Ті, що не мають коріння

Розділ 18

Вони провели мене вниз і впустили у невеликий порожній покоїк, оскільки нічого кращого не було. Вартові стояли на сторожі за дверима, доки їхній капітан відійшов із моїм листом у руці, аби дізнатися, що зі мною слід зробити. У мене готові були підкоситися ноги, але сісти не було на чому, крім кількох підозрілих стільців, приставлених до стіни, тендітних, благеньких на вигляд виробів, оздоблених білою фарбою, позолотою і червоними оксамитовими подушками. Якби їх не стояло чотири в ряд, я би подумала про будь-який з них, що це трон.

Натомість я на якийсь час притулилася до стіни, а потім спробувала посидіти біля самого каміна, але там уже давно не запалювали вогонь. Попіл був мертвий, а камінь — холодний. Урешті-решт я вирішила, що ніхто не ставив би у приміщенні стілець, не бажаючи, щоб на ньому сиділи, і я обережно опустилася на краєчок одного з них, притримуючи спідниці.

Щойно я сіла, відчинилися двері та ввійшла служниця, приблизно ровесниця Данки, у накрохмаленій чорній сукні й маленьким несхвально стуленим ротом. Я знічено підхопилася. За мною потягнулися з подушки, розпустившись, чотири довгі лискучі червоні нитки, що зачепилися за задирку в мене на спідниці, а довга гостра тріска, пофарбована в білий колір, застрягла в мене в рукаві й відламалася. Вуста жінки стулилися ще міцніше, та вона лише сухо промовила:

— Сюди, будь ласка.

Вона провела мене повз вартових, яким, здавалося, не було шкода мене позбутися, і знову повела мене вгору ще одними сходами — їх я бачила в замку вже з півдесятка, — а тоді показала мені на другому поверсі крихітну темну кімнатку, справжнісіньку камеру. У ній було вузьке вікно, що виходило на кам’яну стіну собору; на мене звідти щирилася ринва у вигляді голодної горгульї з широкою пащею. Служниця покинула мене, перш ніж я додумалася спитати в неї, що робити далі.

Я сіла на постіль. Напевно, я поспала, тому що, замислившись знову, я замість цього пластом лежала на постелі, та це не було свідомим вибором — я навіть не пам’ятала, як лягла. Я ледве підвелася, досі відчуваючи біль і втому, але надто добре усвідомлюючи, що не маю зайвого часу та не уявляю собі, що робити. Я не знала, як привернути до себе чиюсь увагу, не ставши посеред двору та не почавши кидатись у стіни заклинаннями вогню. Я сумнівалася, що так король буде більш схильним дати мені заговорити під час суду над Касею.

Тепер я шкодувала, що віддала Драконів лист, своє єдине знаряддя і талісман. Звідки мені було знати, що його взагалі передали? Я вирішила піти на його пошуки — пам’ятала обличчя капітана варти чи принаймні його вуса. Таких вусів не могло бути багато навіть у всій Кралії. Я підвелася та сміливо відчинила двері, вийшла в коридор і мало не врізалася на бігу в Сокола. Він саме підіймав руку до клямки в мене на дверях. Він спритно забрався в мене з дороги, врятувавши нас обох, і всміхнувся мені маленькою лагідною усмішкою, якій я геть не довіряла.

— Сподіваюся, ти вже відпочила, — сказав він і простягнув мені руку.

Я її не взяла.

— Чого ви хочете?

Він вправно перетворив жест на довгий вабливий змах руки в бік коридору.

— Провести тебе до Чаровнікова. Король віддав накази, згідно з якими тебе слід перевірити для списку.

Мені стало настільки легше, що я йому зовсім не повірила. Я скоса поглянула на нього, майже очікуючи на якийсь жарт. Але він і далі стояв там із витягнутою рукою та усміхнений, чекаючи на мене.

— Негайно, — додав він, — хоча ти, можливо, воліла би спершу переодягтись?

