Розділ 29



Ми винесли дітей з вежі на вранішнє сонце, що лилося, яскраве та неймовірне, на мовчазні рештки шести тисяч чоловік. Уже гула хмара мух, а воронння злетілося зграями; коли ми вийшли, вони зірвалися із землі та посідали на стіни, щоб зачекати, коли ми заберемось у них з дороги.

Ми пройшли повз барона в льоху; він притулився до стіни каміна, його очі були порожніми й незрячими, а під ним зібралася калюжа крові. Кася знайшла одне сонне зіл­ля у досі цілому флаконі; його тримав у руці зброєносець, який незграбно лежав мертвий поруч із бароном. Вона ще там відкрила його й дала кожному з дітей по ковтку, а вже тоді ми винесли їх назовні. Вони вже побачили більш ніж достатньо.

Тепер Сташек безвільно висів у неї на плечі, а Саркан ніс на руках Маришу, яка скрутилася калачиком. Я ледь-ледь сунула за ними, уже надто спустошена, щоб мені було зле, надто суха для сліз. Моє дихання й досі було важким і віддавало болем у грудях. Соля йшов разом зі мною, час від часу даючи мені руку, щоб допомогти подолати особливо високе нагромадження трупів у броні. Ми не полонили його — він просто пішов за нами на­зовні, плентаючись за нами зі спантеличеним виглядом як людина, котра знає, що вона не снить, але гадає, що має снити. Внизу, у льоху, він віддав Сарканові залишки свого плаща, щоб закутати маленьку принцесу.

Вежа досі ледь-ледь стояла. Підлога великої зали перетворилася на лабіринт із розбитих плит, мертвого коріння та зів’ялих лоз, які тягнулися ними, обпалені, як і королевине тіло внизу. Кілька колон обвалилося повністю. У стелі була діра, що вела до бібліотеки вгорі, і в неї частково провалився стілець. Коли ми виходили, перелізаючи через блоки та щебінь, Саркан підняв на нього очі.

Нам довелося пройти уздовж стін, які ми звели, намагаючись не пропустити Марека. Доки ми проходили крізь арки, мені сумовито шепотіли голоси старого каменю. Ми не бачили жодної живої істоти, доки не вийшли у покинутий табір. Там принаймні було кілька солдатів, які порпалися в запасах; двоє з них дременули з намету, тікаючи від нас і несучи із собою срібні чаші. Я залюбки б віддала десяток срібних чаш, аби просто почути інший смертний голос, аби мати змогу вірити, що померли не всі. Проте всі вони втекли чи сховалися від нас за наметами чи купами запасів, визираючи назовні. Ми стояли на тихому полі, а за мить я сказала, згадавши:

— Гармаші.

Вони й досі були там, кам’яний загін, відсунутий геть з дороги; їхні порожні сірі очі були спрямовані на вежу. Більшість із них постраждала не надто сильно. Ми мовчки стояли довкола них. Ні в кого з нас не вистачало сили, щоб зламати заклинання. Нарешті я потягнулася до Саркана. Він переніс Маришу на іншу руку та дозволив мені взяти себе за вільну руку.

Ми зуміли набрати достатньо чарів, щоб зламати заклинання. Звільняючись від каменю, вояки корчилися, смикалися й дрижали від раптового повернення часу та дихання. Дехто з них утратив пальці або здобув нові зазубрені шрами там, де надщербили їхні тіла, проте це були люди навчені, які керували гарматами, що ревіли не менш жахливо за будь-яке заклинання. Вони відступилися від нас із великими очима, але потім глянули на Солю — принаймні його вони впізнали.

— Які накази, пане? — невпевнено спитав його один із них.

Він на мить невиразно витріщився у відповідь, а тоді глянув на нас так само невпевнено.

До Ольшанки ми пішли разом; дорога й досі була запорошена, бо вчора її добряче використали. Учора. Я постаралася не думати про той день: учора цією дорогою пройшло шість тисяч вояків; сьогодні всі вони зникли. Вони лежали мертві у шанцях, вони лежали мертві у залі, в льохах, на довгих закручених сходах, які йшли донизу. Поки ми йшли, я бачила їхні обличчя у поросі. У Ольшанці хтось уздрів, що ми йдемо, і Борис виїхав возом, аби повезти нас до кінця шляху. Ми хиталися на задку разом із колесами, наче мішки пшениці. Рипіння було кожною піснею про війну та герць, яку я коли-небудь чула; коні стукали копитами в такт, вибиваючи ритм замість барабанів. Усі ці історії, напевно, закінчувались однаково: хтось стомлений ішов додому з повного смерті поля, та ніхто ніколи про це не співав.

