Ті, що не мають коріння

Розділ 9

Знову тягнучи мене крізь стіну до передпокою гробниці, він мало не утримував мене на собі. Коли ми пройшли, я зісковзнула на підлогу поряд зі своєю маленькою купкою попелу із соснових голок і, спустошена, витріщилася на них. Я мало не ненавиділа їх за те, що позбавили мене обману. Я навіть заплакати не могла; це було гірше, ніж якби Кася була мертва. Він стояв наді мною.

— Спосіб є, — сказала я, піднявши на нього очі. — Є спосіб витягти це з неї, — це був дитячий крик, благання. Він не сказав нічого. — Те заклинання, яке ви до мене застосували…

— Ні, — заперечив він. — Не для цього. Очищувальне заклинання навіть на тебе ледве подіяло. Я тебе попереджав. Воно спробувало переконати тебе завдати собі шкоди?

Я жахливо затрусилася всім тілом, згадавши попелястий смак тієї жахливої думки, що проповзла моєю головою: «Полин і тисові ягоди, швидкодійна отрута».

— Вам, — сказала я.

Він кивнув.

— Йому б це сподобалося: переконати тебе вбити мене, а тоді знайти якийсь спосіб заманити тебе назад до Пущі.

— Що це — воно? — запитала я. — Що це таке — те, що всередині неї? Ми кажемо про Пущу, але ті дерева… — я раптом упевнилася в цьому, — ті дерева також заражені, так само, як і Кася. Воно там живе, але не є цим.

— Ми не знаємо, — сказав він. — Воно було там до нашого приходу. Можливо, до їхнього приходу, — додав він, жестом показавши на стіни з їхнім дивним чужинським написом. — Вони розбудили Пущу чи створили її, і вони якийсь час боролися з нею, а тоді вона їх знищила. Залишилася тільки ця гробниця. Тут була давніша вежа. До того часу, як Польня заявила про свої права на цю долину та збудила Пущу знову, від неї мало що залишилося, крім розкиданої по землі цегли.

Він замовк. Я досі була в собі, скрутившись калачиком на підлозі й не перестаючи тремтіти. Нарешті він важко сказав:

— Ти готова дозволити мені покінчити з цим? Найпевніше, у ній уже немає чого рятувати.

Я хотіла сказати «так». Я хотіла, щоб це — те, що носило Касине обличчя, що користалося не лише її руками, а й усім у її серці, у її розумі, аби знищити тих, кого вона любила, — зникло, було знищено. Мені було майже байдуже, чи була там Кася. Якщо й була, я не могла собі уявити щось жахливіше, ніж ув’язнення у власному тілі, коли воно крутить нею, наче жахливою лялькою. І я вже не могла переконати себе засумніватись у Драконові, коли він скаже, що вона зникла, її вже не дістати жодними відомими йому чарами.

Та я врятувала і його, коли він гадав, ніби його вже не врятувати. А я досі знала дуже мало, блукаючи від однієї неможливості до іншої. Я уявила собі, яка це мука — знайти заклинання у книзі, яке могло би спрацювати, за місяць, за рік.

— Ще ні, — прошепотіла я. — Ще ні.

Якщо раніше я навчалася без жодного завзяття, тепер я була жахливою в геть іншому сенсі. Я просунулася вперед у книжках і брала з полиць ті, які він мені не давав, якщо він мене не ловив. Я розглядала геть усе, що могла знайти. Я вимовляла заклинання до половини, відкидала їх і рухалася вперед; я бралася за діяння, не знаючи напевно, що мені стане на них сили. Я вільно бігла лісом чарів, відхиляючи зі свого шляху гілки ожини, незважаючи на подряпини та бруд, не звертаючи уваги на те, куди я йду.

Принаймні щокілька днів я знаходила щось зі слабенькою перспективою, достатньою для того, щоб запевнити себе: це варто спробувати. Дракон водив мене до Касі для спроб щоразу, коли я просила, а це бувало куди частіше, ніж мені вдавалося знайти щось, що справді було варто спробувати. Він дозволив мені порпатись у своїй бібліотеці та не казав нічого, коли я розливала на столі олію чи розсипала порошок. Він не змушував мене відпустити Касю. Я люто ненавиділа його та його мовчання: знала, що він лише дозволяє мені запевнити себе в тому, що тут нічого не вдієш.

Вона — те, що було всередині неї — уже не намагалася прикидатися. Вона дивилася на мене ясними, наче у пташки, очима й час від часу посміхалася, коли мої діяння були марними; посмішка була жахливою.

— Нєшко, Аґнєшко, — часом тихенько наспівувала вона, знову й знову, якщо я пробувала якесь замовляння, тож мені доводилося проказувати його, затинаючись і водночас слухаючи її. Я виходила, почуваючись побитою і геть хворою, та повільно видиралася назад сходами; з обличчя стікали сльози.