Я воліла б розповісти йому, що йому робити зі своїм насмішкуватим маленьким натяком, але опустила погляд на себе: повсюди бруд, порох і складки у плямах поту, а під ними — неохайна спідниця з домотканого полотна, що ледве закривала мені коліна, та полиняла брунатна бавовняна сорочка, зношений старий одяг, який я випросила в якоїсь дівчини в Заточеку. Я не була схожа на одну зі служниць — слуги були вбрані значно краще за мене. Соля ж замінив свій чорний одяг для верхової їзди довгими шатами з чорного шовку, на які був накинутий довгий плащ без рукавів із зелено-сріблястою вишивкою, а його біле волосся розливалося по ньому плавним водограєм. У ньому можна було би впізнати чаклуна, навіть побачивши його з відстані в милю. А якщо на мене не подумають, що я — чаклунка, мені не дозволять свідчити.

«Постарайся показатись у пристойному вигляді», — казав Саркан.

«Ванасталем» забезпечило мені одяг, співзвучний настрою мого понурого бурмотіння, — цупку й незручну сукню з розкішного червоного шовку та з численними воланами, облямованими вогненно-помаранчевими стрічками. При цьому мені б не завадило спертися на чиюсь руку, коли я намагалася подолати сходи у громіздкому платті, не маючи змоги побачити своїх ніг, але я похмуро зігнорувала тонко повторену пропозицію Солі нагорі сходів і повільно пішла, обираючи дорогу й намацуючи краї сходинок пальцями в тісних черевичках.

Він натомість заклав руки за спину й обійшов мене. Знічев’я зазначив:

— Перевірки, звісно, часто бувають важкими. Гадаю, Саркан підготував тебе до них? — він кинув на мене дещо запитливий погляд; я йому не відповіла, та не могла втриматися від того, щоб злегка прикусити нижню губу. — Що ж, — мовив він, — якщо вони справді видаються тобі складними, ми можемо запропонувати екзаменаторам… спільний показ; я певен, що їм це видасться втішним.

Я лише мовчки зиркнула на нього. Хоч що ми зробимо, він, як я була впевнена, поставить це собі в заслугу. Він не наполягав на цьому, і далі усміхаючись так, ніби зовсім не помітив моїх холодних поглядів — наче птах, що кружляє у височіні, очікуючи на будь-яку слабину. Він провів мене крізь арку, обабіч якої стояли двоє високих молодих вартових, які з цікавістю поглянули на мене, до Чаровнікова, Зали Чаклунів.

Увійшовши в простору кімнату, я мимоволі сповільнилася. Стеля була подібна до виходу в Рай — там блакитним небом розливалися намальовані хмари й тягнулися янголи та святі. Крізь величезні вікна вливалося світло денного сонця. Я витріщилася вгору, приголомшена, та мало не врізалась у стіл, наосліп учепившись руками в його кут і знайшовши шлях навпомацки. Усі стіни були вкриті книжками, а вздовж усієї кімнати тягнувся вузький балкон, який утворював ще вищий другий рівень книжкових шаф. Зі стелі на маленьких коліщатках уздовж нього звисали драбини. Уздовж стін стояли великі робочі столи з важкого твердого дуба, покритого мармуром.

— Це лише затримка того, що, як ми всі знаємо, потрібно зробити, — говорила якась жінка десь поза полем зору; голос вона як на жінку мала низький, з гарним теплим звучанням, але в її словах вчувалася гнівна нота. — Ні, не починай знову мекати мені про реліквії, Балло. Будь-яке заклинання можна перемогти — так, навіть те, яке накладене на покривало святої блаженної Ядвіги, і перестань обурено на мене дивитися через те, що я так сказала. Соля упився політикою, тож, власне, і поліз у цю пригоду.

— Ну ж бо, Алошо. Звісно, успіх виправдовує всі ризики, — м’яко промовив Сокіл, коли ми зайшли за ріг і побачили трьох чаклунів, які зібралися за великим круглим столом у ніші, куди впускало денне сонце широке вікно. Я примружилася від нього після тьмяного світла палацових коридорів.