Борисова дружина Наталя поклала мене спати у Мартиній старій кімнаті, маленькій залитій сонцем спальні з потіпаною ганчір’яною лялькою на полиці й маленькою ковдрочкою, з якої виросла господиня. Вона тепер пішла до власного дому, але кімната досі була облаштована під неї, була теплим привітним місцем, готовим прийняти мене, а рука Наталі в мене на чолі належала моїй матері, яка говорила мені: спи, спи, страховиська не прийдуть. Я заплющила очі та вдала, ніби їй повірила.

Я прокинулася знову лише ввечері, теплого літнього вечора; вже синіли м’які сутінки. У домі все гучнішала знайома затишна метушня: хтось готував вечерю, інші приходили після робочого дня. Я сіла біля вікна, не рухаючись, і просиділа так іще довго. Ця родина була куди заможнішою за мою: в її будинку був горішній поверх, повністю відведений під спальні. Мариша бігала у великому садку разом із собакою та чотирма іншими дітьми, переважно старшими за неї; вона була у свіжій бавовняній сукні, уже поплямленій травою, а її волосся вибивалося з охайних кісок. Сташек же сидів біля дверей і спостерігав за ними, хоча серед інших був і хлопчина його віку. Навіть у простому одязі він був геть не схожий на звичайну дитину: плечі в нього були дуже прямі, а обличчя поважне, як у церкві.

— Ми маємо повернути їх до Кралії, — промовив Соля. Діставши можливість відпочити якийсь час, він частково відновив свою обурливу самовпевненість і сів разом із нами так, наче був з нами від самого початку.

Було темно; дітей уже вклали спати. Ми сиділи в садку зі склянками холодної слив’янки, а я почувалася так, ніби вдаю із себе дорослу. Надто вже це було схоже на те, як мої батьки садовили гостей у крісла та на затінену лаву-гойдалку на самісінькому краєчку лісу, розмовляючи про врожаї та сім’ї, а тим часом ми, діти, усі як один радісно бісилися, знаходячи ягоди чи каштани або просто граючи у квача.

Я згадала, як мій найстарший брат одружився з Малґосею і раптом вони обоє перестали ганяти разом із нами й почали сидіти з батьками; то була якась дуже врочиста алхімія, та, що, як я відчувала, не повинна була б мати змоги просто заскочити мене зненацька. Навіть сидіння тут узагалі не здавалося реальним, не кажучи вже про обговорення престолів і вбивств, цілком серйозне, ніби вони самі були чимось реальним, а не просто деталями з пісень.

Слухаючи, як усі вони сваряться, я почувалася ще дивніше.

— Потрібно негайно коронувати принца Сташека та встановити регентство, — продовжував Соля. — Принаймні архікнязь Ґідни та архікнязь Варші…

— Ці діти поїдуть лише до дідуся з бабусею, — сказала Кася, — навіть якщо мені доведеться посадити їх собі на спину та понести їх аж туди самотужки.

— Люба моя дівчинко, ти не розумієш… — почав Соля.

— Я вам не люба дівчинка, — відказала Кася з такою ущипливістю в тоні, що він замовк. — Якщо Сташек тепер король, то гаразд: король попросив мене відвезти його з Маришею до рідних їхньої матері. Туди вони й прямуватимуть.

— Столиця в будь-якому разі заблизько, — Саркан нетерпляче, зневажливо махнув рукою. — Я справді розумію, що архікнязь Варші не захоче, щоб король був у руках Ґідни, — жовчно додав він, коли Соля вдихнув, щоб заперечити, — а мені байдуже. У Кралії було небезпечно до цього, не буде там безпечніше й тепер.

— Але ж безпечно не буде ніде, — сказала я, ошелешена, втрутившись у їхню розмову. — Якщо й буде, то недовго, — мені здавалося, що всі вони сперечаються про те, зводити будинок на цьому чи на тому боці річки, та не звертають уваги на відмітку весняної повені на дереві неподалік, вищу за будь-які з можливих дверей.

