Ті, що не мають коріння

Розділ 13

— Я не збираюся давати вам знаряддя для самогубства, — промовив Дракон. — Якщо ви наполягаєте саме на ньому, можете вдатися до нього, заподіявши всім іншим значно менше шкоди, упавши на той меч, який уже маєте.

У принца Марека напружилися плечі, довкола його шиї утворилися помітні вузли з м’язів; він відпустив Касину руку та ступив на поміст. Драконове обличчя лишалося холодним і непіддатливим. Гадаю, принц радо вдарив би його, але Сокіл рвучко піднявся з крісла.

— Прошу вибачення, ваша високосте, у цьому немає потреби. Якщо ви згадаєте ті чари, якими я скористався у Києві, коли ми захопили табір генерала Нічкова, то вони так само згодяться вам тут. Вони покажуть мені, як було виконано заклинання, — він усміхнувся Драконові натягнутими губами, не показуючи зубів. — Гадаю, Саркан визнає, що навіть він не здатен приховати щось від моїх очей.

Дракон цього не заперечив, але відрізав:

— Я визнаю, що ти — незмірно більш марнотратний дурень, ніж мені здавалось, якщо ти вирішиш віддатися цій безтямі.

— Я навряд чи став би називати марнотратством докладання всіх зусиль у розумних межах заради порятунку королеви, — промовив Сокіл. — До цієї миті, Саркане, ми всі схиляли голови перед твоєю мудрістю; ризикувати для того, щоб витягнути королеву і згодом стратити її, звісно, було безглуздо. Утім, ось просто перед нами, — він показав жестом на Касю, — докази існування ще однієї можливості. Чому ти так довго їх приховував?

Отакої! І це — коли Сокіл, не приховуючи цього, пе­редусім прибув сюди, щоб наполягти на тому, що іншої можливості немає, та засудити Дракона за те, що він узагалі дозволив Касі жити! Я мало не роззявила на нього рота, але він геть не показував, що усвідомлює зміну своєї позиції.

— Якщо для королеви є якась надія, я би сказав, що не спробувати — це зрада, — додав Сокіл. — Здійснене колись можна здійснити знову.

Дракон пирхнув.

— Кому? Тобі?

Ну, навіть мені було зрозуміло, що так навряд чи можна змусити Сокола завагатись. Його очі звузились, і він холодно повернувся та сказав принцові:

— Зараз я усамітнюся, ваша високосте, — маю відновити сили, перш ніж вимовити заклинання вранці.

Принц Марек відпустив його, махнувши рукою; я стривожилася, побачивши, що, доки я спостерігала за сутичкою, він говорив із Касею, охопивши її руку обома своїми. Її обличчя досі відзначалося тією неприродною нерухомістю, але я на той час уже достатньо добре навчилася читати його, щоб побачити її неспокій.

Я вже була готова рушити їй на допомогу, коли він відпустив її руку та вийшов із зали сам, крокуючи швидко й широко; він ішов нагору, а підбори його чобіт дзеленчали об сходинки. Кася підійшла до мене, і я спіймала її руку. Дракон супився на сходи, роздратовано вистукуючи пальцями по підлікотнику свого крісла.

— Він може це зробити? — спитала я його. — Він може побачити, як було застосовано заклинання?

Стук, стук, стук, вистукували його пальці.

— Ні, якщо не знайде гробниці, — нарешті сказав Дракон. За мить він знехотя додав: — А на це він може бути здатен: він має схильність до зорової магії. Але тоді йому доведеться знайти шлях усередину неї. Гадаю, на це йому знадобиться щонайменше кілька тижнів — достатньо довго, щоб я надіслав повідомлення королю та, сподіваюся, запобіг цій маячні.

Він, змахнувши рукою, наказав мені йти, і я з радістю пішла, тягнучи за собою Касю до кінця сходів і не зводячи сторожкого погляду з повороту вгорі. На другому сходовому майданчику я висунула голову та пересвідчилась у тому, що в коридорі вже немає ні принца, ні Сокола, а опісля протягнула ним Касю; коли ж ми прийшли до моєї кімнати, я сказала їй почекати за порогом, а сама розчахнула двері й зазирнула — порожньо. Я впустила її всередину, зачинила та замкнула на засув двері за нами, а ще підперла дверну ручку стільцем. Мені хотілося б замкнути їх чарами, якби Дракон не попередив мене, що не слід вдаватися до заклинань, але хоч як мені не хотілося ще одного візиту принца Марека, ще більше мені не хотілося, аби він згадав, що сталося під час останніх його відвідин. Я не знала, чи зможе помітити Сокіл, якщо я вимовлю малесеньке заклинаннячко для замикання тут, у своїй кімнаті, але я вже відчула його чари з кухонь, тож не збиралася ризикувати.

