Ті, що не мають коріння

Розділ 31

Наді мною ковзала прохолодна мокра живиця, зелена й липка, що просочувала мені волосся та шкіру. Я несамовито тиснула на дерево, задихаючись і вимовляючи заклинання сили, і дерево знову відкрилося, розколовшись. Я дико зашкрябала краї кори, просунула голу стопу в нижню частину тріщини та незграбно перемістилася назад на галявину; при цьому мені у пальці рук і ніг впивалися гострі уламки кори. Я, осліпши від жаху, повзла, бігла, кидалася геть від дерева, доки не впала, борсаючись, у холодну воду, а тоді піднялася з неї — і до мене дійшло, що все змінилося.

Від вогню чи бою не було й сліду. Я ніде не бачила ні Саркана, ні королеви Пущі. Навіть величезне серцедерево зникло. Те ж саме сталося з більшістю інших. Галявина була порожньою більш ніж наполовину. Я стояла сама на березі плюскотливого тихого озерця, можливо, у якомусь іншому світі. Був ясний ранок, а не день. Між гілками пурхали, гомонячи, птахи, а біля мерехтливої води співали жаби.

Я одразу зрозуміла, що опинилася в пастці, та це місце не видавалося Пущею. Це не було те жахливе спотворене місце тіней, де на моїх очах блукала Кася, де осів, притулившись до дерева, Єжи. Воно навіть не видавалося справжньою галявиною, сповненою своєї неприродної тиші. Біля моїх кісточок тихенько плюскалося озерце. Я повернулася й побігла, хлюпаючи, дном струмка, назад уздовж Веретена. Саркан не міг зачитати «Виклик» самотужки, щоб показати мені шлях утечі, але зайшли ми сюди завдяки Веретену; можливо, воно могло б нас вивести.

Однак тут було інакшим навіть Веретено. Струмок поступово розширювався і став поглиблюватись, але на мене не здійнялася хмара імли, я не почула реву водоспаду. Нарешті я зупинилася на вигині, що здався трохи знайомим, і витріщилася на сіянець на березі — стрункий сіянець серцедерева років десяти, який ріс над тією величезною сірою брилою-стариганом, яку ми бачили біля підніжжя скелі. Це було перше серцедерево, те, під яким ми приземлилися після свого шаленого спуску скелею, наполовину загублене в тумані біля підніжжя водоспаду.

Проте тут не було жодного водоспаду, жодної скелі; древнє дерево було маленьким і молоденьким. Навпроти нього на другому березі Веретена стояло ще одне серцедерево, а за цими двома вартовими річка поступово розширювалася, відходячи вдалину темною та глибокою. Далі я більше не бачила серцедерев — тільки звичайні дуби та високі сосни.

Потім я усвідомила, що не сама. На протилежному березі, під старшим серцедеревом, стояла якась жінка.

Якусь мить я думала, що вона — королева Пущі. Вона була настільки схожою на королеву ззовні, що вони могли би бути родичками. Вона так само нагадувала вільху та деревну кору, мала таке ж заплутане волосся, проте обличчя в неї було більш видовженим, а очі були зеленими. Там, де королева Пущі була золотавою і червоно-брунатною, вона мала простіші брунатні та сріблясто-сірі відтінки. Вона дивилася вздовж річки, так само, як і я, а перш ніж я змогла щось сказати, річкою попливло віддалене скреготіння. У полі зору, неквапливо пливучи, опинився човен — довгий, вишукано вирізьблений, красивий дерев’яний човен, — а в ньому стояла королева Пущі.

Здавалося, вона мене не бачила. Вона стояла на носі, усміхаючись, із квітковим вінком у волоссі, а поруч з нею був чоловік; його ж обличчя я впізнала не одразу. Я бачила його лише після смерті — то був король у вежі. Він мав вигляд значно молодшого й вищого, а його обличчя не було змученим. Але королева Пущі мала вигляд приблизно такий самий, як і в гробниці, того дня, коли її замурували. За ними сидів молодик із напруженим поглядом, майже хлопчисько, та за кістками я вгадувала в ньому того чоловіка, у якого він виріс, — чоловіка із суворим обличчям із вежі. Разом з ними в човні були й веслували інші люди вежі — чоловіки у срібних обладунках, які сторожко озиралися довкола себе на могутні дерева.

