Ті, що не мають коріння

Розділ 2

Наступні чотири дні я не бачила Дракона. Ці дні я з ранку до ночі проводила на кухні: знайшла там кілька куховарських книжок і гарячково відпрацьовувала кожен рецепт у них один за одним, намагаючись стати найчудовішим кухарем, про якого хто-небудь коли-небудь чув. У коморі було достатньо їжі, щоб я не переймалася тим, що витрачала даремно; якщо щось було зіпсованим, я їла це сама. Я дослухалася до поради та приносила йому їжу в бібліотеку рівно за п’ять хвилин до потрібної години, а ще накривала тарілки та поспішала. Він більше жодного разу не перебував там у мить мого приходу, тож я була задоволена й не чула від нього жодних скарг. У скрині в моїй кімнаті лежало трохи одягу з домотканого полотна, який мені більш-менш підходив: ноги в мене були голі нижче коліна, руки — нижче ліктя, і мені доводилося підперізувати його довкола талії, проте я була не бруднішою, ніж зазвичай.

Я не хотіла йому догоджати, але хотіла не дати йому вчинити це зі мною ще хоч раз, хоч яким було те заклинання. Я прокидалася від снів по чотири рази на ніч, відчуваючи в себе на губах слово «ліринталем» і відчуваючи в роті його смак, неначе там йому й було місце, а його рука дуже обпікала мою.

Страх і робота були не таким уже й жахливим товариством. Вони обоє були кращими за самотність і глибші страхи, гірші, які, як я знала, справдяться: що я десять років не бачитиму матері й батька, що я вже більше не житиму у власному домі, ніколи більше не біситимуся в лісах, що та дивна алхімія, яка діяла на Драконових дівчат, невдовзі почне оволодівати мною й оберне мене на людину, яку я зрештою не впізнаю. Принаймні доки я різала та парилася перед пічками, мені не треба було думати ні про що з цього.

За кілька днів, усвідомивши, що він не приходитиме зачаровувати мене тим заклинанням під час кожної трапези, я перестала гарячково куховарити. Але тоді я зрозуміла, що мені більше нічим зайнятися, навіть коли я вишукувала роботу. Хоч якою великою була вежа, прибирання вона не потребувала: у кутках і на підвіконнях, та й навіть на крихітних різьблених виноградних лозах на позолоченій рамі, пил не збирався.

Мапа-картина в моїй кімнаті мені досі не подобалася. Щоночі я уявляла собі, ніби чую ледь помітне дзюрчання з її боку, наче то вода біжить ринвою, і вона щодня висіла на стіні у всій своїй надмірній величі, намагаючись змусити мене поглянути на себе. Подивившись на неї спідлоба, я пішла донизу. Висипавши в льосі ріпу з мішка, розірвала шви й накрила картину тканиною. Коли її золото та розкіш були сховані, моя кімната одразу видалася кращою.

Я до кінця того ранку знову виглядала з вікна в долину, самотня та змучена тугою. Це був звичайний робочий день, тож на полях збирали врожай чоловіки, а жінки займалися пранням на річці. Навіть Пуща видавалася мені майже втішною у своїй величній дикій непроникній чорноті — незмінною постійною величиною. На нижчих схилах гір у північному кінці долини паслася велика отара овець, яка належала Радомську; вона скидалася на мандрівну білу хмаринку. Я якийсь час спостерігала за її блуканням і трохи поплакала, та навіть горе мало свої межі. До обіду я страшенно знудилася.

Моя родина не була ні бідною, ні багатою; у нашому будинку було сім книжок. Я прочитала лише чотири з них; майже кожен день свого життя я більше часу перебувала надворі, ніж у приміщенні, навіть узимку та в дощ. Але в мене тепер було небагато інших варіантів, тож, принісши того дня тацю з обідом до бібліотеки, я зазирнула на полиці. Звісно, не може бути жодної шкоди в тому, що я візьму одненьку. Інші дівчата вже напевно брали книжки, бо всі завжди казали, якими начитаними вони поверталися зі служби.