Я повернулася до Касі; вона важко сиділа на ліжку. Спина в неї була пряма — тепер вона завжди була прямою, — та руки вона щільно притиснула одну до одної на колінах, а її голова нахилилася вперед.

— Що він тобі сказав? — запитала я; у мені заворушився гнів, але Кася хитнула головою.

— Він попросив мене йому допомогти, — промовила вона. — Сказав, що завтра поговорить зі мною знову, — вона підняла голову та подивилася на мене. — Нєшко, ти врятувала мене — чи могла б ти врятувати королеву Ганну?

На якусь мить я знов опинилася в Пущі, глибоко під гілками; тягар її ненависті тиснув на мене, а тіні заповзали в мене з кожним вдихом. Зі страху перекрило горлянку. Але я також думала про заклинання «фулмія», що перекочувалося громом у глибині мого черева; про Касине обличчя та ще одне дерево, яке виросло, про обличчя під корою, розм’якле та розмите за двадцять років росту, яке зникало, наче статуя під текучою водою.

Дракон був у своїй бібліотеці, писав і дратувався, а коли я спустилася й поставила йому те ж саме запитання, він роздратувався не менше.

— Постарайся не набратися дурості на додачу до тієї, якою вже відзначаєшся, — сказав він. — Ти й досі нездатна розпізнати пастку? Це Пуща постаралася.

— Гадаєш, Пуща заволоділа… принцом Мареком? — спитала я, замислившись, чи пояснить це ситуацію; чи саме тому він…

— Поки що ні, — відповів Дракон. — Але він здасть самого себе та чаклуна на додачу — розкішна заміна селянській дівчині, а наскільки ж краще було б, якби ти й сама до цього долучилася! Пуща висадить у тобі та Солі серцедерева й поглине долину за тиждень. Саме тому Пуща відпустила її.

Та я згадала той шалений опір.

— Вона її не відпустила! — сказала я. — Вона не дала мені її забрати…

— Слушно, — відповів він. — Пуща, можливо, зробила все, що могла, аби зберегти серцедерево, так само, як зробив би генерал, аби зберегти твердиню. Та щойно дерево було втрачено — а воно, безперечно, уже зайшло надто далеко, незалежно від того, виживе дівчина чи помре, — вона, звісно, спробувала б знайти спосіб повернути цю втрату на добре.

Ми сперечалися про це так і сяк. Не можна сказати, ніби я вважала його неправим; таке безумство, перетворення любові на зброю, видавалося цілком у дусі Пущі. Але це не означало, гадала я, що скористатися цією можливістю не варто. Звільнення королеви може покласти край війні з Росьєю, може зміцнити обидві країни, а якщо ми при цьому знищимо ще одне серцедерево, може стати нагодою надовго зламати потугу Пущі.

— Так, — сказав він, — а якщо тільки десяток янголів раптово спуститься згори та знищить усю Пущу вогненними мечами, ситуація також неймовірно поліпшиться.

Я роздратовано пирхнула й пішла по велику облікову книгу; гупнула нею по столу між нами й розгорнула її на останніх сторінках, повних записів, внесених його обережним вузьким почерком, а тоді поклала на неї руки.

— Хоч що ти можеш зробити, вона перемагала, чи не так? — його холодне мовчання було достатньою відповіддю. — Ми не можемо чекати. Ми не можемо тримати цю таємницю під замком у вежі, чекаючи, коли будемо остаточно готові. Якщо Пуща намагається завдати удару, ми маємо завдати удару у відповідь, і швидко.

— Між прагненням досконалості та непоправним поспіхом є чимала відстань, — сказав він. — Насправді ти маєш на увазі, що чула надто багато заборонених балад про сумну загублену королеву та вбитого горем короля, і ти гадаєш, ніби живеш в одній з них, маючи можливість стати її героєм. Що, на твою думку, взагалі від неї залишиться після того, як її двадцять років точило серцедерево?

— Більше, ніж залишиться після двадцяти одного року! — розлютилась я на нього у відповідь.

— А якщо її залишилося достатньо, аби зрозуміти, що її дитя запроторюють у дерево разом з нею? — безжально спитав він, і я замовкла, нажахана цією думкою.

