Ті, що не мають коріння

Розділ 10

Передусім ми спутали її. Дракон приніс униз важкі залізні кайдани та, проказуючи замовляння, закинув один їхній кінець углиб кам’яних стін камери, тим часом як Кася — те, що перебувало всередині Касі, — стояла на віддалі та спостерігала за нами, не кліпаючи. Я тримала довкола неї кільце вогню, а коли він закінчив, я провела її; ще одним заклинанням він вставив її руки в кайдани. Вона опиралась, як я думала, більше заради того, щоб насолодитися нашим клопотом, аніж через хвилювання: її обличчя до кінця залишалося так само нелюдськи порожнім, а очі весь час дивилися мені в обличчя. Вона була як ніколи худа. Істота їла лише потроху. Достатньо, щоб втримати Касю серед живих, але недостатньо, щоб я не бачила, як вона марніє, її тіло виснажується, а її щоки западають.

Дракон створив чарами вузьку дерев’яну підставку та поклав на неї «Виклик». Поглянув на мене.

— Ти готова? — запитав він мене напруженим і офіційним тоном. Він убрався в чудові шати з численних шарів шовку, шкіри й оксамиту, а ще він був у рукавичках, неначе захищався від будь-чого, подібного до того, що сталося, коли ми востаннє виконали діяння разом. Мені здавалося, ніби це було ціле століття тому та десь аж на місяці. Я була нечупарою — на мені була домоткана сукня, а моє волосся було зібране у недбалий вузол просто для того, щоб воно не лізло в очі. Я сягнула донизу, розгорнула книгу й почала читати вголос.

Заклинання знову підхопило мене майже одразу, а тепер я вже знала чари достатньо, щоб відчути, як воно забирає в мене силу. Та «Викликові» не конче було потрібно виривати з мене шматки: я намагалася живити його, як більшість своїх заклинань, стійким розміреним потоком чарів, а не зливою, і він мені це дозволив. Слова вже не здавалися такими непроникними. Я й досі не могла стежити за історією чи згадати те чи те речення, але почала відчувати, що й не мушу цього робити. Якби я могла згадати, принаймні деякі зі слів були б не такими — це все одно що знову почути напівзабуту улюблену казку дитинства та зрозуміти, що вона незадовільна чи принаймні не така, якою запам’яталась. І саме так «Виклик» досягав досконалості, живучи в цьому золотому куточку нечіткої та ніжної пам’яті. Я дозволила йому протікати крізь мене, а закінчивши сторінку, зупинилася й дозволила Драконові підхопити: він похмуро наполіг на тому, що читатиме по дві сторінки, а я по одній, як не роздумаю спробувати.

Його голос озвучував слова дещо інакше, ніж я, з різкішими обрисами та не таким помітним наскрізним ритмом, і спершу це здавалося мені геть неправильним. Наскільки я розуміла, діяння творилось і далі без жодних труднощів, а під кінець його двох сторінок його читання таки видалося мені добрим — неначе я слухала, як обдарований оповідач розповідає не таку версію казки, як та, яку я любила, і він переборов усе моє несвідоме роздратування, коли я почула, як її розповідають інакше. Та коли мені самій довелося починати знову, я ледве підхопила нитку оповіді, і зусиль до цього було докладено більше, ніж на першій сторінці. Ми намагалися розповісти історію разом, але тягнули в різних напрямках. Читаючи, я у відчаї усвідомила: того, що він — мій учитель, буде недостатньо: ті три відьми, які на його очах читали заклинання, певно, були більш схожими одна на одну своїми чарами та своїм діянням, ніж ми з ним.