Тож я сміливо підійшла до полиці та взяла книжку, яка мало не закликала взятися за неї; вона мала красиву палітурку з полірованої шкіри кольору пшениці, що мерехтіла у світлі свічок, розкішна і зваблива. Діставши її, я відразу завагалася: вона була більшою та важчою за будь-яку книжку моїх рідних, а на обкладинці до того ж були витиснені прекрасні малюнки, пофарбовані в золотий колір. Але замка на ній не було, тож я понесла її із собою до своєї кімнати, частково почуваючись винною та намагаючись переконати себе в тому, що я — дурепа, якщо так почуваюся.

Тоді я розгорнула її та відчула себе ще більшою дурепою, тому що зовсім не могла її зрозуміти. Не у звичайному сенсі, не знаючи слів або не знаючи значення достатньої їхньої кількості, — я розуміла їх усі та все, що читала, перші три сторінки, а тоді зупинилася й замислилася: про що ж книжка? І я не змогла сказати; я поняття не мала, що тільки-но прочитала.

Я повернулася й спробувала знову, і знову я була впевнена, що розумію та що все абсолютно чітко — навіть більш ніж чітко; це видавалося правдою, чимось, що я завжди знала, але просто ще ніколи не висловлювала, або ж чітким і простим поясненням того, що я ніколи не розуміла. Я вдоволено кивала, добре просуваючись уперед, і цього разу я дійшла до п’ятої сторінки, перш ніж знову усвідомила, що нікому не могла б сказати, що написано на першій сторінці чи то пак на попередній.

Я з досадою зиркнула на книжку, а тоді знову розгорнула її на першій сторінці та почала читати вголос, слово за словом. Прекрасні слова наспівом вилітали з моїх вуст, наче пташки, танучи, мов зацукровані фрукти. І хоча я не могла відстежувати це у себе в голові, проте сонно читала далі, аж доки нагло не розчахнулися двері.

На той час я вже перестала підпирати свої двері меб­лями. Я сиділа на ліжку, яке підсунула під вікно заради світла, а Дракон стояв у кімнаті просто навпроти мене в обрамленні одвірка. Я здивовано завмерла та перестала читати, а моя щелепа відвисла. Він був шалено розлючений: очі в нього були блискучі й жахливі, і він простягнув руку й промовив:

— Туалідетал.

Книжка спробувала вистрибнути в мене з рук, пролетіти кімнатою до нього. Я інстинктивно схопилася за неї в якомусь страшенно недоречному пориві. Вона запручалася в моїх руках, намагаючись утекти, але я, до дурості вперта, смикнула за неї та зуміла рвучко повернути її до себе в руки. Він втупився в мене й розлютився ще дикіше; він пронісся крихітною кімнаткою, тим часом як я запізніло спробувала підвестися та позадкувати, але йти мені було нікуди. Він за мить досяг мене та кинув просто на подушки.

— Отже, — сказав він шовковим голосом, тиснучи рукою мені на ключицю та з легкістю пришпиливши мене до ліжка. Здавалося, моє серце бухає туди-сюди між грудною кліткою та спиною, і мене трусило від кожного його удару. Він висмикнув книжку рукою — мені вже принаймні не вистачало дурості й далі намагатися її втримати — та відкинув її легким рухом так, що вона приземлилася на маленький столик.

— Аґнєшка, так? Аґнєшка з Дверніка.

Він, здавалося, хотів відповіді.

— Так, — прошепотіла я.

— Аґнєшка, — пробурмотів він, низько схилившись наді мною, і я усвідомила, що він хоче мене поцілувати. Я відчувала жах і все ж почасти хотіла, щоб він це зробив і покінчив з цим, щоб мені не довелося так сильно боятись, а потім він зовсім утримався від цього. Він сказав, нахилившись так близько, що я бачила відображення своїх очей у його очах: — Скажи-но мені, люба Аґнєшко, звідки ти насправді? Тебе надіслав Сокіл? Чи, може, навіть сам король?

Я перестала нажахано витріщатися на його вуста й хутко поглянула йому у вічі.

— Я… що? — промовила я.

— Я неодмінно довідаюся, — сказав він. — Хоч як вправно наклав заклинання твій господар, у ньому так чи інак є діри. Твої… рідні… — це слово він вимовив із насмішкою, — можуть думати, ніби пам’ятають тебе, та в них точно немає всіх речей, які свідчать про життя дитини. Пари рукавичок або зношеної шапочки, колекції зламаних іграшок — я ж не знайду цих речей у тебе вдома, чи не так?