Жінка, яку він назвав Алошою, була вищою навіть за мене, з темною, ніби чорне дерево, шкірою та широкими, як у мого батька, плечима; її чорне волосся було заплетене в коси, які щільно прилягали до її черепа. На ній був чоловічий одяг: пишні червоні бавовняні штани, заправлені у високі шкіряні чоботи, а зверху — шкіряний плащ. Плащ і чоботи були прекрасні, оздоблені складними золотими та срібними візерунками, але все одно мали вигляд, що вони вже добряче ношені; я у своєму безглуз­дому платті заздрила їм.

— Успіх, — вимовила вона. — Отак ти це називаєш — коли до двору, саме вчасно, щоб спалити на вогнищі, повертають порожню оболонку?

У мене стиснулися кулаки. Але Сокіл лише всміхнувся і сказав:

— Можливо, поки що нам краще відкласти ці суперечки. Зрештою ми прийшли сюди не для того, щоб судити королеву, чи не так? Люба моя, дозволь мені представити тобі Алошу, наш Меч.

Вона без усмішки, підозріливо глянула на мене. Інші двоє були чоловіками; одним з них був той самий отець Балло, який перевіряв королеву. Його щоки не прорізала жодна зморшка, а волосся досі було суцільно темним, але йому все одно якось вдавалося здаватися старим; поки він із сумнівом оглядав мене, з його носа, круглого, як і його обличчя, сповзли окуляри.

— Це учениця?

Інший чоловік міг би бути його протилежністю — довготелесий і худорлявий, у розкішному винно-червоному жилеті, вигадливо гаптованому золотом, і з виразом нудьги на обличчі; його вузька загострена чорна борідка була делікатно закручена на кінці. Він розтягнувся у кріслі, виклавши ноги в чоботях на стіл. На столі поруч із ним була купка коротких і товстих золотих злитків, а також невеличкий чорний оксамитовий мішечок, заповнений крихітними мерехтливими червоними камінцями. Він обмацував руками два злитки, і з нього з шепотом виходили чари; його губи злегка ворушилися. Він зводив кінці золота докупи, і злитки тоншали в його руках, утворюючи вузьку смужку.

— А це Раґосток, Блискучий, — промовив Соля.

Раґосток не сказав нічого й навіть не підняв голови — лише поглянув один раз, роздивившись мене з голови до п’ят, і раз і назавжди забракував мене як не варту його уваги. Та мені ця байдужість була милішою за жорстку підозрілу риску Алошиних вуст.

— Де саме тебе знайшов Саркан? — поцікавилася вона.

Здавалося, вони на той час уже почули якусь версію порятунку, та принц Марек і Сокіл не завдавали собі клопоту тими частинами оповіді, що їм не підходили, а ще більше вони не знали. Я сяк-так незграбно пояснила, як зустрілася із Сарканом, зніяковіло відчуваючи на собі Соколові очі, ясні та уважні. Мені хотілось якомога менше розповідати про Двернік, про свою родину; Кася вже була для нього знаряддям, яке він міг використати проти мене.

Я запозичила в Касі її таємний страх і спробувала натякнути, що мої рідні самі вирішили запропонувати мене Драконові; я, звісно, сказала, що мій батько — лісоруб, що, як я вже знала, викличе в них презирство, а ще я не сказала їм жодного імені. Я говорила «сільська староста» й «один із пастухів» замість «Данка» і «Єжи» та говорила так, ніби Кася була моєю єдиною подругою, а не просто найдорожчою мені, перш ніж, затинаючись, розповісти їм про її порятунок.

— А ти, гадаю, гарненько попросила, і Пуща повернула її тобі? — сказав Раґосток, не підіймаючи очей від своєї роботи: він один за одним втискував великими пальцями в золото крихітні червоні камінці.

— Дракон… Саркан… — я зрозуміла, що вдячна за маленький підйом, який відчула від грому його імені в себе на язиці, — …він гадав, що Пуща віддала її мені за можливість поставити пастку.

— Отже, він на той час не з’їхав із глузду, — сказала Алоша. — Чому він не стратив її одразу? Він знає закон не гірше за інших.

— Він дозволив… він дозволив мені спробувати, — відповіла я. — Він дозволив мені спробувати очистити її. А потім це спрацювало…

— Чи тобі так видається, — сказала вона. Жінка хитнула головою. — І так жалощі ведуть просто до катастрофи. Що ж, мені дивно чути це від Саркана; та через дівчину, більш як удвічі за них молодшу, втрачали голову й кращі за нього мужі.