Я читала далі, просуваючись уперед, і мені вдалося досягнути кінця сторінки. Коли я її закінчила, історія знову розмірено плинула для мене, але лише тому, що вона знову стала моєю історією, а коли Дракон почав читати цього разу, нелад був іще гіршим. Я ворухнула сухими потрісканими вустами й підняла очі від помосту, а Кася дивилася на мене зі стіни, до якої вона була прикута, посміхаючись із жахливим світлом на обличчі, з насолодою. Вона так само легко, як і я, здогадувалася, що це недостатньо добре — що ми не можемо завершити діяння. Я поглянула на Дракона, який похмуро читав далі, напружено зосередившись на сторінці й міцно звівши брови докупи. Він попередив мене, що зупинить діяння, перш ніж ми зайдемо надто глибоко, якщо відчує, що ми не зможемо досягти успіху; він постарається обвалити заклинання якомога безпечніше та проконтролювати шкоду, якої це завдасть. Він погодився спробувати лише тоді, коли я дала згоду прийняти його думку, а також зупинити свою частину діяння та не заважати йому, якщо це видасться йому необхідним.

Але діяння вже було сильним, сповненим потужності. Уже заради того, щоб іти далі, нам довелося напружитися. Можливо, безпечного способу вже немає. Я поглянула на Касине обличчя та згадала своє відчуття, ніби в ній присутня та істота з Пущі, хоч що це означає; ніби це та ж сама істота. Якщо Пуща тут, у Касі — якщо вона знає, що ми робимо, та знає, що Дракон постраждав і втратив значну частину своєї сили, — вона завдасть іще одного удару, негайно. Вона знову прийде до Дверніка або, можливо, лише до Заточека, погодившись на менше. Я відчайдушно намагалася врятувати Касю, а він пошкодував мене у скорботі, і ми просто вручили Пущі дарунок.

Я наосліп шукала, що можна зробити, що завгодно, а тоді проковтнула власну нерішучість і сягнула тремтливою рукою, щоб накрити його руку, якою він притримував сторінку. Він кинув на мене швидкий погляд, і я вдихнула й почала читати разом з ним.

Він не зупинився, хоча й дивився на мене з люттю («Що це ти, на твою думку, робиш?»), але за мить він зрозумів і здогадався, що я намагаюся зробити. Спершу наші голоси, коли ми спробували звести їх докупи, звучали жахливо, не в лад, і дисонували один з одним; діяння захиталося, наче побудована дитиною вежа з камінців. Але тоді я облишила намагання читати як він і натомість почала просто читати разом з ним, дозволивши чуттю вести себе; я зрозуміла, що дозволяю йому читати слова зі сторінки, тим часом як мій голос майже перетворює їх на пісню, обираючи одне слово чи рядок для того, щоб проспівати його знову двічі або тричі, іноді мугикаючи без слів, а моя нога вистукує ритм.

Попервах він опирався, якусь мить тримаючись за чисту точність власного діяння, та мої чари вабили його чари, і мало-помалу він почав читати — анітрохи не менш різко, але під мій ритм. Він залишав місце для моїх імпровізацій, даючи їм простір. Ми перегорнули сторінку разом і продовжили без зупинки, а за півсторінки з нас виплив рядок, який був музикою; його голос рішучо ніс слова, тим часом як я наспівувала їх, то вище, то нижче, і це раптово, як не дивно, стало легко.

Ні — не легко; це слово взагалі було недоречним. Його рука міцно охопила мою; наші пальці переплелись, і наші чари теж. Заклинання виходило з нас співом, невимушено, наче вода, що стікає схилом. Зупинитися було б важче, ніж іти далі.

