Ті, що не мають коріння

Розділ 25

Ми загорнулись у роздерті плащі, які зняли з мертвих вартових, і побігли, залишаючи полами одягу криваві смуги на підлозі за собою. Я проштовхнула Алошин меч назад до його дивної схованки, заклинанням «гатол» відкривши у світобудові кишеньку, щоб його покласти. Кася понесла маленьку дівчинку, а я тримала за руку Сташека. Ми зійшли сходами у вежі, поминувши майданчик, на якому позирнули на нас двоє чоловіків у коридорі, спантеличені й насуплені; ми квапливо спустилися ще на одне коліно і вийшли у вузький коридор до кухонь, яким сновигали туди-сюди слуги. Сташек спробував відірватися від мене.

— Хочу до батька! — сказав він тремтливим голосом. — Хочу до дядька Марека! Куди ми йдемо?

Я не знала. Я лише тікала; я знала хіба одне — ми маємо відірватися. Пуща розсіяла забагато насіння довкола нас; раніше воно тихо лежало в землі, що парувала, але тепер усе воно приносило плоди. Коли зараза живе у королівському замку, безпечних місць немає ніде. Принцеса збиралася відвезти їх до своїх батьків, до Ґідни на північному морі. «Океан ворожий до зарази», — казала Алоша. Проте в Ґідні все одно росли дерева, а Пуща переслідуватиме дітей до берега.

— До вежі, — сказала я. Я не планувала це сказати, слова вирвалися в мене, як крик у Сташека. Я бажала спокою Сарканової бібліотеки, ледь помітного запаху спецій та сірки в його лабораторії, тих тісних, вузьких коридорів, чітких ліній і порожнечі. Вежі, що самотньо височіє на тлі гір. Пущі там ніде було зачепитися. — Ми їдемо до Драконової вежі.

Дехто зі слуг сповільнювався, дивлячись на нас. На сходах лунали кроки, що йшли за нами; якийсь чолов’яга владно гукнув униз:

— Гей, ви, там!

— Тримайся за мене, — сказала я Касі. Я поклала руку на стіну замку та, зашепотівши, провела нас крізь неї, просто в кухонні сади, де стояв коліньми на землі, витріщившись, якийсь садівник. Я побігла між рядами бобових стеблин, а зі мною з широко розплющеними очима побіг Сташек, якому передався наш страх; за нами подалася Кася. Ми досягли зовнішньої стіни з важкої цегли; я провела нас. Замкові дзвони почали бити на сполох у нас за спинами, коли ми ледве сповзли крутим схилом у потоці багнюки до Вандалуса, що тік унизу.

Тут, довкола замку, лишаючи за собою місто й рушаючи на схід, річка бігла швидко та була глибокою. Високо вгорі закричав мисливський птах, сокіл, який кружляв довкола замку широкими колами; то, бува, не Соля дивився на нас згори? Я вхопила жменьку очерету з берега, без жодних замовлянь або заклинань: вони всі вилетіли мені з голови. Натомість я висмикнула нитку зі свого плаща і обв’язала очерет на кінцях. В’язку я скинула на берег, наполовину у воду, і метнула в неї чари. Вона виросла у довгий легкий човен, і ми залізли в нього, щойно річка відштовхнула його від берега й потягнула нас, кваплячись і відскакуючи від каміння з обох боків. За нами лунали крики, на зовнішніх стінах замку високо вгорі з’явилися вартові.

— Униз! — закричала Кася, штовхнула дітей униз і закрила їх власним тілом. Вартові стріляли в нас із луків. Одна стріла продірявила її плащ і влучила у спину. Інша приземлилася зовсім поряд зі мною й задрижала, влучивши у борт човна. Я відірвала пір’я з древка стріли й підкинула його над нами. Воно згадало, чим колись було, і обернулося на хмарку з напівптахів, які закрутилися й заспівали, на кілька секунд прикривши нас від чужих очей. Я, тримаючись за боки човна, вимовила заклинання Яги для пришвидшення.

Ми кинулися вперед. Один поштовх — і замок, і місто розпливлися далеко позаду, перетворившись на дитячі іграшки. Другий — і вони зникли за вигином річки. Третій — і ми вдарились об порожній річковий берег. Мій очеретяний човен розпався довкола нас, і ми всі опинились у воді.

