Ті, що не мають коріння

Розділ 7

Я здуру уникала його весь наступний день і надто пізно усвідомила, що, якщо мені це вдалося, то він сам уникав мене, якщо раніше він жодного разу не дав мені пропустити заняття. Чому, я не хотіла думати. Я спробувала вдати, ніби це нічого не важить, ніби ми обоє просто хотіли вихідного від мого важкого навчання. Та я провела неспокійну ніч, а наступного ранку спустилася до бібліотеки з піском в очах і знервована. Коли я ввійшла, він і не глянув на мене й коротко промовив:

— Почни з «фулмкеа» на сторінці сорок третій, — назвавши зовсім інше заклинання та не підводячи голови від своєї книжки. Я радо сховалась у своїй роботі.

Ми чотири дні провели у майже повній тиші та, як мені здається, могли би провести місяць, обмінюючись не більш ніж кількома словами на день, полишені на самих себе. Та вранці четвертого дня до вежі під’їхали сани, а коли я визирнула з вікна, виявилося, що це Борис, але не один: він віз Касину матір Венсу, і вона зіщулилася на санях, а її бліде кругле обличчя дивилося на мене знизу вгору з-під шалі.

Я не бачила жодної людини з Дверніка від ночі з маяками.

Данка надіслала вогнесерце назад до Ольшанки із супроводом, який понуро зібрався з усіх селищ долини, передаючи повідомлення далі. Він приїхав до вежі у повному складі за чотири дні після того, як я повернула себе разом із Драконом назад. Ці люди, фермери й ремісники, проявили сміливість, приїхавши назустріч жаху, гіршому за те, що тільки міг уявити будь-хто з нас; і вони не поспішали повірити, що Дракон зцілився.

Бурмістрові Ольшанки навіть стало відваги вимогти від Дракона показати рану міському лікареві; той знехотя послухав і закатав рукав, показуючи блідий білий шрам, усе, що лишилося від рани, та навіть сказав чолов’язі виточити трохи крові з кінчика його пальця. Вона бризнула чисто-червоною. Але вони також привезли із собою старого священика у повних пурпурових шатах, аби той прочитав над ним благословення, що неймовірно його розлютило. «З якого дива ти займаєшся цією маячнею? — запитав він священика, якого, вочевидь, трохи знав. — Я дозволив тобі сповідати десяток заражених душ — із когось із них виросла пурпурова троянда чи, може, хтось раптово оголосив себе врятованим і очищеним? Що доброго, на твою думку, могло б вийти, якби ти проказав наді мною благословення, а я був заражений?»

«Отже, ти в порядку», — сухо промовив священик, і вони нарешті дозволили собі повірити, а бурмістр із великим полегшенням передав вогнесерце.

Але, звісно, моєму батькові та братам приїхати не дозволили; також цього не дозволили нікому з мого села, хто затужив би, побачивши, як я палаю. А ті чоловіки, які приїхали, дивилися на мене, коли я стояла поруч із Драконом, і я не знала, як назвати вирази їхніх облич. На мені знову були зручні прості спідниці, та вони, йдучи геть, усе одно дивилися на мене, без ворожості, але й не так, як будь-хто з них хоч раз поглянув би на доньку лісоруба з Дверніка. Саме так я спершу дивилася на принца Марека. А вони бачили в мені людину з казки, яка могла б проїхати повз них, на яку можна було б витріщитись, але яка була геть не з їхнього життя. Від цих поглядів мені стало неприємно. Я була рада повернутись у вежу.

Саме того дня я принесла книгу Яги в бібліотеку й вимогла від Дракона перестати вдавати, ніби хист до зцілення в мене більший, аніж до будь-яких інших заклинань, і дозволити мені навчатися таких чарів, якими я можу займатися. Написати листа я не намагалася, хоча, гадаю, Дракон і дозволив би мені його надіслати. Що б я сказала? Я повернулася додому й навіть урятувала свій дім, але там мені вже не було місця; я не могла поїхати до селища й потанцювати на сільському майдані серед друзів, так само, як шість місяців тому не могла рушити до Драконової бібліотеки й сісти за його стіл.