А тепер я розуміла, чому він не міг знайти потрібні слова, чому він не міг сказати мені, допоможе заклинання Касі чи ні. «Виклик» не породжував жодного звіра чи предмет і не створював якогось припливу сили; не було жодного вогню чи блискавки. Він лише наповнював кімнату ясним прохолодним світлом, яскравості якого не вистачало навіть на те, щоб засліпити. Але в цьому світлі все почало мати інший вигляд і ставало іншим. Камінь стін став прозорим, білі прожилки в ньому рухалися, наче річки, а коли я пильно подивилася на них, вони стали розповідати мені історію — дивну, глибоку й нескінченну історію, не схожу ні на що людське, настільки повільнішу та віддаленішу, що мені мало не здалося, ніби я сама знову стала каменем. Блакитне полум’я, що танцювало у своїй кам’яній чаші, перебувало в нескінченному сні, було піснею без початку та кінця; я вдивилась у його мерехтіння й побачила храм, з якого походив цей вогонь, який був далеко звідси та вже давно зруйнувався. Та я все одно раптово зрозуміла, де стояв той храм і що я можу вимовити те ж саме заклинання й запалити полум’я, яке житиме після мене. Різьблені стіни гробниці оживали, написи на них сяяли. Я була певна, що якби дивилася на них достатньо довго, то змогла б їх прочитати.

Ланцюги гриміли. Тепер Кася люто борсалася в них, і удари залізних ланок об стіну були б жахливі, якби заклинання лишило для нього місце. Та згодом звук стишився до м’якого бряжчання десь удалині, і воно не відвертало моєї уваги від заклинання. Я поки що не наважувалася на неї глянути. Коли я це зроблю — я дізнаюсь. Якщо Кася зникла, якщо від неї нічого не залишилось, я про це дізнаюсь. Я вдивлялась у сторінки, надто сильно боячись поглянути, тим часом як ми й далі наспівували. Він підіймав кожну з них посередині; я брала її та обережно закінчувала її перегортати. Стос сторінок під моєю рукою зростав і зростав, а заклинання все одно виливалося з нас, і я, стиснувшись усередині, нарешті підняла голову, щоб глянути на неї.

Із Касиного обличчя на мене витріщилась у відповідь Пуща — нескінченна глибочінь шурхітливого листя, яке шепотіло про ненависть, тугу та гнів. Але Дракон зупинився; я міцно схопила його руку своєю. Кася теж була там. Кася була там. Я бачила її; вона загубилася в тому темному лісі та блукала ним, обмацуючи руками те, що було перед нею, а її очі дивились, але не бачили, і вона сахалася гілок, які били її по обличчю, терня, що пило кров з глибоких подряпин на її руках. Вона навіть не знала, що вже не в Пущі. Вона й досі була у пастці, тим часом як Пуща мало-помалу роздирала її, впиваючись її нещастям.

Я відпустила його та зробила крок до неї. Діяння не обвалилося: Дракон читав і далі, а я продовжувала живити заклинання своїми чарами.

— Касю, — гукнула я і склала руки у пригорщу перед її обличчям. Вони наповнилися світлом заклинання — жахливим, блискучим, різким білим світлом, яке важко було витримати. Я бачила, як відображається в її великих скляних очах моє ж обличчя та мої ж таємні заздрощі; те, що я колись хотіла всі її дари, хоча й не ціну, яку їй доведеться за них заплатити. Мені в очі заповзли сльози; здавалося, ніби Венса знову звинувачує мене, і виходу цього разу не було. Усі випадки, коли я почувалася нічим, дівчинкою, яка не мала значення, яка ніколи не буде потрібна жодному панові; усі випадки, коли я почувалася поруч з нею довготелесою, сплутаною та закудланою. Усі приклади особливого поводження з нею — ось їй залишають місце, ось її осипають подарунками та оточують увагою, усі користаються можливістю любити її, доки можна. Були такі моменти, коли я хотіла бути особливою, тією, про яку всі знають, що її оберуть. Не надовго, у жодному разі не надовго, але тепер це видавалося боягузтвом; я з насолодою мріяла про те, щоб бути особливою, і потай плекала зерно заздрості до неї, хоча й мала можливість відкинути його, коли тільки забажаю.