Я мало не втопилася. Вага одягу тягнула мене назад, униз, у каламутну воду, а світло розпливалося наді мною. Поряд зі мною здіймалися хмарою Касині спідниці. Я кинулася до поверхні, інстинктивно хапаючись рукою, і виявила, що за неї хапається маленька ручка; Сташек поклав мою руку на корінь якогось дерева. Я підтягнулася, кашляючи, та спромоглася поставити ноги у воді.

— Нєшко! — гукала Кася; в руках вона тримала Маришу.

Ми потягнулися угору м’яким мулистим берегом; Касині ноги щокроку глибоко вгрузали, лишаючи в землі по собі діри, що повільно наповнювалися водою. Я опустилася на брудну траву. Я дрижала від чарів, які хотіли некеровано розлитися з мене навсібіч. Ми рухалися надто швидко. Серце в мене калатало, досі лишаючись там, під дощем зі стріл, продовжуючи відчайдушну втечу, а не на тихому безлюдному річковому березі, де над брижами, які ми наробили, стрибали водяні клопи; спідниці ж мені забризкало брудом. Я так довго пробула всередині замку, де повсюди були люди та кам’яні стіни. Річковий берег майже не видавався реальним.

Сташек незграбно сів поруч зі мною зі спантеличеним серйозним личком, а Мариша підповзла та пригорнулася до нього. Він обняв її рукою. Кася сіла з іншого боку. Я б радо прилягла і поспала — день, тиждень. Але Марек знав, у який бік ми пішли. Соля пошле спостерігачів униз річкою шукати нас. Часу на відпочинок не було.

Я виліпила з грязюки на березі річки пару неоковирних волів і вдихнула в них трохи життя, а тоді збудувала візок із гілячок. Ми й години не пробули в дорозі, коли Кася промовила: «Нєшко», дивлячись назад, і я швидко завела їх під дерева на якійсь відстані від дороги. З дороги за нами здіймалось курява. Я тримала віжки, воли стояли з послужливою слухняністю, і всі ми затамували подих. Хмара зростала неприродно швидко. Вона все наближалась і наближалась, а потім повз нас промайнув невеликий загін вершників у червоних плащах із арбалетами й оголеними мечами. Копита їхніх коней зі сталевими підковами, що дзвеніли об щільно второвану дорогу, викрешували чарівні іскри. Якась справа рук Алоші, яку нині спрямовують на службу Пущі. Я зачекала, доки хмара знову не зникла з поля зору попереду, а тоді вже вивела наш візок назад на дорогу.

В’їхавши до першого містечка, ми побачили, що там уже розвішані оголошення. Намальовані вони були грубо, поспіхом: довгий пергамент із моїм і Касиним обличчями, прип’ятий до дерева біля церкви. Я не думала, як це — коли на тебе полюють. Я була рада побачити містечко, бо планувала зупинитися й купити їжі: нам скрутило животи від голоду. Натомість ми натягнули плащі на голови й покотилися вперед, ні до кого не говорячи. Мої руки на віжках тремтіли раз у раз, але нам пощастило. Був базарний день, а містечко було чимале, дуже близьке до великого міста; довкола було достатньо незнайомців, щоб нас ніхто не запримітив і ніхто не висловив бажання побачити наші обличчя. Щойно ми проїхали повз будівлі, я смикнула за віжки й погнала волів уперед, швидше, поки село не зникло за нами остаточно.

Нам довелося з’їхати з дороги ще двічі — повз пролітали групи вершників. А тоді ще раз пізно ввечері того ж дня, коли повз нас у протилежному напрямку проїхав ще один королівський гонець у червоному плащі, який мчав назад до Кралії; іскри від копит при цьому яскраво спалахували у дедалі тьмянішому світлі. Нас він на своїй високій швидкості не побачив: ми були просто тінню за огорожею. Доки ми ховались, я помітила за нами щось темне й квадратне; це були відчинені двері покинутої хати, наполовину схованої серед дерев. Поки Кася тримала волів, я понишпорила зарослим садком: жменька пізніх полуниць, трохи старої ріпи, цибуля, та ще кілька квасолин. Більшу частину їжі ми віддали дітям, і вони поснули у возі, коли ми виїхали назад на дорогу. Принаймні нашим волам не треба було їсти чи відпочивати — вони ж були зроблені з багнюки. Вони рухатимуться далі всю ніч.

