Ті, що не мають коріння

Розділ 23

Повсюди кричали люди — вартові, слуги, міністри, лікарі, усі товпилися довкола тіла короля, підходячи до нього якнайближче. Марек поставив трьох вартових стерегти його та щез. Мене відкинуло в бік кімнати, наче плавця під час припливу, а мої очі заплющилися, коли я опустилася під книжковою шафою. Кася проштовхалася до мене.

— Нєшко, що мені робити? — запитала вона мене, допомігши сісти на лавку для ніг.

Я сказала:

— Сходи по Алошу, — мені підсвідомо хотілося побачити людину, яка знатиме, що робити.

Порив був дуже доречним. Один із помічників Балло вижив; він утік і заліз у кам’яний димар великого каміна бібліотеки. Один із вартових помітив сліди від пазурів на каміні та побачив, що попіл від вогню повністю розсипаний по підлозі, і його знайшли — він досі був там, нажаханий. Його витягнули й дали випити, а тоді він підвівся, показав на мене та бовкнув:

— Це була вона! Це вона його знайшла!

Мені макітрилося в голові, було зле, і я досі трусилася від грому. Усі вони почали на мене кричати. Я спробувала розповісти їм про книжку, що вона весь цей час ховалась у бібліотеці, та вони більше хотіли, щоб можна було когось звинуватити, ніж щоб хтось це пояснив. Мені в ніздрі проник запах соснових голок. Двоє вартових узяли мене за руки й, мабуть, негайно потягнули б мене до підземель або й гірше; хтось сказав:

— Вона відьма! Якщо ми дамо їй повернути собі силу…

Алоша їх зупинила — увійшла в кімнату й тричі плеснула в долоні, з кожним плесканням видаючи такий звук, наче то тупав цілий загін бійців. Усі затихли на достатній час, щоб її послухати.

— Посадіть її в оте крісло й перестаньте дуркувати, — сказала вона. — Натомість схопіть Якуба. Він був тут, у самій гущі. Хіба нікому з вас не стало кебети запідозрити, що його теж торкнулося зараження?

Вона мала авторитет; усі вони її знали, особливо вартові, які так завмерли й набули такого вигляду, наче вона була генералом. Вони відпустили мене й натомість упіймали нещасного Якуба, який запротестував; його потягнули до Алоші, тим часом як він і досі белькотав:

— Але ж вона це зробила! Отець Балло сказав, що вона знайшла книжку…

— Замовкни, — сказала Алоша, діставши кинджал. — Тримайте його за зап’ясток, — наказала вона одному з вартових і загадала їм притиснути руку учня до столу долонею вгору. Вона пробурмотіла над нею якесь заклинання та надрізала йому лікоть, а тоді затримала лезо біля порізу, з якого точилася кров. Він корчився та пручався в їхніх руках, стогнучи, а тоді разом із кров’ю почали виходити тонкі чорні цівки диму, що, здіймаючись, затримувалися на блискучому лезі. Вона неквапливо повернула кинджал, намотуючи цівки, як нитку на котушку, поки дим не перестав іти. Алоша підняла кинджал і, поглянувши на нього примруженими очима, промовила:

— Гульвад елолвета, — і тричі на нього дмухнула; клинок із кожним дмуханням ставав чимраз яскравішим, і дим згорів із запахом сірки.

Поки вона закінчила, у кімнаті стало помітно менше людей, а всі, хто лишився, відступили до стін, окрім блідих нещасних вартових, які досі тримали учня.

— Гаразд, перев’яжіть його. Перестань кричати, Якубе, — сказала вона. — Я була там, коли вона її знайшла, ідіоте; книжка була тут, у нашій бібліотеці, роками, переховуючись, наче гниле яблуко. Балло збирався її очистити. Що сталось?

Якуб не знав: його послали по матеріали. Коли він пішов, короля там не було; коли ж він повернувся, несучи сіль і трави, король і його вартові стояли біля помосту з порожніми обличчями, а Балло читав книжку вголос, уже змінюючись: із-під його балахона вилізали пазуристі ноги, а ще дві росли з боків, вириваючись назовні, його обличчя видовжувалось у писок, але слова все одно виходили, хоч і спотворювалися та душилися в нього в горлі…

Доки Якуб говорив, його голос ставав дедалі вищим, аж поки не урвався й не зупинився. У нього дрижали руки.

Алоша підлила йому у склянку ще наливки.

— Вона сильніша, ніж ми думали, — сказала вона. — Ми маємо негайно її спалити.

Я ледве підвелася зі своєї лавки, та Алоша хитнула мені головою.

— Ти надто виснажена. Піди посидь біля каміна та попильнуй мене — не намагайся нічого зробити, якщо не побачиш, що вона мною оволодіває.

