Ті, що не мають коріння

Розділ 32

Я заснула в гаю з порожньою головою та виснажена. Я не помітила, як Саркан узяв мене на руки й повернув мене до вежі: пововтузилась якраз достатньо довго, щоб поскаржитися йому впівголоса після того, як мені неприємно скрутило живіт від його заклинання стрибка, а тоді провалилася знову.

Прокинувшись під ковдрою на своєму вузькому ліжку у своїй вузькій кімнаті, я скинула ту ковдру зі своїх ніг і встала, не думаючи про одяг. Через усю картину із зображенням долини там, де її роздер зазублений розлом у камені, проходив розрив; полотно звисало смугами, і з нього повністю зникли чари. Я вийшла в коридор, обираючи дорогу між уламками розбитого каменю і гарматних ядер, які всіяли підлогу, та потираючи висохлі очі. Спустившись сходами, я побачила, що Саркан збирається в дорогу.

— Хтось має вичистити заразу зі столиці, перш ніж вона розповсюдиться далі, — сказав він. — Алоша видужуватиме ще довго, а двору до кінця літа доведеться повернутися на південь.

Він був у одязі для їзди верхи та оздоблених сріблом чоботях із пофарбованої в червоний колір шкіри. Я й досі ледь пересувала ноги та була вся в сажі й багнюці, достатньо обірвана, щоб бути привидом, але надто забрьохана.

Він майже не глянув мені в обличчя, заповнюючи скриню пляшечками і флаконами, а на лабораторному столі між нами вже чекав іще один мішок, наповнений книжками. Підлога в нас під ногами хилилася набік. Там і тут, у тих місцях, куди влучили гарматні ядра чи попадали каменюки, у стінах зяяли діри, і по-літньому теплий вітер бадьоро свистів між тріщинами, розвіюючи по всій підлозі папери та порошки й залишаючи на камені ледь помітні смуги червоного й синього кольору.

— Я поки що підпер вежу, — додав він, поклавши закритий корком, добре закупорений флакон фіалкового диму. — Вогнесерце візьму із собою. Можеш розпочати ремонт у…

— Мене тут не буде, — сказала я, урвавши його. — Я повертаюся до Пущі.

— Не мели дурниць, — відповів він. — Гадаєш, смерть відьми перетворює всі її діла на порох чи зміна її настрою може негайно виправити всі їхні наслідки? Пуща досі повна жахіть і зарази, і так буде ще довго.

Він не помилявся, та й королева Пущі все одно не була мертвою — вона всього-на-всього спала. Проте він їхав не через заразу та не заради королівства. Його вежа була розбита, він напився води з Веретена, а ще він потримав мене за руку. Тож тепер він збирався помчати якнайшвидше та знайти собі якісь нові кам’яні стіни, щоб сховатися за ними. Цього разу він десять років сидітиме під замком, аж поки не всохне його коріння і він не перестане відчувати його відсутність.

— Від того, що я сидітиму на купі каміння, їх там не стане менше, — сказала я. Я повернулась і залишила його з його пляшками та книжками.

У мене над головою Пуща палала червоною, золотавою і жовтогарячою барвою, але з лісової підстилки визирало кілька спантеличених білих весняних квіточок. Цього тижня, якраз до збору врожаю, прийшла остання хвиля літнього тепла. У полях селяни важко працювали під лютим сонцем, але тут, у тьмяному світлі під темними кронами, біля біжучого дзюркотіння Веретена, було прохолодніше. Я з повним кошиком золотих плодів пройшла босоніж хрустким опалим листям і зупинилася біля вигину річки. Біля води присів ходак, який опустив голову-палицю, щоб попити.

Він побачив мене й застиг, але не втік. Я простягнула один із плодів зі свого кошика. Ходак потихеньку підповз до мене на негнучких ногах. Він зупинився трохи далі, ніж можна було дотягнутися рукою. Я не рухалася. Нарешті він витягнув дві передні ноги, взяв плід і з’їв його, крутячи та крутячи його в руках і покусуючи, доки не обчистив його до кісточки. Опісля він поглянув на мене, а тоді обережно зробив кілька кроків до лісу. Я кивнула.