Кася всілася на місце візника разом зі мною. Хутко визоріло; небо було широке, темне й дуже далеке від будь-якої живої істоти. Повітря холодне, спокійне і надто тихе; віз не рипів, а воли не фиркали.

— Ти не намагалася сповістити їхнього батька, — тихо сказала Кася.

Я вдивлялася вперед, у темну дорогу.

— Він теж мертвий, — відповіла я. — Росьяни напали на нього із засідки.

Кася обережно взяла мене за руку, і ми тримались одна за одну, тим часом як віз котився вперед. Невдовзі вона сказала:

— Принцеса померла біля мене. Вона сховала дітей у шафі, а тоді стала перед нею. Її кололи знову й знову, а вона й далі просто намагалася підвестися перед дверима, — голос у неї затремтів. — Нєшко, ти можеш зробити мені меч?

Я цього не хотіла. Звісно, було лише розважливо дати їй його на той випадок, якщо нас упіймають. За неї я не боялася: Кася не буде у великій небезпеці, якщо битиметься, тому що клинки просто затуплювались об її шкіру, а стріли відпадали, не залишаючи на ній навіть подряпин. Але з мечем вона буде небезпечною та жахливою. Їй не буде потрібен ані щит, ані обладунок, і навіть думати буде не треба. Вона могла б іти полями вояків, наче жнучи овес, упевнено й ритмічно. Я подумала про Алошин меч, оту дивну голодну вбивчу штуку; вона була запхнута в ту чарівну кишеню, та я й досі відчувала її вагу в себе на спині. Кася буде схожою на той меч, невблаганною, та скористатися нею можна буде більше, ніж один раз. Я не хотіла, щоб їй доводилося робити щось подібне. Я не хотіла, щоб їй був потрібен меч.

Хотіти цього було безглуздо. Я дістала свій ніж з-за пояса, а вона дала мені свій. Я стягнула пряжки з наших поясів і взуття, а також шпильки з наших плащів, а ще вламала з одного дерева суху гілляку, коли ми проїздили повз нього, й зібрала все це в пелені. Доки Кася правила, я наказала всьому цьому бути прямим, гострим і міцним; я наспівала предметам пісеньку про сімох лицарів, а вони послухали в мене на колінах і зрослись у довгий вигнутий клинок з одним загостреним лезом, наче в кухонного ножа, а не в меча, з невеличкими яскравими сталевими опорами, що тримали довкола нього дерев’яне руків’я. Кася взяла його та зрівноважила в руках, а тоді кивнула один раз і опустила його під сидіння.

Ми їхали вже три дні; гори протягом ночі невпинно росли, втішаючи нас на відстані. Воли йшли добре, та нам усе одно доводилося пригинатися за парканами, горбками й покинутими хатами щоразу, як під’їздили якісь вершники, що рухалися невпинним потоком. Спершу я лише раділа щоразу, коли нам вдавалося сховатися від них, надто заклопотана страхом і полегшенням, щоб думати про це ще якось. Але доки ми виглядали з-за огорожі, спостерігаючи, як щезає далеко попереду хмара, Кася сказала:

— Вони йдуть і йдуть, — і в мене внизу живота з’явився холодний твердий вузол: я усвідомила, що їх надто багато для того, щоб вони просто сповіщали про те, що нас шукають. Вони займалися чимось серйознішим.

Якби Марек наказав закрити гірські переходи, якби його люди обложили вежу; якби вони виступили проти самого Саркана, заскочивши його зненацька, доки він із боєм утримує Пущу від Заточека…

Робити було більше нічого — тільки йти далі, та гори вже не тішили. Ми не знали, що побачимо, коли опинимося на тому боці. Кася весь той день їхала на задній частині воза разом із дітьми, коли дорога поволі стала видиратися на передгір’я, і тримала руку на мечі, схованому в неї під плащем. Сонце підбилося високо, і її обличчя сповна осявало тепле золоте світло. Вона здавалася віддаленою і дивною, нелюдськи статечною.