За ними прямували інші човни, десятки човнів, але вони були явно зроблені нашвидкуруч і більше скидалися на перерослі листки, ніж на справжні човни. Вони були напхом напхані такими людьми, яких я не бачила ще ніколи; всі вони трохи скидалися на дерева, дещо схожі на саму королеву Пущі: темний волоський горіх і яскрава виш­ня, блідий ясен і теплий бук. Між ними було кілька дітей, але жодного старого.

Вирізьблений човен злегка вдарився об берег, а тоді король допоміг королеві Пущі зійти. Вона з усмішкою пішла до дерев’яної жінки, витягнувши руки.

— Лінайє — промовила вона; чомусь я знала, що це слово є та не є чарівним, є та не є іменем; це слово означало «сестра», «подруга» й «попутниця». Ім’я у дивний спосіб відбилося від неї луною між деревами. Листя неначе прошепотіло його у відповідь; його підхопило дзюрчання струмка, неначе воно було вписане у все довкола мене.

Королева Пущі, здавалося, і не помітила. Вона поцілувала сестру в обидві щоки. Потім вона взяла короля за руку і повела його між серцедеревами, прямуючи в бік гаю. Чоловіки з вежі прив’язали свій човен і пішли за ними двома.

Лінайя мовчки чекала на березі й дивилася, як один за одним розвантажується решта човнів. Вона торкалася кожного, коли він порожнів, і від цього човен зменшувався, обертався на листочок, який плив по воді; струмок обережно відносив його у маленький сховок біля берега. Невдовзі річка стала порожньою. Останні з дерев’яних людей уже йшли вперед до галявини. Потім Лінайя повернулася до мене та промовила низьким глибоким лунким голосом, подібним до стукання по порожнистій колоді:

— Іди.

Я витріщилася на неї. Та вона лише повернулася й пішла геть від мене через струмок, а за мить я рушила за нею. Я боялася, але разом із тим підсвідомо і не боялася її. Мої стопи хлюпотіли у воді. Її — ні. Вода, падаючи на її шкіру, всотувалася в неї.

Час, здавалося, тече довкола нас якось дивно. Поки ми дісталися гаю, весілля вже скінчилося. Королева Пущі та її король стояли на зеленому кургані, взявшись за руки, а їхні зап’ястки були обвиті гірляндою з квітів. Довкола них зібралися дерев’яні люди, вільно розсіяні між деревами; вони дивилися та мовчали. У всіх них був якийсь спокій, глибока нелюдська тиша. Нечисленні люди з вежі сторожко їх оглядали й сахалися шурхотливого бурмотіння серцедерев. Молодик із суворим обличчям стояв збоку від пари, зовсім поруч, дещо невдоволено дивлячись на дивні, довгі, вузлуваті пальці королеви Пущі в тому місці, де вони обвивали руки короля.

Лінайя долучилася до цієї сцени, підійшовши до них. Очі в неї були вологі та виблискували, наче зелене листя після дощу. Королева Пущі, усміхаючись, повернулася до неї та витягнула руки.

— Не ридай, — сказала вона, і голос її забринів струмком. — Я йду недалеко. Вежа всього-на-всього в кінці долини.

Сестра не відповіла. Вона лише поцілувала королеву в щоку та відпустила її руки.

Король і королева Пущі пішли разом, у супроводі чоловіків із вежі. Люди тихо розбрелися між деревами. Лінайя тихо зітхнула, так, як зітхає вітер у гілках. Ми знову були самі та стояли разом на зеленому кургані. Вона повернулася до мене.