За мить Саркан промовив:

— Ґідна на березі океану. Північні замки будуть там у вигідному положенні для організації ґрунтовної оборони…

— Пуща все одно прийде! — відповіла я. Я це знала. Я поглянула в обличчя королеві Пущі, відчула, як б’ється об мою шкіру той невблаганний гнів. Усі ці роки Саркан стримував Пущу, наче приплив за кам’яною греблею; він відвертав її силу в тисячу потоків і колодязів сили, розсіяних по всій долині. Та ця гребля не могла триматися вічно. Сьогодні, наступного тижня, наступного року Пуща прорветься. Вона поверне собі ці всі колодязі, ці потоки, з ревом полізе на гірський схил. А наснажена всією тією новоздобутою силою, вона подолає гірські переходи.

Сили, яка б їх зустріла, не буде. Армія Польні була розбита, армія Росьї обезкровлена — Пуща ж могла дозволити собі програти одну битву, дві чи десяток; вона здобуде собі плацдарми та розсіє своє насіння, а навіть якби її відкинули назад за той чи інший гірський перехід, це зрештою не матиме значення. Вона йтиме та йтиме. Королева йтиме та йтиме. Ми, можливо, і втримаємо Пущу достатньо довго для того, щоб Сташек і Мариша виросли, зістаріли, навіть померли, але як щодо онуків Бориса й Наталі, що бігають із ними в садку? Чи їхніх дітей, які зростатимуть у тіні, що ставатиме чимраз довшою?

— Ми не можемо стримувати Пущу далі, коли в нас за спинами горить Польня, — заявив Саркан. — Росьяни перейдуть Ридву заради помсти, щойно дізнаються, що Марек мертвий…

— Ми взагалі не можемо стримувати Пущі! — сказала я. — Саме це спробували зробити вони — саме цим займався ти. Ми маємо зупинити її назавжди. Ми маємо зупинити королеву.

Він зло глянув на мене.

— Так, яка чудова ідея. Якщо вже її не зміг убити Алошин клинок, то не зможе ніщо. Що ти пропонуєш робити?

Я подивилася на нього у відповідь і побачила, як у його очах відображається страх, який зав’язувався вузлом у мене в животі. Його обличчя застигло. Він перестав дивитися сердито. Відкинувся назад у кріслі, не відводячи від мене погляду. Соля спантеличено позирав на нас обох, а Кася спостерігала за мною з тривогою на обличчі. Та робити було більше нічого.

— Не знаю, — відповіла я Сарканові; голос у мене тремтів. — Але щось зроблю. Підеш у Пущу зі мною?

Нещасна Кася нерішуче стояла разом зі мною на перехресті біля Ольшанки. Небо й досі було забарвлене у блідий рожево-сірий колір досвітку.

— Нєшко, якщо ти думаєш, що я можу тобі допомогти… — тихо сказала вона, проте я хитнула головою. Я поцілувала її; вона обережно охопила мене руками та потихеньку зміцнила обійми, доки не обняла мене по-­справжньому. Я заплющила очі й пригорнула її до себе, і на мить ми знову стали дітьми, знову стали дівчатками, у далекій тіні, та все одно щасливі. Потім дорогою пройшло сонце й торкнулося нас. Ми відпустили одна одну та відступилися: вона була золотою і строгою, практично надто красивою для живої людини, а в моїх руках були чари. Я на мить охопила долонями її обличчя; ми схилились одна до одної чолами, а потім вона відвернулася.

Сташек і Мариша сиділи на возі, тривожно виглядаючи Касю, а поруч із ними був Соля; один із вояків був за візника. До містечка забрело ще кілька людей, ті, хто втік від бою та вежі, перш ніж усе скінчилося, строката компанія вояків із Жовтих Боліт і Марекових бійців. Усі вони вирушали в ролі почту. Вони вже не були ворогами — власне, і не були ворогами по-справжньому. Навіть Марекові люди гадали, що рятують королівських дітей. Просто королева Пущі розставила їх на протилежні боки шахівниці, щоб самій мати можливість сісти збоку та подивитись, як вони знищують одне одного.

Віз був навантажений запасами з усього містечка, речами, які б надійшли до Саркана як данина того ж року. Він дав Борисові золота за коней і віз.

— Тобі заплатять ще й за їхній проїзд, — мовив він, вручаючи йому гаманець. — І візьми з собою родину: тобі вистачило б грошей, щоб розпочати все заново.