Ми доїхали до вершечка пагорба та знайшли останнє перехрестя у Жовтих Болотах, а поряд з ним — невеликий колодязь із коритом для напування. Дорога була порожньою, хоча й добряче витоптаною як людськими ногами, так і кіньми. Я й гадки не мала, чи то лише звичайний рух на дорозі, чи ні. Кася підтягнула вгору відра, щоб ми попили та обмили запорошені обличчя, а тоді я змішала трохи свіжої грязюки, щоб підлатати волів: після дня ходу вони то тут то там взялися тріщинами. Сташек мовчки носив мені у жменях брудну траву.

Ми якомога обережніше розповіли дітям про їхнього батька. Мариша геть не зрозуміла — хіба тільки злякалася. Вона вже кілька разів просилася до матері. Тепер вона майже постійно трималася Касі, наче була ще меншою, та не випускала її з поля зору. Сташек зрозумів надто добре. Він сприйняв новину мовчки, а по тому сказав мені:

— Дядько Марек намагався нас убити? — і додав: — Я не дитина, — при цьому він дивився на моє обличчя так, наче мені потрібно було почути це від нього, коли він щойно спитав про це у мене.

— Ні, — видушила я крізь стиснуте горло. — Він лише дозволяє Пущі себе спрямовувати.

Я не була впевнена, що Сташек мені повірив. Відтоді він постійно сидів тихо. Він був терплячим із Маришею, яка теж трималась його, та допомагав із роботою, коли тільки міг. Але він не говорив майже нічого.

— Аґнєшко, — сказав він, коли я, закінчуючи «латати» задню ногу одного з волів, підвелася, щоб помити руки. Я повернулася туди, куди він дивився. Ми бачили за собою чималий шлях, що простягався на багато миль назад. На заході дорогу вкривала щільна нечітка хмара куряви. Вона неначе рухалася, ідучи вперед, тим часом як ми стояли й дивилися. Кася підняла Маришу. Я прикрила очі рукою та примружилася від сонця.

Це йшло маршем багатотисячне військо. Попереду, серед вершників на конях, виблискувало скупчення високих списів і майоріло біло-червоне знамено. Я побачила на чолі гнідого коня, на якому сиділа постать у сріблястому обладунку; поряд з ним — сірого коня з вершником у білому плащі…

Світ похилився, звузився й різко насунувся на мене. Яскраво вискочило обличчя Солі: він дивився просто на мене. Я відсмикнула голову з такою силою, що впала.

— Нєшко? — промовила Кася.

— Швидко, — видихнула я, незграбно підводячись і відсуваючи Сташека в задню частину воза. — Він мене побачив.

Ми в’їхали в гори. Я спробувала вгадати, наскільки сильно відстає від нас військо. Я би шмагнула волів батогом, якби з цього була якась користь, але вони йшли максимально швидко. Дорога була завалена камінням, вузька й звивиста, а ноги в них почали швидко тріскатися й кришитися. Багна для того, щоб їх залатати, уже не було, та я все одно не могла б змусити себе зупинитися. Скористатися заклинанням пришвидшення я не наважувалася — не бачила далі наступного повороту. Що, як попереду є люди, а я домчу нас просто їм до рук, ба й гірше — закину нас у повітря над ущелиною?

Лівий віл різко повалився вперед, нога в нього розбилась об каміння на грудки бруду. Другий відтягнув нас трохи далі, а тоді просто розпався між двома кроками. Віз нахилився вперед, утративши рівновагу, і ми всі важко повалилися на купу гілочок та сухої трави.

На той час ми вже далеко заїхали в гори, де дерева були зморщені й низькорослі, а обабіч звивистої дороги височіли вершини. Ми не бачили достатньо далеко позаду себе, щоб сказати, наскільки близько до нас військо. Зазвичай перехід можна було подолати пішки за день. Кася підняла Маришу, а Сташек здійнявся на ноги. Він слухняно пішов поруч зі мною, не жаліючись, тим часом як ми поспішали, попри стерті ноги та біль у горлі від морозного розрідженого повітря.

