Ті, що не мають коріння

Розділ 15

Сріблястий богомол кинув мою кобилу на землю та виплюнув голову. Кася незграбно підіймалася, тягнучи мене геть. Ми всі на якусь мить застигли, нажахані, а тоді принц Марек закричав без слів і пожбурив ріг у голову сріблястому богомолові. Затим витягнув меч.

— Відступайте! Прикриймо чаклунів! — заревів він і шпорами погнав коня вперед, опинився між нами та істотою, а тоді рубонув по ній. Його меч прослизнув униз панциром, здерши довгу прозору смугу, неначе він чистив морквинку.

Бойові коні показали, що вони справді були варті стільки срібла, скільки важили: тепер вони не панікували, як будь-яка звичайна тварина, а ставали дибки й брикалися, подаючи пронизливі голоси. Їхні копита били по панцирах богомолів із лунким стукотом. Солдати оточили нещільним колом мене та Касю, а Дракон і Сокіл відвели коней позад нас. Усі солдати затискували поводи між зубів; половина з них уже витягнули мечі, утворивши стіну з вістер, аби нас захистити, тим часом як інші спершу накладали щити на руки.

Подоби богомолів і далі виходили з-поміж дерев, аби нас оточити. Їх і досі важко було побачити у плямистому світлі посеред рухливих дерев, але невидимими вони вже не були. Вони рухалися не як ходаки, повільні та напружені; вони легко бігли вперед на чотирьох ногах, а широкі шпичасті щелепи їхніх передніх ніг тремтіли.

— Суйта ліекін, суйта ланґ! — кричав Сокіл, прикликаючи той палючий білий вогонь, яким скористався у вежі. Він викинув його, наче батіг, обкручуючи ним перед­ні ноги найближчого богомола, коли той став дибки, аби вхопити ще одного бійця. Він смикнув за мотуз, наче людина, що тягне назад уперте теля, а тоді потягнув богомола вперед; там, де вогонь тиснув йому на панцир, із тріскотінням з’явився гіркий запах підпаленої олії, і закрутилися геть тоненькі клуби білого диму. Втративши рівновагу, богомол клацнув своїми жахливими щелепами об порожнечу. Сокіл затягнув його голову в канат, і один із солдатів рубонув його по шиї.

Особливої надії в мене не було: у долині наші звичайні сокири, мечі та коси хіба трохи подряпали ходакам шкіру. Та цей меч чомусь вгризався глибоко. У повітря злетіли уламки хітину, а чолов’яга з іншого боку ввігнав вістря свого меча у місце, де шия з’єднувалася з головою. Він наліг на руків’я всією своєю вагою та пропхав його. Панцир богомола голосно тріснув, наче крабова нога, голова в нього опустилась, а щелепи ослабли. З його тіла клинком меча, паруючи, витікав гній, і я ледве розгледіла крізь імлу, як виблискують золотом літери, перш ніж вони знову розчинились у сталі.

Та у мить своєї смерті богомол усім тілом кинувся вперед, проштовхнувшись крізь кільце та мало не врізавшись у Соколового коня. Ще один богомол увійшов крізь відкритий простір, тягнучись до Сокола, та він вхопив повода і стримав коня, коли той спробував стати дибки, а тоді втягнув свій вогненний батіг назад і ляснув ним по писку другого богомола.

Лежачи на землі разом із Касею, я майже не бачила під час бою щось іще. Я чула, як принц Марек і Янош підбадьорливо кричать воякам, а також чула різкий брязкіт металу об панцир. Повсюди було сум’яття та шум, усе відбувалося так швидко, що я майже не встигала дихати, а тим більше думати. Я підняла дикий погляд на Дракона, який боровся з власним стривоженим конем; побачила, як він гарчить щось собі під носа та викидає ноги зі стремен. Повода він кинув одному з вояків, чолов’язі, у якого падав кінь із жахливим широким порізом на грудях, і скочив униз, на землю поруч із нами.

— Що мені робити? — крикнула я йому. Я безпорадно намагалася відшукати якесь заклинання. — Муржетор?..

— Ні! — крикнув він мені, перекривши какофонію, та розвернув мене обличчям до серцедерева, схопивши мене за руку. — Ми тут заради королеви. Якщо ми виснажимося, б’ючись у безпотрібному бою, це все було дарма.