Борис поглянув на Наталю. Вона злегка хитнула головою. Він повернувся назад і сказав:

— Ми залишимося.

Відвернувшись, Саркан забурмотів, не терплячи того, що видавалось йому безумством. Але я зустрілася поглядом із Борисом. У мене під ногами стишено мугикала свою співанку долина, домівка. Я навмисне вийшла надвір босоніж, щоб можна було вплести пальці ніг у м’яку траву й багнюку і всотати ту силу в себе. Я знала, чому він не їхав, чому не поїхали б мої мати й батько, якби я прибула до Дверніка й попросила їх поїхати.

— Дякую, — сказала я йому.

Віз зі скреготом поїхав геть. Вояки посунули за ним. Із зад­ка на мене дивилася Кася, яка обіймала дітей, доки курява від ходу не здійнялася за ними непрозорою хмарою, а я не втратила можливості бачити їхні обличчя. Я повернулася назад до Саркана; він оглянув мене із суворим, похмурим обличчям.

— Ну? — сказав він.

Ми пройшли дорогою від великого будинку Бориса до дерев’яного свисту й гепання водяного колеса млина, яке розмірено крутила ріка. У нас під ногами дорога поступово перетворилася на розсип камінців, а потім ковзнула під прозору, тільки з баранцями, воду. На березі було прив’язано кілька човнів. Ми відв’язали найменший і випхали його в річку (я для цього підібрала спідниці, а він закинув свої чоботи у човен); усередину ми залізли не надто граційно, та ми зуміли це зробити, не намочивши себе, і він узявся за весла.

Він сів спиною до Пущі й сказав:

— Задавай мені ритм.

Доки він веслував, я стишеним голосом співала пісеньку Яги для пришвидшення, а береги, розпливаючись, проходили повз нас.

Веретено текло чисто й прямо під пекучим вранішнім сонцем. Воно виблискувало на воді. Ми хутко ковзали річкою, долаючи по півмилі з кожним змахом весел. Я миг­цем побачила жінок, які прали на березі біля Понєца, сидячи в оточенні стосів білих полотен і дивлячись, як ми несемося повз них, наче колібрі, а минувши Вьосну, ми на мить опинилися під черешнями; на них лише з’являлися невеличкі ягоди, а на воді досі плавали опалі пелюст­ки. Дверніка я не побачила, хоча здогадалася, коли ми його минули. Я впізнала вигин річкового берега за півмилі на схід від села, озирнулась і побачила яскравого півника з жовтої міді на шпилі церкви. Вітер був попутний.

Я і далі тихо співала, доки попереду не стало видно темну стіну дерев. Саркан поклав весла у човен. Він повернувся й подивився на землю перед деревами, а лице в нього при цьому було похмурим. За мить я усвідомила, що смуги випаленої землі вже не було видно — лише густу зелену траву.

— Ми випалили її назад на милю вздовж усього кордону, — сказав він. Він подивився на південь у бік гір, ніби в намаганні визначити відстань, яку вже пройшла Пуща. Я не думала, що це тепер має значення. Будь-яка відстань була надмірною, та заразом меншою за ту, яка буде. Ми або знайдемо спосіб її зупинити, або не знайдемо.

Течія Веретена несла нас, безвільних, за собою. Попереду стрункі темні дерева витягали довгі руки та оздоблені мереживом пальці уздовж річки, і на кожному березі здіймалася стіна. Він ізнову повернувся до мене, і ми взялися за руки. Він проспівав заклинання відвертання уваги, невидимості, а я підхопила його та промугикала його нашому човну, наказавши йому бути порожнім випадковим човником на воді з потріпаним і обірваним канатом, який злегка б’ється об каміння. Ми постаралися бути не вартими уваги, не вартими турботи. Сонце вже підбилося високо, і річкою між тінями дерев пробігла смужка світла. Я поклала одне з весел за нами замість стерна й заходилася втримувати нас на сяйливій дорозі.