— Це моя проблема, а не твоя, — сказав принц Марек. Ми обоє підхопилися з-за столу; він стояв у дверях, мовчки, босий і в нічній сорочці. Він подивився на мене, і я побачила, як руйнується заклинання фальшивого спогаду; він згадав мене, і я раптом теж згадала, як змінилось його обличчя, коли я скористалася перед ним чарами, його голос, коли він сказав: «Ти відьма». Він увесь цей час шукав людину, яка йому допоможе.

— Ти це зробила, чи не так? — звернувся він до мене, виблискуючи очима. — Я мав знати, що цей висушений старий змій ніколи й носа не висунув би, навіть заради такої чудової роботи. Це ти звільнила ту дівчину.

— Ми… — забелькотіла я, кинувши розпачливий погляд на Дракона, але Марек пирхнув.

Він увійшов у бібліотеку, пішов у мій бік. Я бачила ледь помітний шрам там, де в нього починало рости волосся, там, де я гахнула його важкою тацею до зомління; у мене в животі з’явився тигр чарів, готовий з риком вийти назовні. Але моє нутро все одно стиснулося від мимовільного страху. Він наближався до мене, і мені перехопило дух; якби він підійшов ближче, якби він мене торкнувся, я б, мабуть, закричала — якесь прокляття: у мене в голові світлячками крутилося з десяток доволі дошкульних проклять Яги, що чекали, коли їх підхопить мій язик.

Але він зупинився на відстані витягнутої руки та лише схилився до мене.

— Та дівчина приречена, ти знаєш, — сказав він, дивлячись мені в обличчя. — Король не схвалює, коли чаклунам дозволяють твердити, ніби вони очистили заражених: надто вже багато з них хутко виявляються зараженими самі. Закон стверджує, що її необхідно стратити, а Сокіл, звісно, не стане свідчити від її імені.

Я виказала себе та знала це, але все одно не змогла не здригнутися.

— Допоможи мені врятувати королеву, — сказав він, тихо та співчутливо, — і заразом порятуєш дівчину: щойно король отримає назад мою матір, він не зможе не пощадити їх обох.

Я чудово розуміла, що це погроза, а не підкуп: він казав мені, що влаштує страту Касі, якщо я відмовлюсь. Я ненавиділа його ще більше, та все ж водночас не могла ненавидіти його повністю. Я прожила з тим відчаєм, який дряпав мене зсередини, три жахливих місяці; він же жив із ним з дитинства, коли від нього відірвали матір, сказавши, що вона зникла, гірше, ніж померла, та навіки недосяжна для нього. Я не відчувала до нього жалю, але розуміла його.

— А якщо світ обернути у зворотному напрямку, сонце не зможе не встати на заході, — рикнув Дракон. — Ви досягнете лише одного — уб’єтеся та вб’єте її разом із собою.

Принц повернувся до нього та вдарив по столу стисненими кулаками; підсвічники та книжки загриміли й гупнули.

— І все ж ви готові врятувати якусь нікчемну селянку, тим часом як королеву Польні лишаєте гнити? — огризнувся він; личина на ньому почала тріскатися. Він зупинився та глибоко вдихнув, вимушено зображаючи вустами якусь пародію на усмішку, що то непевно з’являлася на його губах, то зникала з них. — Ти заходиш надто далеко, Драконе; після цього навіть мій брат не стане дослухатися до всіх твоїх таємних порад. Ми роками ковтали все, що ти розповідав нам про Пущу…

— Оскільки ви сумніваєтеся в мені, візьміть своїх людей із собою та заходьте всередину, — прошипів Дракон у відповідь. — Подивіться самі.

— Я так і зроблю, — сказав принц Марек. — І візьму із собою цю твою відьмачку і твою милу селянку теж.

— Ви не візьмете нікого, хто не бажатиме піти, — відповів Дракон. — Ви з дитинства уявляли себе героєм з легенди…

— Це краще, ніж бути відвертим боягузом, — сказав принц, вишкірившись на нього всіма своїми зубами; насильство вимальовувалося в кімнаті живою істотою між ними, і перш ніж Дракон спромігся на відповідь, я бовкнула: — Що, як ми змогли б ослабити Пущу, перш ніж увійти до неї? — і тоді вони перестали дивитися в очі один одному та вражено поглянули на мене, на місце, де я стояла.

Коли Кристина глянула за мене й побачила натовп вояків і чаклунів, блискучі обладунки, та коней, що били копитами, її втомлене обличчя застигло.

Я тихо сказала:

— Ми тут через Єжи.

Вона уривчасто кивнула, не подивившись на мене, та позадкувала всередину дому, щоб мене впустити.