Ми трималися від дерева подалі, та богомоли мало-помалу підводили нас до нього, зганяючи нас усіх під його гілки, а запах його плодів обпалював мої ніздрі. Його стовбур був жахливо величезним. Я ще ніколи не бачила настільки великого дерева, навіть у найдрімучішому лісі, а в його розмірі було щось потворне, як у роздутому кліщі, повному крові.

Цього разу сама по собі загроза не спрацювала б, навіть якби я могла набратися гніву для виклику «фулмія»: Пуща не збиралася видавати королеву для порятунку серцедерева, навіть такого великого, позаяк уже знала, що ми можемо вбити дерево після цього, очищуючи її. Я й уявити собі не могла, що ми можемо зробити з цим деревом; його гладенька кора сяяла твердим полиском металу. Дракон пильно дивився на нього примруженими очима, бурмочучи та жестикулюючи, але ще до того, як корою розбризкався стрибучий потік полум’я, я підсвідомо знала, що це нічого не дасть; а ще я не вірила, що навіть зачаровані мечі солдатів можуть бодай вгризтися в ту деревину.

Дракон робив нові спроби: заклинання розбиття, заклинання відкриття, заклинання холоду та блискавки, систематизовані навіть попри те, що довкола нас лютував бій. Він шукав якоїсь слабини, якоїсь тріщини у броні. Та дерево витримувало все, а запах плодів посилювався. Було вбито ще двох богомолів; загинуло ще четверо вояків. Щось, підкотившись, глухо стукнуло об мою стопу, Кася придушено скрикнула, і я поглянула вниз і побачила голову Яноша; його ясні сині очі й досі були зосередженими, а обличчя — насупленим від напруги. Я нажахано кинулася геть від неї та безпорадно впала на коліна, раптово відчувши нудоту; зблювала на траву.

— Не зараз! — крикнув на мене Дракон, неначе я могла цьому зарадити. Я ще ніколи не бачила боїв, таких, як цей, оце нищення людей. Їх убивали, наче худобу. Я ридала, стоячи навкарачки, мої сльози падали в багнюку, а тоді я виставила вперед руки, схопилася за найширше коріння біля себе та вимовила, ніби наспівуючи:

— Кісара, кісара, віж.

Коріння смикнулося.

— Кісара, — вимовила я знову, повторила ще раз і ще, і на поверхні коріння повільно зібралися крапельки води, що виділялися з них і скочувалися вниз, долучаючись до крихітних вогких плямок, одна, а тоді ще одна й ще. Вогкість розповзалася, перетворилася на коло між моїми руками. Найтонші корінці на свіжому повітрі, що відходили від них, зморщувалися.

— Тулейон віж, — пошепки, запопадливо вимовила я. — Кісара, — коріння почало корчитися й вигинатися в землі, наче товсті черви, доки з них вичавлювалася вода, що текла тоненькими потічками. Тепер у мене між руками була багнюка, що розповзалася й відходила від більших коренів і відкривала їх сильніше.

Дракон укляк поруч зі мною. Він заспівав заклинання, звучання якого видалося мені дещо знайомим; я неначе чула його один раз колись давно. Я згадала: навесні після Зеленого Року, коли він прийшов допомогти полям відновитися. Тоді він приніс нам воду з Веретена за допомогою каналів, що самі прокопалися від річки аж до наших спалених і безплідних полів. Але цього разу вузькі канали натомість відходили від серцедерева, і доки я наспівом виганяла воду з коріння, вони несли воду вдалечінь, земля довкола коріння почала сохнути, перетворюючись на пустелю, а багнюка тріскалася на порох і пісок.

Тоді Кася взяла нас обох за руки та майже підняла нас із землі, сяк-так потягнувши вперед. Ходаки, повз яких ми пройшли між дерев, тепер заходили на галявину, ціле військо — неначе вони чигали на нас у засідці. Сріблястий богомол утратив одну кінцівку, та все одно рішучо наступав, кидаючись із боку в бік і б’ючи шпичастими лапами, варто було з’явитись якійсь шпаринці. Коні, через яких переймався Янош, уже майже всі загинули або повтікали. Принц Марек бився пішки, пліч-о-пліч із шістнадцятьма вояками в ряд; їхні щити частково перекривались, утворюючи стіну, а Сокіл і досі хльоскав з-за них вогнем, але нас зібрали докупи, оточивши, ще ближче до стовбура. Листя серцедерева шурхотіло на вітрі чимраз гучніше, жахливо шепочучи, а ми були майже біля підніжжя дерева. Я важко вдихнула та мало не зблювала ще раз через солодкавий мерзенний сморід плодів.

