Ті, що не мають коріння

Розділ 12

Часу на роздуми над ситуацією мені не дали. Тієї ж ночі, невдовзі після півночі, Кася різко встала поряд зі мною, і я мало не випала з ліжка. У дверях кімнати стояв Дракон із незрозуміло напруженим обличчям, а в його руці палав вогник; він був у нічній сорочці й халаті.

— На дорозі солдати, — сказав він. — Одягайтеся, — повернувся й пішов, не сказавши більше жодного слова.

Ми обидві квапливо встали та влізли у свою одіж, а тоді, не озираючись, побігли униз сходами до великої зали. Дракон стояв біля вікна, уже вдягнений. Я бачила вершників на віддалі, великий загін: два ліхтарі на дов­гих жердинах попереду, ще один ззаду, на збруї та кольчузі виблискувало світло, а двоє форейторів вели за ними вервечку вільних коней. Попереду вони несли два знамена, перед кожним з яких був невеличкий круглий згусток білих чарів: із зеленим триголовим звіром, схожим на дракона, на білому тлі (герб принца Марека), а за ним — герб із червоним соколом з випущеними пазурами.

— Чому вони їдуть? — я зашепотіла, хоча вони були надто далеко, щоб почути.

Дракон відповів не одразу, а тоді сказав:

— Через неї.

Я потягнулася й міцно схопилась у темряві за Касину руку.

— Чому?

— Тому що я заражена, — сказала Кася. Дракон злегка кивнув. Вони йшли позбавити Касю життя.

Я надто пізно згадала свого листа: не прийшло жодної відповіді, і я взагалі забула, що його надсилала. За якийсь час після цього я дізналася, що Венса, покинувши вежу, поїхала додому та впала у хворобливе заціпеніння. Інша жінка, що приходила посидіти біля її ліжка, відкрила листа, думаючи зробити добру справу, та повсюди рознесла плітки про нього — новину про те, що ми витягнули когось із Пущі. Вона досягла Жовтих Боліт; вона досягла столиці, принесена бардами, а там вона привернула до нас увагу принца Марека.

— Тобі повірять, що вона не заражена? — сказала я Драконові. — Вони мають тобі повірити…

— Як ти, можливо, пам’ятаєш, — сухо мовив він, — я в цих питаннях маю негативну репутацію, — він визирнув із вікна. — І я сумніваюся, що Сокіл дістався аж сюди лише для того, щоб зі мною погодитися.

Я повернулася до Касі — обличчя в неї було спокійне та неприродно застигле, — вдихнула та схопила її за руки.

— Я їм не дозволю, — сказала я їй. — Не дозволю.

Дракон нетерпляче пирхнув.

— Ти плануєш висадити їх у повітря разом із загоном королівських солдатів? А що після цього — втекти в гори і стати розбійниками?

— Якщо доведеться! — сказала я, але повернулася, відчувши, як мені на пальці тиснуть Касині пальці; вона злегка хитнула мені головою.

— Не можна тобі, — сказала вона. — Не можна, Нєшко. Ти потрібна всім. Не тільки мені.

— Тоді ти підеш у гори сама, — непокірно відповіла я. Я почувалася твариною в загоні, що чує, як гострять об камінь різницький ніж. — Або я візьму тебе й повернуся… — коні були настільки близько, що я краще за власний голос чула тупіт їхніх копит.

Час закінчився. Ми залишились. Я взяла Касину руку у свою, доки ми стояли у напівніші Драконової великої зали. Він сидів у своєму кріслі із суворим, відстороненим і лискучим обличчям і чекав; ми почули, як під’їздить і зупиняється карета, тупають і пирхають коні, чоловічі голоси, приглушені важкими дверима. Була пауза; стукіт, що його я очікувала, не пролунав, а за мить я відчула, як повільно та вправно повзуть чари, як по той бік дверей формується заклинання, що намагається схопитися за них і силоміць відчинити. Воно штрикало Драконове діяння і тицялось у нього, намагаючись його підважити, а тоді раптово прийшов сильний швидкий удар — поштовх чарів, які спробували прорватися крізь його хватку. У Дракона ненадовго напружились очі та вуста, а дверима, злегка потріскуючи, поповзло синє світло. Тільки й усього.