Проте я не могла зупинитися: світло тягнулося до неї. Вона повернулася до мене. Вона, загублена у Пущі, повернулася в мій бік, і на її обличчі я побачила її власну глибинну злість, багаторічну злість. Вона все життя знала, що її заберуть, хоче вона цього чи ні. На мене у відповідь пильно дивився жах тисячі довгих ночей: ось вона лежить у пітьмі, роздумуючи, що з нею станеться, уявляючи руки жахливого чаклуна на собі та його дихання в себе на щоці, і я почула, як у мене за спиною різко вдихнув Дракон; він затнувся, вимовляючи слова, й зупинився. Світло, що зібралось у моїх руках, замерехтіло.

Я розпачливо озирнулася на нього, але він цієї ж миті підхопив заклинання знову; голос у нього був суворо вишколеним, а очі зосередилися на сторінці. Світло повністю проходило крізь нього — ніби він якось зробився прозорим, наче скло, звільнив себе від думки та почуття, щоб нести заклинання далі. Ох, як же я хотіла так зробити; я не думала, що так можу. Я мусила повернутися до Касі, сповнена незчисленних безладних переплутаних думок і таємних бажань, і я мусила дозволити їй побачити їх, побачити себе, наче знайденого під перевернутою колодою блідого черв’яка, що звивається. Я мусила побачити її, оголену для себе, а це боліло ще сильніше, бо вона теж мене ненавиділа.

Вона ненавиділа мене за те, що я була в безпеці, за те, що мене любили. Моя мати не наказувала мені лізти на зависокі дерева; моя мати не змушувала мене щодня ходити пішки по три години туди й назад до жаркої липкої пекарні в сусідньому селищі, аби навчитися готувати для пана. Моя мати не відверталася від мене, коли я плакала, та не казала мені, що я маю бути сміливою. Моя мати не розчісувала мені волосся, проводячи по ньому гребінцем по триста разів за вечір, підтримуючи мою красу, ніби вона хотіла, щоб мене забрали; ніби вона хотіла доньку, яка поїде до міста, розбагатіє та посилатиме гроші братам і сестрам, тим, яких вона дозволяла собі любити, — ох, я навіть не уявляла собі цю таємну злобу, кислу, як зіпсоване молоко.

А потім… а потім вона взагалі ненавиділа мене за те, що мене забрали. Її все ж таки не було обрано. Я бачила, як вона сидить на бенкеті після цього, не на своєму місці, і всі шепочуться; вона ніколи не уявляла себе тут, покинутою в селі, у домі, який не збирався вітати її з поверненням. Вона приготувалася сплатити ціну та бути сміливою, але тепер бути сміливою вже було ні до чого, попереду — жодного блискучого майбутнього. Старші сільські хлопці посміхалися їй із якоюсь дивною, вдоволеною певністю. З нею під час бенкету заговорили півдесятка з них — хлопці, які до цього й словом з нею не перекинулись або лише дивилися на неї здалеку, ніби не наважуючись торкнутися, тепер приходили та по-панібратськи розмовляли з нею, наче їй залишається тільки сидіти там і бути натомість обраною кимось іншим. А я повернулась у шовку та оксамиті, моє волосся було зібране в сітку з коштовним камінням, мої руки були повні чарів, могли діяти як заманеться, і вона думала: «Це мала бути я, це мала бути я», — наче я — злодійка, яка забрала щось, що належало їй.

Це було нестерпно, і я бачила, як вона теж відсахнулася від цього; проте нам потрібно було якось це витримати.

— Касю! — гукнула я їй, ледве подавши голос, і міцно схопилася за світло, щоб вона його побачила. Я побачила, як вона стоїть там, вагаючись, іще мить, а тоді вона, спотикаючись, пішла до мене, сягаючи вперед руками. Утім, поки вона йшла, Пуща роздирала її; гілки дряпались, а стеблини обплітали їй ноги, і я нічого не могла вдіяти. Я могла лише стояти там і тримати світло, поки вона падала та насилу підводилася знову, а тоді знову падала, і на її обличчі вимальовувався жах.