Один з ходаків спробував пробратися збоку від лінії, нахиливши голову вбік, аби бачити нас. Кася підхопила із землі меч, який випав із руки в якогось солдата, і змахнула ним дикою косою дугою. Клинок ударив ходака в бік і пройшов крізь нього з тріском, наче то ламалася гілочка. Ходак незграбно повалився, смикаючись.

Дракон кашляв поруч зі мною від смороду плодів. Але ми знову відчайдушно почали свій наспів і витягнули ще води з коріння. Тут, поблизу дерева, товщі корінці спершу опиралися, та разом наші заклинання витягували воду з них, із землі, і багнюка довкола дерева почала кришитися. Його гілки дрижали; вода починала скочуватися ще й стовбуром чималими краплями із зеленими плямами. Листя над нами починало всихати й падати дощем, але далі я почула жахливий крик: сріблястий богомол вихопив із лінії ще одного з бійців, і цього разу він його не вбив. Він відкусив руку, яка тримала меч, і кинув його ходакам.

Ходаки потягнулися вгору, нарвали з дерева плодів і запхали їх йому в рот. Він кричав при цьому, давлячись, але вони ще більше на нього тиснули та стуляли йому рота, запхнувши туди плід, а його обличчям тим часом струмочками стікав сік. Він вигинався всім тілом, борсаючись у їхніх лапах. Вони тримали його догори ногами над землею. Богомол штрикнув його в горлянку гострим кінцем одного кігтя, і з нього фонтаном забила кров, яка, ніби дощ, полила сухе розтріскане коріння.

Дерево тремтливо зітхнуло, коли тоненькі червоні лінії протекли корінням і розчинились у сріблі його стовбура. Я ридала з жаху, дивлячись, як життя покидає обличчя вояка — йому в груди влучив ніж, устромившись йому в серце; цей ніж кинув принц Марек.

Але чимала частка нашої роботи вже була зведена нанівець, а ходаки оточували нас звідусіль, чекаючи, як тепер видавалося, пожадливо; бійці скупчувалися, важко дихаючи. Дракон вилаявся собі під ніс, знову повернувся до дерева й скористався ще одним заклинанням, тим, яке він уже використовував при мені для створення своїх пляшечок із зіллям. Він промовив його зараз, опустив руки у висушений пісок довкола наших ніг і заходився витягати мотузки та мотки із сяючого скла. Він різко кидав їх на оголене коріння, на листя, що падало. Довкола нас почали запалюватися невеличкі вогники, від яких здіймався імлистий дим.

Я тремтіла, приголомшена жахом і кров’ю. Кася штовхнула мене за себе, тримаючи в руці меч і прикриваючи мене, а тим часом сльози скапували з її обличчя.

— Стережись! — крикнула вона, і я повернулася й побачила, як тріснула величезна гілка у Дракона над головою. Вона важко впала йому на плече та штовхнула його вперед.

Він несвідомо втримався за стовбур, упустивши скляний канат, який тримав. Він спробував відірватись, але дерево вже атакувало його, і руки обростали корою.

— Ні! — закричала я, тягнучись до нього.

Йому вдалося звільнити одну руку за рахунок другої; срібна кора видерлася до ліктя, коріння раптово вилізло із землі та обвилося довкруж його ноги, притягуючи його ближче. Воно рвало його одяг. Він схопив торбинку в себе на поясі, рвучко розв’язав шворку та кинув щось мені в руки. Воно булькотіло; це був флакон, який сяяв насиченим червоно-фіалковим кольором. Це було вогнесерце, зовсім трохи, і він шарпнув мене за руку.

— Негайно, дурепо! Якщо воно забере мене, ви всі — мерці! Спали його та втікай!

Я відвела очі від пляшечки й витріщилася на нього. Він хотів, щоб я підпалила дерево, зрозуміла я; він хотів, щоб я спалила дерево — і його разом із ним.