На той час долиною вже котилася весна. Виглядаючи з вікна, а я тепер робила це лише зрідка, я щодня могла спостерігати за тим, як біжить збурене Веретено, аж біліючи від талого льоду, та як розширюється від низин смужка відкритої трави, відганяючи сніг у гори з обох боків. Долину срібними завісами заливав дощ. Я сиділа всередині вежі висохла, наче безплідна земля. Я вже проглянула кожну сторінку книги Яги, а також низку інших томів, які підходили моїм блукливим чарам, а також будь-яких інших книжок, які міг запропонувати Дракон. Існували заклинання зцілення, заклинання очищення, заклинання оновлення та життя. Я спробувала все, що мало хоч якусь перспективу.

У долині до початку сівби проводили Весняне свято; велике кострище в Ольшанці було високою купою сухого дерева такого розміру, що мені було чітко видно її з вежі. Я була в бібліотеці сама, коли до мене з вітром донесло ледь чутний уривок музики, і визирнула, щоб подивитися на святкування. Мені здавалося, ніби раптом ожила вся долина; ранні паростки вибивалися з усіх полів, а довкола кожного селища вибухали блідо-зеленим і туманно-зеленим ліси. А далеко внизу за тими холодними кам’яними сходами перебувала у своїй гробниці Кася. Я відвернулася, склала руки на столі, поклала на них голову і заридала.

Коли я підняла голову знову, вся у плямах і заплакана, він був там, сидів поряд зі мною з холодним обличчям, виглядаючи з вікна. Він склав руки на колінах, переплівши пальці, ніби не даючи собі потягнутися до мене. На столі переді мною лежав покладений ним носовичок. Я взяла його, витерла собі обличчя та висякалась.

— Я одного разу спробував, — раптово сказав він. — Як був молодим. Тоді я жив у столиці. Була там одна жінка… — його вуста злегка скривились у насмішці над самим собою. — Звісно ж, перша красуня двору. Гадаю, уже немає жодної шкоди в тому, щоб сказати її ім’я, бо вона вже сорок років як у могилі. Графиня Людмила.

Я мало не роззявила на нього рота, не знаючи точно, що спантеличило мене більше. Він був Драконом; він завжди був у вежі та завжди буде, постійний і необхідний, як гори на заході. Думка про те, що він колись жив деінде, що він колись був молодим, видавалася геть неправильною; та все ж я водночас так само не могла осягнути думку про те, що він кохав жінку, яка померла сорок років тому. Його обличчя вже було мені знайомим, але я знову приголомшено глянула на нього. Біля кутиків його очей і рота, якщо навмисне шукати, були помітні зморшки, але на його роки не вказувало більш нічого. У всьому іншому він був молодим чоловіком: різкі, наче сталеві, обриси профілю, темне волосся без сліду срібла, бліда гладенька необвітрена щока, довгі та граційні руки. Я спробувала уявити його молодим придворним чаклуном — завдяки вишуканому одягу він мав майже відповідний вигляд, ніби упадав за якось прегарною шляхтянкою, — і тут моя уява спіткнулася. Для мене його справою були книжки та перегінні куби, бібліотека та лабораторія.

— Вона… заразилася? — безпорадно запитала я.

— О ні, — сказав він. — Не вона. Її чоловік, — він зупинився, і я замислилася, чи скаже він щось іще. Він узагалі ніколи не говорив зі мною про себе, а про двір говорив хіба зневажливо. Однак за мить він повів далі, а я зачудовано слухала.

— Граф вирушив через гірський перевал до Росьї укладати договір. Він повернувся з неприйнятними умовами та дрібкою зарази. У домі Людмили жила чарівниця, її годувальниця, яка знала достатньо, щоб попередити її; його замкнули в льоху та зачинили двері сіллю, а всім сказали, що він захворів.

У столиці ніхто не звертав уваги на красиву молоду дружину, яка лізла у скандал, поки її літній чоловік нездужав хтозна-де, тим більше я, аж раптом вона зробила об’єктом своїх переслідувань мене. Тоді я ще був досить молодий і дурний, аби вважати, ніби я та мої чари можуть викликати захват, а не тривогу, а вона була достатньо розумною та цілеспрямованою, щоб скористатися моїм марнославством. Коли вона попросила мене врятувати його, я вже був повністю під її владою.

— Вона мала особливо тонке розуміння людської природи, — сухо додав він. — Вона сказала мені, що не може лишити його в такому стані. Заявила про свою готовність позбутися місця при дворі, титулу, репутації, але честь вимагала, щоб вона лишалася прикутою до нього, поки він був заражений; лише врятувавши його, я міг звільнити її, давши їй можливість утекти зі мною. Вона спокушала моє себелюбство та гордість водночас; запевняю тебе, що я уявив себе шляхетним героєм і пообіцяв урятувати чоловіка своєї коханої. А тоді… вона дала мені його побачити.