— Наші люди тривалий час були тут самі, — промовила вона, і я замислилася: який час є тривалим для дерева? Тисяча років, дві тисячі, десять? Нескінченні покоління, з кожним із яких коріння вростало глибше. — Ми почали забувати, як це — бути людьми. Ми мало-помалу дрібніли.

— Коли прийшов зі своїм народом король-чаклун, моя сестра дозволила їм увійти в долину. Вона гадала, що вони можуть навчити нас згадувати. Вона гадала, що нас можна оновити, а ми зможемо своєю чергою навчити їх, що ми зможемо оживити одне одного. Проте вони боялися. Вони хотіли жити, вони хотіли набирати силу, та вони не хотіли змінюватися. Вони навчилися не того, що було потрібно, — доки вона говорила, швидко спливали роки, розмиті, мов дощ, сірі, м’які, вони нагромаджувались один на одного. А потім знову настало літо, інше літо значно пізніше, а дерев’яні люди виходили назад з-поміж дерев.

Багато з них рухалося повільно, дещо стомлено. Деякі постраждали: вони тримали почорнілі руки, а один чолов’яга кульгав на нозі, схожій на незграбно відрубану колоду. Йому допомагали ще двоє. На кінці кукси нога, здавалося, відростала. Кілька батьків вели дітей, а одна жінка несла на руках немовля. На віддалі, далеко на заході, у повітря здіймався тонкий чорний стовпець диму.

Прийшовши, дерев’яні люди почали збирати плоди із серцедерев і виготовляти чаші з опалої кори та листя, так, як робили в дитинстві для чаювань у лісі ми з Касею. Вони черпали ясну прозору воду з озерця та розбрідалися гаєм по одному та по двоє, іноді по троє. Я стояла й дивилася на них, а в очах у мене було повно сліз, хоч я й не знала, чому. Дехто з них зупинявся на відкритих місцях, де падало сонце. Вони їли плоди та пили воду. Мати пожувала шматочок плоду й поклала його в рот немовляті, а ще дала йому трішки ковтнути зі своєї чаші.

Вони змінювалися. Їхні стопи росли, пальці на них витягувались у довжину, вгрузаючи в землю. Їхні тіла витягувались, а ще вони здіймали руки назустріч сонцю. Їхній одяг падав у звіяне листя й суху траву. Діти змінювалися найшвидше — вони раптово здіймалися величезними прекрасними сірими стовпами, у них широко розросталися гілки, що вкривалися білими квітами, і повсюди виростало сріблясте листя, неначе все життя, що могло в них бути, вкладалося в один лютий порив.

Лінайя залишила курган і пішла між ними. Кільком людям, пораненим, старим, було непереливки: вони застрягли посеред зміни. Немовля змінилося, перетворившись на прекрасне сяйливе дерево, увінчане квітами. А от мати вклякла, скоцюрбившись і тремтячи біля стовбура, та поклала на нього руки; її чаша була розлита, а обличчя виражало сліпу муку. Лінайя злегка торкнулася її плеча. Допомогла матері підвестись і сяк-так трохи відійти від дерева немовляти. Погладила матір по голові та дала їй з’їсти плід і попити з власної чаші, заспівала їй отим дивним глибоким голосом. Мати стояла там, похиливши голову; у неї капали сльози, а потім її обличчя раптом піднялося до сонця, і вона почала рости, вона зникла.

Лінайя допомогла останнім кільком застряглим, дала їм попити з власної чаші та простягнула їм до вуст іще по шматочку плода. Вона гладила їм кору та співами вводила в них чари, доки вони не проходили плавно решту шляху. З деяких вийшли невеличкі скрючені дерева; найстарші здрібніли до тоненьких сіянців. Гай був повен серцедерев. Зосталася тільки вона.

Вона повернулася до озерця.

— Чому? — безпорадно запитала її я. Я мала знати, та майже відчувала, що не хочу відповіді; я не хотіла знати, що їх до цього довело.

Вона показала вбік, туди, куди текла річка.