Книжка й досі мирно лежала на підлозі між розтрощеними шматками кам’яного стола, освітлена та безневин­на. Алоша взяла в одного з вартових пару латних рукавиць і підняла її. Понесла її до каміна та викликала вогонь:

— Полжит, полжит моллін, полжит тало, — і так далі, у довгому замовлянні, і тьмяний попіл у каміні загув, наче яскраве полум’я її кузні. Вогонь лизав сторінки та жував їх, але книжка лише різко розгорнулась у вогні, а її сторінки затріпотіли, наче прапори на сильному вітрі, з лясканням; зображення страховиськ, освітлені ззаду вогнем, намагалися потрапити в очі.

— Відступіться! — різко наказала Алоша вартовим: кілька з них уже готові були наблизитися на крок із затуманеними та зацікавленими очима. Вона блиснула їм в обличчя світлом вогню, відбивши його лезом кин­джала, і вони закліпали, а тоді відсахнулися, бліді й налякані.

Алоша сторожко спостерігала, доки вони не відступили далі, а тоді повернулася назад і продовжила наспівувати своє вогненне заклинання, знову й знову, розчепіривши руки, щоб утримати вогонь. Але книжка все одно сичала та плювалася на вогнище, наче вологе зелене дерево, відмовляючись загорятися; у кімнату проникнув свіжий запах весняного листя, і я побачила, як у Алоші на шиї напинаються жили, а на обличчі в неї була помітна напруга. Вона не зводила очей із камінної полиці, та вони не припиняли зісковзувати вниз сяючими сторінками. Щоразу вона притискала великий палець до леза кин­джала. Капала кров. Вона знову підіймала погляд.

Її голос ставав хрипким. Кілька жовтогарячих іскор упали на килим і почали тліти. Стомлено сидячи на лавці, я подивилася на них і неквапом почала мугикати стару пісеньку про іскру на каміні, що розповідала свої довгі історії: «Королівна золотая молитву любила; оженив король їх бучно, й казка ся скінчила! Була собі Баба-Яга, хатку мала з масла; там було чудес багацько… іскра вже погасла». Погасла й забрала історію із собою. Я тихенько проспівала її один раз і вимовила: «Кікра, кікра», — а тоді проспівала її знову. Летючі іскри почали падати на сторінки дощем, і кожна, перш ніж згаснути, темніла крихітною плямкою. Вони падали сяючими зливами, а коли вони падали купками, здіймалися тоненькі стовпчики диму.

Алоша сповільнилася та зупинилася. Вогонь нарешті загорявся. Сторінки скручувалися по краях, наче маленькі тваринки, що згорталися калачиком перед смертю, і у вогні відчувався запах живиці, подібний до запаху горілого цукру. Кася ніжно взяла мене за руку, і ми відступили від вогню, тим часом як він повільно з’їдав книгу, наче людина, що вимушено їсть черствий хліб.

— Як цей бестіарій потрапив тобі до рук? — заревів на мене один міністр, якого підтримало півдесятка інших. — Чому король був там?

Зала засідань була повна шляхтичів, які кричали на мене, на Алошу, один на одного, боячись і вимагаючи відповідей, яких не можна було знайти. Половина з них і досі підозрювала мене в тому, що я влаштувала пастку для короля, та говорила про те, що мене слід кинути в підземелля; деякі інші, не маючи жодних доказів, вирішили, що Якуб, який досі дрижав, — росьїнський агент, котрий заманив короля до бібліотеки і обманом змусив отця Балло зачитати книжку. Він почав ридати й заперечувати, а от мені не стало сили від них боронитися. Натомість мої вуста розтягнулись у мимовільне позіхання, від чого вони розлютилися ще більше.

Я не хотіла виказувати неповаги, а просто не змогла цьому завадити. Мені бракувало повітря. Я не могла думати. Руки мені досі щипало від блискавки, а в носі затримався сильний запах диму та спаленого паперу. Ніщо з цього поки не видавалося мені реальним. Король мертвий, отець Балло мертвий. Я бачила їх щонайбільше годину тому, коли вони йшли з військової наради, цілі та здорові. Я надто яскраво згадала ту мить — невеличку стурбовану складку на чолі в отця Балло, сині чоботи короля.

У бібліотеці Алоша зачитала над королевим тілом очищувальне заклинання, а тоді священики віднесли його в собор на заупокійну молитву, нашвидкуруч загорнувши у якусь тканину. Його чоботи стирчали з кінця згортка.

Магнати кричали на мене й далі. Тим гірше було, що мені здавалося, ніби винною була саме я. Я знала, що щось не так. Якби ж то я була моторнішою, якби ж то я спалила книжку сама, коли тільки знайшла її. Я затулила обличчя руками.