Я не знала, що й казати: хотілося заперечити, мовляв: «Це не те, нічого подібного немає», — та слова застрягли у мене в горлі.

— А ти гадаєш, що я теж втратив через неї голову? — весело спитав Сокіл. — І принц Марек на додачу?

Вона поглянула на нього з дрібкою презирства.

— Коли Марек був восьмирічним хлопчиною, він проридав місяць, вимагаючи від батька повести військо та всіх чаклунів з усієї Польні до Пущі, аби повернути його матір, — розповіла вона. — Проте він уже не дитина. Він мав бути розважливішим, і ти теж. Скількох вояків нам коштував цей ваш хрестовий похід? Ви взяли тридцятьох ветеранів, кавалеристів, кожен із них був першокласним воїном, кожен з них носив клинки з моєї кузні…

— І ми повернули твою королеву, — промовив Сокіл з раптовим сарказмом у голосі. — Чи означає це щось для тебе?

Раґосток гучно та демонстративно зітхнув, навіть не піднявши очей від свого золотого обруча.

— Яка тут тепер різниця? Король хоче, щоб дівчину випробували, — тож випробуйте вже її й покінчімо з цим, — його тон чітко свідчив, що він не очікував, що це триватиме довго.

Отець Балло прокашлявся; сягнув по перо, умочив його в каламар і схилився до мене, дивлячись крізь свої маленькі окуляри.

— Ти справді маєш доволі молодий вигляд для перевірки. Скажи-но мені, дорогенька, як довго ти вчилась у свого господаря?

— Від жнив, — сказала я й пильно поглянула у відповідь їм у недовірливі очі.

Саркан не казав мені, що зазвичай чаклуни, перш ніж попросити про включення до списку, навчаються сім років. А після того, як я, витративши добрих три години, напартачила з половиною заклинань, якими вони змусили мене займатись, і виснажилася при цьому, навіть отець Балло був схильний повірити, що Саркан безглуздо в мене закохався або ж якось жартував із них, пославши мене на випробування.

Від Сокола жодної допомоги не було: він спостерігав за їхніми роздумами збоку, виказуючи сякий-такий інтерес, а коли вони спитали його, які чари я використовувала при ньому, сказав лише: «Не думаю, що я можу оцінити належно… діяння учня завжди важко відділити від діянь учителя, а Саркан, звісно, увесь час був там. Маю надати вам усім можливість судити самостійно». А потім він глянув на мене з-під вій, нагадуючи про той натяк, який зробив мені в коридорі.

Я зціпила зуби та знову спробувала достукатися до Балло: він здавався найбільш схильним до будь-якого співчуття, хоча навіть він чимраз дужче дратувався.

— Пане, я ж вам казала: я до таких заклинань нездатна.

— Це не якісь такі заклинання, — сказав він, жовчно та стиснувши вуста. — Ми випробували тебе в усьому — від цілющих чарів до надписування, у кожній стихії та в кожній чверті близькості. Немає такої категорії, яка б охоплювала всі ці заклинання.

— Але вони — це ваші чари. Не… не чари Яги, — вимовила я, хапаючись за приклад, який вони точно мали знати.

Отець Балло поглянув на мене зі ще більшим сумнівом.

— Яга? Чого ж такого навчав тебе Саркан? Яга — це народна казка, — я витріщилася на нього. — Її діяння запозичені в кількох реальних чаклунів, перемішані з вигадливими доповненнями та перебільшені з роками до масштабу легенд.

Я безпорадно дивилася на нього з роззявленим ротом: він був єдиним, хто взагалі поводився зі мною ввічливо, а тепер він спокійно казав мені, що Яга не існувала насправді.