Утім, коли я побачила Венсине обличчя, навіть з вікна бібліотеки, я геть про це не думала. Я лишила своє діяння висіти в повітрі незавершеним, як він дуже часто наказував мені ніколи не робити, й кинулася донизу сходами. Він кричав мені услід, але його голос не долинав до мене, тому що Венси не було б тут, якби могла приїхати Кася. Я стрибками подолала останні кілька сходинок до великої зали та лише на мить зупинилася біля дверей. Я крикнула: «Ірронар, ірронар»; це було лише заклинання для розплутування складних вузликів з ниток, та ще й спотворене, але я долучила до нього багацько чарів, ніби вирішила продертися крізь зарості із сокирою замість витратити час на те, щоб знайти обхідний шлях. Двері підстрибнули, наче заскочені зненацька, та відчинилися для мене.

Я впала крізь них на коліна, що раптово підігнулись — як із насолодою, в’їдливо, повідомив мене Дракон, сильніші заклинання не без причини були ще й складнішими, — проте я сяк-так піднялася й схопилася за руки Венси, коли та підняла їх, аби постукати. Зблизька було видно, що її обличчя було спотворене риданням. Її волосся лежало в неї на спині, хмарками вибиваючись із довгої пишної коси, а її одяг був подертий і забруднений; вона була вдягнена в нічну сорочку, на яку накинула халат.

— Нєшко, — сказала вона, занадто сильно схопивши мене за руки, здушуючи їх до нечутливості, а її нігті вп’ялися мені у шкіру. — Нєшко, я мала приїхати.

— Розкажіть, що сталося.

— Вони забрали її сьогодні вранці, коли вона пішла по воду, — сказала Венса. — Троє. Троє ходаків, — голос її урвався.

Весна була поганою, навіть якщо з Пущі виходив лише один ходак і починав висмикувати людей з лісів, наче плоди. Я якось бачила одного, здалеку крізь дерева — наче величезний паличник, спершу майже невидимий серед підліску, неправильно й жахливо збудований, тож, коли він ворухнувся, я, здригнувшись, позадкувала від нього з відчуттям нудоти. Вони мали руки та ноги, схожі на гілки, з довгими тонкими пальцями-стеблинами, і вони пробиралися крізь ліси та знаходили місця біля стежок і біля води, біля галявин, а тоді тихо чекали. Якщо хтось підходив до них на відстань витягнутої руки, врятувати цю людину було неможливо, якщо поблизу не було багацько людей із сокирами та вогнем. Коли мені було дванадцять, одного спіймали за півмилі від Заточека, крихітного сільця, що було останнім у долині, останнім перед Пущею. Ходак забрав дитину, маленького хлопчика, який ніс матері відро води для прання; вона побачила, як його схопили, й закричала. Поблизу було достатньо жінок, аби здійняти тривогу та сповільнити ходака.

Урешті-решт його зупинили вогнем, але рубати його на шматки все одно довелося цілий день. Ходак зламав дитині руку та ноги там, де схопився за них, і не відпускав, аж поки йому не перерізали тулуб і не відтяли кінцівки. Навіть тоді відривати пальці від тіла хлопчика мусили троє сильних чоловіків, і в нього лишилися шрами довкола рук і ніг із візерунком, як на корі дуба.

Тим, кого ходаки відносили до Пущі, щастило менше. Ми не знали, що з ними ставалося, та часом вони повертались, чимось дивно заражені: усміхнені й бадьорі, неушкоджені. Будь-кому, хто не знав їх добре, вони здавалися майже самими собою, і можна було півдня проговорити з одним з них і так і не усвідомити, що щось не так, поки не зрозумієш, що берешся за ніж і відтинаєш собі руку, виколюєш собі очі, відрізаєш собі язика, тим часом як та людина говорить і далі, усміхнена і страшна. А тоді вона бралася за ніж і входила у дім співрозмовника, до його дітей, поки той лежав назовні сліпий, задиханий і не годен навіть закричати. Якщо ходаки забирали когось, кого ми любили, ми знали, що сподіватися можна хіба на його смерть, і на неї можна було лише сподіватися. Ми ніколи не могли знати напевне, аж доки хтось із них не виходив і не доводив, що не помер, а тоді його доводилося ловити.

— Не Кася, — видихнула я. — Не Кася.

Венса схилила голову. Вона ридала мені в руки, які й досі тримала залізною хваткою.

— Будь ласка, Нєшко. Будь ласка, — говорила вона хрипко, без надії. Вона б ніколи не приїхала просити Дракона про допомогу, я знала; вона була б мудрішою. Та вона приїхала до мене.

