Розділ 6



Я допомогла Драконові продибати коридором коротеньку відстань до моєї невеличкої спальні; з її вікна досі звисала мотузка з шовкових суконь. Надії на те, щоб допровадити його до власної кімнати, не було; коли я опускала його на ліжко, він нагадував баласт. Він і досі тримався за руку, якось стримуючи заразу, але сяйво довкола його руки неухильно тьмяніло. Я опустила його на подушки та на якусь мить тривожно нависла над ним, чекаючи, коли він щось скаже, розкаже мені, що робити, але він не говорив; його очі нічого не бачили, зосередившись на стелі. Маленька подряпина набухла, як найстрашніший павучий укус. Він дихав швидко, тяжко та часто, а його передпліччя нижче того місця, де він за нього вхопився, повністю набуло того страшного хворобливого зеленого кольору — плямами того ж кольору була вкрита шкіра Єжи. Нігті на кінці його руки чорнішали.

Я побігла вниз до бібліотеки, ковзаючи сходами достатньо незграбно, щоб до крові подряпати собі гомілку. Я цього навіть не відчула. Книжки, як завжди, стояли охайними елегантними рядами, спокійні та не зворушені моєю бідою. Деякі з них уже стали мені знайомими, я б назвала їх старими ворогами: вони були повні чарів і замовлянь, які незмінно спотворювалися в моїх вустах; навіть їхні сторінки неприємно поколювали, коли я торкалася пергаменту. Я все одно видерлася сходами та стягнула їх із полиць, розгорнула одну за одною, заходилася гортати списки, та все марно: дистиляція есенції мирту, можливо, була б дуже корисною в усіляких діяннях, але зараз вона не піде мені на користь, і брала лють від того, що доводилося витрачати бодай одну мить, дивлячись на шість рецептів утворення потрібної печатки на пляшечці з зіллям.

Але марність цього зусилля сповільнила мене достатньо, щоб я змогла подумати трохи краще. Я усвідомила, що не можу сподіватися знайти відповідь на таке жахливе запитання у книжках заклинань, за якими він намагався мене вчити: як він не раз казав мені, вони були повні примов і дрібниць, такого, що будь-який дурнуватий чаклун мав би бути здатен опанувати майже одразу. Я із сумнівом поглянула на нижні полиці, де він зберігав томи, які читав сам і які категорично заборонив мені чіпати. Деякі мали палітурки з нової цілої шкіри з золотим тисненням; деякі були старими та мало не розпадалися, деякі — заввишки з мою руку, інші — досить малі, щоб вміститися на моїй долоні. Я провела по них руками та, підкорившись пориву, витягнула одну невеличку книжечку, яка наїжачилася вставленими аркушами паперу; вона мала гладеньку від зносу обкладинку та простий штампований шрифт.

Це був журнал, записаний дуже дрібним неохайним почерком, попервах майже нерозбірливим, із купою скорочень. На аркушах (один або кілька були вставлені чи не на кожному розвороті) були нотатки, записані Драконовою рукою; там він виписав різні способи вимовляти кожне заклинання, пояснюючи, що робить; це принаймні здавалося обнадійливішим, неначе його голос міг заговорити до мене з паперу.

Був із десяток заклинань для зцілення та для очищення ран — від хвороби і гангрени, а не від чаклунської зарази, та бодай спробувати було варто. Я прочитала одне заклинання, для якого рекомендувалося розрізати отруєну рану, напхати її розмарином і лимонною шкіркою, а тоді зробити те, що автор називав «покласти на неї дихання». Дракон написав на цю тему чотири сторінки дрібним почерком і накидав рядки, у яких занотував майже п’ять десятків варіантів: стільки-то розмарину, сухого чи свіжого; стільки-то лимона, із м’якоттю чи без; сталевий ніж, залізний, таке замовляння та сяке.

