Ті, що не мають коріння

Розділ 4

Хоч як мені не подобалося мати здатність до чарів, я була рада не боятися так сильно весь час. Але я була не найкращою ученицею: якщо я не просто забувала слова заклинань, яких він мене навчав, вони спотворювались у моїх вустах. Я ковтала, мимрила та змішувала їх, тож заклинання, що мало охайно виставити дюжину складників для пирога («Я, звісно, не намагаюся вчити тебе на зіллях», — ущипливо сказав він), натомість змішувало їх у тверду масу, яку не можна було навіть залишити мені на вечерю. Інше, яке мало хвацько загребти жар у каміні бібліотеки, де ми працювали, натомість ніби взагалі ніяк не подіяло, а тоді ми почули далеке та зловісне тріскотіння, побігли нагору й побачили, як із каміна в гостьовій кімнаті просто над нами вистрибує зеленкувате полум’я, а вишита запона на ліжку підіймається.

Він люто ревів на мене десять хвилин після того, як йому нарешті вдалося загасити сердитий і рішучий вогонь, обзиваючи мене безголовим дурнуватим поріддям свиноводів. «Мій батько — лісоруб», — сказала я. «Довбнів із сокирами!» — огризнувся він. Але я все одно вже не боялася. Він лише допатякався до виснаження, а тоді відіслав мене геть; я ж узагалі не зважала на його крики, бо тепер знала, що вони не віщують мені жодної шкоди.

Я майже шкодувала, що не є кращою, тому що тепер розуміла: він досадував як поціновувач краси та досконалості. Він не хотів собі ученицю, та, оскільки був обтяжений мною, хотів зробити з мене видатну та вправну відьму, навчити мене свого мистецтва. Коли він показував мені приклади вищих діянь, величні складні переплетення жестів і слів, які лилися піснями, я бачила, що він обожнює цю роботу: його очі в чарівному світлі мерехтіли й сяяли дедалі ясніше, а його обличчя було майже красивим, якимось неземним. Він обожнював свої чари, і він розділив би цю любов зі мною.

Але я була так само рада промимрити кілька примов, вислухати неминучу лекцію та бадьоро піти вниз, до льохів, і порізати цибулю для обіду вручну. Це надзвичайно його бісило, і не зовсім без причини. Я знала, що поводжуся по-дурному. Та я не звикла сприймати себе як важливу персону. Я завжди могла зібрати більше горіхів, грибів і ягід, ніж будь-хто, навіть якщо ділянку лісу перед цим обібрали більш як півдесятка разів; я могла знайти пізні трави восени та ранні сливи навесні. Що завгодно, казала моя мати, для чого потрібно було забруднюватись якомога сильніше: якщо я мала це викопувати, продиратися крізь ожину чи лізти на дерево, аби до цього дістатись, я поверталася з цілим кошиком і підкупала її так, що вона поблажливо зітхала, а не розпачливо репетувала, побачивши мій одяг.

Але на цьому й закінчувалися мої дари, завжди думала я; це все мало значення лише для моєї ж родини. Навіть тепер мені не спадало на думку поміркувати над тим, для чого можуть бути потрібними чари, крім виготовлення дурнуватих суконь і виконання незначних обов’язків, які я за той же час виконала би вручну. Мене не бентежило те, що я не просувалася вперед, і те, як це його бісило. Я навіть навчилася відчувати певне вдоволення, поки не минули дні та не настав зимовий сонцеворот.

Виглядаючи з вікна, я бачила свічкові дерева, запалені на площах у кожному селищі, маленькі сяйливі маячки, якими темна долина була поцяткована до самого краю Пущі. У моєму домі мати обмазувала салом величезний свинячий окіст і перевертала картоплю на деку під ним. Мій батько та брати, напевно, тягнули до кожного дому величезні вантажі дров, увінчані свіжозрізаними сосновими гілками; вони зрубають свічкове дерево для нашого села, і воно буде високим та прямим, із пишними гілками.

По сусідству Венса готуватиме каштани, сушені сливи та моркву зі шматком ніжної яловичини для пригощення, а Кася — Кася все-таки буде там. Кася крутитиме прекрасний розкішний пиріг сенкач на рожні перед каміном, із кожним обертом ллючи наступний шар збитого тіста, щоб зробити соснові голки. Вона навчилася готувати його, коли нам було дванадцять: Венса віддала мереживну фату, у якій виходила заміж, удвічі довшу за її зріст, одній жінці у Смольніку в обмін на те, щоб вона навчила Касю цього рецепта. Щоб Кася була готова куховарити для пана.

Я спробувала порадіти за неї. Себе мені здебільшого було шкода. Важко було сидіти самій і мерзнути у моїй кімнаті у високій вежі під замко`м. Дракон свята не відзначав; наскільки мені відомо, він навіть не знав, який був день. Я пішла в бібліотеку, як і завжди, та прогуділа ще одне заклинання, а він покричав трохи та й відпустив мене.