— Я поламала всі свої іграшки? — безпорадно спитала я, хапаючись за єдине, що взагалі зрозуміла в цьому. — Вони… так? У мене весь одяг був завжди зношений, у нас мішок для ганчір’я ним напханий…

Він сильно пхнув мене на ліжко та низько схилився.

— Не смій мені брехати! — зашипів він. — Я вирву правду з твоєї горлянки…

Його пальці лежали в мене на шиї; його нога була на ліжку, між моїми ногами. Я, добряче ковтнувши жаху, поклала руки йому на груди, пхнула, всім тілом спершись на ліжко, та підняла з нього нас обох. Ми важко впали на землю разом, він опинився піді мною, і я кроликом злізла з нього й побігла до дверей. Втекла на сходи. Не знаю, куди я сподівалася піти: я б не могла вийти через передні двері, а більше йти не було куди. Та я все одно побігла: квапливо подолала два марші, а з наближенням його кроків, які гналися за мною, кинулася до напівтемної лабораторії з усією її шиплячою парою та димом. Я відчайдушно поповзла під столами до темного кутка за високою шафою та підтягнула до себе ноги.

Я зачинила за собою двері, та це, здається, не завадило йому дізнатися, куди я зникла. Він відчинив їх і зазирнув до приміщення, а тоді я побачила його над краєчком столу, його холодне та зле око між двома лабораторними склянками; вогні забарвлювали його обличчя відтінками зеленого. Він обійшов стіл упевненим неквапливим кроком, а коли зайшов за кінець, я кинулася вперед, поспішаючи в інший бік і намагаючись відчинити двері — подумала, чи не заперти його. Та я вдарилась об вузьку полицю біля стіни. Один із закупорених глеків ударив мене по спині, відкотився та розчерепився об підлогу біля моїх ніг.

Довкола мене заклубочився сірий дим, лізучи мені в ніс і рот, душачи мене, зупиняючи мене. Від нього мені пекло в очах, і я не могла кліпнути, не могла сягнути рукою, щоб їх потерти, — руки відмовлялися працювати. Кашель застряг у мене в горлі; все моє тіло повільно завмерло на місці, досі скоцюрблене на підлозі. Та я більше не відчувала страху, а за мить не відчувала навіть дискомфорту. Я чомусь водночас була геть важкою та невагомою, далекою. Кроки Дракона, коли він прийшов і став наді мною, я чула дуже слабко та здалеку, і мені було байдуже, що він зробить.

Він стояв там, із холодним нетерпінням дивлячись на мене згори вниз. Я не намагалася здогадатися, що він зробить; я не могла ні думати, ні ставити собі запитання. Світ був дуже сірим і нерухомим.

— Ні, — сказав він за мить, — ні, ти аж ніяк не можеш бути шпигункою.

Він повернувся й залишив мене там на якийсь час — я б не могла сказати, на який саме, це могла бути й година, і тиждень, і рік, хоча згодом я дізналася, що минуло лише півдня. Потім він нарешті повернувся з невдоволено стисненими вустами. Він тримав невеличку пошарпану річ, яка колись, до того, як я протягала її за собою лісами перші сім років свого життя, була поросям, сплетеним з вовни та набитим соломою.

— Отже, — промовив він, — ніяка не шпигунка. Дурепа та й годі.

Далі він поклав руку мені на голову та вимовив:

— Тезавон тагож, тезавон тагож ківі, канзон лігуш.

Він не стільки зачитав слова, скільки проспівав їх, майже як пісню, а доки він говорив, до світу поверталися колір, час і дихання; у мене звільнилася голова, і я вислизнула з-під його руки. З моєї плоті поступово зникав камінь. Звільнилися мої руки, завзято шукаючи, за що б його вчепитись, а нерухомі ноги тим часом утримували мене на місці. Він упіймав мої зап’ястки, тож коли я нарешті повністю звільнилася, він тримав мене за руку, і можливості втекти не було.