Він не писав про те, яка зі спроб спрацювала краще, а яка — гірше, та якщо вже він доклав стільки зусиль, із цього мала бути якась користь. Тепер мені було потрібно лише одне — допомогти йому достатньо, щоб він зміг промовити до мене бодай кілька слів, дати мені якусь підказку. Я злетіла вниз до кухонь і знайшла великий вузлик підвішеного розмарину та лимон. Узяла чистий ніж для фруктів, трохи чистого полотна та гарячої води у горщику.

Тоді я завагалася: мені впав у око великий різницький ніж, який лежав на колодці для рубання. Якби я не змогла зробити більше нічого, якби я не змогла дати йому силу говорити… не знаю, чи змогла б я це зробити, чи змогла б я відрізати йому руку. Та я бачила Єжи на ліжку, клекотючого та страхітливого, геть не схожого на того тихого, сумного чолов’ягу, який завжди кивав мені на вуличці; я бачила спустошене обличчя Кристини. Я ковтнула та підняла різницький ніж.

Я нагострила обидва ножі, рішуче викинувши все з голови, а тоді понесла свої речі нагору. Вікно та двері були відчинені, але в моїй кімнатці все одно вже почав збиратися жахливий сморід зарази. Від нього мене вивертало рівною мірою з жаху та фізично. Не думаю, що я могла б стерпіти, побачивши зараженого Дракона, у якого згнили б усі різкі грані, а гострий язик був спроможний лише на виття та буркотіння. Його дихання ставало дедалі важчим, а очі наполовину заплющились. Обличчя в нього було страшенно блідим. Я підклала полотна йому під руку та прив’язала його мотузкою. Зчистила широкими смугами шкірку лимона, зірвала листки розмарину зі стеблин, потовкла це все і вкинула в гарячу воду, щоб сильний солодкий запах піднявся та прогнав сморід. Тоді я закусила губу та, набравшись сміливості, різонула по розпухлій рані ножем для фруктів. Із неї потік зелений гній, схожий на смолу. Я лила на рану гарячу воду чашку за чашкою, аж доки не очистила її. Хапала змочені трави й лимон пригорщами та щільно укладала їх.

У Драконових нотатках не йшлося нічого про те, що означає «покласти дихання на рану», тож я нахилилася та стала видихати на неї замовляння, пробуючи одне, а тоді — інше; при цьому мій голос зривався. Усі вони здавалися недоречними у моїх вустах, незграбними та кострубатими, і нічого не відбувалося. У розпачі я знову поглянула на нерівні оригінальні записи; там був рядок, у якому йшлося: «Наспівування «кай» і «тігас» за власним смаком матиме особливу силу». Усі Драконові замовляння містили варіанти цих складів, але долучаючись до інших, вони утворювали довгі складні фрази, що заплутувались у мене на язиці. Натомість я схилилася та заспівала: «Тігас, тігас, кай тігас, кай тігас», — знову й знову, і зрозуміла, що переходжу на мелодію пісеньки про сто років життя, яку співають на день народження.

Звучить дурнувато, але її ритм був простим і знайомим, він тішив. Мені більше не доводилося думати про слова: вони наповнювали мені вуста й виливалися, наче вода з чашки. Я перестала згадувати безумний сміх Єжи та зелену злу хмару, що заглушила світло всередині нього. Був лише легкий рух пісні, спогад про обличчя, що зібралися довкола столу та сміялись. А тоді нарешті полилися чари, але не так, як тоді, коли їх з мене поспіхом тягнули Драконові уроки заклинань. Натомість мені здавалося, ніби звук наспіву перетворився на струмок, який має нести із собою чари, а я стояла край води з глеком, який все не порожнів, і вливала тоненьку срібну цівку у стрімку течію.

Під моїми руками дужчав солодкий аромат розмарину та лимона, який пересилював сморід зарази. З рани стало литися дедалі більше гною — настільки, що я б захвилювалась, якби Драконова рука не виглядала дедалі краще: жахливий зеленкуватий відтінок зникав, а потемнілі й набряклі жили зменшувалися.