— Вони йдуть, — сказала вона своїм глибоким голосом. — Поглянь, — і я опустила погляд на річку. Замість відображення неба я побачила прибуття чоловіків у різьб­лених човнах; вони несли із собою ліхтарі, пойняті вогнем смолоскипи й величезні сокири. Спереду першого човна майорів прапор, а на носі стояв молодик, який був серед весільних гостей, він став старшим, а його суворе обличчя вже сформувалося; це був той, хто замурував королеву Пущі. Тепер він сам був у короні.

— Вони йдуть, — сказала Лінайя знову. — Вони зрадили мою сестру та ув’язнили її там, де вона не могла рости. Тепер вони йдуть по нас.

— Хіба ви не можете з ними битися? — запитала я. Я відчувала в ній глибоко застиглі чари, не потік, а колодязь, який ішов усе вниз і вниз. — Хіба ви не можете втекти?..

— Ні, — сказала вона.

Я зупинилася. У її очах були лісові глибини, зелені й нескінченні. Що довше я на неї дивилася, то менше вона скидалася на жінку. Та її частина, яку бачила я, була лише половиною: вершина стовбура, розлогі гілки, листя, квіти та плоди; внизу була широчезна мережа довгих коренів, які тягнулися навсібіч, заглиблюючись у дно долини. У мене теж було коріння, та не таке. Мене можна було обережно викопати, витрусити й пересадити в королівському замку або побудованій із мармуру вежі — можливо, і нещасливо, та вижити я могла. Викопати її було неможливо.

— Вони навчилися не того, що було потрібно, — знову сказала Лінайя. — Та якщо ми залишимось, якщо ми битимемося, ми згадаємо не те, що потрібно. А тоді ми стали б… — вона зупинилися. — Ми вирішили, що нам краще не згадувати, — нарешті сказала вона.

Вона нахилилась і знову наповнила чашу.

— Зачекай! — промовила я. Я схопила її за руку, перш ніж вона змогла попити, перш ніж вона змогла мене покинути. — Можеш мені допомогти?

— Я можу допомогти тобі змінитися, — сказала вона. — Ти достатньо глибоко, щоб піти зі мною. Ти можеш зростати разом зі мною та перебувати у спокої.

— Не можу, — сказала я.

— Якщо ти не прийдеш, ти будеш тут сама, — сказала вона. — Твій жаль і твій страх отруять моє коріння.

Я стояла мовчки й боялася. Я почала усвідомлювати: саме звідси походила зараза Пущі. Дерев’яні люди змінилися добровільно. Вони ще жили, вони бачили довгі глибокі сни, але це було ближче до життя дерев, а не до життя людей. Не можна було сказати, що вони не спали, були живі та сиділи в пастці, були людьми, замкненими за корою, які ніколи не могли втратити бажання вибратися.

Та якби я не змінилась, якби я залишилася людиною, самотньою та нещасною, моє нещастя замучило б її серцедерево, зовсім як ті страхітливі дерева за межами гаю, тим часом як моя сила підтримувала б у ньому життя.

— Хіба ти не можеш мене відпустити? — у відчаї запитала я. — Вона вклала мене у твоє дерево…

Її обличчя втягнулося від скорботи. Тоді я зрозуміла, що вона більше нічим не могла мені допомогти. Вона зникла. Та її частина, що ще жила у дереві, була глибоко, була дивною та повільною. Дерево знайшло ці спогади, ці моменти, щоб вона змогла показати мені вихід — свій вихід, — але вона не могла зробити більш нічого. Це був єдиний спосіб, який вона знайшла для себе та всіх своїх людей.

Я ковтнула й відступила. Зронила руку з її руки. Вона подивилася на мене ще мить, а тоді випила. Стоячи там, край озерця, вона почала вкорінюватися; темне коріння розгорталось, а сріблясті гілки розросталися, здіймаючись, підіймаючись усе вище й вище, на висоту того бездонного озера всередині неї. Вона здіймалася, росла і росла; квіти розквітали білими гірляндами, а стовбур під попелясто-сріблястою корою злегка морщився.