Ходак довго вів мене до лісу, між дерев. Нарешті він відсунув важкий килим із лоз від чогось схожого на поверхню голої скелі та показав мені вузький розлом у камені, з якого викочувався густий солодкий сморід гнилі. Ми пролізли крізь прохід у затишну вузьку долину. В одному кінці стояло старе, покручене серцедерево, сіре від зарази, з неприродно опуклим стовбуром. Його гілки звисали вперед над травою долини, настільки обтяжені плодами, що їхні кінці злегка торкалися землі.

Ходак боязко тримався осторонь. Вони вже зрозуміли, що я, якщо можу, очищую недужі серцедерева, а декілька з них навіть почали мені допомагати. Звільнившись від керівної люті королеви Пущі, вони, як мені здавалося, відчули схильність до садівництва; а можливо, їм просто більше подобалися незаражені плоди.

У Пущі досі існували кошмарні істоти, які плекали надто сильний гнів самі собою. Вони здебільшого уникали мене, та час від часу я наштовхувалася на пошматоване й осквернене тіло кролика чи білки, убитого, наскільки я могла судити, лише із жорстокості; а часом один із ходаків, які мені допомагали, з’являвся знову пошматованим і кульгавим, із кінцівкою, наче відкушеною щелепами богомола, чи з глибокими слідами від кігтів на боках. Якось у темній частині Пущі я впала в яму-пастку, вправно накриту листям і мохом для маскування під лісову підстилку та повну зламаного дрюччя і жахливого слизу, що виблискував, чіплявся до моєї шкіри та пік її, доки я не пішла до гаю та не змила його в озерці. У мене на нозі, там, де я порізалась об один із дрючків, і досі лишалася болячка, що повільно гоїлася. Можливо, це була всього лише звичайна пастка на тварин, поставлена для здобичі, проте я так не подумала. Я подумала, що вона була призначена для мене.

Я не дала цьому зупинити мою роботу. Тепер я пірнула під гілки та попрямувала до стовбура серцедерева зі своїм глеком. Я облила його коріння порцією води з Веретена, та, щойно почавши, зрозуміла, що на це дерево надії небагато. Надто багато вже душ застрягло всередині та крутило дерево в усіх напрямках, і надто довго вже вони там були; від них лишилося замало, щоб їх можна було витягти, а заспокоїти і розрадити їх усіх, навіяти їм сни буде майже неможливо.

Я довго стояла, поклавши руки на кору та намагаючись до них дотягнутися, та навіть ті, які я знайшла, були загуб­лені так довго, що забули власні імена. Вони лежали, не ходячи, у затінених темних місцях, із порожніми очима та виснажені. Їхні обличчя майже втратили форму. Мені довелося зрештою відступитись і відійти; я вся дрижала від холоду, хоча крізь листя проходило жарке сонце. Горе прилипло до моєї шкіри, бажаючи залізти всередину. Я повернулася, нахилившись, із-під важких гілок дерева й сіла на клаптику відкритого сонячного світла в іншому кінці долини. Трохи відпила зі свого глека, затим притулившись чолом до його всіяного краплинками мокрого боку.

Крізь прохід, аби долучитися до першого, проповзло ще двоє ходаків; вони сіли рядком, напружено схиливши довгі голови в бік мого кошика. Я згодувала кожному з них по чистому плоду, а коли я взялася до праці, вони мені допомогли. Разом ми нагромадили біля стовбура сухого труту й викопали довкола кінців гілок серцедерева широке коло з багна.

Коли ми закінчили, я підвелася й вигнула натомлену спину, розтягуючись. Потім обтерла руки грязюкою. Повернулася до серцедерева і знову поклала руки на нього з боків, але цього разу не спробувала говорити до застряг­лих душ.

— Кісара, — промовила я і потягнула воду. Працювала я обережно, повільно. Вода виступала на корі товстими краплями та повільно стікала тоненькими мокрими струмочками, щоб упасти в землю. Сонце вгорі рухалося вперед, дедалі більше проглядаючи крізь листя, тим часом як воно скручувалось і сохнуло. Доки я закінчила, воно вже зникало з поля зору; моє чоло було липким від поту, а руки — вкриті живицею. Земля в мене під ногами була м’якою та вологою, а дерево стало блідим, як кістка; його гілки видавали звук, схожий на торохтіння паличок на вітрі. Усі плоди на гілках усохли.