Я починала задихатись, але, окрім того, я також чомусь відчувала, що закінчила, що моя робота завершена. Я довела свій наспів до простого кінця, піднявшись і опустившись на одну ноту; врешті-решті я, власне, усе одно лише мугикала. Тепер блискуче світло там, де він тримав руку, біля ліктя, сильнішало, яскравішало, і раптом від його хватки розповсюдилися тоненькі промінчики світла, що побігли його жилами та пройшли ними, наче гілки. Гнилизна зникала: плоть виглядала здоровою, а шкіра відновилася — до його звичної нездорової блідості від відсутності сонця, що все ж таки була йому притаманною.

Я спостерігала за цим, стримуючи дихання, майже не наважуючись сподіватись, а тоді він здригнувся всім тілом. Він вдихнув один раз довше та глибше, кліпнув на стелю очима, які знову дивились осмислено, а його пальці один за одним звільнили лікоть від своєї залізної хватки. Я готова була заридати з полегшення; з недовірою та надією я поглянула на його обличчя, мої вуста розтягувалися при цьому в усмішці, а він, як я побачила, витріщився на мене з виразом здивованого обурення.

Він важко піднявся з подушок. Зняв із рани розмариново-лимонний компрес і стиснув його у жмені з недовірливим поглядом, а тоді перегнувся і схопив крихітний журнал із укривала в себе на ногах; я поклала його туди, щоб можна було дивитися на нього під час роботи. Він витріщився на заклинання, повернув книжку так, щоб побачити корінець, ніби геть не вірив своїм очам, а тоді швидко звернувся до мене:

— Гей, ти, неможливе, нещасне, абсурдне протиріччя, що ти взагалі зараз утнула?

Я аж присіла від обурення: таке, коли я щойно врятувала не лише його життя, а й усе, чим він міг бути, і все королівство на додачу від того, що Пуща могла б з нього зробити.

— А що мені залишалось? — поцікавилась я. — Та й як мені було знати, як це робиться? До того ж це спрацювало, хіба ні?

Чомусь йому від цього лише мало не відібрало зв’язне мовлення з люті, а тоді він піднявся з мого ліжка, кинув книжку на інший бік кімнати, так, що всі нотатки розлетілися навсібіч, і кинувся в коридор, не сказавши більше жодного слова.

— Міг би мені й подякувати! — гукнула я йому вслід, а його кроки затихли, перш ніж я згадала, що він, узагалі-то, дістав поранення, рятуючи мені життя, — що він, звісно, доклав дуже багато зусиль, щоб узагалі прийти мені на допомогу.

Від цієї думки я, звісно, лише наприндилася ще більше. Так само на мене подіяла нелегка робота, що полягала у прибиранні моєї нещасної маленької кімнатки та зміні постільної білизни; плями не сходили, і все пахло огидно, хоча й без жахливої неправильності. Нарешті я вирішила, що для цього все ж таки скористаюся чарами. Я почала користуватись одним із заклинань, яких мене навчив Дракон, але потім замість цього пішла по журнал і дістала його з кутка. Я була вдячна цій маленькій книжечці та чаклунові чи відьмі з минулого, що написав її, хай навіть Дракон і не був вдячним мені, і я була рада знайти майже на самому початку заклинання для того, щоб освіжити кімнату: «Тішта», якщо співати то вище, то нижче, спрацює, показавши шлях». Я наспівала це майже про себе, вивертаючи всі мокрі заплямовані наволочки. Повітря довкола мене стало холодним і морозним, але без неприємного пощипування; поки я закінчила, постільна білизна стала чистою та яскравою, наче її щойно випрали, а мої наволочки пахнули так, наче тільки-но побували в літньому стіжку сіна. Я знову застелила своє ліжко, а тоді дуже важко сіла на нього, майже здивувавшись, коли мене покинули останні залишки відчаю, а разом з ними — і вся сила. Я впала на ліжко й ледве спромоглася натягнути на себе укривало, перш ніж заснути.