— Гадаєш, я волію жити так? — сказав він мені напруженим і стриманим голосом, неначе говорив, долаючи жах; кора вже поглинула одну його ногу та дісталася майже до плеча.

Кася стояла поруч зі мною з блідим враженим обличчям; вона сказала:

— Нєшко, це гірше за смерть. Це гірше.

Я стояла, затиснувши в руці флакон, який сяяв у мене між пальцями, а тоді поклала руку йому на плече та сказала йому:

— Улозиштус. Заклинання очищення. Промов його зі мною.

Він витріщився на мене. Потім кивнув один раз, коротко та різко.

— Дай флакона їй, — сказав він крізь стиснені зуби. Я передала Касі вогнесерце та схопила Дракона за руку, і ми разом проказали заклинання; я шепотіла: «Улозиштус, улозиштус», — у розміреному ритмі, наче під барабан, а потім до мене долучився він, виконуючи його довгу обережну пісню повністю. Та я не дозволила политися очищувальним чарам — я стримала їх. Подумки збудувала дамбу перед їхньою міццю, дала нашому спільному заклинанню наповнити величезне озеро всередині себе, поки діяння все наростало й наростало.

Його жар, набухаючи, заповнював мене та палав яскраво, майже нестерпно. Я не могла дихати, мої легені чавились об ребра, а серце ледве билось. Я нічого не бачила; бій тривав десь за мною, відчуваючись лише віддаленим гомоном: крики, моторошне бряжчання ходаків, лункий дзенькіт мечів. Він насувався все ближче й ближче. Я відчувала, як до мене притиснулася Касина спина; вона перетворювала себе на останній щит. У флаконі, який вона тримала, бадьоро та голодно, майже втішно, співало вогнесерце, сподіваючись на звільнення, сподіваючись зжерти нас усіх.

Я тримала діяння якомога довше, поки Драконів голос не затремтів, а тоді я знову розплющила очі. Кора залізла йому на шию, на щоку. Вона затулила йому рота, повзла довкола його ока. Він один раз стиснув мені руку, а тоді я вилила силу крізь нього напівсформованим каналом до зажерливого дерева.

Він напружився, очі в нього збільшилися та перестали щось бачити. Його рука вчепилась у мою в мовчазному стражданні. Потім кора на його вустах висохла, злущуючись, наче скинута шкіра якоїсь страхітливої змії, а він кричав уголос. Я вчепилась у його руку обома руками, закусивши губу від болю його жорстокої хватки, доки він кричав, дерево довкола нього чорніло та вигоряло, а листя над нами починало тріщати полум’ям. Воно падало жалючим попелом, відчувався жахливий сморід плодів, які пеклися та перетворювалися на рідину. Сік стікав гілками, а зі стовбурів і кори виривалася гарячими, аж киплячими краплями живиця.

Коріння запалало швидко, наче добре висушений хмиз — стільки води ми з нього витягли. Кора розхитувалася та відділялася великими смугами. Кася схопила Дракона за руку та випручала його безвільне тіло з дерева, вкрите пухирями та обпалене. Я допомогла їй відтягнути його крізь дим, який збирався, а тоді вона повернулася та знову кинулася крізь імлу. Я ледь розгледіла, що вона хапається за шмат кори та відтягує його товстим пластом; вона рубонула по дереву мечем і смикнула його, а тоді з боків відламалося ще більше деревини. Я поклала Дракона й кинулася їй на допомогу; дерево було надто гаряче на дотик, але я все одно поклала на нього руки та, пошукавши навпомацки якусь мить, бовкнула:

— Ілмейон! — «Виходь, виходь», — ніби я — Баба-­Яга, яка викликає кролика з нірки на обід.

Кася рубонула по ньому знову, а тоді дерево розкололося, тріснувши, і я побачила крізь нього зовсім невиразне жіноче обличчя, пильний погляд синього ока. Кася потягнулася до країв пробитої шпарини та почала відтягувати ще дерево, відламуючи його, і раптом королева почала випадати, безвільно зігнувшись усім тілом уперед із пустоти у деревині та залишивши по собі жіночий силует; шматки висушеної тканини відпадали від її тіла й загорялися, доки вона випадала з пробитого отвору. Вона зупинилася, повиснувши: у неї ніяк не звільнялася голова, яку тримала сітка із золотого волосся, неймовірно довгого та врослого у деревину довкола неї. Кася рубонула мечем крізь цю хмару, і королева звільнилася та впала нам на руки.