— Касю! — закричала я. Тепер вона повзла, досі не зупиняючись, рішучо стиснувши зуби, а за нею опалим листям і темним мохом тягнувся кривавий слід. Вона хапалася за коріння й тягнулася вперед, навіть попри те, що гілки шмагали її по спині, але вона все ще була дуже далеко.

А тоді я знову подивилася на її тіло, на обличчя, у якому поселилася Пуща, і воно усміхнулося мені. Вона не могла втекти. Пуща свідомо дозволяла їй спробувати, живлячись її ж відвагою, моєю ж надією. Вона могла будь-якої миті затягти її назад. Вона дозволить їй підійти достатньо близько, щоб побачити мене, можливо, навіть відчути власне тіло, повітря в себе на обличчі, а тоді вискочать стеблини та заб’ються довкола неї, її поглине буря листя, що падатиме, а Пуща знову закриється довкола неї. Я заперечно простогнала і мало не впустила нитку заклинання, а тоді Дракон заговорив за мною дивним і віддаленим голосом, ніби він говорив здалеку:

— Аґнєшко, очищення. «Улозиштус». Спробуй. Я можу закінчити сам.

Я обережно прибрала свої чари з «Виклику», обережно, обережно, ніби нахиляючи пляшку так, щоб її шийкою не стікали краплі. Світло втрималось, і я прошепотіла:

— Улозиштус.

Це було одне з Драконових заклинань, не з тих, які давалися мені легко; решту слів, які він вимовляв наді мною, я не пам’ятала. Проте я дозволила слову перекочуватись у себе на язиці, обережно його формуючи, та згадала, яким воно здавалося — вогнем, що палав у мене в жилах, жахливою солодкістю отрути в мене на язиці.

— Улозиштус, — іще раз вимовила я, повільно витягуючи слово. — Улозиштус, — і викресала кожен склад маленькою іскоркою на труті, викинула його шматочком чарів. А всередині Пущі я побачила, як з однієї ділянки підліску, що замикалася довкола Касі, здіймається тоненький димок; я прошепотіла йому та ще одній ниточці диму, що здіймалася перед нею: — Улозиштус, — а коли я зробила це з третьою, біля її хапливої руки розквіт малесенький, готовий щомиті згаснути жовтий вогник.

— Улозиштус, — сказала я йому знову, давши йому ще трохи чарів, неначе підкладаючи хворостинки до нового вогню в мертвому багатті. Полум’я зміцніло, і стеблини сахалися від його дотику, відступаючи. — Улозиштус, улозиштус, — наспівувала я, годуючи його, вивищуючи його, а поки воно дерлося вгору, я взяла з нього палаючі гілки й підпалила решту Пущі.

Кася насилу встала, вивільнивши руки зі стеблин, які диміли; у неї самої від жару порожевіла плоть. Але вона знову змогла рухатися швидше, і вона побігла до мене крізь дим, крізь листя, що тріскотіло, тим часом як довкола неї здіймалися дерева та падали палючі гілки. Волосся в неї горіло, її подертий одяг теж, а її обличчям текли сльози, тим часом як її шкіра червоніла та вкривалася пухирями. Її тіло переді мною смикалось у кайданах, корчачись у крику люті, а я заридала та ще раз заволала:

— Улозиштус!

Вогонь зростав, і я знала, що Кася може померти тут зараз, може загинути у вогні від моєї руки, так само як і Дракон міг убити мене, очищуючи мене від тіней.

Тепер я була вдячна за довгі жахливі місяці намагань знайти щось, що завгодно; я була вдячна за всі провали, за кожну хвилину, яку провела тут, у цій гробниці, доки з мене сміялася Пуща. Це дало мені силу підтримувати заклинання. Драконів голос у мене за спиною був рівним, був якорем, він доспівував «Виклик» до кінця. Кася наближалась, а довкруж неї палала Пуща. Тепер я майже не бачила дерев: вона була достатньо близько, щоб дивитися власними очима, а полум’я було на її шкірі, ревіло та тріскотіло. Її тіло металося, вигнувшись на камені дугою. Її пальці здерев’яніли, розчепірились, і раптом жили в неї на руках набули блискучого зеленого кольору.