Прокинулась я повільно, спокійно, тихо; у вікно наді мною проникало сонячне світло, і я лише поступово усвідомила, що в моїй кімнаті Дракон.

Він сидів біля вікна у маленькому робочому кріслі та зло на мене дивився. Я сіла, потерла собі очі й подивилась у відповідь так само зло. Він показав малесеньку книжечку, яку тримав у руці.

— Чому ти обрала це? — запитав він.

— Там була купа нотаток! — сказала я. — Я подумала, що вона має бути важливою.

— Вона не важлива, — відповів він, хоча я йому не повірила, попри те, яким розлюченим через це він видавався. — Вона ні до чого не придатна — вона була непридатною всі п’ятсот років від моменту її написання, і за століття вивчення вона так і лишилася ні до чого не придатною.

— Ну, вона не була ні до чого не придатною сьогодні, — промовила я, склавши руки на грудях.

— Звідки ти знала, скільки розмарину використати? — запитав він. — Скільки лимона?

— Ви записували всілякі цифри в тих таблицях! — сказала я. — Я подумала, що це не бозна-як важливо.

— У таблицях ідеться про невдачі, недолуга ти дурепо! — закричав він. — Жодні з них не мали бодай якогось ефекту — у жодному співвідношенні, у жодній суміші, з будь-яким замовлянням. Що ти зробила?

Я витріщилася на нього.

— Я використала достатньо, щоб забезпечити гарний запах, і змочила їх, аби посилити його. А ще скористалася наспівом на сторінці.

— Там немає жодного замовляння! — сказав він. — Два звичайнісіньких склади, без жодної сили…

— Коли я поспівала його достатньо довго, воно спричинило потік чарів, — розповіла я. — Я співала його на мотив «Многая літа», — додала я. Він іще більше почервонів і розлютився.

Наступну годину він розпитував мене в найменших подробицях, як я скористалася заклинанням, засмучуючись дедалі більше: я майже не могла відповісти його запитання. Його цікавили конкретні склади та повторення, він хотів знати, наскільки близько я перебувала від його руки, його цікавила кількість гілочок розмарину та кількість шкірок. Я доклала всіх зусиль до того, щоб розповісти йому, та при цьому почувалася так, ніби все це неправильно, і врешті-решт я бовкнула, доки він роздратовано писав на своїх аркушах:

— Але це все не має жодного значення, — він підняв голову, тужливо подивившись на мене, та я сказала, не до ладу, зате впевнено: — Це просто… спосіб діяти. Не існує лише одного способу діяти, — я махнула рукою на його нотатки. — Ви намагаєтеся знайти дорогу там, де її немає. Це все одно що… це — збирання в лісах, — різко сказала я. — Потрібно торувати собі шлях крізь зарості та дерева, і він щоразу інший.

Я переможно закінчила, вдоволена тим, що знайшла пояснення, яке так задовольняло своєю чіткістю. Він лише кинув перо й роздратовано відкинувся у крісло.

— Це маячня, — майже жалісно сказав він, а тоді з явним розпачем опустив очі на власну руку: ніби йому було б легше, якби зараза повернулась, але йому не довелося розглядати можливості своєї неправоти.

Він зло глянув на мене, коли я це сказала, — я й сама ніби почала трохи дратуватися, спрагла та голодна, як вовк, досі у подертій домотканій сукні Кристини, яка звисала з моїх плечей і не гріла мене. Мені це набридло, і я встала, не звертаючи уваги на вираз його обличчя, й оголосила:

— Я спускаюся на кухню.

— Гаразд, — рикнув він і шпарко утік до своєї бібліотеки, але запитання без відповіді він стерпіти не міг. Перш ніж у мене бодай зварився курячий суп, він знову з’явився за кухонним столом, принісши новий том у блідо-блакитній шкіряній палітурці зі срібним тисненням, великий і вишуканий. Він поклав книжку на стіл поряд із колодкою для рубання м’яса і твердо сказав:

— Звісно. Річ у тому, що ти маєш схильність до цілительства, і це допомогло тобі чуттям знайти істинне заклинання — хоч ти вже й не можеш точно згадати деталі. Це пояснило б твою загальну нездарність: цілительство — зовсім особлива галузь чародійських мистецтв. Я сподіваюся, що ти просуватимешся вперед значно краще, щойно ми зосередимо увагу на цілительських дисциплінах. Почнемо з малих заклинань Ґрошна, — він поклав руку на том.