Вона ридала без упину. Я завела її всередину, до невеличкого передпокою, а Дракон нетерпляче забрів у кімнату та простягнув їй напій, хоча вона відсахнулася від нього і сховала обличчя, поки його їй не дала я. Вона важко розслабилася майже одразу, як його випила, і її обличчя розгладилося; вона дозволила мені провести себе нагору до моєї кімнатки, а тоді тихо лягла на ліжко, хоча й з розплющеними очима.

Дракон стояв у дверях, спостерігаючи за нами. Я показала медальйон, який висів у Венси на шиї.

— Вона має пасмо Касиного волосся, — я знала, що вона зрізала його з Касиної голови в ніч перед вибором, гадаючи, що в неї не лишиться жодної згадки про доньку. — Якщо я скористаюся «лояталал»…

Він хитнув головою.

— Що ти сподіваєшся знайти, окрім усміхненого трупа? Дівчина пропала, — він повів підборіддям у бік Венси, у якої поступово заплющились очі. — Вона буде спокійнішою після того, як поспить. Скажи тому візникові повернутися вранці, щоб забрати її додому.

Він повернувся й пішов, а найгіршим тут було те, як сухо він говорив. Він не огризався на мене та не називав дурепою; він не сказав, що життя сільської дівчини не варте можливості того, що Пуща мене забере до свого війська. Він не сказав мені, що я — ідіотка, сп’яніла від успіху у приготуванні зілля, у витягуванні квітів із повітря, бо раптом подумала, що можу врятувати людину, яку забрала Пуща.

«Дівчина пропала». Здавалося навіть, що йому шкода, по-своєму, неоковирно.

Я сиділа поруч із Венсою, заціпенілою та холодною, тримаючи її грубу червону мозолясту руку в себе на коліні. Надворі темнішало. Якщо Кася й досі була жива, вона була в Пущі, дивилась, як опускається сонце та меркне світло між листям. Скільки часу потрібно, аби спустошити людину зсередини? Я подумала про Касю в лапах ходаків, про довгі пальці, які огорнули її руки та ноги, при цьому знаючи, що відбувається, що з нею станеться.

Я залишила сплячу Венсу та спустилася до бібліотеки. Дракон був там і проглядав одну з величезних облікових книг, у яких робив записи. Я стояла у дверях, див­лячись на його спину.

— Я знаю, що вона була тобі дорога, — сказав він через плече. — Але в поданні марної надії немає нічого доброго.

Я нічого не сказала. Книга заклинань Яги лежала розгорнута на столі, маленька й затерта. Цього тижня я вивчала лише заклинання землі: «фулмкеа», «фулмедеш», «фулмішта», тверді й нерухомі, максимально далекі від повітря та вогню ілюзії, якими лиш могли бути чари. Я взяла книгу і вкинула її собі в кишеню у Дракона за спиною, а тоді розвернулася та мовчки спустилася сходами.

Борис і досі чекав надворі з видовженим і похмурим обличчям; коли я вийшла з вежі, він підняв очі від своїх укритих попонами коней.

— Повезете мене до Пущі? — спитала я його.

Він кивнув, і я залізла в його сани та загорнулась у ковдри, а він тим часом знову підготував коней. Він заліз нагору та заговорив до них, ляскаючи віжками, і сани вискочили зі снігу.

Тієї ночі місяць був високо, повний і красивий, і повсюди лив блакитне світло на блискучий сніг. Поки ми летіли, я розгорнула книгу Яги та знайшла заклинання для пришвидшення ніг. Я тихенько проспівала його коням; вони повели вухами назад, аби мене послухати, і вітер від нашого ходу стишився й загус, сильно тиснучи мені на щоки й затуманивши мені очі. Замерзле Веретено тягнулося поруч блідо-сріблястою дорогою, а на сході перед нами росла тінь, росла та росла, поки стривожені коні не сповільнилися та не зупинилися без жодного слова чи поруху віжок. Світ перестав рухатися. Нам довелося зупинитися під невеличкою пошарпаною купкою сосон. Перед нами на відкритій ділянці незайманого снігу стояла Пуща.

Раз на рік, коли танула земля, Дракон забирав усіх неодружених чоловіків, старших за п’ятнадцять років, на кордони Пущі. Він повністю, до чорноти випалював ділянку землі уздовж його краю, а чоловіки йшли за його вогнем, посипаючи землю сіллю, щоб там нічого не могло вирости чи вкоренитися. У всіх наших селах було видно, як здіймаються стовпи диму. Ми бачили, як вони здіймаються й по той бік Пущі, у далекій Росьї, і знали, що там роблять те ж саме. Але вогонь завжди згасав, досягаючи тіні під темними деревами.