Ми зупинилися, щоб перевести дух, біля голого прискалку, де протікав крихітний літній струмочок; його нам якраз вистачало, щоб піднести води у жмені собі до рота, а випроставшись, я підскочила від рипучого каркання біля своєї голови. Чорна ворона з лискучим пір’ям витріщилася на мене з гілляки зморщеного дерева, що тулилося між скелями. Вона голосно каркнула знову.

Ворона подалася за нами, коли ми побігли геть, перескакуючи з гілки на скелю, а з неї — на наступну. Я жбурнула в неї камінцем, намагаючись її відігнати; вона лише відстрибнула та знову каркнула кислою переможною нотою. Трохи далі долучилися ще дві. Стежина звивалась уздовж гребеня хребта, а обабіч до крутих схилів поступово спускалася зелена трава.

Ми бігли далі. Стежка різко опустилася, коли від неї відійшла одна гора, залишивши страхітливе провалля справа. Можливо, ми вже пройшли вершину. Я не могла зупинити біг достатньо надовго, щоб як слід про це подумати. Я мало не тягнула Сташека за собою за руку. Почула, як десь за нами голосно ірже кінь — неначе послизнувся, біжучи надто швидко вузьким гірським переходом. Ворони знялися в повітря, кружляючи, і полетіли на це подивитися; усі, крім однієї, незмінної супровідниці, що не зводила з нас своїх ясних очей.

Повітря було розріджене; біжучи, ми судомно силкувалися дихати. Сонце заходило.

— Зупиніться! — гукнув хтось далеко за нами, і впала стріла, задзеленчавши об каміння в нас над головами. Кася зупинилася, штовхнула Маришу мені до рук, коли я порівнялася з нею, і стала ззаду. Сташек налякано озирнувся на мене.

— Іди далі! — сказала я. — Іди далі, доки не побачиш вежу! — Сташек кинувся далі та зник разом зі стежкою за кам’яною стіною. Я підняла Маришу, пригорнувши її до себе; вона, притулившись, щільно обвила мені ручками шию, а ніжками — стан, і я побігла за ним. Коні були так близько, що ми чули, як під їхніми копитами хрустять камінці.

— Я її бачу! — гукав спереду Сташек.

— Тримайся міцно, — сказала я Мариші й побігла якомога швидше; її тіло билось об моє, і вона, нічого не говорячи, опустила щічку мені на плече. Сташек боязко повернувся, коли я, задихаючись, забігла за вигин; він стояв на виступі, що випирався з гірського схилу, трохи завузькому для луки. Ноги мої були змучені; я опустилась на землю, а мої коліна не підгинались саме для того, щоб опустити Маришу, не звалившись на неї. Ми вийшли на південні схили. Під нами стежка й далі зміїлася вперед і назад горою, спускаючись аж до Ольшанки.

А по інший бік від містечка, перед західними горами, виблискувала білим на сонці Драконова вежа, досі маленька й далека. Вона була оточена солдатами, невеликим військом із людей у жовтих накидках. Я у відчаї витріщилася на нього. Вони вже дісталися всередину? Великі двері ще були зачинені, диму з вікон не виходило. Мені не хотілося вірити, що вежа впала. Я хотіла гукнути Сарканове ім’я, я хотіла кинутися крізь порожнє повітря. Я знову піднялася на ноги.

Кася зупинилася на вузькій дорозі за нами. Вона витягнула меч, який я їй дала, саме тоді, коли коні зайшли за вигин. Марек був з ними, очолював їх; його шпори були мокрі від крові, і він уже вийняв меч, вискаливши зуби. Його гнідко понісся вперед, а Кася не рухалася. Її волосся вільно маяло на вітрі. Вона широко розставила ноги на стежині та прямо витягнула меч, і Марек мусив смикнути вбік голову коня або ж виїхати просто на клинок.

Він зупинився, проте вдарив мечем униз по ній, завернувши коня на вузьку стежку. Кася перехопила удар і відбила його самою лише грубою силою. Просто вибила меч із Марекових рук. Меч стукнувся об край стежки і впав, щезнувши за гірським схилом із хвилею каміння й пороху.