— Не почнемо, доки я не пообідаю, — сказала я, не зупиняючись: я різала моркву.

Він пробурмотів собі під ніс щось про впертих ідіоток. Я не звернула на нього уваги. Він був доволі радий сісти та поїсти супу, коли я дала йому миску з товстим шматком селянського хліба, який спекла — як я усвідомила, позавчора: за межами вежі я пробула лише одну добу. Здавалося, ніби минула тисяча років.

— Що сталося з химерою? — запитала я, не відкладаючи ложки, поки ми їли.

— На щастя, Володимир не дурень, — сказав Дракон, витерши собі вуста начаклованою серветкою. Лише за мить я зрозуміла, що він говорить про барона. — Відправивши свого гінця, він приманив тварюку до кордону, розставивши телят і відправивши своїх пікінерів дошкуляти їй з усіх інших напрямків. Він втратив десять чоловік, але йому вдалося затримати її менш ніж за годину їзди від гірського перевалу. Я зумів швидко її вбити. Вона, щоправда, була маленька — хіба завбільшки з поні.

Говорив він про це з дивною похмурістю.

— Це ж, звичайно, добре? — поцікавилась я.

Він роздратовано на мене глянув.

— Це була пастка, — відрізав він, неначе це було очевидно будь-якій розумній людині. — Мене потрібно було затримувати, доки зараза не захопить увесь Двернік, а тоді не вщухне до мого прибуття, — він опустив погляд на руку, розтиснувши та стиснувши кулак. Чаклун зодягнув нову сорочку — із зеленої вовни та з золотою пряжкою на зап’ястку. Вона закривала йому руку; я замислилася, чи немає під нею шраму.

— Отже, — припустила я, — я добре вчинила, що пішла?

Обличчя в нього було кисле, як молоко, яке не сховали посеред літа.

— Якби ж то так можна було сказати, коли ти менш ніж за день вилила п’ятдесятирічний запас мого найціннішого зілля. Тобі ніколи не спадало на думку, що, якби їх можна було так легко витрачати, я б віддав із півдюжини флаконів кожному сільському старості й не став клопотатися тим, щоб узагалі виходити в долину?

— Вони не можуть бути вартими більшого, ніж людські життя, — із запалом відповіла я.

— Життя, що триває перед тобою зараз, не варте сотні деінде три місяці по тому, — сказав він. — Послухай, недотепо, зараз у мене очищується одна пляшечка вогнесерця; я почав над нею працювати шість років тому, коли король зміг дозволити собі дати мені на неї золота, а готова вона буде за чотири роки. Якщо ми витратимо весь мій запас до того часу, чи гадаєш ти, що Росья великодушно втримається від спалення наших полів, знаючи, що ми змучимося від голоду й попросимо миру, перш ніж зможемо віддячити? А кожен інший флакон, який ти використала, має подібну ціну. Тим більше, що в Росьї є троє майстрів-чаклунів, які можуть варити зілля, а у нас — двоє.

— Але ж ми не воюємо! — заперечила я.

— Почнемо навесні, — сказав він, — якщо там почують пісню про вогнесерце, кам’яну шкіру та марнотратство й подумають, що, можливо, отримали реальну перевагу, — він зупинився, а тоді важко додав: — Або якщо почують пісню про цілительку, достатньо сильну, щоб вичищати заразу, та подумають, що скоро, коли ти вивчиш­ся, рівновага, навпаки, зміститься на нашу користь.