Утім, я не намагалася бігти. Мої думки, раптом звільнившись, бігали в десятку напрямків, так, ніби надолужували згаяний час, але мені здавалося, що він міг просто залишити мене каменем, якби хотів скоїти зі мною щось жахливе, і він принаймні перестав думати, ніби я — якась шпигунка. Я не розуміла, чому він гадав, ніби комусь може захотітися за ним шпигувати, а тим більше — королю; він же королівський чаклун, хіба не так?

— А тепер ти мені скажеш, що ти робила? — промовив він. Його очі й досі були підозріливими, холодними та блискучими.

— Я лише хотіла книжку, аби почитати, — сказала я. — Я не… Я не думала, що в цьому якась шкода…

— І сталося так, що ти взяла з полиці, аби трохи почитати, «Виклик Люта», — промовив він з дошкульним сарказмом, — і геть випадково… — а тоді його, можливо, переконав мій насторожений і спантеличений вигляд, і він зупинився й поглянув на мене з неприхованим роздратуванням. — У тебе справді незрівнянний дар приносити лихо.

Потім він, насупившись, опустив очі, а я простежила за його поглядом до уламків скляного глека довкола наших ніг; він із сичанням видихнув крізь зуби й різко вимовив:

— Прибери це, а тоді йди в бібліотеку. І більше нічого не торкайся.

Він подався геть, лишивши мене полювати за якимось ганчір’ям із кухонь, яким можна було б зібрати склянки, та відром; я ще й помила підлогу, хоча на ній не було ані сліду від якогось розливу, неначе чари вигоріли, як спиртне на пудингу. Я раз у раз зупинялася та підіймала руку з кам’яної підлоги, щоб крутнути нею вперед-назад, упевнюючись у тому, що камінь не повзе назад кінчиками моїх пальців. Я мимоволі замислилася, чому в нього на полиці стоїть глек із такою речовиною та чи застосовував він її хоч раз до когось — до того, хто десь перемінився на статую, стоячи з нерухомими очима, доки повз нього пролітає час; я здригнулася.

Я намагалася бути напрочуд обачною й не торкатися більше нічого в кімнаті.

Книжка, яку я взяла, знову стояла на полиці, коли я нарешті набралася духу й пішла до бібліотеки. Він ходив туди-сюди; його книжка лежала на окремому маленькому столику відкинута і знехтувана, а коли я прийшла, він знову насупився на мене. Я опустила погляд; на моїй спідниці після миття підлоги залишилися мокрі смуги, та й узагалі вона була надто короткою — ледве закривала мені коліна. Рукави в моєї сорочки були ще гіршими: того ранку я трохи забруднила їх кінці яйцем, готуючи йому сніданок, а ще злегка обпалила собі лікоть, знімаючи грінки, доки не підгоріли.

— Отже, почнемо з цього, — сказав Дракон. — Мене не конче має ображати кожен погляд на тебе.

Я не стала розкривати рота, щоб вибачитись: якби я почала вибачатися за неохайність, довелося б вибачатися до кінця життя. Усього кілька днів у вежі навели мене на думку про те, що він обожнює прекрасне. Навіть серед легіонів його книжок не було геть однакових; їхні шкіряні палітурки мали різні кольори, а застібки та петлі в них були із золота й часом навіть всіяні маленькими скалками коштовного каміння. На що не глянь, чи то невеличка чашка з дутого скла на підвіконні тут, у бібліотеці, чи то картина в моїй кімнаті, все було прекрасним і перебувало на своєму місці, де могло сяяти без перешкод. Я була жирною плямою на цій досконалості. Та мені було байдуже: мені здавалося, що я не мушу бути красивою для нього.

Він нетерпляче прикликав мене до себе жестом, і я обережно ступила до нього; він узяв мене за руки та схрестив їх у мене на грудях, поклавши кінчики пальців на протилежні плечі, та промовив:

— А тепер: ванасталем.

Я витріщилася на нього в німій непокорі. Це слово, коли він його вимовив, задзвеніло у мене у вухах, як і інше заклинання, для якого він скористався мною. Я відчувала, що воно хоче залізти мені в рот, висотати з мене силу.

Він упіймав мене за плече, і його пальці схопилися до болю сильно; я відчула, як жар кожного з них проникає крізь мою сорочку.