На кріслі-гойдалці лежало в’язання, а в колисці біля каміна лежало, затиснувши в одному кулачку погризене дерев’яне брязкальце, немовля — дебеленьке, здорове й червонощоке. Я, звісно, пішла подивитися на нього. Кася ввійшла за мною та поглянула на колиску. Я мало не підкликала її, але вона одвернулася, ховаючи обличчя від вогню, і я не заговорила. Кристині більше не треба було боятися. Коли ввійшов Дракон, вона забилася в куточок зі мною, позираючи за моє плече, і, ледь чутно шепочучи, сказала мені, що немовля звати Анатоль. Її голос стих, коли до хатини, пригнувшись, увійшов принц Марек, а також Сокіл у своєму блискучо-білому плащі, на якому не було видно жодної плямки бруду. Жоден із них геть не звернув уваги на немовля чи на саму Кристину.

— Де заражений чоловік? — запитав принц.

Кристина прошепотіла мені:

— Він у повітці. Ми поставили його у… я вирішила звільнити кімнату, ми не хотіли… я не хотіла заподіяти нічого лихого…

Їй не треба було пояснювати, чому вона не захотіла щоночі бачити те змучене обличчя у себе вдома.

— Усе гаразд, — сказала я. — Кристино, Єжи, можливо… те, що ми можемо спробувати, можливо, не… це спрацює. Але він може від цього померти.

Її руки трималися за бильце колиски, але вона лише злегка кивнула. Мені подумалося, що на той час він уже зник з її свідомості — неначе він був у бою, який програли, а вона хіба чекала, коли почує останнє слово.

Ми вийшли назовні. Підняли голови семеро поросяток, які рилися, та їхня черевата мати, байдужо обнюхуючи наших коней із нещодавно побудованого загону збоку від будинку; дерево в паркані досі було блідо-брунатне та не зачеплене погодою. Ми об’їхали його та вервечкою спустилися вузькою доріжкою між дерев, уже майже зарослою, до невеличкої сірої повітки. Вона стояла у високій траві, повній завзятих сіянців, що пнулися догори; у солом’яній стрісі, там, де солому розібрали на гнізда птахи, було кілька нерівних дірок, а поперек дверей іржавів у своїх гаках засув. Повітка здавалася давно покинутим місцем.

— Відчини її, Міхале, — промовив капітан варти, й один із солдатів плавно спішився та важко побрів уперед крізь траву. Він був молодим чоловіком, мав темне волосся, довге та пряме, як і в більшості вояків, так само мав довгі вуса, що звисали, і бороду, заплетену в коси; усі вони скидалися на картинки в Драконових історичних книжках про давні часи, про заснування Польні. Він був сильний, як молодий дубок, високий і кремезний навіть на тлі інших вояків; він висунув засув однією рукою, відчинив обидві половини дверей, злегка пхнувши, та впустив у повітку денне сонячне світло.

Потім він кинувся назад зі здавленим звуком без слів у горлі, потягнувшись рукою до меча, і мало не спіткнувся об власні ноги, задкуючи. Єжи був притулений до зад­ньої стіни, а світло сяяло просто на його спотворене вискалом обличчя. Очі статуї дивилися просто на нас.

— Яка жахлива гримаса, — сказав принц Марек зневажливо. — Гаразд, Яноше, — додав він, звертаючись до очільника своєї варти, зісковзнувши з коня. — Веди людей і коней на громадські землі та знайди їм якесь накриття. Гадаю, тварини не терпітимуть спокійно купу чарів і виття.

— Так, ваша високосте, — відповів Янош і смикнув головою в бік свого заступника.

Вояки були так само раді втекти від цього, як і коні. Вони взяли й наших коней і завзято пішли; кілька з них скоса поглянули крізь двері хижки. Міхал на моїх очах озирнувся за зігнуті плечі кілька разів; з його обличчя зник густий рум’янець.

Жоден із них насправді не розумів нічого про Пущу. Це не були люди з долини — як я казала, Драконові не потрібно було збирати військового підрозділу, аби відправляти до королівської армії, — і вони також не походили з ближніх земель. Вони носили щити, позначені гербом із лицарем на коні, тож усі вони були з північних провінцій довкола Таракая, звідки була родом королева Ганна. Чари вони собі уявляли як удар блискавки на полі бою, смертельний і чистий. Вони не знали, назустріч чому їдуть.

