Ті, що не мають коріння

Розділ 21

За межами затишного Чаровнікова порожні коридори наповнював шум вечірки. Музика вже зупинилась, але, доки Сокіл вів нас до державної бальної зали, вдалині дедалі гучніше й гучніше ревло хвилями море голосів. Лакеї квапливо відчинили нам двері на сходи, що вели донизу, до величезного танцювального майданчика. Посол у своїй білій куртці сидів у кріслі поруч із королівським троном, на помості, що високо здіймався над підлогою; по інший бік від короля були принц Зиґмунд і його дружина. Король сидів, стиснувши руками підлікотники з лев’ячими пазурами на своєму кріслі; його обличчя від гніву взялося плямами.

Посеред підлоги перед собою Марек розчистив широке коло; від нього відійшли шість повних рядів вражених танцівників з уважними поглядами, а в дам спідниці при цьому здіймалися розкиданими квітами на арені. У центрі цього кола стояла королева з невиразним обличчям і в білій сорочці ув’язненої, а Кася трималася за її руку; Кася озирнулася довкола та з виразом полегшення на обличчі помітила мене, проте я ніяк не могла наблизитися до неї. Натовп щільно заповнив сходи, нависаючи над краєм мезоніну, що виходив на майданчик, аби подивитися.

Королівський секретар мало не зігнувся перед Мареком, говорячи тремтливим голосом і тримаючи перед собою важку книгу законів, неначе вона могла правити за щит. Я не могла ставити боягузтво йому на карб. Марек стояв менш як за два кроки від нього, наче постать, що вийшла з пісні: вбраний у броню з яскравої криці, тримаючи в руці меч, який міг би здолати вола, та з шоломом під пахвою. Він стояв перед секретарем, наче уособлення мстивого правосуддя, випромінюючи жорстокість.

— У випадках… у випадках зараження, — промовив, затинаючись, секретар, — право на судовий поєдинок не… прямо скасовується за законом Богуслава… — він затих, видавши здавлений звук. Марек рвучко підняв меча за якихось кілька дюймів від його обличчя.

Марек продовжив цей рух і, повернувшись, обвів мечем усю залу; натовп, затамувавши подих, відступився від того місця.

— Королева Польні має право на оборонця! — крикнув він. — Нехай будь-який чаклун вийде вперед та покаже в ній хоч якусь ознаку зараження! Гей, ти, Соколе, — промовив він, крутнувшись і показавши на верх сходів, і весь двір перевів очі в наш бік, — негайно наклади на неї заклинання! Нехай увесь двір подивиться та побачить, чи є на ній хоч якась пляма… — увесь двір разом, від архікнязів до служниць, зітхнув; зітхання в екстазі здійнялося та затихло.

Гадаю, саме тому король не зупинив цього одразу. Натовп на сходах розступився, даючи нам дорогу; Сокіл тим часом кинувся вперед, волочучи довгі рукави сходами вниз, а зійшовши на підлогу, привітав короля елегантним поклоном. Він явно підготувався до цієї миті: у нього був великий мішок, повний чогось важкого, а ще він зігнув палець і скинув зі стелі чотири високі чарівні лампи так, щоб вони стали довкола королеви. А далі він відкрив мішок і викинув у повітря над її головою хвилю синього піску, тихенько заговоривши.

Я не чула замовляння, але з його пальців із тріском вийшло розжарене біле світло та пройшло крізь пісок, який падав. Запахло так, наче топилося скло, потягнулися тоненькі цівки диму: падаючи, пісок повністю розчинявся, а натомість у повітрі утворювалося синювате викривлення, тож я, здавалося, бачила королеву та Касю крізь товсте віконне скло в оточенні дзеркал. Світло чарівних ламп сліпучо сяяло крізь це викривлення та ставало яскравішим, проходячи крізь нього. Я бачила крізь Касину плоть кістки її руки, що лежала на королевиному плечі, а ще — слабкий обрис її черепа та зубів.

Марек потягнувся і взяв королеву за руку, а тоді повів її у коло, виставляючи напоказ. Шляхтичі не бачили випробування архієпископа, вуалі Ядвіги. Вони завзято витріщалися на королеву, яка повністю сяяла, у її білій сукні, з кровоносними судинами, що проходили всередині неї ледь помітними слідами блискучих ліній; її очі були світильниками, а розтулені вуста видихали сяйливу імлу. Жодної тіні, жодної смужки темряви. Двір загомонів ще до того, як світло в ній повільно згасло.