Він замовк. Я ледве дихала, ворушачись, наче мишка під зайнятим совою деревом, аби він говорив і далі. Його погляд був звернений усередину, холодний, і я відчула, що дещо впізнаю — подумала про Єжи, який жахливо сміявся з мене, прикутий до ліжка, про Касю внизу зі страшною яскравістю в очах, і зрозуміла, що такий само вираз і на моєму обличчі.

— Я витратив на намагання півроку, — нарешті сказав він. — На той час я вже вважався найсильнішим чаклуном Польні; я був певен, що можу все. Я обшукав королівську бібліотеку та Університет, а також зварив зо два десятки ліків, — він махнув рукою у бік столу, де лежала згорнута книга Яги. — Саме тоді я й купив оту книжку, це була одна з не надто мудрих спроб. Ніщо не придалося.

Його вуста знову скривилися.

— Тоді я прийшов сюди, — він показав на вежу, обвівши її пальцем. — Тоді тут була інша відьма, що стерегла Пущу, Крук. Я гадав, що відповідь може бути в неї. Вона, нарешті, старішала, і більшість чаклунів при дворі обачно її уникали; ніхто з них не хотів бути відправленим їй на заміну, коли вона зрештою помре. Я цього не боявся — був надто сильним, щоб мене відсилали з двору.

— Але… — мимохіть бовкнула я та закусила собі губу; він уперше поглянув на мене, саркастично піднявши одну брову. — Але вас усе-таки відіслали сюди? — невпевнено запитала я.

— Ні, — заперечив він. — Я вирішив залишитися. Тодішній король був не надто у захваті від мого рішення: він волів тримати мене під своїм наглядом, а його наступники часто змушували мене повернутися. Та вона… переконала мене, — він знову відвів від мене очі та глянув з вікна в бік Пущі, минаючи долину. — Чула коли-небудь про селище під назвою Поросна?

Назва видавалася лише трохи знайомою.

— Пекарка у Дверніку, — сказала я. — Її бабуся була з Поросни. Вона пекла такі булочки…

— Так-так, — нетерпляче промовив він. — А ти уявляєш собі, де це?

Я безпорадно вгадала навмання — я ж і назву ледве знала.

— Це у Жовтих Болотах? — припустила я.

— Ні, — сказав він. — Це було за п’ять миль дорогою від Заточека.

Заточек стояв менш за дві милі від безплідної смуги, що оточувала Пущу. Це було останнє селище в долині, останній бастіон перед Пущею; так було все моє життя.

— Її… забрала Пуща? — прошепотіла я.

— Так, — сказав Дракон. Він підвівся й пішов по велику облікову книгу, в якій він писав у мене на очах раніше, того дня, коли прийшла Венса і сказала нам, що Касю забрали; і він приніс її до столу й розгорнув.

Кожна з величезних сторінок була охайно розлінована й поділена на рядки та стовпчики, обережні записи, наче у книзі прибутків і видатків, але в кожному рядку була записана назва селища, імена людей і числа: стільки-то заразилися, стільки-то забрано; стільки-то вилікувалися, стільки-то вбито. На сторінках було рясно від записів. Я потягнулася та перегорнула сторінки назад; їхній пергамент так і не пожовтів, а чорнило й досі було темним — на них були легкі цупкі чари збереження. З моїм відходом назад роки ставали щоразу менш урожайними, а числа ставали дедалі меншими. Останнім часом було більше випадків, і вони були масштабнішими.

— Вона поглинула Поросну в ніч смерті Крук, — сказав Дракон. Він витягнув руку та перегорнув товстий стос сторінок до того місця, де записи вів хтось інший, менш організований: кожен випадок був просто розписаний, як історія; почерк тут був більший, а рядки дещо нестійкі.

Сьогодні — вершник із Поросни: у них там лихоманка, захворіли семеро. Він не зупинявся у селищах. Він теж ставав хворим. Його лихоманку полегшила настоянка з болидерева, а Сьоме замовляння Аґати добре вичистило корінь хвороби. Для замовляння використано шафрану на сім фунтів срібла та болидерева — на п’ятнадцять.

Це був останній запис, зроблений тим почерком.

— Я на той час уже повертався до двору, — сказав Дракон. — Крук сказала мені, що Пуща росте, — попросила мене залишитись. Я обурено відмовився, гадав, що це принижує мою гідність. Вона сказала мені, що з графом нічого не вдієш, а я й чути про це не хотів; я пихато заявив їй, що знайду якийсь спосіб. Що я можу звести нанівець усе, що наробили чари Пущі. Я казав собі, що вона — стара немічна дурепа, що Пуща наступає через її немічність.