— Зачекайте, — сказав Дракон, перш ніж Янош повернув коня, щоб піти за всіма іншими. — Доки ви тут, купіть два мішки солі та розділіть її на невеличкі мішечки, по одному на людину; потім роздобудьте шарфи, щоб закрити їм усім роти й носи, та купіть усі сокири, які вам зможуть віддати, — він глянув на принца. — Вільного часу не буде. Якщо це взагалі спрацює, то максимум, що ми отримаємо — день, щонайбільше два, доки Пуща оклигуватиме від удару.

Принц Марек кивнув Яношеві, підтверджуючи накази.

— Подбай про те, щоб усі трохи відпочили, якщо зможуть, — сказав він. — Ми поїдемо просто до Пущі, щойно впораємося тут.

— І моліться, щоб королева не була глибоко всередині, — сухо додав Дракон; Янош швидко глянув на нього, а тоді знову на принца, та Марек лише ляснув Яношевого коня по боці й відвернувся, ніби відпускаючи. Янош пішов вузькою стежкою геть за іншими бійцями та зник із поля зору.

Ми залишилися самі, уп’ятьох, просто всередині повітки. Крізь сонячне світло пропливали порошинки, стояв теплий солодкий запах сіна, але під ним ховався ледь помітний задушливий присмак гнилого листя. Я бачила, що у стіні збоку зяє діра з нерівними краями: туди проник­ли вовки, не для того, щоб з’їсти худобу, а щоб покусати та заразити її. Я охопила себе руками. Вечоріло; ми поїхали долиною навпростець до Дверніка ще до світанку, зупиняючись лише для того, щоб дати коням відпочити. Вітер проходив у двері та холодом обвівав мені шию. Сонце виблискувало помаранчевим світлом на обличчі Єжи, на його вирячених незрячих кам’яних очах. Я згадала, як це холодно та спокійно — бути каменем; замислилася, чи бачить нас Єжи своїм нерухомим поглядом, а чи Пуща замкнула його у темряві.

Дракон поглянув на Сокола й насмішкувато широко змахнув рукою в бік Єжи.

— Можливо, захочеш надати якусь допомогу?

Сокіл злегка вклонився йому, посміхаючись, і встав перед статуєю з піднятими руками. Слова, що мали зняти заклинання скам’яніння, дзвінко злетіли з його язика, прекрасно вимовлені, а поки він говорив, пальці Єжи зігнулися, смикнувшись: із них виходив камінь. Застиглі клешні його рук і досі були витягнуті обабіч нього, а ланцюги, що, іржавіючи, звисали з його зап’ястків, були прибиті до стіни цвяхами. Він почав рухатись, і металеві ланки заскрипіли. Сокіл трохи позадкував, досі посміхаючись, коли камінь повільно зійшов з Єжиного тімені, а його очі почали закочуватися й метатися з боку в бік. Звільнились його вуста, і з нього хрипко вийшов пронизливий, ледве чутний смішок; потім камінь звільнив його легені, і з Соколового обличчя зникла посмішка, а смішок тим часом безупинно підвищувався до вереску.

Кася незграбно ворухнулася, і я схопила її за руку. Вона стояла біля мене, згадуючи, сама схожа на статую, заклякла. Єжи вив, сміявся та вив, знову й знову, ніби намагався надолужити все виття, замкнене всередині його кам’яних грудей. Він вив, доки йому не перехопило дух, а тоді підняв голову та вишкірився на нас усіх своїми почорнілими та гнилими зубами; на шкірі в нього досі були зелені плями. Принц Марек пильно дивився на нього, міцно тримаючись рукою за меч; Сокіл позадкував від нього.

— Привіт, королевичу, — проворкотів до нього Єжи, — скучаєш за матір’ю? Хотів би ще й крики її почути? Мареку! — раптово заверещав Єжи жіночим голосом, високим і відчайдушним. — Маречку, врятуй мене!

Марек здригнувся всім тілом, неначе щось ударило його в живіт; перш ніж він зупинився, із піхов вийшло три дюйми клинка його меча.

— Припиніть це! — рикнув він. — Хай воно замовкне!

Сокіл підняв руку, досі вражено витріщаючись, і сказав:

— Елрекадугт!

Хихотіння із роззявленого рота Єжи стишилося, ніби його замкнули в кімнаті з товстими стінами, а назовні виходило лише ледь чутне далеке пхинькання:

— Маречку, Маречку.

Сокіл крутнувся до нас.

— Геть на те не виглядає, щоб ви збирались очистити це…

— А, то тепер ти вередуєш? — сказав Дракон, холодно й ущипливо.