Скло розбилося на шматки та впало дзвінкою зливою, розчинившись назад у сині цівки диму, щойно досягло землі.

— Нехай її оглянуть ще, — перекричав Марек шум розмов, який став гучнішим; при цьому він і сам мало не засяяв праведністю. — Викличте будь-якого свідка: нехай вийде Верба та архієпископ...

На якусь мить Марек явно завоював залу; навіть мені було видно, що тут, якщо король відмовиться, якщо він накаже забрати королеву геть і стратити її пізніше, виникне тисяча чуток про вбивство. Королю це теж було видно. Він оглянув усіх своїх придворних і коротко та сильно смикнув підборіддям до грудей, а тоді відкинувся на спинку трону. Тож Марекові вдалося змусити батька зробити так багато навіть без чародійства: незалежно від того, хотів король скликати суд чи ні, суд фактично вже почався.

Та я вже бачила короля тричі. Я б назвала його… ні, не зовсім приємним: надто багато зморщок в’їлося йому в насуплене обличчя, щоб його можна було уявляти собі ніжним чи добрим. Але якби мене попросили описати його одним словом, я би сказала «стурбований». Тепер я сказала б «розгніваний», «холодний, наче зимова буря», і все одно саме він мав зрештою винести вирок.

Мені хотілося вибігти та зупинити суд, сказати Марекові відступитися від цього, та було вже запізно. Верба вже вийшла наперед, щоб свідчити, пряма як стовп і зодягнена у сріблясту сукню.

— Я не знайшла жодної зарази, але не буду присягатися, що її немає, — холодно сказала вона, звертаючись безпосередньо до короля та не звертаючи уваги на стиснені Марекові зуби та скрегіт його рукавиці об руків’я меча. — Королева не при своєму глузді. Вона не вимовила жодного слова та нічим не показує, що когось упізнає. Її плоть повністю змінилася. Від її смертних жил або кісток не лишилося нічого. І хоча плоть може перетворюватися на камінь або метал, не несучи в собі зарази, ця зміна, безумовно, спричинена впливом зараження.

— І все ж, якби її змінена плоть несла в собі заразу, — втрутився Сокіл, — чи не очікувала б ти побачити її під дією мого заклинання?

Верба навіть не повернула до нього голови; той явно заговорив поза чергою. Вона лише схилила голову до короля, який кивнув один раз і злегка ворухнув пальцями, відпускаючи її.

Архієпископ висловився так само невизначено. Він лише сказав, що випробував королеву всіма святими реліквіями собору, але не сказав, що вона не заражена. Гадаю, ніхто з них не хотів виявитися неправим опісля.

Висловитися на користь королеви вийшли всього кілька інших свідків, лікарі, яких Марек привів її оглянути. Жоден із них не сказав ані слова про Касю. Вони не згадували про неї навіть наостанок, але їхні слова визначили б, жити їй чи загинути. Королева ж стояла поруч із нею мовчазна й безвільна. Сяйво вже згасло та залишило її з невиразним обличчям, порожню, на видноті в усього двору.

Я поглянула на Алошу, яка стояла поруч зі мною, та на Балло по інший бік від неї. Я знала, що, коли прийде їхня черга, вони підведуться й розкажуть королю про той жахливий бестіарій, який лежить у Чаровнікові в щільному колі із солі та заліза під дією всіх захисних заклинань, які вони змогли на нього накласти, та під наглядом вартових, поставлених пильно його стерегти. Алоша скаже, що ризикувати не слід; вона скаже королю, що ризик для королівства завеликий.

А тоді король за бажання міг би підвестися й сказати, що закони проти зараження не мають винятків; він міг би надати своєму обличчю тужливого виразу та послати королеву на смерть і Касю разом з нею. А дивлячись на нього, я думала, що він так і зробить. Він це зробить.

Він сильно відкинувся на спинку свого величезного різьбленого крісла, неначе потребував опори для ваги свого тіла, та прикрив рукою не схильні до усмішки вуста. Рішення насувалося на нього, наче снігопад, перша ріденька пороша, що все наростатиме й наростатиме. Решта свідків говоритиме, та він їх не почує. Він уже прийняв рішення. На його важкому, похмурому обличчі я бачила Касину смерть, і я у відчаї оглянула кімнату, зустрівшись поглядом із Соколом. Поряд із ним стояв Марек, так само напружений, як і його кулак, який стискав руків’я меча.