Я злізла із саней. Борис опустив на мене очі; обличчя в нього було напружене та злякане. Проте він сказав:

— Я зачекаю, — хоча я й знала, що він не може. Як довго чекати? На що? Чекати тут, у самісінькій тіні Пущі?

Я уявила собі, як чекав би на Марту мій власний батько, якби нас поміняли місцями. Хитнула головою. Зумівши витягнути Касю, я змогла б, як мені здавалося, привезти її до вежі. Я сподівалася, що Драконове заклинання нас пропустить.

— Їдьте додому, — сказала я, а тоді запитала його, раптом зацікавившись: — Марта в порядку?

Він злегка кивнув.

— Вона заміжня, — промовив він, а тоді, завагавшись, сказав: — Вона от-от має народити.

Я згадала її на відборі п’ять місяців тому: її червону сукню, її прекрасні чорні коси, її вузьке бліде налякане обличчя. Здавалося неможливим, що ми коли-небудь станемо поряд, зовсім рівні: вона, я, та Кася в одному ряду. Мені аж дихання перехопило, важко та болісно, коли я уявила, як вона сидить біля власного вогнища вже молодицею, готуючись до пологів.

— Я рада, — із зусиллям вимовила я, не даючи своїм вустам закритися від заздрощів. Не можна було сказати, що я хотіла чоловіка та дитя; я їх не хотіла чи радше хотіла їх хіба що так, як хотіла прожити сто років: колись, десь далеко, ніколи не думаючи про деталі. Але вони свідчили про життя; вона жила, а я — ні. Навіть зумівши повернутися з Пущі живою, я б ніколи не мала того, що мала вона. А Кася… Кася, можливо, уже мертва.

Та я не стану йти до Пущі, бажаючи злого. Я глибоко й тяжко вдихнула та вимушено промовила:

— Бажаю їй легких пологів і здорову дитину, — у мене навіть вийшло щиро: пологи доволі сильно лякали, хоча цей жах і був більш знайомим. — Дякую, — додала я та відвернулася, щоб пройти безплідною землею до стіни великих темних стовбурів. Я почула, як за мною дзвенить збруя — то Борис повернув коней і клусом поїхав геть, але звук був приглушений і скоро затих. Я не озиралася, йдучи крок за кроком, аж доки не зупинилася просто під першими гілками.

Потроху падав сніг, м’який і тихий. Медальйон Венси холодив мені руку, коли я його відкрила. Яга мала півдесятка різних заклинань для пошуку, маленьких і простеньких — здається, вона мала звичку губити речі.

— Лояталал, — тихо промовила я до маленького закрученого пасемця Касиного волосся; «добре підходить для знаходження цілого з частини», — мовилось у незграбній нотатці про заклинання. Моє дихання загуснуло маленькою блідою хмаркою та відпливло від мене, йдучи попереду до дерев. Я ступила між двома стовбурами й пішла за ним усередину Пущі.

Я очікувала, що вона буде жахливішою, ніж насправді. Та спершу вона здавалася лише старезним лісом. Дерева були наче величезні стовпи у темній нескінченній залі; вони стояли на великій відстані одне від одного, а їхні покручені вузлуваті корені були вкриті темно-зеленим мохом; маленькі пухнасті папороті закрилися, згорнувшись, на ніч. Високі бліді гриби росли купками, нагадуючи іграшкових солдатиків на марші. Сніг не досяг землі під деревами, навіть тепер, серед зими. До листя й тоненьких гілочок причепився тоненький шар інею. Обережно вибираючи дорогу між деревами, я чула, як десь удалині гýкає сова.

Місяць і досі висів угорі, і крізь безлисті гілки проходило ясне біле світло. Я простежила за власним ледь помітним диханням і уявила себе маленькою мишкою, що ховається від сов, — маленькою мишкою, що полює на зерно, на захований горішок. Ходячи збирати щось у лісі, я частенько мріяла на ходу; я губилась у прохолодній тінистій зелені, у піснях птахів і жаб, у жвавому дзюркотінні струмка на каменях. Я намагалася так само загубитися тепер, намагалася бути лише ще однією частиною лісу, не вартою уваги.

