Ті, що не мають коріння

Розділ 30

Ми стояли, міцно зчепивши руки й майже не дихаючи, неначе могли завадити деревам помітити себе, якби тільки не рухалися. Веретено з тихим дзюркотінням прямувало між деревами вперед, геть від нас. Воно було таке прозоре, що мені було видно піщинки на дні, чорні, сріблясто-сірі та брунатні, пересипані відшліфованими крапельками бурштину і кварцу. Сонце знову сяяло.

Серцедерева не були такими страхітливими мовчазними стовпами, як дерева над пагорбом. Вони були величезними, але заввишки хіба що з дуб; натомість вони розрослися вшир, мали безліч переплетених гілок і блідо-білих весняних квітів. Землю під ними вкривало засохле золотаве листя, що нападало минулої осені, а під ним здіймався ледь відчутний винний запах старих плодів-падалиць, доволі приємний. Мої плечі й далі намагалися розслабитись.

У тих гілках мали співати незліченні птахи та збирати плоди маленькі тваринки. Натомість була глибока дивна тиша. Річка тихенько співала далі, але тут більше нічого не рухалося, більше нічого не жило. Навіть серцедерева, здавалося, не ворушилися. Гілки трохи поворушив вітерець, але листя тільки сонно пошепотіло якусь мить і замовкло. Вода омивала мені стопи, а сонце сяяло крізь листя.

Нарешті я зробила крок. Із-поміж дерев нічого не вискочило, жоден птах не скрикнув, здіймаючи тривогу. Я зробила ще один крок і ще. Вода була тепла, а сонце, що плямами проходило між деревами, було достатньо сильним, щоб почати висушувати полотняний одяг у мене на спині. Ми пройшли крізь цю тишу. Веретено вело нас трохи закрученою стежкою між деревами, доки нарешті не вилилось у невеличке спокійне озерце.

На віддаленому боці озерця стояло одне, останнє, серцедерево — широке і значно вище за всі інші, а перед ним здіймався зелений курган, засипаний опалими білими квітами. На ньому лежало тіло королеви Пущі. Я впізнала білу жалобну сукню, у якій вона була у вежі; королева досі була в ній — чи в її залишках. Довга пряма спідниця була пошарпана, розірвана з боків; рукави ж переважно згнили. Сплетені з перлів манжети в неї на зап’ястках стали брунатними від старих кривавих плям. Її зелено-чорне волосся стікало з боків кургану та перепліталося з корінням дерева; коріння лізло на курган і обережно огортало її тіло довгими брунатними пальцями, закручувалося довкола її гомілок і стегон, плечей і шиї, а ще проходило крізь її волосся. Очі в неї були заплющені — вона спала.

Якби в нас досі був Алошин меч, ми, можливо, устромили б його в неї, проштрикнули б їй серце та прип’яли б її до землі. Можливо, це б убило її тут, біля джерела її сили, у власному тілі. Проте меча вже не було.

Тоді Саркан натомість дістав останній зі своїх флаконів із вогнесерцем; його червоно-золотий голод із завзяттям скакав у посудині. Я опустила на нього очі та не видала жодного звуку. Ми прийшли сюди, щоб завершити справу. Ми прийшли випалити Пущу; це було її серце. Вона була її серцем. Але коли я уявила собі, як ллю вогнесерце на її тіло, спостерігаю, як корчаться її кінцівки…

Саркан вдивився у моє обличчя і сказав, вирішивши наді мною зглянутися:

— Повертайся до водоспаду.

Проте я хитнула головою. Не можна сказати, що вбивати її мені було гидко. Королева Пущі заслуговувала на смерть і жах: вона його посіяла, доглядала його, пожала його великими мірками й хотіла ще. Касин беззвучний крик під корою серцедерева; Марекове обличчя, що сяяло, коли його вбивала рідна мати. Жах моєї матері, коли її маленька донечка принесла додому повний фартух ягід, через те, що Пуща не жаліла навіть дітей. Порожні випатрані стіни Поросни із серцедеревом, яке зігнулося над селом, і отець Балло, позбавлений власного тіла та обернений на чудовисько-вбивцю. Тоненький голосок Мариші, що промовляв: «Мамо» над зарізаним трупом її матері.

Я ненавиділа її; я хотіла, щоб вона згоріла, так, як згоріли безліч заражених через те, що вона заволоділа ними. Але бажання жорстокості видавалося ще однією неправильною відповіддю в нескінченному ланцюгу. Люди вежі оточили її стінами, а потім вона знищила їх усіх. Вона виростила Пущу, щоб нас поглинути; тепер ми віддамо її на поталу вогнесерцю та задушимо цю всю сяйливу прозору воду попелом. Ніщо з цього не видавалося правильним. Але я не бачила, що ще ми можемо зробити.