— Піку! — крикнув Марек, і солдат кинув йому піку; він спіймав її без найменшого зусилля, розвернувши коня на стежці. Розвернув піку довгим рухом униз, який мало не вдарив Касю по стану. Їй довелося відскочити назад; якби він міг збити її зі стежки, не мало б жодного значення, що вона сильніша за нього. Вона спробувала вхопитися за кінець піки, але Марек надто швидко відсмикнув її назад; потім він негайно підігнав коня вперед і зупинив його, змусивши стати дибки. Підкуті залізом копита забили в бік її голови. Він вів її назад; щойно він досягне місця, де дорога розширюється, він та інші бійці розосередяться й оточать її. Вони могли би пройти повз неї до нас, до дітей.

Я наосліп намацувала Драконове заклинання, заклинання переміщення. «Валісу», та ще «зокінеж», але, навіть намагаючись зібрати слова докупи, я чомусь знала, що воно не спрацює. Ми ще були не в долині; цей шлях не був для нас відкритий.

Мені макітрилося в голові від розрідженого повітря та відчаю. Сташек підхопив Маришу й міцно її тримав. Я заплющила очі та вимовила заклинання ілюзії — прикликала Сарканову бібліотеку; з голих скель довкола нас здійнялися полиці, корінці із золотими літерами й запах шкіри; механічна пташка у своїй клітці, вікно, що виходить на всю зелену долину та звивисту річку аж до кінця. У цій ілюзії я навіть побачила нас самих — крихітні, схожі на мурашок, постаті, що рухалися. На стежині за Мареком витягнулася вервечка з двадцятьох чоловіків; якби він тільки зміг пропхатися на ширшу територію, вони б на нас напали.

Я знала, що Дракона там немає: він був на сході, у Заточеку, де з краю Пущі здіймався тоненький стовпець диму. Та я все одно ввела його в бібліотеку, всадовивши за стіл; грубі кути його обличчя були освітлені свічками, що ніколи не танули, і він дивився на мене з отим роздратованим, спантеличеним виразом обличчя: «Що ж ти тепер робиш?»

— Допоможи мені! — сказала я йому та підштовхнула Сташека. Дракон механічно витягнув руки, і діти кинулися до них разом; Сташек закричав, і я побачила, як він підводить на Дракона великі очі. Саркан пильно подивився на нього згори вниз.

Я повернулася назад, наполовину стоячи у бібліотеці, наполовину — на горі.

— Касю! — закричала я.

— Іди! — гукнула вона мені. Один із солдатів за Мареком чітко бачив мене та бібліотеку за мною; він зняв лука й наклав стрілу, цілячись.

Кася пірнула під піку, побігла на Марекового коня та із силою відштовхнула тварину назад, торкнувшись її грудей обома руками. Кінь заіржав і став дибки, відскочивши назад на задніх ногах і брикаючись на неї. Марек копнув її так, що Касине підборіддя відлетіло назад, та проштовхнув ратище списа вниз між ними, просто за її гомілку. Тепер він тримався за піку обома руками; повід він уже випустив, але все одно якось змушував коня робити те, що хотів. Тварина повернулася; він при цьому скрутив тулуб, тримаючись за піку, але змусив Касю заточитися. Кінь ударив її задніми ногами так, що вона, втративши рівновагу, полетіла до краю стежки, а Марек здійснив швидкий сильний кидок. Вона звалилася, не маючи часу навіть на крик, просто спантеличено охнула і зникла, вирвавши жмут трави, за який схопилася.

— Касю! — скрикнула я. Марек повернувся в мій бік. Лучник відпустив стрілу, і тятива тенькнула.

Якісь руки схопили мене за плечі, тримаючись зі знайомою неочікуваною силою; вони потягнули мене назад. Стіни бібліотеки кинулися вперед довкола мене та зімкнулися за мить до того, як крізь них пройшла би стріла. Свист вітру й холодне морозне повітря зникли з моєї шкіри. Я крутнулася та витріщилася: там був Саркан; він стояв просто за мною. Це він мене протягнув.