Я відійшла на безпечну відстань і запалила його словом. Потім я важко сіла та якомога старанніше витерла руки об траву, а тоді підтягнула коліна до грудей. Ходаки зграбно склали ноги та розсілися довкола мене. Дерево не смикалося та не верещало, бо вже зникло більш ніж наполовину; запалало воно швидко, а горіло без великого диму. Пластівці попелу падали на вологу землю і танули в ній, наче ранні сніжинки. Часом вони падали на мої голі руки, недостатньо великі, щоб пекти, — просто крихітні іскорки. Я не відступилася. Ми були єдиними жалібниками, які зосталися в деревах і тих, хто спав у ньому.

У якусь мить я заснула, стомившись від роботи, між тим як багаття палало далі. Коли я вранці прокинулася, дерево вигоріло, перетворившись на чорний пеньок, який без жодних зусиль розсипався на попіл. Ходаки рівномірно роз­гребли попіл по галявині своїми пальцями, залишивши невеличкий горбок у центрі, де стояло старе дерево. Під ним я посадила плід зі свого кошика. У мене був флакон зілля росту, яке я зварила з річкової води та насіння серцедерев. Я бризнула кілька крапель на горбок і заходилася підбадьорливо співати плоду, доки не висунув голову срібний сіянець і не виріс заввишки з трирічне деревце. Нове дерево не мало власного сну, проте воно несло далі замість змучених кошмарів тихий сон про дерево з гаю, з якого походив плід. Ходаки зможуть їсти його плоди, коли вони з’являться.

Я залишила їх доглядати його, завзято будуючи навіс із високих гілок, щоб його свіженькі нові листочки не засмажилися на жаркому сонці, та пішла геть крізь каміння, повертаючись до Пущі. На землі було повно достиглих горіхів і заростей ожини, та я не усвідомлювала цього на ходу. Їсти якісь плоди з-за меж гаю ще довго не буде безпечно. Надто вже багато скорботи було під гілками, надто вже багато досі було змучених серцедерев, на яких тримався ліс.

Я витягнула кількох людей із серцедерева в Заточеку та ще кілька — з росьїнського боку. Та це були люди, забрані лише зовсім недавно. Серцедерева забирали все: не тільки сни, а й плоть і кістки. Як я довідалася, Марекова надія завжди була марною. Кожен, хто затримувався всередині більш ніж на тиждень-два, ставав надто рідним дереву, щоб бути витягнутим назад.

Мені вдалося зробити легше декому з таких і допомогти їм упасти у довгий глибокий сон. Деякі з них навіть самі знайшли дорогу до снів, щойно королева Пущі віддалилась, а її життєдайний гнів зник. Але так лишалися сотні серцедерев, які й досі стояли, багато з них — у темних і таємних місцях Пущі. Я не знайшла ласкавішого способу їх звільнювати, ніж витягувати з них воду та палити їх. Це все одно щоразу видавалося вбивством, хоча я знала, що це краще, ніж лишати їх, коли вони застрягли та затрималися. Сіра гризота цього лишалася зі мною надалі.

Цього ранку мене зненацька вирвало зі стомленого туману дзеленчання дзвоника, і я відсунула кущ, за яким на мене витріщилася жовта корова, що задумливо жувала траву. Я усвідомила, що перебуваю біля кордону з росьїнського боку.

— Тобі краще повернутися додому, — сказала я корові. — Я знаю, що жарко, та надто вже ймовірно, що ти з’їси тут щось не те.

На віддалі її кликав голос якоїсь дівчинки, а за мить вона пройшла крізь кущі та зупинилася, побачивши мене; їй було років дев’ять.

— Вона часто тікає до лісу? — запитала я її, трохи плутаючись у росьїнській.

— Наша лука надто маленька, — відповіла дівчинка, піднявши на мене ясні сині очі. — Та я завжди її знаходжу.

Я опустила на неї погляд і зрозуміла, що вона каже правду: усередині неї була ниточка яскравого срібла, були чари, що текли близько до поверхні.

— Не пускай її надто далеко, — сказала я. — А як станеш старшою, прийди та знайди мене. Я живу по інший бік Пущі.

— Ти Баба-Яга? — зацікавлено спитала вона.

— Ні, — відповіла я. — Проте її можна назвати моєю подругою.