Я знову була в гаю сама. Але тепер голоси птахів затихали. Крізь дерева я побачила, як кинулися геть кілька наляканих оленів: майнули білими хвостами та й зникли. З дерев злітало листя, сухе та брунатне, і хрускотіло під ногами, тим часом як його краї обкушував мороз. Сонце сідало. Я охопила себе руками, холодна й налякана; дихання різко виходило з мене білими хмаринками, а мої голі ноги смикалися від промерзлої землі. Пуща змикалася довкола мене. І виходу не було.

Проте за мною зажевріло світло, різке, блискуче та знайоме — світло «Виклику». Я повернулася в раптовій надії, опинившись у гаю, що тепер був заметений снігом: час ізнову пересунувся вперед. Мовчазні дерева були голі й застиглі. Світло «Виклику» лилося донизу одним-єдиним стовпом місячного світла. Озерце сяяло розтопленим сріблом, і з нього хтось виходив.

Це була королева Пущі. Вона посунула вгору берегом, лишаючи за собою чорну борозну оголеної землі, що йшла крізь сніг, і звалилася, не рухаючись, на березі, усе ще у своєму змоклому білому жалобному платті. Вона лежала, зігнувшись, на боці, переводячи дух, а потім розплющила очі. Вона повільно піднялася на тремтливих руках і роззирнулася по гаю, поглянувши на всі нові серцедерева, що там стояли, і на її обличчі відобразився жах. Вона ледь-ледь зіп’ялася на ноги. Її сукня була брудною та примерзала до шкіри. Вона стояла на кургані, дивлячись на гай, і повільно повернулася, щоб підняти погляд на величезне серцедерево над собою.

Вона піднялася курганом на кілька непевних кроків крізь сніг і поклала руки на широкий сріблястий стовбур серцедерева. Якусь мить вона простояла там, тремтячи. Потім вона схилилася й повільно притулилася щокою до кори. Вона не ридала. Очі в неї були розплющені та порожні, незрячі.

Я не знала, як Сарканові вдалося самотужки зачитати «Виклик» чи те, що я бачила, та я стояла в очікуванні, напружена, сподіваючись, що видіння покаже мені вихід. Довкола нас падав сніг, який виблискував у морозному світлі. Моєї шкіри він не торкався, проте швидко летів на її сліди, знову вкриваючи землю білим. Королева Пущі не рухалася.

Серцедерево тихо зашурхотіло гілками, а одна низька гілка злегка опустилася до неї. На гілці, незважаючи на зиму, розпускалася квітка. Вона зацвіла, а тоді пелюст­ки відпали, і набух невеличкий зелений плід, який позолотів, доспівши. Він звисав із гілки в її бік ласкавим запрошенням.

Королева Пущі взяла плід. Вона стояла, охопивши його долонями, і в тиші гаю річкою пройшов важкий знайомий стукіт: сокира вгризалася в дерево.

Королева Пущі зупинилася, майже донісши плід до губів. Ми обидві стояли, заскочені зненацька, та слухали. Стукіт пролунав знову. У неї опустилися руки. Плід упав на землю та зник у снігу. Вона підібрала з ніг заплутані спідниці, збігла назад із кургану та вбігла в річку.

Я побігла за нею; моє серце билося в унісон із регулярними ударами сокири. Вони привели нас до кінця гаю. Сіянець тепер виріс у міцне високе дерево з розлогими гілками. До берега був прип’ятий один із різьблених човнів, і двоє чоловіків зрубували інше серцедерево. Вони радісно працювали разом, по черзі орудуючи своїми важкими сокирами, і кожна глибоко вгризалась у дерево. У повітря летіли сріблясто-сірі тріски.