Та Марек став поруч зі мною і прикрикнув на шляхту, підкріпивши крик закривавленим списом, який він тримав і досі. Він грюкнув ним по столу для нарад перед ними.

— Вона вбила чудовисько, коли воно могло вбити Солю та ще з десяток чоловік, — сказав він. — Ми не маємо часу на подібне безумство. За три дні ми вирушаємо на Ридву!

— Ми нікуди не вирушаємо без королівського слова! — насмілився гукнути у відповідь один із міністрів. На його щастя, він був з іншого боку столу, і до нього було не дотягнутися рукою, та він усе одно відсахнувся, коли Марек перегнувся через стіл, стиснувши руку в кулак, а лють осяяла його праведним гнівом.

— Він має рацію, — різко сказала Алоша, поклавши руку перед Мареком і змусивши його випростатися та повернутися до неї. — Недоречно зараз розпочинати війну.

Половина магнатів довкола столу лютились один на одного, звинувачуючи Росью, звинувачуючи мене, навіть звинувачуючи сердешного отця Балло. Трон стояв порожній на чільному місці біля столу. Праворуч від нього сидів кронпринц Зиґмунд. Він міцно стиснув руки. Принц пильно дивився на нього, нічого не кажучи, доки тривали крики. Королева сиділа зліва. На ній, над гладеньким сяючим атласом чорної сукні, досі був золотий обруч Раґостока. Я без цікавості помітила, що вона читає листа; біля її ліктя стояв гонець із порожньою сумкою для пошти та виразом невпевненості на обличчі. Гадаю, він увійшов у залу саме тоді.

Королева підвелася.

— Шановне панство, — повернулися голови, щоб подивитися на неї. Вона підняла листа, невеликий аркуш паперу; червону печатку вона вже зламала. — Помічено, що до Ридви наближається росьїнське військо; вранці воно буде там.

Ніхто не озвався жодним словом.

— Ми маємо звільнитися від своєї скорботи та свого гніву, — сказала вона. Я підняла на неї погляд — ідеальний образ королеви, горда, непокірна, з піднятим підборіддям; її голос чітко лунав у кам’яній залі. — Зараз Польні не час показувати слабкість, — вона повернулася до кронпринца; його обличчя було повернуте до неї так само, як і моє, по-дитячому приголомшене й відкрите, а його вуста вільно розімкнулися, випускаючи слова, які не приходили. — Зиґмунде, відправили тільки чотири роти. Якщо ти збереш загони, що вже мобілізуються за межами міста, і негайно виїдеш, то матимеш кількісну перевагу.

— Це я маю!.. — промовив Марек, піднявшись, аби заперечити, та королева Ганна підняла руку, і він зупинився.

— Принц Марек залишиться тут і захистить столицю за допомогою королівської варти, зібравши нових рекрутів, які зараз надходять, — сказала вона та повернулася назад до придворних. — Він керуватиметься рекомендаціями ради, а також, сподіваюся, моїми. Звісно, якщо більше ніхто нічого не запропонує!

Кронпринц підвівся.

— Ми вчинимо так, як пропонує королева, — сказав він. У Марека з досади багровіли щоки, та він гучно видихнув і кисло заявив: — Чудово.

Отак швидко все ніби вирішилося. Міністри негайно почали метушливо розходитись у всіх напрямках, раді відновленню порядку. Не було жодної миті для протесту, жодної миті для того, щоб запропонувати ще якийсь спосіб дій; не було можливості це зупинити.

Я підвелася.

— Ні, — сказала я, — зачекайте, — але ніхто не слухав. Я сягнула по останні залишки своїх чарів, аби зробити свій голос гучнішим, аби змусити їх повернутися назад. — Зачекайте, — спробувала сказати я, і зала довкола мене плавно почорніла.

Я прокинулась у себе в кімнаті та, смикнувшись один раз, сіла прямо; мої руки взялися сиротами, а в горлі пекло. Кася сиділа у мене в ногах, а Верба віддалялася від мене, випростуючись, з ледь помітним виразом несхвалення на обличчі та з пляшечкою зілля в руці. Я не пам’ятала, як туди потрапила, та, спантеличена, визирнула з вікна; сонце за цей час пересунулося.

— Ти впала у залі засідань, — сказала Кася. — Я не могла тебе розворушити.

— Ти занадто виснажилася, — сказала Верба. — Ні, не намагайся піднятися. Тобі краще лишатися саме там, де ти є, і не намагайся користатися чарами щонайменше тиждень. Це чашка, яку потрібно наповнювати заново, а не нескінченний потік.