— Подивіться на нього! — відповів Сокіл. Він повернувся назад, вимовив: — Леглеяст палеж! — і махнув відкритою рукою донизу крізь повітря, ніби протираючи запітніле скло. Я відсахнулась, а Касина рука до болю вчепилася в мою; ми нажахано витріщилися. Шкіра Єжи стала прозорою, тоненьким зеленкуватим шаром, подібним до шкірки цибулі, а під нею не було нічого, крім чорних рухливих мас зарази, яка кипіла та клекотіла. Наче тіні, які я бачила під власною шкірою, але настільки розжирілі, що вони вже зжерли все, що було всередині нього, та навіть крутилися під його обличчям, а його плямисті жовті очі визирали зі страхітливих киплячих хмар.

— І все ж таки ви були готові безтурботно в’їхати в Пущу, — сказав Дракон. Він повернувся. Принц Марек дивився на Єжи, сірий, мов дзеркало; його вуста стулились вузькою безкровною рискою. Дракон звернувся до нього: — Послухайте мене. Оце? — він показав жестом на Єжи. — Це дурниці. Його зараза тричі виведена, їй і трьох днів немає завдяки заклинанню скам’яніння. Якби її натомість вивели якихось чотири рази, я міг би вичистити його звичайним очисником. Королеву тримали у серцедереві двадцять років. Якщо ми зможемо її знайти, якщо ми зможемо її вивести, якщо ми зможемо її очистити, а ні в чому з цього аж ніяк не можна бути впевненим, вона все одно вже проживе двадцять років у найстрашнішій муці, яку може вигадати Пуща. Вона вас не обійме. Вона вас навіть не впізнає.

— Тут у нас є справжній шанс виступити проти Пущі, — додав він. — Якщо нам удасться очистити цього чоловіка, якщо ми при цьому знищимо ще одне серцедерево, ми не маємо користуватися цією пробоїною для того, щоб притьмом здійснити дурнуватий наступ углиб нутрощів Пущі, ризикуючи всім. Ми маємо почати на найближчому кордоні, торувати шлях у Пущу щонайглибше від світанку до заходу сонця, а тоді перед відступом вихлюпувати вогнесерце за собою в лісі. Ми могли би повернути двадцять миль цієї долини та ослабити Пущу на три покоління.

— А якщо разом із нею згорить моя мати? — запитав, насуваючись на нього, принц Марек.

Дракон кивнув на Єжи.

— А ви б воліли жити отак?

— Тоді що, як вона не згорить? — відповів Марек. — Ні, — він важко дихнув, наче його груди охоплювали залізні обручі. — Ні.

Дракон стиснув вуста.

— Якби ми могли ослабити Пущу, наші шанси знайти її…

— Ні, — сказав Марек, рубонувши рукою та перервавши його. — Ми витягнемо мою матір, а на шляху спустошуватимемо Пущу як тільки зможемо. Потім, Драконе, коли ти остаточно її очистиш і спалиш серцедерево, що її утримувало, ти, присягаюся, матимеш усіх бійців і сокири, які зможе виділити тобі мій батько, і ми не просто випалимо двадцять миль Пущі — ми випалимо її аж до Росьї та позбудемося її назавжди.

Говорячи, він випростався, відвівши назад плечі; до цього він прибрав іще твердішу позу. Я закусила собі губу. Принцові Мареку я зовсім не довіряла, визнаючи за ним хіба що прагнення власного задоволення, та не могла не відчувати, що правда за ним. Якщо ми відженемо Пущу навіть на двадцять миль, це буде великою перемогою, та лише тимчасовою. Я хотіла, щоб уся вона запалала.

Звісно, я завжди ненавиділа Пущу, але здалеку. Вона була градом перед урожаєм, роєм сарани у полі, страшнішою за це, ближчою до кошмару, але все одно діяла відповідно до своєї природи. Тепер вона була чимось геть іншим, живою істотою, що свідомо спрямовувала всю силу своєї злоби, щоб заподіяти мені лихо, щоб заподіяти лихо всім, кого я любила, нависла над усім моїм селом і була готова поглинути його, як Поросну. Всупереч Драконовим звинуваченням, я не уявляла себе видатною героїнею, та я справді хотіла в’їхати в Пущу із сокирою та вогнем. Я хотіла вирвати королеву з її лабет, прикликати війська з обох сторін та зрівняти її із землею.

За мить Дракон хитнув головою, але промовчав; далі він уже не сперечався. Тепер натомість запротестував Сокіл; він і близько не видавався таким упевненим, як принц Марек. Його погляд досі тримався на Єжи, а ще він притиснув до вуст і носа куточок свого білого плаща, ніби побачив більше за нас і боявся вдихнути якусь болячку.