Соля глянув на мене у відповідь і лише непомітно розвів руками, наче кажучи: «Я зробив те, що можу». Він нахилився до Марека та пробурмотів йому щось, а коли спустився останній лікар, принц сказав:

— Нехай Аґнєшку з Дверніка викличуть свідчити про звільнення королеви.

Саме цього я зрештою й хотіла; саме з цієї причини я приїхала та боролася за те, щоб мене занесли до списку. На мене дивилися всі, навіть король зі своїми на­супленими бровами. Та я все одно не знала, що казати. Якщо скажу, що королева не заражена, яке значення це матиме для короля, для будь-кого з цих придворних? Те, що я скажу про Касю, уже точно буде їм байдуже.

Можливо, Соля спробує вимовити разом зі мною «Виклик», якщо я його попрошу. Я подумала про це, уявила, як оте біле світло показує істину всьому двору. Але… королеву вже випробували під вуаллю Ядвіги. Двір побачив її очима Сокола. Королю було видно, що вона не заражена. Річ тут була аж ніяк не у правді. Двір не хотів правди, король не хотів правди. Будь-яку правду, яку я могла їм дати, вони могли проігнорувати так само легко, як і все інше. Це не змінить їхньої думки.

Проте я могла дати їм дещо зовсім інше. Я могла дати їм те, чого вони справді хотіли. А тоді я усвідомила, що все ж таки знаю, що це. Вони хотіли знати. Вони хотіли побачити, як це було. Вони хотіли відчути себе частиною цього, порятунку королеви; вони хотіли пожити у пісні. Це не було правдою, навіть не було її подобою, та це могло переконати їх залишити Касю в живих.

Я заплющила очі й згадала заклинання ілюзії. «Легше за справжні армії», — казав Саркан, і, почавши шепотіти заклинання, я зрозуміла, що він мав рацію. Підняти оте страхітливе серцедерево цілком було не важче, ніж створити одну-єдину квітку, і воно дерлося вгору з мармурової підлоги зі страшенною легкістю. Кася судомно вдихнула, закричала якась жінка, стукнувся стілець, який упав десь у залі. Я відгородилася від шуму. Я дозволила замовлянню й далі скочуватися наспівом із мого язика, виливаючи чари та хворобливий, напружений жах, що міцно засів у мене глибоко в животі. Серцедерево росло й далі, розкидаючи свої величезні сріблясті гілки залою, а стеля зникала у сріблястому шурхотливому листі та жахливому смороді плодів. У мене всередині все перевернулось, а тоді травою перед моїми ногами покотилась Яношева голова та вдарилась об розлоге коріння.

Усі придворні зарепетували й кинулися назад до стін, але тієї ж миті вони почали розчинятися, зникаючи. Стіни довкола нас теж зникли, щезнувши в лісі та дзвінкому брязкоті сталі. Марек повернувся з раптовою ошелешеною тривогою, піднявши меч: там був сріблястий богомол, який кинувся до нього. Ударивши його у плечі, пазурі богомола подряпали сталь його блискучої броні. З трави довкола його ніг пильно дивилися вгору трупи.

Очі мені затягала імла диму, раптово затріскотів вогонь. Я повернулася до стовбура, і Саркан теж був там, застрягнувши в дереві, а срібна кора намагалась його поглинути. Він промовив: «Зараз, Аґнєшко», — тим часом як між його пальцями палало червінню вогнесерце. Я мимохіть мало не сягнула до нього рукою, згадавши жах і муку, і на якусь мить — на одну коротеньку мить, — він став зовсім не ілюзією, не просто ілюзією. У відповідь він ошелешено насупився на мене; його очі говорили: «Що ти робиш, ідіотко ти така?» — і чомусь це був він, справді він; а тоді між нами закипів очищувальний вогонь, і він зник; він знову був лише ілюзією та палав.