Тепер, прокинувшись достатньо, щоб зрозуміти, де я, я негайно повернулася назад, на захід. Росьяни наді­слали вояків патрулювати кордони Пущі зі свого боку, а я не хотіла їх бентежити. Вони й досі тривожилися, коли я час від часу з’являлася з їхнього боку, навіть після того, як я повернула кількох зниклих жителів їхніх сіл, і ставити це їм на карб я насправді не могла. Усі пісні, що просочувалися з Польні, по-всякому брехали про мене, так, що це тривожило, і я підозрювала, що най­обурливіші пісні барди взагалі не доносили до мого боку долини. Якогось чолов’ягу, як я чула, кілька тижнів тому з ганьбою вигнали з корчми в Ольшанці за спробу заспівати пісню, у якій я обернулася на вовкулаку та зжерла короля.

Та моя хода все одно була легшою: зустріч із маленькою дівчинкою та її коровою частково зняла сірий тягар з моїх плечей. Я проспівала пісеньку Яги для ходіння та квапливо пішла назад, додому. Я була голодною, тож на ходу з’їла один плід зі свого кошика. Я відчувала в ньому смак лісу, текучі чари Веретена, що застрягли в корінні, гіллі та плодах; вони були просочені сонячним світлом і стали солодким соком у мене на язиці. Було в ньому й запрошення, і я, можливо, колись захочу його прийняти — якось тоді, коли я втомлюся та буду готовою до власного довгого сну. Та поки що це були всього лише двері, що стояли відчиненими на віддаленому пагорбі, друг, який махав мені здалеку, та глибоке відчуття спокою в гаю.

Кася написала мені з Ґідни; дітям велося так добре, що на краще годі було сподіватися. Сташек і досі був дуже тихим, але він устав і заговорив до магнатів, коли їх скликали на голосування, достатньо добре, щоб переконати їх коронувати себе за умови регентства його діда. Він також погодився на заручини з донькою архікнязя Варші, дев’ятирічною дівчинкою, яка, вочевидь, справила на нього чимале враження своєю здатністю доплюнути до іншого краю садової ділянки. Я трохи сумнівалася, що це може бути основою для шлюбу, та гадаю, це було ненабагато гірше за одруження з нею через те, що інакше її батько міг би спровокувати повстання.

На честь Сташекової коронації відбувся турнір, і він попросив Касю бути йому за захисницю, що викликало серйозний відчай у його бабусі. Вийшло почасти на краще, бо росьяни надіслали загін лицарів, а після того, як Кася поборола їх усіх, їм стало боязко вдиратися до нас, аби помститися за битву на Ридві. З облоги вежі втекло достатньо вояків, які несли із собою оповідки про невразливу золоту королеву-воїтельку, кровожерливу й нестрим­ну; люди ж переплутали її з Касею. Тож Росья знехотя прийняла вимогу Сташека поновити мирний договір, і наше літо закінчилося крихким миром, який дав обом сторонам час на зализування ран.

Сташек також скористався Касиним тріумфом, аби призначити її капітаном своєї гвардії. Тепер вона вчилася правильно битися мечем, щоб випадково не врізатися в інших лицарів і не збивати їх із ніг, коли всі вони проходили разом муштру. Двоє панів і один архікнязь попросили в неї її руки, і Соля, як вона обурено писала мені, теж.

Уявляєш собі? Я сказала йому, що вважаю його божевільним, а він сказав, що житиме в надії. Коли я розповіла Алоші, вона сміялася десять хвилин, зупиняючись лише, щоб покашляти, а потім вона заявила, що він зробив це, знаючи, що я відмовлюся, просто аби показати дворові, що він тепер вірний Сташекові. Я сказала, що не стану хвалитися тим, що хтось покликав мене заміж, а вона відповіла: от побачиш, він сам про це розпатякає. Звісно ж, наступного тижня мене про це запитало півдесятка людей. Мені мало не закортіло піти сказати йому, що я все ж таки піду за нього, просто аби побачити, як він зіщулюється зі страху, та я надто сильно боялася, що він через якусь причину вирішить довести цю справу до кінця і знайде якийсь спосіб не відпустити мене.

Алоші з кожним днем усе краще, та й дітям ведеться добре. Вони щоранку йдуть разом купатися в морі; я йду з ними та сиджу на березі, але плавати вже не можу — просто йду на самісіньке дно, а дотик солоної води до шкіри мені страшенно неприємний, навіть якщо я просто вмочую в неї ноги. Надішли мені, будь ласка, ще глечик річкової води! Тут я постійно відчуваю легку спрагу, та й для дітей вона корисна. Якщо я даю їм ковтнути її перед сном, у них ніколи не буває кошмарів про вежу.