Я побрела ставком разом із Сарканом. Вода сягала не вище наших колін. Під нашими ногами лежали гладенькі невеличкі круглі камінці. Зблизька королева Пущі здавалася ще дивнішою, не зовсім живою; вуста в неї були розтулені, та груди ніби не підіймалися та не опускалися. Вона була немовби вирізьблена з дерева. На її шкірі ледь помітними смугами тягнувся візерунок, як на розколотому вздовж і відшліфованому дереві, світлі й темні хвилі. Саркан відкоркував флакон і, швидко перехиливши один раз, вилив вогнесерце просто їй між губів, а тоді вилив останні краплі на її тіло.

Її очі різко розплющилися. Спалахнула сукня, спалахнуло коріння серцедерева, спалахнуло її волосся; вогонь із ревом здійнявся довкола неї хмарою, і Саркан відтягнув мене назад. Вона заволала хрипким лютим криком. З її вуст вирвалися дим і полум’я, а під шкірою в неї то в одній частині тіла, то в іншій вибухав яскравими жовтогарячими зірочками вогонь. Вона билася на кургані під корінням, а зелена трава хутко вигоряла. Довкола неї, над нею здіймалися хмари диму. У ній я побачила легені, серце, печінку, схожі на тіні всередині охопленого вогнем будинку. Захрустіло, скручуючись, довге коріння дерева, і вона підхопилася з кургану.

Вона повернулася до нас, палаючи, наче колода, яка довго перебувала на вогні; шкіра в неї була обпалена до чорного деревного вугілля, тріскалась і показувала жовтогаряче полум’я всередині, а з її шкіри злітав блідий попіл. Її волосся оточувало її голову полум’яним потоком. Вона закричала ще раз; у неї в горлі червоніло сяйво вогню, її язик був чорною вуглинкою, і вона не переставала палати. Там і тут із неї виривався вогонь, але над ним змикалася схожа на молоду кору шкіра та гоїлася знову, варто було нескінченному жару лише почорнити свіжу шкіру ще раз. Вона непевно рушила до озерця. Нажахано спостерігаючи, я згадала видіння «Виклику» та її потрясіння, її жах, коли вона дізналася, що замурована в камені. Річ була не просто в тому, що вона була безсмертною, якщо її не вбити. Вона взагалі не знала, як помирати.

Саркан підхопив із дна струмка пригорщу піску та гальки й кинув їх на неї, вигукнувши заклинання збільшення; летячи крізь повітря, вони роздулися, перетворилися на брили. Вони врізалися в неї, і від її тіла, наче від вогню, у який тицяють кочергою, здійнялися потужні хвилі іскор, але вона й тоді не посипалася попелом. Вона горіла й далі, не знищена. Вона йшла далі. Вона кинулася навкарачки у ставок, і довкола неї зашипіла, здіймаючись хмарами, пара.

Вузький струмок раптом швидше побіг камінням, неначе знав, що озерцю необхідне поповнення. Вона все одно сяяла навіть під прозорою дзюркотливою водою; глибоко всередині неї виблискувало вогнесерце, не даючи себе загасити. Вона піднесла до рота обома руками пригорщу води. Більша частина води википіла з її обпаленої шкіри. Потім вона схопила одну з брил, якими кинувся в неї Саркан, і, дивно крутнувши та смикнувши чарами, видовбала з нього середину, роблячи собі миску для пиття.

— Зі мною, разом, — гукнув до мене Саркан. — Тримай на ній вогонь!

Я злякалася; я була загіпнотизована, дивлячись, як вона водночас живе й горить. Я взяла його за руку.

— Полжит моллін, полжит тало, — наспівував він, і я заспівала про вогнище, про обережне дмухання на вогник. Палахкотюче коріння за королевою Пущі затріскотіло знову, а вогонь усередині неї засяяв по-новому. Вона з лютим криком підняла голову від миски. Її очі були чорними спорожнілими ямами, що сяяли вогнем.

Виткі рослини виросли із дна річки та огорнули, закрутившись, наші ноги. Боса, я зуміла вирватися від них, але вони вчепилися в шнурівки Сарканових черевиків, і він упав у воду. Інші лози негайно полізли його руками, тягнучись до горла. Я швидко опустила руки, схопилася за них і промовила:

— Аракра, — тоді уздовж них пробігли зелені люті іскри, що змусили їх утекти; мені самій защипало пальці. Він вимовив швидке замовляння та звільнився, лишивши черевики ув’язненими у воді, і ми незграбно видерлися на берег.

Довкола нас заворушилися серцедерева; вони тремтіли й хиталися з шурхітливим шепотом у спільному стражданні. Королева Пущі відвернулася від нас. Вона досі пила з миски, але не лише пила, а ще й вихлюпувала воду на палахкотюче коріння височезного серцедерева — намагалася загасити вогонь. Вода Веретена мало-помалу гасила полум’я в ній; її ноги, що стояли глибоко в озерці, уже перетворилися на твердий почорнілий попіл і більше не горіли.