Але щось дивилось. Я відчувала його дедалі більше з кожним кроком, чимраз далі заглиблюючись у Пущу, вагою, що обтяжила мені плечі залізним ярмом. Я увійшла всередину, мало не очікуючи, що з кожної гілки звисатимуть трупи й на мене з тіней вискакуватимуть вовки. Невдовзі я засумувала за вовками. Тут було щось гірше. Тут було те, що на мить визирнуло на мене з очей Єжи, щось живе, а я застрягла в душній кімнаті разом з ним, затиснута в маленький куточок. Ще в цьому лісі була пісня, та це була дика пісня, що шепотіла про божевілля, роздирання і лють. Я повзла далі, згорбившись і намагаючись бути маленькою.

Тоді я, спотикаючись, вийшла до маленького потічка, який мало скидався на струмок; обидва його береги були вкриті товстим шаром інею, а між ними текла чорна вода, тим часом як крізь просвіт між деревами проходило місячне світло. А по той бік стояв ходак, нахиливши дивну вузьку голову-палицю до води, аби попити; рот зяяв на його обличчі тріщиною. Він підняв голову й подивився просто на мене; з нього капала вода. Його очі були вузликами у деревині, круглими темними отворами з кишеньками, у яких могла б жити якась невеличка тваринка. З однієї з його ніг звисав клаптик зеленої вовняної тканини, що зачепився за виступ на суглобі.

Ми витріщились одне на одного через вузьку рухливу нитку річки.

— Фулмедеш, — сказала я тремтячим голосом, і під ходаком відкрилася тріщина в землі, яка поглинула його задні ноги. Він задряпав об берег рештою своїх довгих кінцівок-палиць, мовчки борсаючись, викидаючи струмені води, але земля закрилася довкола середини його тіла, і він не міг себе витягти.

Та я заглибилась у себе, проковтнувши крик болю. Здавалося, хтось ударив мене палицею по плечах: Пуща відчула моє діяння. Я була в цьому впевнена. Пуща тепер шукала мене. Вона шукала, і скоро вона мене знайде. Довелося змушувати себе рухатись. Я перескочила через струмок і побігла за своїм ледь помітним туманним заклинанням, яке досі висло попереду мене. Ходак спробував ухопити мене довгими пальцями з розтрісканого дерева, коли я його оббігла, та я проскочила повз нього. Я пройшла крізь кільце більших стовбурів і опинилася на відкритому просторі біля меншого дерева; тут земля була обтяжена снігом.

Простором тягнулося впале дерево, велетенське, зі стовбуром, завтовшки більшим за мій зріст. Ця галявина відкрилася завдяки його падінню, а посеред неї його місце зайняло нове дерево. Але не таке саме. Усі інші дерева, які я бачила в Пущі, були знайомих видів, попри заплямовану кору та викривлені неприродні кути гілок — були дубами, та чорними березами, та високими соснами. Але такого дерева я не бачила ніколи.

Воно вже виросло настільки, що я не могла б охопити його руками, хоча велетенське дерево не могло впасти дуже давно. Його гладенька сіра кора прикривала стовбур із дивними вузлами, а довкруж нього рівними колами росли довгі гілки, що починалися високо на стовбурі, наче в модрини. Його гілки не оголилися з початком зими — на них була сила-силенна сухого сріблястого листя, яке шурхотіло на вітрі; здавалося, цей звук іде з якогось іншого місця, ніби якісь люди тихенько говорили водночас просто за межею поля зору.

Слід від мого дихання вже розчинився у повітрі. Опустивши очі на глибокий сніг, я побачила позначки там, де його проштрикнули ноги ходаків, і лінії, що лишилися від їхніх черев; усі вони йшли до дерева. Я обережно ступила крізь сніг до нього, а тоді ще раз, а потім зупинилася. Кася була прив’язана до дерева. Її спина була притиснута до стовбура, а руки витягнуті назад довкола нього.

Я спершу не побачила її, тому що на ній уже наросла кора.

Її обличчя було трохи підняте, а під тоненьким покриттям із кори було видно, що вона відкрила рота, кричачи, тим часом як кора зросталася над нею. Я приглушено, безпорадно скрикнула, непевно підійшла й витягнула вперед руки, щоб торкнутися її. Кора під моїми пальцями вже затверділа; сіра шкіра була гладенькою і твердою, неначе стовбур поглинув її повністю й вона вся стала частиною дерева, Пущі.

Я не могла схопитися за кору, хоча відчайдушно намагалася здерти та злущити її. Проте мені зрештою вдалося здерти маленький тоненький шматочок у неї над щокою, а під ним я знайшла її власну м’яку шкіру — ще теплу, ще живу. Та щойно я торкнулася її кінчиком пальця, кора швидко наповзла на неї, і мені довелося прибрати руку, аби не застрягнути самій. Я прикрила рота руками, відчуваючи ще більший відчай. Я й досі знала дуже мало: на думку не спадало жодного заклинання, нічого, що могло б витягнути Касю, нічого, що бодай уклало б мені в руки сокиру, ніж, навіть якби був час вирізати її.