— Що ж, це було безглуздою тратою часу, — заявив Раґосток. Утім, він не мав права на це жалітися: він жодного разу не припинив працювати, а його оздоблена коштовним камінням заготовка на цей час уже перетворилася на високий обруч із великим заглибленням посередині, яке чекало на більший камінь. Він стиха гудів від замкненого в ньому чародійства. — Чарів, які дозволяють випхати із себе кілька примовок, недостатньо, щоб вона була вартою списку, як зараз, так і в будь-який час. Алоша взагалі мала рацію стосовно того, що сталося із Сарканом, — він оглянув мене знизу вгору і навспак. — Ви вже даруйте на слові, але на колір і смак товариш не всяк.

Я була принижена та зла, а боялася навіть більше, ніж злилася: наскільки мені було відомо, суд міг розпочатися вранці. Я тяжко вдихнула під твердою хваткою китового вуса корсетів, відіпхнула свій стілець назад і встала, а під спідницями тупнула ногою об землю та промовила:

— Фулмія.

Моя п’ята вдарилась об камінь; цей удар продзвенів мною та вийшов з мене, повернувшись, на хвилі чарів. Замок довкола нас задрижав, наче сплячий велетень; від цього дрожу коштовні камені, що висіли на люстрі в нас над головами, тихенько задзеленькали один об одного, а з полиць полетіли книжки.

Раґосток зірвався на ноги; при цьому його стілець перекинувся, а обруч із дзенькотом випав з його рук на стіл. Отець Балло пильно обдивився кутки кімнати, приголом­шено кліпаючи від спантеличення, а тоді перевів свій подив на мене, ніби тут неодмінно мало бути якесь інше пояснення. Я стояла, обхопивши себе руками. Досі тремтячи з голови до п’ят і задихаючись, сказала:

— Цих чарів достатньо для того, щоб занести мене до списку? Чи ви хочете побачити більше?

Вони витріщилися на мене, і в тиші я почула крики зовні, у дворі, та ще біг чиїхось ніг. Усередину заглядали вартові, які тримали руки на руків’ях мечів, і я усвідомила, що тільки-но струснула замок короля у місті короля, та ще й накричала на верховних чаклунів країни.

Зрештою вони таки занесли мене до списку. Король запросив пояснення землетрусу, і йому сказали, що в цьому винна я; після того вони не могли також спокійно сказати, що з мене не бозна-яка відьма. Та їх це не надто радувало. Раґосток, здавалось, образився достатньо, щоб дійти до озлобленості, що, на мою думку, було нерозумним: це ж він мене ображав. Алоша ставилася до мене навіть із більшою підозріливістю, неначе гадала, ніби я ховала свою силу задля якогось підступу, а отцеві Балло просто не подобалося, що йому потрібно було визнати мене у зв’язку з тим, що я не вписуюся в його досвід. Він не був жорстоким, але вирізнявся не меншою, ніж у Саркана, жагою до пояснень, при цьому аж ніяк не відзначаючись його готовністю до поступок. Якщо Балло не міг знайти цього у книжці, це означало, що такого не може бути, а якщо він знаходив це у трьох книжках, це означало, що це — щира правда. Лише Сокіл усміхався мені, дратуючи отим виразом таємної втіхи, а я цілком могла б обійтися без його усмішок.

Мені довелося зустрітися з ними в бібліотеці знову наступного ж ранку для церемонії іменування. З ними чотирма поряд я почувалася самотніше, ніж тими першими днями у Драконовій вежі, відрізана від усього, що я знала. Відчувати, що ніхто з них мені не друг і навіть не бажає мені нічого доброго, було гірше, ніж бути самій. Якби в мене влучила блискавка, їм би стало легше чи принаймні не було сумно. Та я була рішуче налаштована цим не перейматися: насправді мало значення одне — можливість говорити на захист Касі. Тепер я вже знала, що більше ніхто тут не задумався про неї ні на мить: вона не мала значення.

Саме іменування видавалося подібнішим до чергового іспиту, ніж до церемонії. Мене підвели до робочого столу, на ньому поставили миску води, три тарілочки різних порошків червоного, жовтого й синього кольору, свічку та залізний дзвоник, обписаний золотими літерами. Отець Балло наклав іменувальне заклинання на аркуш пергаменту переді мною; замовляння складалося з дев’яти довгих заплутаних слів із детальними поясненнями, у яких містилися точні вказівки щодо вимови кожного складу й того, як слід наголошувати кожне слово.