Цієї зими я прибуду на справжню гостину, якщо ти вважаєш, що це безпечно для дітей. Я подумала, що їм ніколи не захочеться повернутись, але Мариша запитала, чи може вона піти погратися в Наталі знову.

Сумую за тобою.

Я зробила останній чи то стрибок, чи то крок до Веретена та до галявини, де стояла моя власна маленька хатка, яку я винайняла збоку старого сонного дуба. По один бік від моїх дверей його коріння утворювало добрячу заглибину, яку я вимостила травою. Я старалася тримати там якнайбільше плодів із гаю, які могли би брати ходаки. Вона була порожнішою, ніж тоді, коли я пішла, а по інший бік від моїх дверей хтось наповнив мою скриню для дров.

Я поклала решту зібраних плодів у заглибину й на мить увійшла всередину. Прибирати в хатинці не було потреби: за підлогу правив м’який мох, а трав’яне покривало на ліжку вкладалося назад саме, без моєї допомоги, після того, як я вилізала звідти вранці. Мені було конче потрібно зайнятися прибиранням, проте згаяла цього ранку забагато часу, тиняючись беззмістовною і втомленою. Сонце переходило за зеніт, а спізнитись я не хотіла. Лише взяла свою відповідь для Касі та закупорений глек води з Веретена й поклала їх у кошик, щоб можна було віддати їх Данці, а та надіслала їх за мене.

Я повернулася на берег річки, взявши напрямок на захід, щоб нарешті вийти з Пущі. Перетнула Веретено мостом біля Заточека, у затінку високого молодого серцедерева.

Королева Пущі здійснила останній лютий наступ тоді ж, як ми із Сарканом пливли річкою, щоб знайти її, і дерева наполовину поглинули Заточек, перш ніж ми її зупинили. Коли я йшла геть від вежі, мені на дорозі зустрічалися люди, що тікали із села. Я пробігла решту шляху й побачила, що нечисленні відчайдушні оборонці ось-ось зрубають нещодавно посаджене серцедерево.

Вони залишилися позаду, щоб виграти час на втечу для своїх родин, але вони зробили це, очікуючи, що їх заберуть, заразять; попри відвагу, очі в них були дикі, і вони відчували жах. Не думаю, що вони мене послухали б, якби не мій подертий одяг, моє скуйовджене й почорніле від сажі волосся та мої голі ноги на дорозі: мене важко було уявити кимось іншим, крім відьми.

Навіть тоді вони були не зовсім упевнені в тому, чи повірити мені, коли я розповіла їм, що Пуща зазнала поразки, остаточної поразки. Жоден із нас навіть не уявляв собі таке. Проте вони бачили, як богомоли та ходаки раптом побігли назад до Пущі, а на той час усі вони були дуже стомлені. Зрештою вони відступились і дали мені попрацювати. Дереву ще й дня не виповнилося; щоб воно росло, ходаки прив’язали до нього сільського старосту й трьох його синів. Братів мені вдалося витягти, але їхній батько відмовився: у нього в животі вже рік повільно горіла розжарена вуглинка болю.

— Я можу вам допомогти, — заявила я, але старий з усмішкою хитнув головою (його очі вже майже бачили сни), і тверді вузли його кісток і тіла, застряглих під корою, раптом розтанули під моїми руками. Скарлючене серцедерево зітхнуло та випрямилося. Воно скинуло всі свої отруйні квіти одразу; натомість на гілках набубнявіли нові квіти.

Ми якусь мить постояли всі разом під срібними гілками, вдихаючи їхні ледь відчутні пахощі, геть не схожі на важку гнилу солодкість заражених квітів. Тоді оборонці помітили, що роблять, збентежено посунулися та відступилися. Вони боялися прийняти мир від серцедерева так само, як боялися ми із Сарканом у гаю. Ніхто з нас не знав, як уявити собі те, що походить із Пущі та не є злим і сповненим ненависті. Старостині сини безпорадно подивилися на мене.

— Хіба ти не можеш витягнути ще й його? — запитав найстарший.

Мені довелося сказати їм, що його вже нема з чого витягати, що дерево — це і є він. Я була надто стомлена, щоб пояснити дуже добре, та людям, навіть людям з долини, це все одно нелегко було зрозуміти. Сини стояли у спантеличеному мовчанні, не знаючи, горювати їм чи ні.