Намагаючись вилікуватися від самотності, я спустилася до кухонь і приготувала собі маленький бенкет — шинку, кашу й тушковані яблука, — проте, коли я зібрала тарілку, вона все одно здавалася такою негарною та порожньою, що я вперше скористалася «ліринталем» для себе, прагнучи чогось подібного до святкування. Повітря затремтіло, і раптом у мене з’явився чудовий полумисок із запеченою свининою, гарячою, рожевою та мокрою від соку, моєю найулюбленішою пшеничною кашею, густою, з великою ложкою розтопленого масла та підсмаженими хлібними крихтами посередині, купкою молодесенького свіжого горошку, який ніхто в моєму селі не їстиме до весни, а ще — пиріг тайґла, який я куштувала лише один раз, за столом у старости, того року, як була черга моїх батьків погостювати в неї на жнива: зацукровані фрукти — як фарбоване коштовне каміння, вузлики солодкого тіста — ідеального золотаво-брунатного кольору, горішки — маленькі та світлі, і все це сяяло від налитого медового сиропу.

Але це не був обід на зимовий сонцеворот. У мене в животі не було настирливого болю від голоду після тривалого дня невпинного готування та прибирання; не було радісного гамору від того, що довкола столу напхалося забагато людей, які сміялися та сягали по полумиски. Опустивши очі на свій крихітний бенкет, я лише відчула ще відчайдушнішу самотність. Я подумала про матір, яка куховарить сама-самісінька, не маючи підмоги навіть від моєї незграбної пари рук, і коли я сховала очі на подушці, їх щипало, а моя неторкана таця стояла в мене на столі.

Два дні по тому мені ще злипались очі, і я досі журилась, навіть незграбніша, ніж зазвичай. Саме тоді прибув вершник; пролунали спішний безладний стукіт копит і гупання у ворота. Дракон відклав книгу, за якою намагався мене вчити, а я спустилася сходами, плентаючись за ним; двері розчахнулися перед ним самі собою, і гонець мало не впав досередини; на ньому була темно-жовта накидка Жовтих Боліт, а його обличчям текли цівки поту. Він укляк, ковтнувши та збліднувши, але не став чекати, поки Дракон дозволить йому говорити.

— Мій пан барон благає вас негайно прибути, — сказав він. — На нас напала химера з гірського перевалу…

— Що? — різко перепитав Дракон. — Зараз не сезон. Що саме це за тварюка? Якийсь ідіот обізвав віверну химерою, а інші повторили?..

Гонець хитав головою вперед-назад, ніби гиркою на ниточці.

— Зміїний хвіст, кажанячі крила, козляча голова — я бачив її на власні очі, пане Дракон, тому мене й послав мій пан…

Дракон роздратовано засичав собі під носа: як сміє химера чинити йому незручності, прийшовши не в сезон? Я ж геть не розуміла, чому в химери може бути сезон; це ж, звісно, чарівна істота, і вона може чинити як їй заманеться?

— Постарайся не бути цілковитою дурепою, — сказав Дракон, коли я почимчикувала слідом за ним назад до лабораторії; він відкрив одну скриню і став наказувати мені принести йому то один флакон, то інший. Я робила це без радості й дуже обережно. — Химеру породжують заражені чари, та вона, попри це, все одно жива тварина з власною природою. Вони здебільшого народжуються від змій, тому що вилуплюються з яєць. Кров у них холодна. Взимку вони, скільки можуть, нерухомо лежать на сонці. Влітку вони літають.

— Тож як з’явилася ця? — запитала я, намагаючись устигнути за думкою.

— Найімовірніше, вона не з’явилась, а той засапаний селюк унизу перелякався, тікаючи від тіні, — сказав Дракон, але засапаний селюк узагалі не видавався мені дурнем чи боягузом, і мені подумалося, що Дракон і сам зовсім не вірить власним словам. — Ні, не червоний, ідіотко, це вогнесерце; химера, маючи змогу, пила б його галонами й тоді перетворилася б на близьку рідню справжнього дракона. Червоно-фіалковий, за два далі, — вони обидва здавалися мені червоно-фіалковими, але я квапливо поміняла зілля та передала йому те, яке він хотів. — Гаразд, — мовив він, закриваючи скриню. — Не читай жодних книжок, не торкайся нічого в цій кімнаті, не торкайся нічого в жодній кімнаті, як можеш, а ще по змозі постарайся не перетворити це місце на руїни до мого повернення.

Лише тоді до мене дійшло, що він залишає мене тут; я розпачливо подивилася на нього.

— Що я робитиму тут одна? — запитала я. — Я не можу… піти з вами? Коли ви повернетеся?