— Дерево, — хрипко промовив Саркан, підіймаючись із берега; його горлянка була оперезана жалючими червоними слідами, схожими на намисто з тернин. — Вона намагається його захистити.

Я встала на березі та підняла очі; вечоріло, і повітря було важким і вологим.

— Калмоз, — звернулася я до неба; почали збиратися докупи хмари.

— Калмоз, — почалася мжичка, що била краплями по воді, а Саркан різко сказав: — Ми не намагаємося його загасити…

— Калмоз! — скрикнула я та підняла руки, а тоді витягнула з неба блискавку.

Цього разу я знала, що станеться, та це не означало, що я була до цього готова: до цього неможливо було бути готовою. Блискавка знову вкрала світ, настала та єдина жахлива мить сліпої білої тиші довкола мене, а потім вона відскочила від мене, бахкаючи громом, і вдарила в могутнє серцедерево, розколовши його ударом посередині.

Його сила дико відкинула мене назад так, що я закрутилась; я до половини врізалася, приголомшена, у дно струмка, що тік, і моя щока притиснулася до гальки й трави, а наді мною загойдалися важкі від золотого листя гілки. Я була осоловіла, приголомшена й спустошена. Світ дивно затих, але навіть крізь це схоже на вовну заглушування я чула, як здіймається жахливий вереск жаху та люті. Я спромоглася підняти голову тремтячими руками. Серцедерево палало, усе його листя було у полум’ї, весь стовбур почорнів; блискавиця влучила в одну з величезних розсох унизу стовбура, і тріщала майже чверть дерева.

Королева Пущі кричала. Вона ніби несвідомо поклала руки на дерево, намагаючись відсунути розколоту кінцівку, та вона все одно палала; там, де вона торкнулася кори, кора запалала знову. Вона прибрала руки. Із землі вирвалися пагінці плюща та видерлися стовбуром серцедерева, крутячись довкола нього та намагаючись зберегти його цілісність. Вона повернулася й пішла на мене через озерце; її обличчя перекосило від люті. Я, трусячись, спробувала позадкувати навкарачки, бо зрозуміла, що це не спрацювало. Сама вона не дістала смертельної рани, хоча її й дістало дерево. Серцедерево не було каналом до її життя.

Блискавка відкинула Саркана назад між дерев; він, хитаючись, вийшов із них (одяг у нього був обпалений і почорнів від диму) і показав на струмок.

— Кердул форінґан, — промовив він; голос у нього хрипів дзижчанням шершнів, але заледве досягав моїх вух. І струмок затремтів. — Туал, кердул… — і берег річки обвалився, розкришившись. Струмок невпевнено, повільно повернувся та потік новим руслом, відходячи від озерця та від охопленого вогнем дерева. Вода, що залишилася в озерці, почала здійматися гарячими згустками пари.

Королева Пущі кинулася на нього. Вона витягнула вперед руки, і з води вирвалося ще більше рослин. Вона схопилася за вершечки лоз у себе в руках і потягнула їх угору, а тоді пожбурила їх на Саркана. Летячи крізь повітря, лози росли та набухали, а тоді вони різко обвилися довкола нього, довкола його рук і ніг, потовщуючись; вони звалили його на землю. Я спробувала підвестися. Руки мені щипало, мій ніс був повен диму. Але вона, справжнісінька жива вуглина (її тіло досі щільно огортали переплетені струмені диму та імли), підійшла до мене надто швидко. Вона схопила мене, а я закричала. Я відчула запах — то смажилася моя плоть, чорніючи там, де вона взяла мене за руки.

Вона зірвала мене з ніг. Я не бачила та не могла думати про біль. Моя сорочка тліла, а рукави палали й спадали в мене з рук перед її скрученими пальцями. Повітря довкола неї було жарким, наче в пічці, та мерехтіло, наче вода. Я відвернула від неї обличчя, щоб перевести дух. Прямуючи до розколотого дерева, вона потягнула мене за собою, через озерце, на почорніле згарище, що лишилося від кургану, на якому вона спочивала.

Тоді я здогадалася, що вона збиралася зі мною зробити, і я закричала й почала борюкатися з нею попри біль. Її хватка була нездоланною. Я копала її голими ногами, обпалюючи їх; я сліпо сягнула по чари та прокричала половину заклинання, та вона струсонула мене з такою люттю, що мої зуби зімкнулися на ньому в моїх вустах. Вона оточувала мене палаючою вуглинкою; вогонь був повсюди. Я спробувала вхопити її, відірватися від неї. Мені здавалося, що краще померти у вогні. Я не хотіла знати, яку заразу вона зробить із мене та що вона зробить, коли моя сила ввіллється у те величезне серцедерево, тут, у центрі Пущі.

Проте її руки лишалися нерухомими. Вона жбурнула мене крізь тріскуче дерево та попіл у западину, яку блискавка лишила в розтрощеному серці дерева. Лози, що обвивали мене, стали тугішими. Серцедерево зімкнулося наді мною, наче віко труни.