— Він сумував за матір’ю, — сказав зрештою найстарший, і всі вони закивали.

Ніхто з жителів села не ставився спокійно до того, що в них на мосту росте серцедерево, та вони принаймні довіряли мені достатньою мірою, щоб залишити його там. Відтоді воно добре виросло: його коріння вже завзято перепліталося з колодами мосту, обіцяючи захопити його. Воно було обтяжене плодами, птахами та білками. Поки що мало хто був готовий їсти плоди серцедерева, але тварини довіряли своїм носам. Я своєму теж довіряла: зібрала ще десяток у свій кошик й пішла далі, наспівуючи на курному шляху до Дверніка.

Малий Антон був разом з отарою своєї родини і вилежувався горілиць на траві. Коли я наблизилась до нього, він трохи збентежено підскочив, але в цілому всі звикли до моїх періодичних появ. Можливо, мені попервах і було б ніяково вертатися додому після всього, що сталося, та я після того жахливого дня була страшенно втомлена, водночас втомлена, самотня, зла й сумна; скорбота королеви Пущі та моя власна геть переплелися. Після того, як я нарешті закінчила вичищати Заточек, мої втомлені ноги майже бездумно повернулися й понесли мене додому. Моя мати один раз поглянула на мене у дверях і нічого не сказала, а просто поклала мене в ліжко. Вона сіла біля мене та заходилася гладити мені волосся, співаючи, доки я не заснула.

Наступного дня, коли я вийшла на громадські землі, щоб поговорити з Данкою та розповісти їй дещицю про те, що сталось, а також поглянути на Венсу та на Єжи з Кристиною, усі довкола мене були як на голках. Але я все ще була стомлена й не була налаштована на розважливість, тож просто не звертала уваги на це смикання, а за певний час, протягом якого я нічого не підпалила та не перетворилася на чудовисько, це закінчилося. Це стало для мене наукою щодо того, як змусити людей до себе звикнути; тепер я спеціально регулярно зупинялася у всіх селах, щосуботи в якомусь іншому.

Саркан не повернувся. Я не знала, чи повернеться він коли-небудь. Чула чи то з четвертих, чи то з п’ятих вуст, що він і досі у столиці, дає всьому лад, але він нічого не написав. Що ж, нам ніколи не був потрібен пан, який вирішував би за нас суперечки, цим могли займатися старости, а Пуща вже не була такою небезпекою, як раніше, та було дещо, для чого село потребувало чаклуна, якщо могло його дістати. Тож я обійшла їх усі та наклала заклинання на сигнальні вогні, і тепер, якщо їх запалювали, загорялася відповідна свічка у моїй хатинці, що говорила мені, де я потрібна.

Та сьогодні я прийшла не працювати. Я помахала Антонові й подалася далі, до села. Накриті білими скатертинами і щедро заставлені столи з нагоди врожаю стояли на луці, а посередині був майданчик для танців. Моя мати була там разом із двома найстаршими доньками Венси й виставляла таці, повні тушкованих грибів; я побігла й поцілувала її, а вона поклала руки мені на щоки та пригладила мені скуйовджене волосся, широко всміхаючись.

— Подивись на себе, — мовила вона, витягнувши з мого волосся довгу сріблясту гілку й трохи засохлого брунатного листя. — І ти цілком могла б ходити у чоботях. Я маю наказати тобі піти помитись і тихо сісти в кутку, — мої голі ноги були вкриті товстим шаром пилу по коліна. Проте вона сміялася, радісна, а мій батько під’їздив на возі з дровами для вечірнього багаття.

— Я причепурюся, перш ніж настане час їсти, — сказала я, поцупивши грибочок, і пішла посидіти з Венсою у світлиці її будинку. Їй було краще, та вона все одно здебільшого сиділа у кріслі біля вікна та лише потроху шила. Кася написала і їй, але лист був напруженим, надуманим; я зачитала його Венсі й трохи пом’якшила, де змогла. Венса слухала його мовчки. Гадаю, вона потай відчувала провину, відповідну таємній Касиній досаді: провину матері, що змирилася з необов’язковою долею. Це теж гоїтиметься довго, якщо загоїться взагалі. Та все ж вона дозволила мені переконати себе піти зі мною на луку, і я побачила, що вона влаштувалася біля столів разом із доньками.