— За тиждень, за місяць або й ніколи, якщо заґавлюся, особливо серйозно наламаю дров і мене розірве навпіл химера, — відрізав він, — тобто відповідь така: ні, не можеш. А робити тобі не треба зовсім нічого, наскільки це можливо.

А тоді він понісся геть. Я побігла до бібліотеки та подивилася вниз із вікна: він спустився сходами, і двері рвучко зачинилися за ним. Гонець підскочив на ноги. Я почула, як Дракон каже:

— Візьму в тебе коня. Іди до Ольшанки пішки після мене; я залишу його там тобі й візьму свіжого, — а тоді він підскочив угору та владно махнув рукою, пробурмотівши якісь слова; маленький вогник запалав перед ним на засніженій дорозі та покотився геть м’ячем, протоплюючи для нього чистий шлях посередині. Він одразу поскакав клусом, попри те, що кінь стривожено притиснув вуха до голови. Гадаю, заклинання, що дозволяло йому перескочити до Дверніка й назад, не працювало на такій великій відстані, а може, він міг ним користатися лише в межах власних земель.

Я стояла у бібліотеці та дивилась, аж поки він не зник. Не можна сказати, що він коли-небудь дбав про те, щоб його товариство було мені приємним, але без нього у вежі ніби запанувала лунка порожнеча. Я спробувала насолодитися його відсутністю як святом, але була недостатньо втомленою. Знехотя трохи зайнялася шиттям, узявши свою ковдру, а тоді просто сиділа біля вікна й виглядала на долину — на поля, села та ліси, які любила. Я дивилась, як ідуть до води стада й отари, як їдуть дорогою ґринджоли та рідкісні самотні вершники, дивилася на розсіяні снігові замети й нарешті заснула, притулившись до віконної рами. Я раптово прокинулась у пітьмі, коли було пізно, та побачила, що вдалині уздовж мало не всієї долини горить вервечка сигнальних вогнів.

Я витріщилася на них, спантеличена від сну. Якусь мить я думала, що знову запалили свічкові дерева. Я лише тричі за своє життя бачила, як у Дверніку спалахував сигнальний вогонь: через Зелене Літо, а ще один раз — через снігових кобил, які вийшли з Пущі, коли мені було дев’ять, і один раз — через тягучі стеблини, які поглинули чотири будинки край села за одну ніч того літа, коли мені було чотирнадцять. Тоді щоразу прибував Дракон; він відбивав атаку Пущі, а тоді знову йшов геть.

Дедалі більше тривожачись, я порахувала вогні у зворотному напрямку, аби побачити, де запалили сигнал, і відчула, як у мене холоне кров: їх було дев’ять по прямій, уздовж Веретена. Дев’ятий сигнальний вогонь був у Дверніку. Виклик ішов з мого рідного села. Я стояла й дивилася на вогні, а тоді усвідомила: Дракона немає. Він уже точно десь у глибині гірського перевалу, переходить до Жовтих Боліт. Сигналів він не побачить, а навіть якщо хтось надішле йому звістку, йому спершу доведеться розбиратися з химерою — тиждень, сказав він, — і немає більше нікого…

Саме тоді я зрозуміла, якою дурепою була. Я ніколи не думала, ніби з чарів, із моїх чарів, є якась користь, доки не стала там і не зрозуміла, що крім мене, немає більш нікого; що те, що є в мені, хоч яке жалюгідне, незграбне та невишколене, — це більше чарів, ніж є в будь-кого в моєму селі. Що йому потрібна допомога, і тепер її можу надати лише я.

Завмерши на мить, я повернулася та прожогом спустилася в лабораторію. Увійшла, на мить злякавшись, і взяла сіре зілля, те, що перетворило мене на камінь. Іще я взяла зілля «вогнесерце», та еліксир, який Дракон дав принцові, щоб врятувати йому життя, а ще зелений флакон, про який він якось сказав, що ним вирощують рослини. Я й гадки не мала, що з будь-якого з них може бути користь, але принаймні знала, як вони діють. Інші я навіть назвати не могла, тож не наважувалась їх торкатись.

Я віднесла їх у вузлику назад до своєї кімнати й почала відчайдушно розривати решту своєї гори суконь, зв’язуючи смуги шовку в мотузку. Коли вона стала достатньо довгою (як я сподівалася), я викинула її з вікна й визирнула за нею. Ніч була темна. Внизу не було жодного світла, що показало б мені, чи досягла мотузка землі. Та я не мала вибору — можна було хіба спробувати це з’ясувати.

Я вже пошила із суконь кілька шовкових торб, коли потроху займалася штопанням, і поклала в одну з них скляні пляшечки, намостивши в неї чимало обрізків, а тоді закинула її собі за плече. Спробувала не думати про те, що я роблю. У горлі, біля самісінького рота, набухав клубок. Я схопилась обома руками за шовкову мотузку та перелізла через підвіконня.