— Може, мені й доведеться миритися з бездарністю, але безхарактерності я не потерплю, — заявив він. — Скажи це.

Я згадала, як була каменем; що ще він міг зі мною зробити? Я затремтіла й сказала, дуже тихо, ніби шепіт міг перешкодити слову заволодіти мною:

— Ванасталем.

Моя сила зануртувала моїм тілом і фонтаном забила у мене з рота, а коли вона мене полишила, у повітрі розпочалось якесь тремтіння, що закрутилося вниз довкола мого тіла по спіралі. Я опустилася на долівку, задихаючись у дивовижно широких спідницях із шурхітливого шовку, зеленого та червонясто-брунатного. Вони, нескінченні, розлилися довкола мого стану та поглинули мої ноги. Моя голова опустилася, шия зігнулася вперед під вагою звивистої перуки, а по спині в мене текла вуаль із мережива, обсипаного вишитими золотою ниткою квітами. Я тупо витріщилася на Драконові чоботи, на їхню вичинену шкіру; на них були витиснена химерна лоза.

— Подивись на себе — і знову заклинання абияке, — сказав він наді мною; в його голосі відчувалося роздратування власною роботою. — Принаймні твій вигляд покращився. Подивимось, чи можеш ти відтепер зберігати пристойний стан. Завтра спробуємо інше.

Чоботи повернулися та відійшли від мене. Гадаю, він сів у своє крісло та повернувся до читання — точно не знаю. За якийсь час я виповзла з бібліотеки на чотирьох у тій прекрасній сукні, жодного разу не піднявши голови.

Наступні кілька тижнів злились у єдине ціле. Щоранку я прокидалася незадовго до світанку та лежала в ліжку, поки моє вікно світлішало, намагаючись вигадати якийсь спосіб утекти. Щоранку, зазнавши невдачі, я несла тацю з його сніданком до бібліотеки, а він вимовляв разом зі мною ще одне заклинання. Якщо мені не вдавалося зберегти достатню охайність (а зазвичай так і було), він спершу піддавав мене дії «ванасталем», а тоді — ще й іншого заклинання. Всі мої домоткані сукні зникали одна за одною, і мою спальню невеличкими гірками всіяли неповороткі химерні сукні, в яких було стільки парчі й вишивки, що вони мало не стояли без мене всередині. Я ледве вилізала з-під спідниць, перш ніж лягти спати, а жахливі кістки корсета під ними здавлювали мені дух.

Болючий туман ніколи мене не полишав. Після кожного ранку я заповзала розбита назад до своєї кімнати. Гадаю, Дракон робив собі обід сам, бо я вже точно нічого для нього не готувала. Я лежала на ліжку, поки не наставав час вечері, коли я зазвичай могла виповзти назад униз і зготувати простеньку їжу, керуючись більше власним голодом, аніж якоюсь турботою про його потреби.

Найгіршим тут було нерозуміння: чому він так мене використовував? Уночі, перш ніж поринути в сон, я уявляла собі найгірше з казок і чарівних історій, упирів та інкубів, які випивають життя з дів, і з жахом присягалася, що вранці знайду вихід. Звичайно ж, я цього так і не зробила. Єдиною втіхою для мене було те, що я була не першою; я казала собі, що він виробляв таке з усіма іншими дівчатами до мене, і вони це витримали. Втіха була не бозна-яка: десять років видавалися мені вічністю. Та я хапалася за кожну думку, яка могла хоч трохи полегшити моє нещастя.

Сам він ніяк мене не втішав. Він був незадоволений мною щоразу, коли я заходила в його бібліотеку, навіть у ті нечисленні дні, коли мені вдавалося стежити за собою — наче то я приходила дратувати його та заважати йому, а не він мучив і використовував мене. А закінчивши піддавати мене своїм чарам і покинувши мене зім’яту на підлозі, він супився на мене згори вниз і називав нікчемною.