Нарешті пролунав стук, важке гупання кулака в бойовій рукавиці. Дракон зігнув палець, і двері легко відчинилися всередину; на порозі стояв принц Марек, а поруч із ним — ще один чоловік, якому, хоча принц і був удвічі ширшим, вдавалося справляти таке ж враження. Він загорнувся у довгий білий плащ із чорним орнаментом, який нагадував візерунки на пташиних крилах, а волосся в нього мало колір митої овечої вовни, але з чорними коренями, наче він його відбілював. Плащ стікав назад з одного плеча, а одяг під ним був сріблястий із чорним; його обличчя було ретельно підготовленим — на ньому, наче у книзі, було написане скрушне занепокоєння. Разом вони скидалися на портрет, сонце та місяць у рамі дверного прорізу на тлі світла, а тоді принц Марек увійшов у вежу, знявши рукавиці.

— Ну що ж, — сказав він. — Ти знаєш, чому ми тут. Погляньмо на дівчину.

Дракон не сказав жодного слова, лише показав жестом на Касю, туди, де стояли ми з нею, не надто помітні. Марек повернувся й миттю зосередився на ній; його очі звузилися, світячись у задумі. Я люто на нього витріщилася, хоча йому це не пішло на користь — на мене він і мигцем не глянув.

— Саркане, що ти наробив? — запитав Сокіл, посунувши на Драконове крісло. Його голос був чистим тенором, дзвінким, як у чудового актора; він заповнював усю кімнату сповненим жалю обвинуваченням. — Ти зовсім утратив здоровий глузд, сховавшись тут, у глушині…

Дракон і досі не підвівся з крісла, схиливши голову на кулак.

— Скажи-но мені дещо, Солю, — мовив він, — чи замислювався ти над тим, щó знайшов би тут, у моїй залі, якби я справді випустив одного із заражених?

Сокіл зупинився, а Дракон рішучо підвівся з крісла. Зала довкола нього потемніла з раптовою, лячною швидкістю; поповзли тіні й поглинули високі свічки, осяйні чарівні вогні. Він зійшов із помосту; кожен його крок лунав жахливим звуком якогось величезного дзвона. Принц Марек і Сокіл мимохіть відступилися; принц схопився за руків’я меча.

— Якби я впав жертвою Пущі, — сказав Дракон, — що б ти, як гадаєш, робив тут, у моїй вежі?

Сокіл уже звів руки докупи, склавши трикутник із великих та вказівних пальців; він бурмотів собі під носа. Я відчула дзижчання — то наростали його чари, а у просторі, оточеному його руками, почали мерехтіти тоненькі іскристі лінії світла. Вони все прискорювалися, доки не спалахнув увесь той трикутник, і, неначе це забезпечило потрібну для запалювання іскру, його тіло оточив ореол із білого вогню. Він розвів руки; вогонь шипів і тріщав над ними, а іскри сипалися дощем на землю, наче він готувався до кидка. Діяння було таким само голодним, як і вогнесерце у пляшечці, неначе хотіло пожирати саме повітря.

— Тріозна ґрежні, — сказав Дракон, різко вимовляючи слова, і вогні згасли, наче свічки, що топляться; залою просвистів холодний різкий вітер, що охолодив мені шкіру, та зник.

Вони витріщилися на нього, зупинились, а тоді Дракон розкинув руки, демонстративно знизавши плечима.

— На щастя, — промовив Дракон своїм звичним уїдливим тоном, — я й близько не був таким дурним, як ви собі уявляли. Тим краще для вас, — він повернувся й пішов назад до свого крісла; тіні відступили від його ніг, ллючись назад. Повернулося світло. Я чітко бачила Соколове обличчя; здавалося, він не надто вдячний. Обличчя в нього застигло, наче крижане, а вуста стиснулись у пряму лінію.

Гадаю, він стомився від того, що його вважали другим чаклуном Польні. Я навіть чула дещицю про нього — його ім’я частенько згадували у піснях про війну з Росьєю, — хоча в нашій долині барди, звісно, не надто багато говорили про іншого чаклуна. Ми хотіли чути історії про Дракона, про свого, власного, чаклуна, і ми з гордістю та вдоволенням укотре чули, що він — наймогутніший чаклун країни. Але раніше я не думала, що це означає насправді, і я забула, як його боятися, тому що провела забагато часу надто близько. Тепер, дивлячись, із якою легкістю він нейтралізував Соколові чари, довелося нагадувати собі зусиллям волі, що він — велика сила у світі, здатна вселяти страх навіть у королів та інших чаклунів.