— Сподіваюся, ви пробачите мені мої сумніви: можливо, я просто аж геть недосвідчений у цих справах, — мовив він; напружений саркастичний тон його голосу не приховував навіть плащ. — Але я назвав би це дійсно визначним випадком зараження. Його не можна навіть спокійно обезголовити перед спаленням. Можливо, нам найкраще переконатися в тому, що ви можете його звільнити, а тоді вже обирати серед величних планів, за жоден з яких не можна навіть узятися.

— Ми ж погодилися! — енергійно заперечив принц Марек, попрямувавши до нього.

— Я погодився з тим, що тут варто було б ризикнути, якби Саркан дійсно знайшов якийсь спосіб вичищати заразу, — сказав йому Сокіл. — Але це?.. — він знову глянув на Єжи. — Ні, доки я не побачу, як він це робить, і навіть тоді лише після другого разу. Судячи з того, що нам відомо, дівчина взагалі ніколи не була зараженою, а він пустив про себе чутку, щоб додати своїй репутації ще більше лоску.

Дракон зневажливо пирхнув і не вшанував його жодною іншою відповіддю. Він повернувся, витягнув трохи стеблин сіна з однієї старої паки, що розвалювалася, та почав бурмотіти над ними якесь заклинання, а його пальці тим часом швидко їх зігнули. Принц Марек схопив Сокола за руку та відтягнув його набік, гнівно шепочучи.

Єжи досі наспівував собі під ніс щось за заклинанням приглушування, та вже почав гойдатися в ланцюгах, біжучи вперед, поки його руки, натягнуті ланцюгами й напружені, не витягувалися за ним якнайдалі, кидаючись на них і викидаючи голову вперед, щоб хапати та кусати повітря. Висолопивши язика, почорнілого та страхітливо роздутого, неначе йому до рота заповз слимак, він розмахував ним і закочував очі на нас усіх.

Дракон не звертав на нього уваги. У його руках стеблини сіна потовщали та виросли у невеличкий столик із вузлуватими ніжками, завширшки хіба що у фут, а тоді він дістав шкіряний мішечок, який приніс із собою, та відкрив його. Він обережно витягнув «Виклик» (у призахідному сонці золоті тиснені літери запалали) й виклав його на маленький столик.

— Гаразд, — мовив він, повернувшись до мене. — Почнімо.

Я насправді й не думала до того, коли до нас повернулися принц і Сокіл, що мені доведеться взяти Дракона за руку перед усіма ними, долучити свої чари до його чарів у них на очах. Шлунок мені стиснувся, наче висушена слива. Я кинула погляд на Дракона, та його обличчя набуло демонстративно відстороненого виразу, ніби все, що ми робили, цікавило його лише трохи.

Я знехотя встала біля нього. Сокіл не зводив з мене очей, і я була впевнена, що в його погляді, хижому та пронизливому, є чари. Мені страшенно не подобалася думка про оголення перед ним, перед Мареком; вона не подобалася мені чи не більше ніж те, що тут була Кася, яка так добре мене знала. Я не розповідала їй багато про той вечір, про те, як ми з Драконом востаннє спробували здійснити діяння разом. Я не могла виразити це словами; я не хотіла так багато про це думати. Але я не могла відмовитися, доки Єжи танцював у своїх ланцюгах, подібний до іграшки, яку колись давно вистругав мені батько, кумедний маленький паличний чоловічок, котрий підстрибував і перекидався між двома жердинками.

Я ковтнула й поклала руку на палітурку «Виклику». Розгорнула його, і ми з Драконом почали читати разом.

Ми були напружені та зніяковілі поруч одне з одним, але наші діяння поєдналися, наче вже знали, як треба, без нас. Плечі в мене розслабилися, голова піднялася, я глибоко й радісно вдихнула легенями. Я не могла втриматися. Хай хоч увесь світ дивиться — мені було байдуже. «Виклик» тік довкола нас легко, наче ріка; Драконів голос був струмливим наспівом, який я наповнювала водограями та стрибучою рибою, і довкола нас засяяло світло, яскраве та блискуче, наче ранній світанок.

А з обличчя Єжи визирала Пуща, яка вишкірилася на нас беззвучною ненавистю.

— Це працює? — запитав Сокола принц Марек за нами. Його відповіді я не чула. Єжи загубився в Пущі так само, як і Кася, але він здався: він сидів скоцюрблений, притулившись до стовбура дерева, витягнувши перед собою скривавлені ноги; м’язи в нього на щелепі розслабилися, і він порожніми очима дивився на складені на колінах руки. Коли я покликала його, він не ворухнувся.