Береги стали більш зарослими й дикими, ожина була повною червоних ягід і колючок, схожих на зуби дракона, блідо-білих і смертельно гострих. Дерева росли грубими, потворними й величезними. Вони схилялися над річкою; вони викидали в повітря тонкі батоги гілок, видряпуючи побільше неба. Їхній вигляд викликав асоціації зі звуком гарчання. Наша безпечна стежка ставала чим­раз меншою та вужчою, а вода під нами стихла, неначе й сама переховувалася. Ми зіщулилися посеред човна. Нас виказав метелик, невеличкий чорно-жовтий тріпотливий клаптик, який загубився, літаючи над Пущею. Ви­снажившись, він опустився спочивати на ніс нашого човна, а з дерев стрілою вилетів схожий на чорний ніж птах і схопив його. Він усівся на носі та проковтнув, швидко клацнувши три рази, роздушені крильця метелика, що стирчали в нього з дзьоба, а тоді витріщився на нас схожими на маленькі чорні намистинки очима. Саркан спробував його вхопити, але він хутко відлетів у дерева, а річкою за нашими спинами прокотився холодний вітер. З берегів долинув стогін. Одне зі старих масивних дерев сильно нахилилося вниз, так, що його коріння вийшло із землі, та з гучним звуком упало в воду просто за нашим човном. Річка під нами надулася. Моє весло підхопила вода. Ми схопилися за борти, не відпускаючи, коли закружляли на поверхні й кинулися вперед кормою. Човен нахилився, і в нього через борти полилася вода, що здалася моїм босим ногам крижаною. Ми кружляли й далі; під час повороту я побачила ходака, що з цокотінням видирався на впале дерево з берега. Він повернув свою голову-палицю, щоб нас побачити. Саркан крикнув: «Рендкан селхоз!» — і наш човен пішов рівно.

Я показала рукою на ходака, та знала, що вже запізно.

Полжит, — сказала я, і раптом на його худій спині розцвів помаранчево-яскравий вогонь. Але він повернувся та втік у ліси на чотирьох, а за ним тягнулися дим і жовтогаряче сяйво. Нас побачили. Уся сила погляду Пущі завалилася на нас ударом молота. Я впала назад на дно човна, підбита; холодна вода вражала, проникаючи крізь мій одяг. Дерева тягнулися до нас, витягуючи колючі гілки над водою, а листя падало довкола нас і збиралося за нашим човном. Ми здолали поворот, а попереду виявилося півдесятка ходаків із темно-зеленим богомолом на чолі; усі вони вибрели в річку живою греблею.

Вода пришвидшилася, неначе Веретену хотілося би пронести нас повз них, але їх було забагато, а далі в річку ще й заходили нові. Саркан підвівся у човні та зробив вдих для заклинання, готовий уразити їх вогнем, блискавкою. Я підтягнулася, взяла його за руку та потягнула його за собою повз корму човна, у воду, рукою відчуваючи, як він вражено борсається від обурення. Ми глибоко занурились у течію та виринули знову, як листочок, що тримається за гілочку та кружляє разом з усіма іншими, блідо-зелений і брунатний. Це було та водночас не було ілюзією; я тримала це всім серцем, бажаючи лише бути листочком, маленьким звіяним листочком. Ріка підхопила нас у вузь­кій швидкій течії і завзято понесла далі, наче тільки й робила, що чекала такого шансу.

Ходаки підхопили наш човен, а богомол розірвав його своїми кігтистими передніми лапами, потрощивши на друзки та всунувши всередину голову, неначе у спробі знайти нас. Він знову прибрав свої блискучі фасеткові очі й озирнувся, а тоді озирнувся ще. Але на той час ми вже пронеслися повз їхні ноги; річка ненадовго всмоктала нас і пропустила крізь бурхливий вир у каламутну зелену тишу, вивівши з-під погляду Пущі, та виплюнула нас знову далі у квадратний шматочок сонячного світла. Разом з нами кинувся ще десяток листочків. Далі вгору за течією каламутили воду, збиваючи її кінцівками, ходаки та богомол. Ми мовчки відпливли за течією на поверхні; вода тягнула нас за собою.