Вона була важка та безвільна, мов колода. Нас огорнув дим і вогонь, а над нами стогнали та борсалися гілки: дерево обернулося на вогняний стовп. Вогнесерце у своєму флаконі гомоніло так голосно, що мені здавалося, наче я чую його власними вухами, йому наче не терпілося ви­йти й долучитися до полум’я.

Ми непевно пройшли вперед; при цьому Кася практично тягнула на собі нас трьох — мене, королеву Ганну та Дракона. Ми випали на галявину з-під гілок. Із бійців залишилися тільки Сокіл і принц Марек, які билися пліч-о-­пліч із лютим умінням; Мареків меч осяяло те ж саме біле полум’я, яке тримав Сокіл. Наблизилися, скупчившись, останні четверо ходаків. Вони раптово напали; Сокіл відігнав їх, крутнувши вогняним бичем, а Марек обрав одного та вискочив на нього крізь полум’я. Він схопив його за шию однією рукою в залізній рукавиці та затиснув тіло чобітьми, підігнувши одну свою ногу під одну з передніх кінцівок істоти. Принц із силою ввігнав меч між основою шиї й тулубом і крутнувся, майже точно повторивши рух, яким відривають гілочку від живої гілки, і довга голова ходака з тріском репнула.

Він кинув його тіло, яке смикалось, а тоді пірнув назад крізь кільце вогню, що згасало, перш ніж на нього змогли насунутись інші ходаки. На землі точнісінько так само розтягнулися ще четверо мертвих ходаків — отже, він знайшов спосіб їх убивати. Але ходаки наприкінець мало його не спіймали, а принц ледь тримався на ногах від утоми. Він уже відкинув шолом. Нахилив голову та, задихаючись, потер накидкою спітніле чоло. Сокіл також осідав поруч із ним. Хоча його губи жодного разу не припинили ворушитися, сріблясте полум’я довкола його рук горіло слабко; білий плащ лежав відкинутий у багнюці, димлячи там, де на нього падало охоплене вогнем листя. Троє ходаків відступили, готуючись до чергової стрімкої атаки; він підвівся.

— Нєшко, — промовила Кася, вивівши мене зі стану тупого споглядання, і я непевно пройшла вперед, відкривши рота. Вийшов лише нерівний хрип, згрубілий від диму. Я ледь-ледь спробувала вдихнути ще раз і спромоглася прошепотіти: «Фулмедеш», — або принаймні щось достатньо схоже на це слово, щоб оформити свої чари, водночас упавши вперед і поклавши руки на землю. Земля тріснула уздовж лінії, що відходила від мене, розкрившись під ходаками. Коли вони, борсаючись, упали в неї, Сокіл метнув полум’я у розколину, і вона зімкнулася довкола них.

Марек повернувся, а тоді раптом побіг до мене, поки я сяк-так підводилася. Він ковзнув у багнюку п’ятами вперед і збив мене з ніг. Сріблястий богомол ударив із палаючої хмари серцедерева, шукаючи якоїсь помсти наостанок; його крила палали й тріщали від вогню. Я пильно подивилась у його золоті нелюдські очі; його жахливі пазурі відійшли назад для чергового випаду. Марек лежав пластом на землі під його черевом. Він поставив меч навпроти шва на панцирі та вибив з-під нього ногу, одну з усього трьох, які лишилися. Він упав, насадившись на зброю, коли принц піднявся; богомол дико борсався, перекинувшись, і принц зіпхнув його з меча одним ударом наостанок, долучивши його до розлюченого полум’я серцедерева. Богомол перестав ворушитися.

Марек повернувся та зіп’яв мене на ноги. Ноги в мене трусилися, усе тіло тремтіло. Я не могла втриматися на ногах прямо. Оповідки про війну, пісні про битви завжди викликали в мене сумнів: нечасті бійки між хлопцями на сільському майдані завжди закінчувалися багнюкою, роз’юшеними носами та дряпанням, шмарклями і сльозами, там не було нічого елегантного чи славного, і я не розуміла, як це можна покращити, додавши до цієї суміші мечі та смерть. Але я й уявити собі не могла, наскільки це жахливо.