Я ковтнула й опустила очі на свою миску із супом. Його слова про те, що Росья оголосить війну через мене, через те, що я зробила, чи через те, що, як там подумають, я можу зробити, були неймовірними. Та я знову згадала жах, який відчула, коли побачила запалені маяки під час його відсутності, знаючи, як мало я можу зробити, аби допомогти близьким. Я й досі зовсім не шкодувала, що взяла із собою зілля, та більше не могла прикидатися, ніби геть не має значення, чи вивчила я хоч одне заклинання.

— Ви гадаєте, що я могла б допомогти Єжи після того, як вивчуся? — запитала я його.

— Допомогти вже повністю зараженому чолов’язі? — Дракон насупився. Але потім він знехотя визнав: — Ти не повинна була б мати змоги допомогти мені.

Я взяла свою миску та висьорбала решту супу, а тоді відставила її та подивилася на нього з іншого боку подряпаного й рябого від дірок кухонного столу.

— Гаразд, — похмуро сказала я. — Візьмімося за це.

На жаль, готовність навчатися чародійства не була рівнозначною хоч якомусь хисту до нього. Малі заклинання Ґрошна не далися мені зовсім, а заклини Метродори вперто не заклиналися. Ще за три дні, протягом яких я дозволяла Драконові натаскувати себе на цілющі заклинання, серед яких усі здавались такими ж незграбними й неправильними, як завжди, я наступного ранку вирушила в бібліотеку з маленьким потертим журналом у руці й поклала його на стіл перед ним, а сам він при цьому набурмосився.

— Чому ви не навчаєте мене за цим? — поцікавилась я.

— Тому що навчати цього неможливо, — відрізав він. — Мені заледве вдалося кодифікувати найпростіші примови в якусь придатну до використання форму, а з вищими діяннями геть нічого не вийшло. Хай яка вона скандально відома, на практиці це не варте практично нічого.

— Як це — скандально відома? — запитала я, а тоді опустила очі на книжку. — Хто це написав?

Він похмуро глянув на мене.

— Яга, — сказав він, і я на мить захолола й застигла. Баба Яга померла давно, але пісень про неї було не надто багато, і барди зазвичай співали їх з обачністю, лише влітку, у полудень. Вона вже п’ятсот років як лежала в землі мертва, та це не завадило їй з’явитись у Росьї всього сорок років тому на хрещенні новонародженого принца. Вона обернула на жаб шістьох вартових, які спробували її зупинити, приспала двох інших чаклунів, а тоді підійшла до немовляти й похмуро глянула на нього. Потім вона випросталась і роздратовано оголосила: «Я випала з часу», — а тоді зникла у великій димовій хмарі.

Отже, смерть не заважала їй раптово повернутися по свою книгу заклинань, але Дракон, побачивши мій вираз обличчя, лише роздратувався ще більше.

— Перестань дивитись, як набурмосена шестирічна дитина. На противагу народній уяві, вона мертва, а якщо й блукала у часі до цього, то в неї, запевняю тебе, була б для цього важливіша мета, ніж підслуховування пліток про себе по всіх усюдах. Що ж до цієї книжки, то я пішов на завеликі витрати і клопіт, аби її дістати, та вітав себе з її придбанням, доки не усвідомив, що вона обурливо неповна. Вона просто користалася цією книжкою як пам’яткою: жодних подробиць справжніх чарів тут немає.

— Усі ті чотири заклинання, які я спробувала, чудово спрацювали, — промовила я, а він витріщився на мене.

Він не повірив мені, поки не змусив мене показати з півдесятка заклинань Яги. Вони всі були подібними: кілька слів, кілька жестів, трохи трав і всякої всячини. Ніщо конкретне не мало значення; замовляння не мали строгого порядку. Я розуміла, чому він казав, що її заклинань неможливо навчитися, бо не могла навіть згадати, що я робила, коли вимовляла їх, а тим більше — пояснити, чому я робила якийсь крок, але для мене вони були невимовною полегкістю після всіх жорстких, надмірно ускладнених заклинань, які він мені давав. Мій перший опис був правдивим: мені здавалося, ніби я проходжу ділянкою лісу, якої ще ніколи не бачила, а її словами наче гукав інший досвідчений збирач десь попереду мене: «Внизу на північному схилі є чорниці», — або: «Отут біля беріз добрі гриби», — або: «Легка дорога крізь ожину зліва». Їй було байдуже, як я доберуся до чорниць: вона лише вказувала мені потрібний напрямок і давала мені поблукати до них, розвідуючи землю в себе під ногами.