Колись я видиралася старими деревами; я обожнювала великі дуби та залізала на них, лише накинувши на гілку шматок потертої мотузки. Це було зовсім іншою справою. Камені вежі були неприродно гладенькими, навіть тріщини між ними були дуже тонкі та вщерть повні будівельного розчину, який не потріскався та не стерся від часу. Скинула із себе черевики та впустила їх, але навіть голими пальцями мені не було за що зачепитися. Уся моя вага трималася на шовковій мотузці, і руки в мене були мокрі від поту, а плечі боліли. Я ковзала, дерлася, а часом просто висіла; торба погойдувалася важким тягарем у мене на спині, а пляшечки хлюпали. Я рухалась далі, тому що не могла зробити більше нічого. Видертися назад було б важче. Я почала мріяти про те, щоб відпустити мотузку, завдяки чому здогадалася, що сили мене майже покинули, та вже наполовину переконала себе в тому, що впасти буде не так і страшно, коли мені раптом боляче трусонуло ногу, яка натрапила на твердий ґрунт просто крізь півфута м’якого снігового замету біля вежі. Я випорпала черевики зі снігу й побігла розчищеною доріжкою, яку Дракон проклав до Ольшанки.

Коли я тільки прибула туди, там і гадки не мали, що зі мною робити. Я непевно увійшла до корчми, укрита плямами поту й замерзла водночас; у мене на голові скуйовдилось волосся, а вільні пасма коло мого обличчя, там, де виходило моє дихання, взялися інеєм. Там не було жодної знайомої мені людини. Бурмістра я впізнала, але ще не обмовилася з ним жодним словом. Мабуть, мене би просто прийняли за божевільну, але там був Борис — батько Марти, однієї з інших дівчат, які народилися того ж року, що й я. Він був на відборі. Він сказав:

— Це ж Драконова дівчина. Це донька Андрея.

Жодна з обраних дівчат ніколи не виходила з вежі, доки не спливали її десять років. Хоч яким розпачливим був сигнальний вогонь, вони, гадаю, спершу більше раділи б необхідності самотужки розбиратися з тим, що наслала Пуща, ніж тому, що до них раптово увірвалась я — безсумнівна проблема й непереконлива в ролі будь-якої підмоги.

Я розповіла їм, що Дракон поїхав до Жовтих Боліт, сказала, що мені потрібен хтось, хто відвіз би мене до Дверніка. Вони без радості повірили у перше; зробити ж друге, як я дуже швидко усвідомила, вони аж ніяк не збиралися, хоч що я говорила їм про уроки чародійства.

— Ти підеш і проведеш ніч у моєму домі, під опікою моєї дружини, — сказав бурмістр і відвернувся. — Данушку, їдь до Дверніка: люди там мають знати, що мусять триматися, хоч що там у них, а ми мусимо дізнатись, яка допомога їм потрібна. Пошлемо одного чоловіка в гори…

— Я не проводитиму ніч у вашому домі! — мовила я. — А якщо ви не візьмете мене, я піду пішки — усе одно прибуду швидше, ніж будь-яка інша підмога!

— Досить! — гарикнув на мене бурмістр. — Послухай, дурна ти дитино…

Звісно, вони боялися. Вони гадали, що я втекла, що я просто намагалася дістатися додому. Вони не хотіли слухати, як я благаю їх допомогти мені. Гадаю, особливо через те, що їм було соромно взагалі віддавати дівчину Драконові; вони знали, що це неправильно, та все одно це робили, тому що не мали вибору й це було недостатньо жахливо, щоб довести їх до повстання.

Я глибоко вдихнула та знову скористалася своєю зброєю — «ванасталем». Гадаю, Дракон був би майже задоволений мною, бо кожен склад був вимовлений з гостротою щойно заточеного клинка. Вони позадкували геть від мене, щойно довкола мене закрутилися чари, такі яскраві, що порівняно з ними потьмянів навіть камін. Коли вони розвіялись, я була на кілька дюймів вищою та сміховинно величною у придворних чобітках на підборах і вбранні королеви в жалобі — літнику з чорного оксамиту, облямованого чорним мереживом і вишитого маленькими чорними перлами, що різко виділявся на тлі моєї шкіри, яка півроку не бачила сонця; пишні рукави довкола моїх рук охоплювали золоті стрічки. А на літнику був іще чудніший блискучий кожух із золотого й червоного шовку, оздоблений довкола шиї чорним хутром і перехоплений золотим поясом на талії. Моє волосся було зібране в сітку із золотого шнура та маленьких твердих коштовних камінців.

— Я не дурна, та й не брехуха, — сказала я, — а якщо я й не можу нічим зарадити, я принаймні можу щось зробити. Знайдіть мені воза!