Я пробурмотіла його про себе, намагаючись відчути важливі склади, та вони непорушно засіли в мене на язиці: воно просто не хотіло розкладатися.

— Ну? — нетерпляче сказав Раґосток.

Я сяк-так, незграбно, ламаючи язика, вимовила все заклинання та почала класти порошок у воду, по дрібці то тут, то там. Чари заклинання збиралися повільно й ліниво. Я зробила з води місиво з брунатним відтінком, просипала кожен з трьох порошків собі на спідниці й нарешті покинула спроби щось покращити. Я запалила порошок, вдивилась у хмару диму та навпомацки знайшла дзвоник.

Тоді я відпустила чари, і дзвоник зазвучав у мене в руці довгою глибокою нотою, що здавалася дивною для такої маленької речі; то неначе звучав великий церковний дзвін у соборі, який щоранку лунав над містом до заутрені, його звук наповнював собою кімнату. Метал гудів у мене під пальцями, і я поклала його та вичікувально роззирнулася, проте ім’я не написалося на пергаменті та не проявилося вогненними літерами чи взагалі будь-де.

Усі чаклуни мали невдоволений вигляд, хоча нарешті й не через мене; отець Балло з певним роздратуванням сказав Алоші:

— Це мало бути жартом?

Вона супилася; потягнулася до дзвоника, взяла його й перевернула — усередині нього зовсім не було бовкала. Вони всі витріщились на нього, а я на них.

— Звідки прийде ім’я? — запитала я.

— Його мав продзвеніти дзвоник, — коротко сказала Алоша. Вона поклала його; він знову тихенько дзенькнув відлунням тієї глибокої ноти, і вона зі злістю на нього поглянула.

Опісля ніхто не знав, що зі мною робити. По тому, як усі вони якусь мить постояли у тиші, тим часом як отець Балло патякав щось про неправильність, Сокіл — він і досі видавався рішучо налаштованим потішитися з усього, що пов’язане зі мною, — безтурботно промовив:

— Можливо, наша нова відьма має обрати собі ім’я сама.

Раґосток відповів:

— Гадаю, буде доречніше, якщо ім’я їй оберемо ми.

Я була надто розумною, щоб дозволити йому зіграти якусь роль у виборі імені для мене: звісно, я зрештою стану «Поросям» або «Черв’яком». Але це все так чи інак видавалося мені неправильним. Я погодилася на цей складний танок, але раптом усвідомила, що не хочу міняти своє ім’я на нове, за яким постійно тягнутимуться чари, не більше, ніж хотіла бути у цій чудній сукні з її довгим шлейфом, який волочився та збирав бруд у коридорах. Я глибоко вдихнула і сказала:

— В імені, яке вже в мене є, немає нічого неправильного.

Тож мене представили двору як Аґнєшку з Дверніка.

Я почасти пошкодувала про свою відмову під час представлення. Раґосток сказав мені, гадаю, для того, аби побути нестерпним, що церемонія буде лиш дрібничкою та що король має небагато зайвого часу на такі події, коли вони відбувалися не у відповідний сезон. Судячи з усього, зазвичай нових чаклунів заносили до списку навесні та восени, тоді ж, як і нових лицарів. Якщо він говорив правду, я могла лише бути за це вдячною, стоячи в кінці тієї величезної тронної зали з довгим червоним килимом, схожим на висолоплений язик якогось страшного звіра, що витягнувся до мене, та натовпами шляхтичів, котрі виблискували обабіч нього, усі як один витріщаючись на мене та перешіптуючись одне з одним за своїми пишними рукавами.

Я геть не почувалася справжньою собою; мені тоді мало не хотілося собі іншого імені, личини, яка пасувала б до моєї незграбної сукні із широкими спідницями. Я зціпила зуби й пішла довжелезною залою, доки не досягла помосту, та вклякла біля ніг короля. Він досі мав стомлений вигляд, як і на подвір’ї, коли ми прибули. Його чоло обрамляла темна золота корона, і вона, певно, мала величезну вагу, та ця втома не була такою простою. На його обличчі за темною, злегка посивілою бородою були зморшки, як у Кристини, зморшки людини, яка не може відпочити, тривожачись за наступний день.