Я поклала руки на стовбур дерева, тим часом як його кора скручувалася та тріскалася, наче шкірка перестиглого помідора. Кася була поруч зі мною, реальна; стовбур розбивався під ударами її рук. Вона проламувала деревину стовбура, і з нього непевно вийшла королева, простягнувши руки, щоб взяти за руки нас, навпомацки шукаючи допомоги; її обличчя раптом ожило та сповнилося жаху. Ми спіймали її та витягли. Я чула, як Сокіл викрикує заклинання вогню, а тоді до мене дійшло: він викликав справжній вогонь, а ми насправді були не в Пущі. Ми були в королівському замку…

Щойно я дозволила собі це згадати, заклинання ілюзії просто вислизнуло в мене з рук. Дерево згоріло, щезнувши в повітрі; вогонь біля його коріння злетів угору стовбуром і забрав із собою решту Пущі. Трупи запалися, хоча, перш ніж над ними зімкнулася біла мармурова підлога, можна було востаннє глянути їм, усім їм, у обличчя. Я дивилася на них, а моїм лицем текли сльози. Я не знала, що пам’ятаю солдатів достатньо добре, щоб створити їх так багато. А тоді розвіялись останні тіні від листочків, і ми знов опинилися в палаці, перед троном, а король, вражений, стояв на своєму помості.

Сокіл крутнувся, озираючись довкола себе та задихаючись; вогонь і досі тріскотів у нього в руках і скакав мармуровою підлогою. Марек також кинувся назад у пошуках ворога, якого більше не було. На його мечі знову не було жодної плями, а його броня була яскравою та неушкодженою. Королева стояла посеред підлоги, тремтячи, з великими очима. Усі придворні втиснулись у стіни та одне в одного, тримаючись якнайдалі від нас і від центру зали. А я — я опустилася на коліна, трусячись і склавши руки на животі: мені було зле. Я ніколи не хотіла повернутися туди, до Пущі.

Марек оговтався першим. Він зробив крок до трону; його груди тим часом ще здіймалися.

— Ось чого ми її позбавили! — крикнув він на батька. — Ось яке зло ми подолали, щоб витягти її, ось як ми заплатили за її порятунок. Це зло, якому ти служиш, якщо ти… Я цього не потерплю! Я...

— Досить! — заревів на нього у відповідь король; під бородою він був блідим.

Марекове обличчя стало червоним і яскравим від жорстокості, від жадоби бою. Він досі тримав меч. Зробив один крок до трону. У короля розширились очі; щоки йому залив гнівний рум’янець, і він жестом прикликав до себе вартових, яких біля помосту було шестеро.

Королева Ганна раптом скрикнула:

— Ні!

Марек крутнувся назад, аби поглянути на неї. Вона незграбно, похитуючись, ступила вперед, тягнучи ноги так, наче мусила докладати зусиль до того, щоб їх переставляти. Марек пильно дивився на неї. Вона зробила ще крок і схопила його за руку.

— Ні, — повторила вона. Королева потягнула його руку донизу, хоча він і далі тримав би її вгорі. Він опирався, та вона підняла на нього очі, і його обличчя, дивлячись на неї згори вниз, раптом стало хлопчачим. — Ти врятував мене, — сказала вона йому. — Маречку. Ти вже мене врятував.

Його рука опустилась, і вона, не відпускаючи її, неквапом повернулася до короля. Він пильно дивився на неї згори. Її обличчя в обрамленні хмарки з короткого волосся було блідим і красивим.

— Я хотіла померти, — сказала вона. — Я дуже хотіла померти.

Вона зробила ще крок, тягнучи ноги, та вклякла на широких сходинках до помосту, потягнувши Марека вниз разом із собою; він схилив голову, втупившись у підлогу. Та вона й далі дивилася вгору.

— Прости йому, — сказала вона королю. — Я знаю закон. Я готова померти, — її рука трималася міцно, тим часом як Марек був готовий смикнутись. — Я королева Польні! — голосно сказала вона. — Я готова померти за свою країну. Але не як зрадниця.

— Я не зрадниця, Казиміре, — сказала вона, витягнувши другу свою руку. — Він забрав мене. Він забрав мене!

У залі здійнявся гомін, що здіймався швидко, наче річка під час повені. Я підняла стомлену голову та роззирнулася довкола, нічого не розуміючи. Обличчя Алоші, коли я поглянула на неї, супилося. Голос у королеви тремтів, але лунав достатньо голосно, щоб перекривати шум.

— Нехай мене стратять через зараження, — сказала вона. — Та хай буде мені свідком Бог на небі! Я не покидала чоловіка та дітей. Зрадник Василій забрав мене з подвір’я разом зі своїми солдатами та потягнув мене до Пущі, а там він сам прив’язав мене до дерева.