Якось я спробувала ухилитися повністю. Я згадала: якщо залишити йому їжу надто рано, він може забути про мене на день. Я подала йому сніданок на світанку, а тоді квапливо заховалась у віддаленому кінці кухонь. Але щойно настала сьома, сходами промайнув один з його згустків, тих, які часом пливли за течією Веретена у бік Пущі в мене на очах. Зблизька це було щось подібне до потворної мильної бульбашки, мерехтливе й мінливе, майже невидиме, якщо світло не торкалося його райдужної шкіри. Згусток літав туди-сюди по кутках, доки нарешті не досяг мене та не почав настирливо ширяти над моїми колінами. Я витріщилася на нього, і далі лежачи калачиком, побачила, що на мене у відповідь дивиться моє ж обличчя з примарними обрисами. Я повільно звелася й пішла за згустком назад до бібліотеки, де чаклун відклав книжку й сердито подивився на мене.

— Хоч який я був би радий відмовитися від украй сумнівної насолоди спостерігати, як ти крутишся, ніби муха в окропі, через елементарну примову, — грубо промовив він, — ми вже бачили, що буває, якщо полишити тебе на саму себе. Наскільки сильно ти забрьохалася сьогодні?

Я відчайдушно старалася залишитися чистою, щоб принаймні уникнути першого заклинання. Сьогодні на мені з’явилося всього кілька невеличких плямок, коли я готувала сніданок, і одна олійна смужка. Її я закрила складкою на сукні. Але він усе одно дивився на мене з відразою, а простеживши за його поглядом, я відчула розчарування, побачивши, що, доки я переховувалась у віддаленому кінці кухонь, до мене, судячи з усього, причепилося павутиння — либонь, єдине павутиння на всю вежу, — що тепер тягнулося за моєю спідницею ззаду, наче тоненька пошарпана вуаль.

— Ванасталем, — із тупою покірністю повторила я разом з ним, і в мене на очах з підлоги здійнялася неймовірно прекрасна хвиля помаранчево-жовтого шовку, що оточила мене листям, розвіяним осінньою доріжкою. Я захиталася, важко дихаючи, а він тим часом знову сів.

— Отже, — промовив він. Він поставив на стіл стос книжок, і, пхнувши, звалив їх у безладну купу. — Впорядкуй їх: дарендетал.

Він махнув рукою на стіл.

— Дарендетал, — промимрила я разом з ним, і заклинання вийшло з моїх вуст, душачи мене. Книжки на столі затремтіли, одна за одною піднялися та, крутнувшись, лягли на місце чудними, всіяними коштовним камінням птахами у своїх палітурках — червоних, жовтих, синіх і брунатних.

Цього разу я не впала на підлогу — лише схопила край столу обома руками та схилилася до нього. Він набурмосено дивився на стос.

— Що це за дурість? — поцікавився він. — Тут немає порядку — глянь-но на це.

Я подивилася на книжки. Вони були доволі охайно складені в один стос, так, що схожі кольори були поруч один з одним…

— …колір? — промовив він, підвищивши голос. — За кольором? Ти… — він був такий лютий на мене, ніби це була моя провина. Можливо, це якось подіяло на його чари, коли він потягнув із мене силу, щоб живити її? — Ох, забирайся! — рикнув він, і я квапливо пішла геть, сповнена таємної зловтіхи: ох, та я ж була рада якось псувати йому чари.

Пройшовши сходами до половини, я змушена була зупинитися, щоб перевести дух у корсеті, але тоді я раптово усвідомила, що не повзу. Я все одно була втомлена, але туман не опустився. Я навіть спромоглася видертися до кінця сходинок, більше жодного разу не спинившись, і хоча я впала на ліжко та продрімала півдня, я принаймні не почувалася бездумною шкаралупою.

Протягом наступних кількох тижнів туман усе зникав і зникав, неначе практика зміцнювала мене, покращувала мою здатність витримати те, що він зі мною виробляв. Сеанси потроху не те що ставали приємними, а переставали бути жахливими, перетворювалися на звичайний марудний обов’язок, на кшталт необхідності мити горщики в холодній воді. Я знову могла спати вночі, а мій дух теж почав відновлюватись. Я щодня відчувала себе краще і щодня ставала злішою.