— Але ж королева! — бовкнула я. — Пуща…

— Не звертай на мене уваги, якщо хочеш, витрать свої останні залишки й помри, мені не буде чого сказати на цю тему, — зневажливо промовила Верба. Я не знала, як Кася переконала її прийти і подбати про мене, та, судячи з холодного погляду, яким вони обмінялися, коли Верба промайнула повз неї та вийшла з дверей, я сумнівалася, що це було дуже ласкаво.

Я потерла очі пальцями й лягла на подушки. Зілля, яке Верба дала мені, вирувало розжареним теплом у мене в животі, наче я з’їла щось із надмірною кількістю гострого перцю.

— Алоша сказала мені приставити до тебе Вербу, — розповіла Кася, досі стурбовано схиляючись наді мною. — Вона сказала, що збирається не дати кронпринцові піти.

Я зібралася із силами та ледве піднялася, схопившись за Касині руки. М’язи в мене на животі боліли та ослабли. Але зараз я не могла вилежуватися в ліжку незалежно від того, чи могла користуватися чарами, чи ні. У повітрі замку лишалась якась важкість, отой жахливий тиск. Пуща чомусь досі була тут. Пуща ще не покінчила з нами.

— Ми маємо її знайти.

Вартові біля покоїв кронпринца були в повній бойовій готовності; почасти вони хотіли не пропустити нас, але я гукнула: «Алоша!», — а коли вона висунула голову та заговорила до них, вони пропустили нас у вир зборів, які саме тривали. Кронпринц іще не повністю вдягся в обладунок, але на ньому були наколінники й коротка кольчуга, і він тримав руку в сина на плечі. Його дружина, принцеса Малґожата, стояла поруч з ним, тримаючи на руках маленьку донечку. У хлопчика був меч — справжній меч із лезом, виготовлений достатньо маленьким, щоб він міг його тримати. Йому ще й семи років не було. Я побилася б об заклад на гроші, що настільки маленька дитина відріже палець до кінця дня — чи собі, чи комусь іншому, — проте він тримав його незгірш за вояка. Він із тривожним обличчям, задертим угору, подавав його батькові, поклавши собі на долоні.

— Проблем зі мною не буде, — сказав він.

— Ти маєш залишитися й наглядати за Маришею, — відповів принц, погладивши хлопчину по голові. Він глянув на принцесу; обличчя в неї було спокійне. Цілувати її він не став, але торкнувся губами руки. — Я повернуся, щойно зможу.

— Я думаю забрати дітей до Ґідни, щойно похорон закінчиться, — сказала принцеса; я розпливчасто пам’ятала, що так називається місто, з якого вона родом, океанський порт, який цей шлюб відкрив для Польні. — Морське повітря буде корисним для їхнього здоров’я, та й мої батьки не бачили Маришу від її хрещення, — з її слів можна було б зробити висновок, ніби ця ідея спала їй на думку хіба мить тому, але, коли вона їх вимовила, вони прозвучали підготованими заздалегідь.

— Я не хочу їхати до Ґідни! — заперечив хлопчик. — Татусю…

— Годі, Сташеку, — відповів принц. — Як ти вважаєш за краще, — сказав він принцесі й повернувся до Алоші. — Благословиш мій меч?

— Радше ні, — похмуро сказала вона. — Чому ви за це беретеся? Після нашої вчорашньої розмови…

— Учора мій батько був живий, — відповів принц Зиґмунд. — Сьогодні він мертвий. Що, на твою думку, має статися, коли магнати проголосують стосовно успадкування, якщо я відпущу Марека, а він знищить це росьїнське військо за нас?

— То пошліть генерала, — запропонувала Алоша, та насправді вона не сперечалася: мені було помітно, що вона казала це, лише шукаючи водночас іншої відповіді, у яку повірить. — Як щодо барона Ґолшкіна…

— Я не можу, — сказав він. — Якщо я не виїду на чолі цього війська, виїде Марек. Гадаєш, є такий генерал, якого я можу призначити, щоб він зараз став на шляху героя Польні? Піснею про нього бринить уся країна.

— Лише дурень посадив би на престол Марека замість вас, — заявила Алоша.

— Люди дурні, — відповів Зиґмунд. — Благословіть мене й нагляньте за дітьми замість мене.

Ми стояли й дивились, як він їде геть. Двоє малих дітей стояли навколішки на лавці для ніг, дивлячись з-за підвіконня, а за ними стояла їхня мати, поклавши руки їм на голівки, золотаву й темну. Він пішов у супроводі невеликого загону вартових, свого почту, а за ним майорів прапор із червоним орлом на білому. Алоша мовчки дивилася поряд зі мною з другого вікна, доки вони не вийшли з двору. Тоді вона повернулася до мене й суворо промовила:

— Якась ціна є завжди.

— Так, — відповіла я, тихо і втомлено. І я не думала, що ми сплатили її до кінця.