Королева Пущі видала крик жаху, що відлунився між деревами. Лісоруби вражено зупинилися, міцно тримаючись за сокири та озираючись навкруги; тоді вона кинулася на них. Вона хапала їх за горлянки руками з довгими пальцями та жбурляла їх геть від себе, у річку; вони, кашляючи, кидалися вгору. Вона впала на коліна поруч із зігнутим деревом. Натиснула всіма пальцями на вологий надріз, неначе могла його закрити. Але дерево було надто важко поранене для порятунку. Воно вже сильно схилялося над водою. За годину, за день воно впаде.

Вона підвелася. Вона й досі тремтіла — не від холоду, а від люті, — а земля тремтіла разом з нею. Перед її ногами раптово відкрилася тріщина та розбіглася в обох напрямках край гаю. Вона переступила через розколину, що ширшала, і я якраз устигла перейти за нею. Човен упав у безодню, що відкривалася, та зник, коли водоспадом дико загриміла річка, коли гай осів новою схованкою-скелею у хмари туману. Один із лісорубів послизнувся у воді, і його з криком понесло за край, а другий скрикнув, запізнившись зі спробою впіймати його за руку.

Сіянець опустився разом із гаєм; розтрощене дерево піднялося разом з нами. Другий лісоруб ледь-ледь виліз на берег, тримаючись за землю, яка здригалася. Він замахнувся сокирою на королеву Пущі, коли вона пішла до нього; зброя вдарила по її плоті й відскочила, задзвенівши й вискочивши з його рук. Вона не звернула уваги. Обличчя в неї було порожнє та розгублене. Вона схопила лісоруба та понесла його до пораненого серцедерева. Він марно борюкався з нею, а вона тим часом притиснула його до стовбура, і з землі виросли лози, які мали тримати його на місці.

Його тіло вигнулося, на обличчі відбився жах. Королева Пущі відступила. Його стопи та гомілки були прив’язані до щербатого розлому на тому місці, де в дерево вгризлися сокири, та вже змінювалися — вони приростали до стовбура, чоботи розривалися й відпадали, тим часом як пальці на його ногах розтягувались, утворюючи нове коріння. Його руки, борсаючись, дерев’яніли та перетворювалися на гілки, а їхні пальці зливались один з одним. Його великі зболені очі зникали під шкірою зі сріб­лястої кори. Я побігла до нього, охоплена жалем і жахом. Я не могла схопитися руками за кору, а чари мені в цьому місці не відповідали. Та мені не вистачало терпіння просто стояти й дивитися.

Потім йому вдалося нахилитися вперед. Він прошепотів Саркановим голосом: «Аґнєшко», — а тоді зник; його обличчя щезло у великій темній порожнині, що відкрилась у стовбурі. Я взялася за краї та залізла в порожнину, у темряву слідом за ним. Коріння дерева було близьке й туге; від вологого теплого запаху нещодавно розритої землі, а також від залишків запаху вогню та диму мені забило ніс. Мені хотілося вилізти назад; я не хотіла там бути. Проте я знала, що повертатися не слід. Я була тут, усередині дерева. Я штовхалася, пхалася та продиралася вперед, усупереч усякому чуттю та жаху. Змусила себе витягнути руку й відчути довкола себе побите, обпалене дерево; тріски проколювали мені шкіру, а живиця заклеювала мені очі та ніс, позбавляючи повітря.

Мої ніздрі були повні дерева, гнилі та гару.

— Аламак, — хрипко прошепотіла я заклинання для проходження крізь стіни, а тоді проштовхалася крізь кору й побите дерево, повернувшись до задимлених решток серцегаю.

Я вийшла на курган; моя сукня аж позеленіла від живиці, а за мною було розтрощене дерево. Світло «Виклику» досі палало з того боку води, а останні неглибокі залишки озерця сяяли в ньому, наче повний місяць просто над обрієм, так яскраво, що аж дивитися було боляче. Саркан був на іншому кінці озерця та стояв на колінах. Вуста в нього були мокрі, з руки капало, і лише вони не почорніли від сажі, бруду та диму; він зачерпнув води й підніс її до вуст. Він напився з Веретена, як води, так і сили, щоб набратися снаги й зачитати «Виклик» самотужки.