Я здогадувалася, що принцові Мареку це нагадування не сподобалося так само, як і Соколові; його рука затрималася на руків’ї меча, а його обличчя мало дещо суворий вираз. Але він знову поглянув на Касю. Я здригнулася та спробувала вхопити її за руку, аж тут вона відступила від мене, вийшовши з ніші, та пішла до нього підлогою. Я проковтнула попередження, яке хотіла просичати — надто пізно: вона зробила перед ним реверанс, схиливши золотаву голову. Вона випросталася й поглянула йому просто в обличчя — саме так, як я робила сама у своїй уяві, багато довгих місяців тому. Вона не затиналася.

— Пане, — мовила вона, — я знаю, що ви, напевно, у мені сумніваєтесь. Я знаю, що маю дивний вигляд. Але це так: я вільна.

На задвірках моєї свідомості літанією відчаю крутилися заклинання. Якщо він оголить на неї меч… якщо Сокіл спробує звалити її з ніг…

Принц Марек подивився на неї; обличчя в нього було суворе та смутне, напружене.

— Ти була у Пущі? — запитав він.

Вона схилила голову.

— Мене забрали ходаки.

— Піди поглянь на неї, — кинув він Соколові через плече.

— Ваша високосте… — заговорив Сокіл, підійшовши до нього. — Будь-кому очевидно…

— Годі, — відрізав принц, мов ножем. — Він подобається мені не більше, ніж тобі, але я привіз тебе сюди не заради політики. Поглянь на неї. Вона заражена чи ні?

Сокіл зупинився, насупившись; він був вражений.

— Людина, що затримується в Пущі на ніч, у будь-­якому разі…

— Вона заражена? — спитав його принц, вимовивши кожне слово різко та жорстко. Сокіл повільно повернувся й подивився на Касю — уперше дійсно подивився на неї — та, спантеличений, повільно зморщив лоба. Я поглянула на Дракона, майже не наважуючись сподіватися, та все одно сподіваючись: якщо вони будуть готові послухати…

Але Дракон не дивився ні на мене, ні на Касю. Він дивився на принца, і обличчя в нього було похмуре, як камінь.

Сокіл негайно заходився її перевіряти. Він вимагав зіл­ля з Драконових запасів і книжок з його полиць; по це все Дракон, не сперечаючись, посилав мене. Решту часу Дракон наказав мені лишатися на кухнях; я спершу подумала, що він має намір, шкодуючи мене, не дати мені подивитися на випробування — деякі з них були такі ж жахливі, як і чари, які крадуть дихання та які він застосував до мене після мого повернення з Пущі. Навіть у кухнях мені було чути наспіви й тріскотіння Соколових чарів, які проходили вгорі. Вони лунали у моїх кістках, наче то вдалині грали на великому барабані.

Але третього ранку я мигцем побачила себе на боці одного з великих мідних чайників і помітила, що я — неохайна задрипанка: через гуркіт нагорі та все своє хвилювання за Касю я не додумалася нашептати собі якийсь чистий одяг. Я не здивувалася, що на мені набралося багацько плям, бруду і так далі, мені також було байдуже; але Дракон нічого не сказав. Він уже не раз спускався до кухонь, аби сказати мені, по що піти. Я витріщилася на відображення, а коли він спустився наступного разу, швидко сказала:

— Ти тримаєш мене подалі?

Він зупинився, ще навіть не зійшовши з нижньої сходинки, та промовив:

— Звісно, я тримаю тебе подалі, ідіотко ти така.

— Але ж він не пам’ятає, — сказала я, маючи на увазі принца Марека. Вийшло тривожно й запитливо.

— Згадає, щойно отримає якусь можливість, — сказав Дракон. — Це для нього занадто важливо. Не плутайся під ногами, поводься як звичайна служниця та не використовуй чари там, де тебе може побачити він або Соля.

— З Касею все гаразд?

— Звичайно, — запевнив він. — Турбуйся про це в останню чергу: тепер нашкодити їй значно важче, ніж звичайній людині, а Соля не є вкрай тупим. Хай там як, він дуже добре знає, чого хоче принц, а за інших рівних умов він волів би дати йому це. Піди візьми три пляшки ялинового молока.

Що ж, я не знала, чого хоче принц, і мені не подобалася думка про те, що він це отримає, хоч чим це є. Я пішла до лабораторії по ялинове молоко — це було зілля, яке Дракон варив з ялинкової хвої і яке в його руках перетворювалося на молочно-білу рідину без запаху, хоча той єдиний раз, коли він спробував навчити мене його робити, у мене вийшло лише мокре смердюче місиво з голок і води. Воно затримувало чари в тілі; його додавали до кожного цілющого зілля та до «кам’яної шкіри». Я занесла пляшечки вниз, у велику залу.

