ще може знадобитися для крайнього випадку.

— Це і є крайній випадок! — тупнула ногою Марика. — Це моя провина, що з тобою сталося нещастя, і я хочу все виправити. Тримай.

Вона знову простягнула флягу Прошці.

У цей момент у височині почувся шерех крил. Діти задерли голови і побачили чорного альбатроса.

— Знову він. Що йому потрібно? — сердито сказав Прошка.

Раптово альбатрос каменем упав униз. Він із силою вдарив крилом Марику по руці. Дівчинка скрикнула й від несподіванки випустила флягу. Та впала на землю, і вода полилася на траву.

— Ах ти гад! — скрикнув Прошка.

Він хотів схопити альбатроса, але той уже злетів угору.

— Я його пристрелю! Дай мені лук! — заблагав Прошка, але Троян остудив його запал:

— Не треба. Дай йому спокій.

— Він же хотів тебе утопити.

— Це в минулому. Ми вибралися з болота, а це головне. Невже я буду мстити якомусь птахові,— сказав Троян.

— Особисто я не такий шляхетний. Я б його пристрелив, — не вгамовувався Прошка.

Марика не брала участі в перепалці й не вслухувалася в розмову. Її погляд був прикутий до загубленої фляги. Вода майже витекла з неї, і там, куди вона потрапила, трава пожухла, зелені стебла пожовкли й полягли. У вухах у Марики зазвучав голос Дарини: «У руках того, хто несе лихо, жива вода перетвориться на отруту».

По тілу Марики пройшло тремтіння. Виходить, вона несе лихо? Відкриття приголомшило дівчинку. Вона нагнулася, підняла флягу й вилила залишки води.

Прошка був такий злий на альбатроса й зайнятий суперечкою, що нічого не помітив, однак учинок Марики не вкрився від очей Трояна.

Він був розгніваний, що мертва вода пропала даремно. Тепер потрібно було придумувати інший спосіб позбутися дівчиська. Чому він взяв у скарбниці лук, а не кинджал?

Тільки коли Марика кинула порожню флягу в кущі, Прошка отямився:

— А як же вода?

— Витекла, — знизала плечима Марика.

Трояна не здивувало, що дівчисько збрехало. На її місці він і сам вчинив би так само, щоб Прошка не подумав, наче його збираються отруїти. Однак із Марикою потрібно було бути пильним. Троян побоювався, як би вона чого не запідозрила.

— От клятий птах! Усі нещастя від нього! — сердито вигукнув Прошка.

— Не треба лаяти альбатроса. Може, навіть на краще, що вода вилилася. Троян має рацію. Я приношу вам нещастя, — засмученим голосом сказала Марика.