Ми довго були в темряві листочком і гілочкою. Ріка довкола нас зменшилась, а дерева виросли так жахливо й високо, що їхні гілки вгорі переплітались у таку густу крону, що через неї проникало не сонячне світло, а лише розсіяне тьмяне сяйво. Підлісок зів’яв, позбавлений сонця. На берегах разом із затопленим сірим очеретом і заплутаними гніздами блідого оголеного коріння у чорному багні, випиваючи річку, купками росла папороть з тоненькими листочками та гриби з червоними шапками. Серед темних стовбурів місця було більше. Ходаки й богомоли йшли на береги нас шукати, та й інші створіння теж; одним із них був величезний, завбільшки з поні, кабан із заважкими кудлатими плечима та очима, схожими на червоні вуглинки; він рився носом, а над верхньою щелепою у нього стирчали гострі гачкуваті ікла. Він підійшов до нас ближче за всіх інших, обнюхуючи берег, продираючись крізь багно та купи перегною із мертвого листя зовсім недалеко від того місця, де ми дуже обережно пливли далі. «Ми — листочок і гілочка, — подумки наспівувала я, — листочок і гілочка, та й усе»; а доки ми кружляли, я побачила, як кабан хитнув головою та невдоволено рохнув, повертаючись до дерев.

То був останній звір, якого ми побачили. Жахлива пульсуюча лють Пущі пом’якшилася, коли ми зникли з її поля зору. Вона шукала нас, але вже не знала, де шукати. Тепер, коли нас несло вперед, тиск слабшав іще більше. Усі голоси та звуки птахів і комах затихали. Тільки Веретено гучніше дзюркотіло саме собі; воно знову трохи розширилося, пришвидшивши свій біг мілким дном, повним відполірованого каміння. Раптом Саркан ворухнувся, видихнув із легень, як людина, та підняв мене в повітря, хоч я й брикалася. Менш ніж за сотню футів річка гуркотіла над краєм скелі, а ми не були листочками насправді, хоч я й намагалася це забути.

Річка чемно спробувала тягнути нас і далі. Каміння було слизьке, наче мокрий лід. Воно обдирало мені гомілки, лікті й коліна, а ще ми тричі впали. Ми витягли себе на берег за якихось кілька футів від краю водоспаду; з нас стікала вода, били дрижаки. Дерева довкола нас були мовчазні й темні; вони за нами не спостерігали. Вони були такі високі, що внизу, на землі, здавалися лише довгими гладенькими вежами, а серця в них виросли давним-давно; для них ми були не більш ніж білками, що вешталися довкола їхнього коріння. З підніжжя водоспаду здійнялася хмара туману, що сховала краї скелі та все, що було нижче. Саркан подивився на мене: «І що ж тепер?»

Я обережно, навпомацки, увійшла в туман. Земля в мене під ногами волого й розкішно дихала, а річковий туман облипав мою шкіру. Саркан не знімав руки з мого плеча. Я знаходила опори для ніг і рук, і ми пробиралися вниз посіченою стрімкою кручею, доки я раптом не послизнулась однією ногою, а тоді різко сіла. Він упав разом зі мною, і ми, ковзаючи, разом сповзли до підніжжя пагорба, так, що нам лише вдавалося й далі сидіти на сідницях замість летіти шкереберть, доки схил не викинув нас на початок стовбура дерева, що небезпечно схилялося над бурхливим котлованом водоспаду; його коріння трималося за величезну брилу, щоб не обвалитися всередину.

Ми лежали там на спинах, дивлячись угору; дух із нас вибило. Сіра брила супилася на нас згори вниз, наче звичайний носатий стариган із пишними бровами замість коріння. Навіть побита й подряпана, я відчула величезне неусвідомлене полегшення — ніби на якусь мить зупинилася відпочити на острівці безпеки. Гнів Пущі сюди не сягав. Туман котився з води товстими поривами та плив туди-сюди, крізь нього я, відчайдушно рада відпочинку, дивилась, як листя, блідо-жовте на срібних гілках, злегка скаче вгору та вниз, а тоді Саркан пробурмотів наполовину лайливе слово та знову підвівся, схопивши мене за руку. Потягнув мене вгору, по кісточки у воді, тим часом як я майже протестувала. Він зупинився там, просто за гілками, а я озирнулася крізь туман. Ми лежали під давнім вузлуватим серцедеревом, яке росло на березі.

Ми втекли від нього вузькою стежкою ріки. Тут Веретено було заледве більшим за струмок, його ширини якраз вистачало, щоб ми бігли разом, розбризкуючи воду, а дно в нього було із сірого та бурштинового піску. Туман порідшав, здувало останні залишки млистої завіси, а останній порив розвіяв її остаточно. Ми зупинилися, за­вмерши. Ми були на широкій галявині, що рясно поросла серцедеревами, і їх безліч стояло довкола нас.

Загрузка...