Він досі тримав руки в мене на плечах; я була прип’ята до його грудей. Я була сповнена тривоги і мала тисячу запитань, але він опустив руки й відступив назад, і я усвідомила, що ми не самі. На столі лежала розкладеною мапа долини, а біля віддаленого її кінця стояв, роззявивши на нас рота, величезний широкоплечий чолов’яга з бородою, довшою за власну голову, та кольчугою під жовтою накидкою, а за ним — четверо чоловіків у броні, які трималися за руків’я мечів.

— Кася! — плакала Мариша у Сташекових обіймах, намагаючись вирватися з його хватки. — Хочу Касю!

Я теж хотіла Касю; я й досі дрижала від спогаду про те, як вона на моїх очах звалилася за край. Як далеко вона могла впасти, не постраждавши? Я підбігла до вікна. Ми були далеко, та я бачила тоненький стовпець куряви там, де вона впала, наче риска, проведена збоку від гори. Вона лежала на стежині крихітною темною купкою з брунатного плаща й золотого волосся за сотню футів униз, де стежина хилилася назад, спускаючись горою. Я спробувала зібратися з думками і чарами. Мої ноги й досі гули від виснаження.

— Ні, — промовив Саркан, підійшовши до мене. — Зупинись. Я не знаю, як ти зробила це все, і, гадаю, буду шокований, коли дізнаюся, але ти надто щедро витрачала свої чари протягом однієї години, — він показав пальцем у вікно на крихітну зіщулену купку, в якій лежало Касине тіло, примруживши очі. — Туалідетал, — мовив він і стиснув руку в кулак, швидко смикнув її назад і показав пальцем на відкрите місце на підлозі.

Кася вивалилася з повітря в тому місці, на яке він показав, і впала на підлогу, а за нею потягнувся брунатний порох. Вона покотилася та швидко підвелася, лише трохи заточившись; на руках у неї було кілька скривавлених подряпин, але меч вона втримала. Вона один раз поглянула на озброєних бійців із другого боку столу й узяла Сташека за плече, затягнула його за себе й виставила меч уперед, як перепону.

— Тихо, Маришо, — промовила вона, швидко торкнувшись рукою Маришиної щічки, щоб її заспокоїти; маленька дівчинка намагалася дотягнутися до неї.

Здоровань увесь цей час тільки витріщався. Раптом він сказав:

— Сили небесні, Саркане, це ж юний принц.

— Так, гадаю, що так, — відповів Саркан. Говорив він приреченим тоном. Я витріщилася на нього, досі почасти не вірячи, що він і справді тут. Він був худіший, ніж тоді, коли я бачила його востаннє, і майже такий само розхристаний, як і я. Щока і шия в нього були в сажі; вона вкривала всю шкіру тонким шаром, достатнім для того, щоб біля вільного коміра його сорочки там, де він був широко відкритий, тягнулася лінія, що відділяла чисту шкіру від брудної. На ньому був грубий, довгий, розстебнутий плащ зі шкіри. Краї його рукавів і його поли були обпалені до чорноти, а ще він був повністю вкритий підпалинами. Саркан мав такий вигляд, ніби щойно палив Пущу. У мене промайнула дика думка: чи не прикликала я його якимось робом сюди своїм заклинанням?

Визираючи з-за Касі, Сташек промовив:

— Барон Володимир? — він трохи притиснув Маришу до себе, наче захищаючи, та поглянув на Саркана. — Ти хто — Дракон? — запитав він; його високий молодий голос був непевний і сповнений сумніву, неначе він гадав, що той має геть невідповідний вигляд. — Аґнєшка привела нас сюди, щоб ми були в безпеці, — додав він зі ще більшим сумнівом.

— Звісно, що так, — відповів Саркан. Він виглянув з вікна. Марек і його люди вже спускалися похилою стежкою, та ще й не самі. З гірського переходу йшла довга вервечка війська; ноги бійців здіймали золотаву, наче захід сонця, хмару куряви, що котилася до Ольшанки, наче туман.

Дракон знову повернувся до мене.

— Що ж, — саркастично промовив він, — ти однозначно привела більше людей.