Але тепер королева Пущі стояла над ним, обвивши його шию довгими пальцями, щоб задушити; з берега його коліньми й ногами дерлася вгору срібна кора, а він відчайдушно намагався позбутись її хватки в себе на горлі. Вона відпустила його та крутнулася, криком висловивши протест проти моєї втечі; надто пізно. Наді мною величезна зламана гілка серцедерева з протяжним стогоном відламалася від стовбура й нарешті впала, загуркотівши й лишивши відкриту неглибоку рану.

Я зійшла з кургану, щоб зустрітися з нею на мокрому камінні, тим часом як вона, розлючена, йшла на мене.

— Аґнєшко! — хрипко закричав Саркан, витягнувши руку та борсаючись, наполовину заритий в землю. Та щойно діставшись мене, королева Пущі сповільнилась і зупинилася. Світло «Виклику» осяяло її ззаду — осяяло жахливе зараження в ній, гірку чорну хмару довгого відчаю. Та воно пролилося й на мене, на мене та крізь мене, і я зрозуміла, що вона побачила, як з мого обличчя на неї визирає хтось інший.

Я бачила в ній, куди вона пішла з гаю: як вона вистежила їх, усіх людей вежі, і чаклунів, і фермерів, і лісорубів. Як вона садила одне заражене серцедерево за іншим у корінні власного горя та живила це горе надалі. Я відчула, як у мені глибоко й повільно ворушиться жаль Лінайї, переплетений з моїм жахом: жаль, скорбота і гризота. Королева Пущі теж це побачила, і тому застигла переді мною, тремтячи.

— Я зупинила їх, — сказала вона; її голос нагадував шкряботіння гілки об віконну шибку вночі, коли уявляєш, що то шкрябає надворі якесь темне створіння, намагаючись залізти всередину. — Я мала їх зупинити.

Вона говорила не зі мною. Її очі дивилися поза мене, глибоко вдивляючись в обличчя її сестри.

— Вони спалили дерева, — промовила вона, благаючи про розуміння ту, що давно зникла. — Вони їх зрубали. Вони завжди їх рубатимуть. Вони приходять і йдуть, наче пори року, наче зима, якій байдуже до весни.

Її сестра вже не мала голосу, щоб говорити, але до моєї шкіри прилипла живиця серцедерева, а його коріння йшло глибоко в мене під ногами.

— Нам слід піти, — неголосно сказала я, відповівши за нас обох. — Нам не слід залишатися вічно.

Тоді королева Пущі нарешті подивилася на мене, а не крізь мене.

— Я не могла піти, — сказала вона, і я зрозуміла, що вона намагалася. Вона вбила володаря вежі та його вояків, вона обсадила всі поля новими деревами, і вона прийшла сюди зі скривавленими руками, щоб нарешті заснути разом зі своїм народом. Але вона не змогла вкорінитися. Вона запам’ятала не те, що треба, і надто багато забула. Вона запам’ятала, як убивати і як ненавидіти, і забула, як рости. Зрештою вона спромоглася лише на одне — лягти поруч із сестрою, не зовсім снити й не зовсім померти. Я потягнулася та взяла з однієї гілки розтрощеного дерева, яка висіла низько, єдиний плід, який чекав, сяйливий і золотий. Я простягнула його їй.

— Я допоможу тобі, — сказала я їй. — Якщо ти хочеш її врятувати, то ти це можеш.

Вона підняла очі на розбите дерево, що помирало. З її очей витікали каламутні сльози із суміші бруду, попелу та води, що стікали з її щік потужними брунатними струменями. Вона повільно підняла руки, щоб узяти в мене плід; її довгі вузлуваті тонкі пальці обережно, ніжно обкрутилися довкола нього. Вони злегка торкнулися моїх, і ми поглянули одна на одну. На якусь мить крізь дим, що закручувався між нами, здалося, ніби я могла бути тією донькою, на яку вона сподівалася, дитиною між народом вежі та її власним; вона могла бути моєю вчителькою та наставницею, як книга Яги, що вказувала мені шлях. Ми могли б узагалі ніколи не ворогувати.