Пуща знала, що я тут: уже тепер її створіння, ходаки, вовки та ще гірші істоти, рушали до мене на безшумних м’яких ногах крізь ліс. Я раптом відчула певність у тому, що є такі істоти, які взагалі не виходять із Пущі, істоти настільки жахливі, що їх ніхто ніколи не бачив. І вони насувалися.

«Якщо маєш силу, «фулмія», десять разів проказане з упевненістю з голими ногами у багні, струсне землю аж до коріння», — повідомляла мені книга Яги, а Дракон достатньо вірив у це, щоб не дозволити мені спробувати заклинання поблизу вежі. Щодо «впевненості» я все одно відчувала сумнів — не вірила, що мені варто трусити землю аж до коріння. Але тепер я впала на землю й заходилася прибирати сніг, опале листя, гниль і мох, доки не дійшла до замерзлого до твердого стану багна. Я підняла великий камінь і почала стукати об землю, знову й знову, розбиваючи багно і дихаючи на нього, щоб розм’якшити, вбиваючи туди сніг, який танув довкола моїх рук, вбиваючи гарячі сльози, що капали з моїх очей, поки я працювала. Кася нависла наді мною з підведеною головою, відкривши вуста у беззвучному крику, наче статуя в церкві.

— Фулмія, — сказала я, глибоко зануривши пальці у багно, розминаючи тверді згустки пальцями. — Фулмія, фулмія, — наспівувала я знову й знову; з-під зламаних нігтів мені точилася кров, і я зніяковіла, відчувши, що земля мене чує. Навіть земля тут була осквернена, отруєна, та я плюнула на багно й гукнула: — Фулмія, — а тоді уявила собі, як мої чари течуть у землю, наче вода, знаходячи тріщини та слабкі місця, розтікаючись під моїми руками, під моїми холодними мокрими коліньми; а тоді земля задрижала й перевернулася. Там, де мої руки ввійшли у землю, почалося легке тремтіння, і воно пішло за мною, коли я почала тягнути коріння дерева. Замерзле багно почало ламатися на невеличкі шматки довкола нього, а хвилі тремтіння все тривали.

Гілки наді мною дико хиталися, наче стривожені, а шепіт листя перетворився на приглушене ревіння. Я випросталася, ставши на коліна.

— Випусти її! — крикнула я на дерево; я забила по його стовбуру брудними кулаками. — Випусти її, бо звалю тебе! Фулмія! — скрикнула я з люті й кинулася назад на землю, а там, де впали мої кулаки, земля піднялася та набухла, ніби річка, що підіймається від дощу. Чари лилися з мене бурхливим потоком; усі Драконові попередження були забуті та зневажені. Я б виснажилася там до останньої краплини та померла просто заради того, щоб звалити те страшне дерево: я не могла уявити собі світ, у якому жила б, у якому покинула б це, покинула б Касине життя та серце живити це заразне жахіття. Я б радше загинула, розчавлена під час власного землетрусу, та вбила його разом із собою. Я потягнула за землю, готова виламати яму, яка поглинула б нас усіх.

А тоді кора зі звуком льоду, що ламається навесні, тріснула вздовж Касиного тіла. Я негайно підхопилася з багна й залізла пальцями у тріщину, широко розсуваючи її боки та тягнучись до неї. Я схопила її за зап’ясток, за мляву та важку руку, і потягнула. Вона випала з жахливої темної щілини, зігнувшись у поясі, наче ганчір’яна лялька, а я відступилася та витягнула її, важку й безвільну, у сніг, огорнувши її стан обома руками. Шкіра в неї була бліда, наче в риби, нездорова, ніби з неї випили все сонце. Нею тоненькими зеленими струменями текла живиця, що пахла весняним дощем, і вона не рухалась.

Я впала на коліна біля неї.

— Касю, — промовила я, схлипуючи. — Касю, — кора вже замкнулася, ніби шов, над діркою, у якій до цього була вона. Я взяла Касині руки у свої, мокрі та брудні, та притиснула їх до своїх щік, до губів. Вони були холодними, але не такими холодними, як мої; у них іще теплилося життя. Я нагнулася та звалила її собі на плечі.