Кася стояла посеред кімнати, всередині складного подвійного кола, накресленого на підлозі розтовченими у солі травами. Їй на шию вдягли важкий нашийник, схожий на ярмо для волів, із заліза з чорними ямками, на якому були вигравіювані яскравими сріблястими літерами чародійські письмена, а з нього до скутих зап’ястків звисали ланцюги. Вона не мала навіть стільця, щоб посидіти, і він мав би зігнути її навпіл, але вона невимушено стояла під ним, випроставшись. Коли я ввійшла в кімнату, вона злегка всміхнулася мені: «Зі мною все гаразд».

Сокіл мав утомленіший вигляд, ніж вона, а принц Марек саме тер собі обличчя, широко позіхаючи, хоча він лише сидів у кріслі та дивився.

— Он туди, — промовив у мій бік Сокіл, махнувши рукою на свій захаращений робочий стіл, і більше не звернув на мене уваги. Дракон сидів у своєму високому кріслі та різко глянув на мене, коли я завагалася. На знак непокори я поставила пляшечки на стіл, але не пішла з кімнати — відступила до одвірка й стала спостерігати.

Сокіл ввів у пляшечки заклинання очищення, три різних заклинання. Він працював з якоюсь різкою прямотою: там, де Дракон складав із чарів нескінченні хитромудрі конструкції, Сокіл проводив пряму лінію. Але його чари працювали в той самий спосіб: мені здавалося, що він лише обирає інший шлях з-поміж багатьох, не блукаючи поміж дерев, як я. Він передав пляшечки на той бік лінії Касі залізними лещатами — просуваючись уперед, він, здавалося, ставав обережнішим, а не недбалішим. Коли вона пила їхній вміст, кожний сяяв крізь її шкіру, і це сяйво затримувалося, не зникало; випивши всі три, вона вже освітлювала всю кімнату. У ній не було жодного сліду тіні, не лишалося жодної маленької, легенької ниточки зараження.

Принц сидів у своєму кріслі, зігнувшись, з великим келихом вина, безтурботний і легковажний, але тепер я помітила, що вино було зовсім непригублене, а він не зводив очей з Касиного обличчя. Мені аж руки засвербіли сягнути по чари — я б радо вдарила його по обличчю, просто щоб не дати йому дивитися на неї.

Сокіл довго й пильно дивився на неї, а тоді дістав із кишені свого камзола пов’язку та зав’язав нею собі очі; вона була зі щільного чорного оксамиту, оздобленого срібними літерами, та достатньо велика, щоб закрити йому чоло. Надіваючи її, він щось пробурмотів; літери засяяли, а тоді у масці просто над центром його чола відкрилося вічко. З нього виглядало одне око — велике, дивної форми, округле; кільце довкола величезної зіниці було настільки темним, що воно здавалося майже всуціль чорним із невеличкими прожилками срібла. Він підійшов до самісінького краю кола та спрямував його пильний погляд на Касю — угору та вниз — і тричі обійшов її по колу.

Нарешті він відступився. Заплющилось око, тоді — вічко, і він підняв тремтячі руки, щоб зняти пов’язку, обмацуючи вузол. Він зняв її. Я мимоволі витріщилася на його чоло: там не було жодних ознак ще одного ока, та й узагалі жодної позначки, хоча його власні очі сильно налилися кров’ю. Він важко опустився у своє крісло.

— Ну? — різко вимовив принц.

Якусь мить Сокіл не казав нічого.

— Я не можу знайти ознак зараження, — нарешті знехотя відповів він. — Не буду присягатися, що воно відсутнє…

Принц не слухав. Він уже встав і підняв зі столу важкий ключ. Перетнувши кімнату, він наблизився до Касі. Блискуче світло в її тілі згасало, але ще не зникло; він перетнув соляне кільце, трохи розмазавши його чобітьми, та відімкнув важкий нашийник і наручники. Він зняв їх із неї та поклав додолу, а тоді, пожираючи її очима, простягнув руку, поштиво, наче вона була шляхтянкою. Кася завагалась — я знала, що вона хвилюється, бо може випадково зламати йому руку; я ж сподівалася, що вона це зробить, — і обережно вклала свою руку в його.

Він міцно схопився за неї та, повернувшись, повів Касю вперед, до підніжжя Драконового помосту.

— А тепер, Драконе, — тихо сказав він, — ти розповіси нам, як так вийшло, — і трусонув Касину руку, яку підняв, не відпускаючи. — Потім же ми увійдемо до Пущі — Сокіл і я, якщо ти надто легкодухий, щоб піти з нами, — і ми витягнемо мою матір.