Я схилилася й набрала в один скручений листочок трохи води для неї, останні залишки чистої води, що залишилася в озерці. Ми разом піднялися на курган. Вона піднесла плід до рота й надкусила; його сік потік, капаючи, з її підборіддя блідо-золотавими цівками. Вона заплющила очі й стала там. Я поклала на неї руку, відчула ненависть і пекучий біль, який скрутився глибоко в ній лозою-душителькою. Другу руку я, втім, поклала на дерево-сестру й потягнулася до глибокого колодязя в ній, до тиші та спокою. Удар блискавки її не змінив; спокій залишиться, навіть коли дерево впаде повністю, навіть коли роки обертатимуть його на порох, повертаючи в землю.

Королева Пущі притулилася до відкритої рани дерева й обхопила руками почорнілий стовбур. Я віддала їй останні краплі води з озерця, вилила їх їй до рота, а тоді торкнулася її шкіри й тихо, дуже просто сказала:

— Ваналем.

І вона почала змінюватися. Віднесло геть останні залишки її білої сукні, а звуглена поверхня її обпаленої шкіри стала відлущуватися величезними чорними пластівцями, тим часом як із землі довкола неї широкою сріблястою спідницею закрутилася вгору свіжа нова кора, що торкалася розтрощеного стовбура старого дерева та зливалася з ним. Вона востаннє розплющила очі й подивилася на мене з раптовим полегшенням, а тоді вона зникла; вона росла, а з її ніг вирвалося над старим корінням нове.

Я відступилась, а коли її коріння глибоко ввійшло в землю, повернулась і побігла до Саркана крізь багнюку, що лишилася від спорожненого озерця. Він перестав обростати корою. Разом ми вирвали його до кінця — злущили її з його шкіри, звільнивши ноги. Я підняла його з пня, і ми сіли разом на березі струмка.

Я була надто виснажена, щоб про щось думати. Він майже з відразою супився, опустивши очі на власні руки. Раптом він кинувся вперед, нахилився над руслом струмка й зарився у м’яку вологу землю. Я якийсь час байдуже спостерігала за ним, а тоді до мене дійшло, що він намагається відновити течію струмка. Я підвелася й потягнулася туди, щоб допомогти. Щойно я почала, до мене прийшло те ж відчуття, якого він уникав: упевненість у тому, що саме так і варто вчинити. Річка хотіла текти так, хотіла впадати в озерце.

Для цього знадобилося лише пересунути кілька жмень багна, а тоді струмок потік нашими пальцями, розчищаючи собі решту дна. Озерце знову почало наповнюватися. Ми стомлено сіли знову. Поруч зі мною він намагався прибрати з рук багнюку та воду, витираючи їх об куточок своєї зіпсованої сорочки, об траву, об штани, та здебільшого просто розмазував багнюку. Глибоко в нього під нігтями взялися кіркою чорні півкола. Нарешті він видав звук розпачу й опустив руки собі на коліна; він був надто втомлений, щоб скористатися чарами.

Я прихилилася до нього збоку; його роздратування якось дивно втішало. За мить він неохоче обняв мене однією рукою. Глибока тиша вже поверталася до гаю, неначе весь вогонь і гнів, який ми принесли, міг лише ненадовго урвати його спокій. Попіл осів на багнисте дно озерця та вже був поглинутий. Обпалене листя падало з дерев у воду, на роздерті голі клаптики землі наповзав мох, а тим часом розкривалися нові стеблини трави. Попереду озерця перепліталося зі старим серцедеревом нове, обіймаючи його та перекриваючи зазублений шрам. Вони випускали маленькі білі квіточки, схожі на зорі.