Я не могла влізти назад у сміховинні сукні в жоден розумний спосіб — я намагалася, та навіть не могла дотягнутися до ґудзиків і шнурків іззаду, і навіть для того, щоб з них вилазити, мені зазвичай доводилося рвати нитки й шарпати спідниці. Тож я щоночі кидала їх на громіздку купу, щоб не заважали, а щоранку вдягала чергову домоткану сукню й намагалася залишатись якомога чистішою; йому ж раз на кілька днів уривався терпець від моєї неохайності, і він змінював іще й її. А тепер я дійшла до останньої зі своїх домотканих суконь.

Я тримала в руках цю останню сукню з простої нефарбованої вовни, відчуваючи, що вона — наче канат, за який я тримаюсь, а тоді в пориві непокори залишила її на ліжку та влізла в зелену з червонясто-брунатним сукню.

Я не могла застібнути ґудзики ззаду, тож узяла довгу вуаль із перуки, двічі обвила її навколо стану та зав’язала вузол, якого ледь-ледь вистачало на те, щоб не дати сукні повністю злетіти з мене, та попростувала вниз на кухні. Цього разу я навіть не намагалася дотриматися чистоти: на знак непокори я несла тацю до бібліотеки у плямах від яйця та жиру з бекону, а також бризках чаю, волосся в мене було скуйовджене, і я скидалася на якусь божевільну шляхтянку, яка втекла в ліси із балу.

Звісно, це тривало недовго. Щойно я сердито промовила «ванасталем» разом з ним, його чари охопили мене й стерли з мене плями, ввіпхнули назад у корсет, знову нагромадили волосся на голову та знову обернули мене на ляльку для ігор якоїсь принцеси.

Але того ранку я почувалася щасливішою, ніж будь-коли за останні кілька тижнів, і відтоді це стало моєю особистою непокорою. Я хотіла, щоб він сильно дратувався щоразу, коли дивився на мене, а він винагороджував мене кожним недовірливим поглядом спідлоба.

— Як ти виробляєш таке із собою? — якось спитав мене він, мало не зачудований, коли я забрела до кімнати з грудкою рисового пудингу на голові (випадково влучила ліктем по ложці й підкинула трохи пудингу в повітря) та величезною червоною смугою джему, що тягнулася прекрасним кремовим шовком спереду моєї сукні до самісінького низу.

Останню домоткану сукню я зберігала у своїй шафі. Щодня після того, як він закінчував зі мною, я йшла нагору. Я видиралася з бальної сукні, витягувала волосся із сіток і перук, розкидаючи по підлозі шпильки з коштовним камінням, а тоді вдягала м’який, добряче ношений літник і домоткану сорочку, які тримала під рукою випраними й чистими. Потім же я спускалася до кухонь, аби спекти хліба самій собі, і доки він пікся, відпочивала біля теплого каміна, не звертаючи уваги на кілька смужок попелу та борошна на спідницях.

У мене знову з’явилося достатньо сил для нудьги. Утім, я навіть не думала про те, щоб взяти ще якусь книжку з бібліотеки. Натомість я взялася за голку, хоч як ненавиділа шити. Я думала, що, доки з мене щоранку висотуватимуть усі жили, щоб виготовляти сукні, можна спокійно роздирати їх і робити з них щось корисніше — можливо, простирадла чи носовички.

Кошик для штопання стояв неторканий у скрині в моїй кімнаті; у замку не треба було латати нічого, крім мого одягу, який я до того часу з похмурим задоволенням лишала розірваним. Але відкривши його, я знайшла всередині один-єдиний клаптик паперу з написом тупою вуглинкою. Рука мого друга з кухні.

Ти боїшся. Не бійся! Він тебе не торкнеться. Він лише захоче, щоб ти зробила себе красивою. Він і не подумає щось тобі дати, але можна взяти гарну сукню з однієї з гостьових кімнат і перешити її під себе. Коли він викликає тебе, заспівай йому або розкажи історію. Він хоче товариства, але небагато: принось йому їжу та уникай його по змозі, а він більше нічого не проситиме.

Якими безцінними для мене були б ці слова, якби я відкрила кошик для штопання та знайшла їх тієї першої ночі. Тепер я стояла, тримаючи записку і тремтячи від згадки про його голос, який перекривав мій непевний голос, витягуючи з мене заклинання та силу, загортаючи мене у шовки й оксамит. Я була неправа. З іншими жінками він не робив нічого подібного.