— Єжи! — закричала я. Він байдуже підняв голову, апатично подивився на мене, а тоді знову опустив її.

— Розумію… канал є, — промовив Сокіл; позирнувши на нього, я побачила, що він знову надягнув свою маску-пов’язку. Те дивне яструбине око визирало з його чола з широкою чорною зіницею. — Саме так зараза виходить із Пущі. Саркане, якщо я тепер пущу ним очищувальний вогонь…

— Ні! — швидко заперечила я. — Єжи загине, — Сокіл кинув на мене зневажливий погляд. Йому, звісно, було байдуже, виживе Єжи чи помре. Але Кася повернулася та прожогом вискочила з повітки, побігла доріжкою, а невдовзі повернулася до нас, привівши насторожену Кристину, яка тримала на руках немовля. Кристина відсахнулася від чарів, від корчів Єжи, але Кася енергійно до неї зашепотіла. Кристина стиснула немовля міцніше та повільно наблизилася на крок, а тоді ще на один, аж доки не змогла подивитися Єжи в обличчя. Вона сама перемінилася в лиці.

— Єжи! Єжи! — гукнула вона та простягнула до нього руки. Кася втримала її, не давши торкнутись його обличчя, та я у глибині душі побачила, як він знову піді­ймає голову, а тоді повільно здіймається на ноги.

Світло «Виклику» вже не було до нього милосердним. Цього разу я відчувала його на відстані, воно не торкалося мене безпосередньо, але він повністю відкрився нам, сповнений гніву: маленькі могилки всіх дітей, та ще Кристинине обличчя з виразом німого страждання; дошкульний голод у животі та гидотне відчуття образи через невеличкі кошички з милостинею, які він ніби не бачив по кутках своєї хати, знаючи, що вона ходила просити. Простий, нічим не прикритий відчай від видовища обернених корів, коли було зведене нанівець його останнє відчайдушне намагання вирватися з бідності. Він мало не хотів, щоб ті тварюки його вбили.

Кристинине обличчя явно виражало власний млявий відчай, безпорадні похмурі думки: мати казала їй не виходити заміж за бідаря; її сестра у Радомську мала чотирьох дітей і чоловіка, який заробляв на життя тканням. Діти її сестри вижили, діти її сестри ніколи не мучились ані холодом, ані голодом.

Єжи стиснув зуби, а його вуста, тремтячи, широко розкрилися від сорому. Та Кристина схлипнула один раз і потягнулася до нього знову, а тоді прокинулося та заволало немовля; цей звук був жахливий, але в порівнянні чомусь чудовий, такий звичайний і простий, відверта вимога, та й усе. Єжи зробив один крок.

А тоді раптово стало значно легше. Дракон мав рацію: це зараження було слабшим за Касине, хоча й мало такий жахливий вигляд. Єжи не побував у глибині Пущі, як вона. Почавши рухатися, він швидко пішов до нас, спотикаючись, і хоча йому навперейми кидалися гілки, вони, тоненькі, лише билися. Він витягнув руки перед обличчям і побіг до нас, проштовхуючись крізь них.

— Візьми заклинання, — сказав мені Дракон, коли ми дісталися самісінького кінця, і я стиснула зуби та взялася за «Виклик» з усієї сили, тим часом як він звільнив свої чари від моїх. — Зараз, — сказав він Соколові, — коли він вийде, — і коли Єжи почав повертатись у власне обличчя, вони, стоячи пліч-о-пліч, підняли руки та водночас промовили: — Улозиштус сов’єнта!

Єжи з криком продирався вперед крізь очищувальний вогонь, але все-таки пройшов; кілька смолистих смердючих крапель витиснулися з кутиків його очей і вибігли з його ніздрів, а тоді, димлячи, впали на землю, і його тіло безвільно обвисло в ланцюгах.

Кася накидала на краплі трохи багна, а Дракон вийшов уперед і взяв обличчя Єжи за підборіддя, підводячи його, доки я нарешті закінчувала читати «Виклик».

— Тепер поглянь, — сказав він Соколові.

Сокіл охопив руками обличчя Єжи та заговорив; його заклинання було подібним до стріли. Воно вирвалося з нього останнім жахливим спалахом світла «Виклику». На стіні між ланцюгами, у Єжи над головою, Соколове заклинання відчинило вікно, і ми всі на мить побачили старе серцедерево, удвічі більше за те, усередині якого побувала Кася. Його гілки дико смикались у тріскотливому яскравому вогні.