Сокіл непевно йшов до іншого чоловіка, який лежав скоцюрблений у багні. У нього на поясі був флакон якогось еліксиру; він влив у його рот трішки рідини й допоміг звестися. Разом вони підійшли до третього, у якого лишилася тільки одна рука; він припік куксу вогнем і ліг на землю в запамороченні, спрямувавши погляд угору. Зосталося двоє вояків із тридцяти.

Принц Марек не видавався враженим. Він знову не­уважно витер чоло рукою, розмазавши по обличчю ще більше сажі. Він уже майже перевів дух; його груди підіймались і опускались, але з легкістю, не тими натужними рухами, які ледве виходили в мене, і він при цьому легко тягнув мене із собою, від полум’я до прохолоднішого прихистку дерев за краєм галявини. Він зі мною не говорив. Я не знаю, чи впізнав він мене взагалі — очі в нього були наполовину затуманені. До нас долучилася Кася, яка закинула собі на плечі Дракона; вона напрочуд легко стояла під його мертвою вагою.

Марек кліпнув ще кілька разів, тим часом як Сокіл зібрав двох вояків і повів до нас, а тоді він наче знову помітив багаття з дерева, що розросталося, та падіння почорнілих гілок. Він сильніше, до болю та синців, схопив мене за руку; його рукавиця вп’ялася мені у плоть, коли я спробувала її пересунути. Він повернувся до мене та струснув мене; його очі збільшилися від люті та жаху.

— Що ти наробила? — рикнув він мені грубим від диму голосом, а тоді раптом зовсім завмер.

Королева нерухомо стояла перед нами в золотому світлі охопленого вогнем дерева. Вона стояла статуєю там, де її зіп’яла на ноги Кася, а руки в неї звисали з боків. Її підрізане волосся було таким само жовтим, як і в Марека, тонким і вишуканим; воно хмаринкою плив­ло в неї над головою. Він витріщився на неї з роззявленим, наче дзьоб у голодного птаха, ротом. Принц від­пустив мене та простягнув руку.

— Не торкайтесь її! — різко промовив Сокіл огрубілим від диму голосом. — Беріть ланцюги.

Марек зупинився. Він не зводив із неї очей. На якусь мить я вирішила, що він не послухає; тоді він повернувся й подибав розореним полем бою до трупа свого коня. Ланцюги, якими Сокіл спутав Касю, оглядаючи її, були загорнуті у тканину в задній частині його сідла. Марек стягнув їх униз і приніс до нас. Сокіл забрав у нього ярмо разом із тканиною та обережно, сторожко, наче наближаючись до скаженого пса, пішов до королеви.

Вона й не ворухнулася, не змигнула оком; вона ніби не бачила його взагалі. Він усе одно завагався, а тоді знову наклав на себе захисне заклинання, після чого одним швидким рухом поклав їй на шию ярмо та відступив. Вона досі не рухалася. Він простягнув руку знову, досі не позбувшись тканини, та один за одним заклацнув у неї на зап’ястках наручники; далі накинув їй на плечі тканину.

За нами пролунав гучний жахливий тріск. Ми всі підстрибнули, наче кролики. У серцедерева розколовся стовбур, і одна велика половина відхилилася. Воно впало, оглушливо бахнувши та пробившись крізь столітні дуби край галявини; із серця стовбура з ревом здійнялася хмара помаранчевих іскор. Друга половина раптом повністю запалала, з’їдена та ревуча, а тоді гілки смикнулися ще раз і завмерли.

Одразу ж тіло королеви ожило; вона рухалася в ланцюгах, які металево вищали, і рушила геть від нас, виставивши перед собою руки. Тканина зісковзнула в неї з плечей; вона цього не помітила. Вона обмацувала власне обличчя закрученими, задовгими нігтями, дряпаючи себе, із низьким незв’язним стогоном.

Марек вискочив уперед і схопив її за зап’ястки в наручниках; вона з неприродною силою рвучко скинула його із себе. Тоді зупинилася й витріщилася на нього. Він позадкував і відновив рівновагу, випроставшись. Скривавлений, у смугах сажі та поту, він усе одно виглядав воїном і принцом; у нього на грудях і досі було видно зелений герб, корону над гідрою. Вона поглянула на нього, а тоді — на його обличчя. Вона не говорила, але не зводила з нього очей.

Він зробив один швидкий різкий вдих і промовив:

— Мамо…