Він поклав свої руки на мої плечі, і я, затинаючись, пропищала слова присяги на вірність; він звично й невимушено відповів мені, забрав руки та кивком наказав мені йти.

Мене почав кликати до себе збоку від трону невеличкими рухами якийсь паж, але я запізніло усвідомила, що це мій перший і, цілком можливо, єдиний шанс щось запитати в короля.

— Ваша величносте, якщо ваша ласка, — заговорила я, стараючись не звертати уваги на сповнені бундючного обурення погляди всіх, хто був достатньо близько до трону, щоб мене почути, — я не знаю, чи читали ви Сарканів лист…

Один із високих дужих лакеїв біля трону майже одразу вхопив мене за руку, вклонившись королю із застиглою посмішкою на обличчі, та спробував відтягнути мене. Я закріпила собі ноги, пробурмотівши шматочок земляного заклинання Яги, та проігнорувала його.

— Ми зараз маємо реальну можливість знищити Пущу, — сказала я, — та він не має солдатів і… так, я за мить піду! — прошипіла я лакеєві, який тепер узяв мене за обидві руки та намагався відірвати мене від помосту, розхитуючи його. — Мені лише потрібно пояснити…

— Гаразд, Бартоше, перестань надриватися через неї, — сказав король. — Ми можемо приділити хвильку нашій найновішій відьмі, — тепер він уперше справді дивився на мене і в його голосі відчувалася легка втіха. — Ми справді прочитали листа. Йому б не завадило ще кілька рядків. Не в останню чергу про тебе, — я закусила губу. — Що ти попросила б у свого короля?

Мені затремтіли вуста від того, що я справді хотіла попросити. «Відпустіть Касю!» — хотілося крикнути мені. Та я не могла. Знала, що не могла. Це було себелюбством: цього я хотіла для себе, для власного серця та не для Польні. Я не могла просити цього у короля, який не відпустив без суду навіть власну королеву.

Я опустила очі з його обличчя на закручені носаки його чобіт, які були оздоблені золотом і ледь виднілися з-під хутряної оторочки його шат.

— Людей для бою з Пущею, — прошепотіла я. — Стільки, скільки ви можете вділити, ваша величносте.

— Ми не можемо з легкістю їх вділити, — сказав він. Коли я вдихнула, він підняв руку. — Однак ми подивимося, що можна зробити. Пане Спитко, розгляньте це питання. Можливо, можна відправити роту, — чоловік, який тупцявся збоку від трону, ствердно кивнув.

Я непевно відійшла, сповнена полегшення (лакей окинув мене примруженими очима, коли я пропливла повз нього), та вийшла з дверей за помостом. За ними я опинилась у меншому передпокої, де королівський секретар, суворий немолодий добродій із дуже несхвальним виразом обличчя, напружено попросив мене продиктувати своє ім’я. Гадаю, він частково підслухав ту сцену, яку я влаштувала за дверима.

Він записав моє ім’я у величезний том у шкіряній палітурці на початку сторінки. Я уважно придивилася, щоб бути певною в тому, що він правильно його запише, та не звернула уваги на несхвалення, надто рада і вдячна, щоб ним перейматися: король аж ніяк не видавався нерозважливим. Звісно, він виправдає Касю на суді. Я замислилася, чи не можемо ми, бува, навіть виїхати разом із солдатами та долучитися до Саркана біля Заточека разом, аби розпочати битву з Пущею.

— Коли почнеться суд? — запитала я секретаря, коли він закінчив писати моє ім’я.

Він лише недовірливо витріщився на мене, піднявши очі з листа, на який уже звернув увагу.

— Я, звісно, не можу сказати, — відповів він, а тоді перевів погляд із мене на двері, що виводили з кімнати; натяк був тонким, як зубець на вилах.

— Але хіба не… він же, напевно, скоро почнеться? — спробувала я.

Він уже опустив очі назад на свого листа. Цього разу він підняв голову ще повільніше, наче йому не вірилося, що я й досі тут.

— Він почнеться, — сказав він із жахливою чіткою точністю, — тоді, коли звелить король.