Цього року намету не було — це було лише наше власне невеличке сільське свято. Велике свято було в Ольшанці, як це було кожного року без відбору — як буде кожного року віднині й надалі. Нам усім було надто жарко їсти на сонці (дивне відчуття для пори врожаю), доки воно нарешті не опустилось як слід. Мені було байдуже. Я з’їла велику миску кислого журеку, у якому плавали скибочки варених яєць, і цілу тарілку тушкованої капусти з ковбасою, а тоді — чотири млинці, повних черешень. Далі ми всі розсілися на сонці, стогнучи про те, яка добра була їжа, та про те, що ми всі переїли, тим часом як малі діти вільно бігали лукою, аж доки мало-помалу не полягали під деревами та не поснули. Людек виніс свою суку[1], поклав її собі на коліна й заграв, спершу тихо; що більше дітей починало дрімати, то більше інструментів виходило та починало підігравати йому, а люди, на яких находив відповідний настрій, плескали в долоні та співали; потім же ми відкрили барила з пивом і пронесли колом холодний глек горілки, винесений із Данчиного льоху.

Я танцювала з Касиними братами й зі своїми, а потім — з кількома іншими хлопцями, яких трохи знала. Гадаю, вони трохи осторонь під’юджували один одного мене запросити, та мені було байдуже. Вони трохи хвилювалися, чи я, бува, не жбурну вогнем їм у голови, але не так, як хвилювалася я, коли пробиралася в сутінках подвір’ям старої Ганки, щоб накрасти з її яблуні великих солодких червоних яблук, які було найсмачніше їсти. Ми всі були щасливі, усі разом, і я впізнавала пісню річки, що пробігала землею під нашими ногами, ту пісню, під яку ми танцювали насправді.

Я незграбно сіла, задихана, перед материним кріслом; моє волосся знову розпатлалося та попадало довкола моїх плечей, а вона зітхнула й поклала його собі на коліна, щоб заплести в косу знову. Мій кошик лежав біля її ніг, і я ді­стала ще один із плодів дерева, щоб з’їсти, золотий і вщерть повний соку. Я облизувала собі пальці та майже загубилась у багатті, аж тут Данка раптово підвелася з довгої лави, що впиралася в нашу. Вона поставила чарку та промовила достатньо голосно, щоб привернути загальну увагу:

— Мій пане.

Біля проходу в колі стояв Саркан. Одну руку він поставив на найближчий до себе стіл; у світлі вогню, коли воно підскочило, виділилися його срібні персні, вишукані срібні ґудзики та звивиста срібна вишивка на краях його синього плаща: дракон із головою на комірі, що повністю проходив полами плаща, після чого його хвіст повертався до коміра з іншого боку. Мереживні манжети його сорочки вибивалися з рукавів, а чоботи в нього були так яскраво начищені, що в них сяяв вогонь. Вигляд він мав величніший за королівську бальну залу та геть неймовірний.

Ми всі, включно зі мною, витріщилися на нього. Його вуста потоншали від того, що я колись назвала б невдоволенням, а тепер назвала ущипливою досадою. Я звелася на ноги й пішла до нього, облизуючи забруднений великий палець. Він кинув погляд на розкритий кошик за мною, побачив, що я їла, та зло витріщився на мене.

— Це страхітливо, — заявив він.

— Вони чудові! — відповіла я. — Вони всі спілі.

— Тим краще, щоб обернути тебе на дерево, — сказав він.

— Я поки що не хочу бути деревом, — заявила я. У мені зі сміхом вирував ясний потік щастя. Він повернувся. — Коли ти прибув?

— Сьогодні по обіді, — напружено сказав він. — Я, звісно, приїхав одержати податки.

— Звісно, — промовила я. Я була впевнена, що він навіть спершу навідався до Ольшанки по данину, щоб просто мати можливість трохи довше вдавати, ніби це — правда. Та я насправді не могла змусити себе прикидатися разом із ним, навіть стільки часу, щоб йому вдалося звикнути до цієї думки; кутики мого рота вже підіймалися без моєї волі на це. Він зашарівся й відвів погляд, але користі йому з того не було, тому що всі інші спостерігали за нами з величезним інтересом, надто п’яні від пива й танців, щоб бути ґречними. Натомість він поглянув на мене у відповідь і насупився, побачивши мою усмішку.

— Піди познайомся з моєю матір’ю, — сказала я. Я потягнулась і взяла його за руку.