Йому це настільки сильно не подобалося, що мені його було майже шкода. Він нарешті вирішив постояти наді мною, поки я вимовляла останнє заклинання, занотовуючи кожну дрібничку, яку я робила, навіть пчих, коли я надто глибоко вдихнула над корицею, а коли я закінчила, він спробував повторити це сам. Спостерігати за ним було дуже дивно, наче у загальмованому дзеркалі, яке все прикрашало: він робив усе саме так, як зробила я, але граційніше, з ідеальною точністю, чітко вимовляючи кожен склад, який я проковтнула, та він і до половини не ді­йшов, перш ніж я здогадалася, що нічого не виходить. Я смикнулася, щоб його урвати. Він люто глянув на мене, тож я здалася та дала йому нарешті загнати себе у хащі, які я собі там уявляла, а коли він закінчив і геть нічого не сталось, я сказала:

— Ви не мали казати тут «міко».

— А ти казала! — гарикнув він.

Я безпорадно знизала плечима — не сумнівалася, що це сказала, хоч, якщо бути зовсім чесною, і не пам’ятала цього. Та пам’ятати це було не важливо.

— Коли це зробила я, це було нормально, — сказала я, — та коли це зробили ви, це було неправильно. Ніби… ви йшли стежкою, але тим часом на ній упало дерево або виросла якась жива загорода, а ви все одно наполегливо йшли уперед замість обійти це…

— Немає там жодних загород! — заревів він.

— Таке, гадаю, буває, — задумливо сказала я, говорячи в порожнечу. — Коли забагато часу проводиш на самоті в хаті та забуваєш, що живі істоти не завжди лишаються там, де їх помістили.

Він у напруженій люті наказав мені вийти з кімнати.

Тут я мушу віддати йому належне: він приндився до кінця тижня, а тоді випорпав із полиць невеличке зібрання інших книг заклинань, запорошених і невикористаних, повних неохайних заклинань, подібних до тих, які були у книзі Яги. Усі вони пішли мені до рук, наче охочі друзі. Він перебирав їх і читав десятки довідок в інших своїх книжках, і за допомогою цих знань спланував для мене курс навчання та практики. Він попередив мене про всі небезпеки вищих діянь: що заклинання може вислизнути з рук посеред процесу та дико кидатися повсюди; що можна загубитись у чарах і блукати ними, наче сном, якого можна торкнутись, тим часом як тіло вмирає від спраги; що можна спробувати вимовити заважке для себе заклинання, яке тоді висотає з людини силу, якої в неї немає. Хоча він досі не міг зрозуміти, як узагалі працюють заклинання, що мені підходять, він зробився лютим критиком моїх результатів і став вимагати, щоб я наперед казала йому, чого хотіла добитись, а коли я не могла як слід передбачити результат, він змушував мене знову й знову відпрацьовувати одне й те саме заклинання, доки в мене не виходило.

Одне слово — він намагався вчити мене, як тільки міг, і направляти мене під час блукань моїм новим лісом, хоча для нього це була незвідана територія. Мій успіх і досі був йому осоружний, не через заздрість, а з принципу: його відчуття належного порядку речей ображало те, що мої недбалі діяння справді працювали, і він однаково супився, коли я справлялася добре та коли я припускалась якоїсь очевидної помилки.

За місяць від початку мого нового навчання він зло дивився на мене, коли я билася над створенням ілюзії квітки.