Її обличчям з очей і носа, наче сльози, раптово потекли струмочками крапельки живиці; їхній яскравий свіжий солодкий запах жахав своєю неправильністю. Їй відвисла щелепа в мовчазному округлому крику, а тоді з-під її нігтів виповзли крихітні білі корінці, ніби то швидко ріс дуб. Вони з раптовою жахливою швидкістю обплітали кайдани, тверднучи та перетворюючись при цьому на сіре дерево, і кайдани порвалися з таким звуком, із яким розколюється лід посеред літа.

Я нічого не робила. Робити щось було ніколи: це відбувалося швидше, ніж я взагалі могла встежити. Ось Кася у кайданах, а ось вона вже наскакує на мене. Вона була неймовірно сильною та кинула мене на землю. Я з репетом схопила її за плечі та стримала її. З її обличчя збігала живиця, яка бруднила їй сукню, і вона падала на мене, постукуючи, наче дощ. Вона повзла моєю шкірою, згущуючись від мого захисного заклинання. Її губи оголили вищирені зуби. Її руки зімкнулись у мене на горлі, наче тавра, гарячі, палюче гарячі, і ці задушливі корінці почали розповзатися мною. Дракон наспівував швидше, пробігав останніми словами, мчав до кінця заклинання.

Я знову видушила із себе:

— Улозиштус! — а тоді підняла очі на Пущу та подивилася Касі в обличчя, скривлене рівною мірою від люті та страшного болю, тим часом як її руки зімкнулися сильніше. Вона витріщилася на мене згори вниз. Світло «Виклику» яскравішало, заповнювало всі кутки кімнати; уникнути його було неможливо, і ми вповні зазирнули одна в одну; усі таємні дріб’язкові ненависті та завидки оголились, і на її обличчі з живицею змішалися сльози. Я теж ридала; із моїх очей витікали сльози, а вона тим часом витискала з мене повітря, і мій зір став поступово тьмяніти.

Вона, задихаючись, трусячись від рішучості, промовила власним голосом:

— Нєшко, — один за одним розтиснула пальці та прибрала їх від моєї горлянки. В очах мені прояснішало, і я, глянувши їй в обличчя, побачила, як відпадає сором. Вона дивилася на мене з несамовитою любов’ю, з відвагою.

Я знову схлипнула. Живиця всихала, а її пожирав вогонь. Маленькі корінці вже зів’яли та перетворилися на попіл. Ще одне очищення її уб’є. Я знала це — мені було видно. А Кася всміхнулася мені, тому що не могла заговорити ще раз, і опустила голову в одному-єдиному повільному кивку. Я відчула, як кривиться моє обличчя, потворне та нещасне, а тоді сказала:

— Улозиштус.

Я підвела очі на Касине обличчя, жадаючи поглянути на неї востаннє, та з її очей на мене визирнула Пуща: чорна лють, сповнена диму, палюча, коріння, що проросло надто глибоко, щоб його вирвати. Кася ще тримала руки подалі від моєї горлянки.

А тоді… Пуща зникла.

Кася впала на мене. Я закричала з радощів і обвила її руками, а вона схопилася за мене, трусячись і схлипуючи. Її й досі лихоманило, вона тремтіла всім тілом і виблювала на підлогу, поки я її тримала, кволо плачучи. Її руки завдавали мені болю: вони були палюче гарячими і твердими, а ще вона занадто міцно трималася за мене, так що в мене під шкірою болюче тріщали ребра. Але це була вона. Дракон згорнув книжку, важко стукнувши наостанок. Кімната була повна сліпучого світла — Пущі ніде було сховатися. Це була Кася й тільки Кася. Ми перемогли.