— Я не розумію, — сказала я — якщо чесно, пропхинькала: це було до безглуздя важко. Мої перші три спроби мали такий вигляд, наче були виготовлені з бавовняного ганчір’я. Тепер мені вже вдалося скласти більш-менш переконливу шипшину, якщо не намагатися її понюхати. — Значно легше просто виростити квітку — нащо ж комусь морочитися?

— Річ у масштабі, — сказав він. — Запевняю тебе, що помітно легше створити ілюзію армії, ніж справжню армію. Як це взагалі працює? — бовкнув він, як це в нього часом бувало, коли йому уривався терпець від явної жахливості моїх чарів. — Ти взагалі не підтримуєш заклинання — жодних наспівів, жодного жесту…

— Я все одно надаю йому чарів. Багацько чарів, — незадоволено додала я.

Перші кілька заклинань, які не витягували з мене чари, наче висмикуючи зуби, були настільки явною полегкістю, що я майже подумала, що найгірше вже позаду: тепер, коли я розумію, як мають працювати чари — хоч що казав на цю тему Дракон, — усе буде просто. Що ж, невдовзі я стала мудрішою. Моє перше діяння живили відчай і жах, а мої наступні кілька спроб були рівнозначні першим примовам, яких він спробував мене навчити, маленьким заклинанням, котрими, як він очікував, я мала опанувати без жодних зусиль. Тож я й справді опанувала їх без жодних зусиль, а далі він немилосердно став учити мене справжніх заклинань, і все знову стало якщо не так само нестерпним, то принаймні надзвичайно важким.

Як ти надаєш йому чарів? — запитав він крізь зуби.

— Я вже знайшла шлях! — сказала я. — Я просто лишаюся на ньому. Хіба ви не можете… його відчути? — різко спитала я і простягнула руку до нього, охопивши нею знизу квітку; він насупився й огорнув її руками, а тоді сказав: «Вадія руша ілікад тугі», — і на мою ілюзію наклалася друга, дві троянди в одному просторі; його квітка, звісно ж, мала три кільця бездоганних пелюсток і ніжний аромат.

— Спробуй це повторити, — байдуже сказав він, злегка ворушачи пальцями, і ми непевними кроками наблизили свої ілюзії одна до одної, поки відрізнити їх одну від одної стало майже неможливо, а тоді він раптово сказав: «Ах», — саме тоді, коли мені стало трохи зрозумілим його заклинання: майже таке саме, як той дивний годинниковий механізм посеред його столу, самі блискучі металеві деталі. Я в пориві спробувала вирівняти наші діяння: уяви­ла його роботу водяним колесом млина, а свою — бурхливою водою, яка його рухає. — Що ти… — почав він, а тоді в нас раптово виникла одна-єдина троянда, і вона почала рости.

Та й не лише троянда: книжковими полицями в усіх напрямках видиралися стеблини, що обплітали стародавні томи й виходили з вікна; високі стрункі колони, з яких складалась арка дверного прорізу, загубилися серед беріз, які зростали, розкидаючи довгі пальці-гілки; по всій підлозі виростав мох і фіалки, розгорталися тендітні папороті. Усюди цвіли квіти — квіти, яких я ніколи не бачила; одні гойдалися дивовижним цвітом, а інші мали гострі кінці та яскраві кольори, і в кімнаті стало душно від їхнього аромату, від запаху товченого листя й гострих трав. Я зачудовано озирнулася довкола себе; мої чари й досі текли з легкістю.

— Ви оце мали на увазі? — запитала я його; це справді було нітрохи не важче, ніж створити одну-єдину квітку. Але він витріщався на буяння квітів довкола нас, так само здивований, як і я.

Він подивився на мене, спантеличений і вперше невпев­нений, ніби раптово натрапив на щось без підготовки. Його довгі вузькі руки огорнули мої; ми тримали троянду разом. Чари співали у мені, крізь мене; я відчувала, як бурмотіння його сили відповідає тією ж піснею. Раптом мені стало надто жарко та дивовижно ніяково. Я звільнила руки.

Загрузка...