Поки він говорив, я охопила себе руками, опустивши погляд на невблаганну облікову книгу, на порожню під цим записом сторінку. Тепер я хотіла, щоб він нарешті перестав говорити — більше не хотіла нічого чути. Він намагався бути добрим, демонструючи мені власний провал, а я могла думати лише про одне: «Кася, Кася», — лунав крик усередині мене.

— Наскільки я зміг з’ясувати опісля — мене на дорозі спіймав шалений гонець, — вона вирушила до Поросни, взявши із собою запаси, та виснажилася, зцілюючи хворих. Саме тоді, звісно, Пуща й завдала удару. Їй вдалося перекинути купку дітей до наступного селища — гадаю, серед них була бабця вашої пекарки. Вони розповідали про прихід сімох ходаків, які несли сіянець серцедерева.

Мені все-таки вдалося пробратися крізь дерева після приїзду за півдня по тому. Вони посадили серцедерево в її тілі. Вона ще була жива, якщо це можна так назвати. Я зумів забезпечити їй чисту смерть, але не зміг зробити більше нічого, перш ніж довелося тікати. Село зникло, а Пуща відсунула свої кордони назовні.

— То було останнє велике вторгнення, — додав він. — Я призупинив наступ, зайнявши її місце, і відтоді більш-менш стримував його. Але це завжди виснажливо.

— А якби ви не прийшли? — запитала я.

— Я — єдиний чаклун у Польні, якому вистачає сил його стримувати, — мовив Дракон без особливої зарозумілості — констатував факт. — Вона випробовує мою силу раз на кілька років, а десь раз на десятиліття здійснює серйозну спробу — на кшталт цього, останнього нападу на твоє рідне село. Двернік відділяє від краю Пущі лише одне село. Якби Пуща спромоглася вбити чи заразити мене там і вкоренити серцедерево, вона до прибуття іншого чаклуна поглинула б як твоє село, так і Заточек, і впритул підійшла б до східного проходу до Жовтих Боліт. А звідти вона — якщо змога — пішла б далі. Якби я дозволив направити по смерті Крук слабшого чаклуна, зараз уже була б поглинута вся долина.

Те ж саме відбувається з росьїнського боку. Там за останнє десятиліття втратили чотири села та ще два до цього. За наступні десять років Пуща досягне південного проходу до Києвської провінції, а тоді… — він знизав плечима. — Гадаю, ми дізнаємося, чи може вона розповсюдитися гірським перевалом.

Ми сиділи мовчки. У його словах мені ввижався повільний, але невблаганний наступ Пущі на мій дім, на всю долину, на весь світ. Я уявила собі, як в облозі визираю вниз із вікон вежі на численні темні дерева, на шепітний, сповнений ненависті океан у всіх напрямках, який хилиться од вітру, а довкола не видно жодної іншої живої істоти. Пуща задушить їх усіх і затягне під своє коріння. Як це було з Поросною. Як це було з Касею.

Моїм обличчям повільно — неквапливим потоком, а не тяжким риданням — стікали сльози. Я вже була надто спустошена, щоб плакати. Світло зовні тьмяніло; відьомські ліхтарі ще не запалали. Його обличчя набуло задумливого виразу, він явно нічого не бачив, а у присмерку його очі було неможливо прочитати.

— Що сталося з ними? — запитала я, щоб заповнити тишу, почуваючись спустошеною. — Що сталося з нею?

Він заворушився.

— З ким? — запитав він, виринаючи зі своїх мріянь. — Ох, з Людмилою? — він зупинився. — Востаннє повернувшись до двору, — нарешті сказав він, — я повідомив їй, що її чоловікові ніяк не зарадити. Я привів іще двох чаклунів із двору, аби засвідчити, що його зараження не піддається лікуванню, — вони були відверто шоковані тим, що я взагалі дозволив йому прожити так довго, — і дав одному з них убити його, — він знизав плечима. — Вони, як це буває, постаралися перевернути це догори дриґом — заздрості серед чародіїв немало. Вони запропонували королю відіслати мене сюди за те, що я приховував зараження. Вони сподівалися, що король відмовиться від цього покарання й зупиниться на чомусь іншому, гадаю, на якомусь незначному чи дріб’язковому потиличникові. Вони були доволі засмучені, коли я оголосив, що їду, хоча що про це думає будь-хто інший.

А що ж до Людмили, то я її більше не бачив. Вона мало не видряпала мені очі, коли я сказав їй, що ми маємо його вбити, а те, що вона тоді сказала, хутенько розвінчало мої ілюзії щодо справжньої природи її почуттів до мене, — сухо додав він. — Але вона успадкувала маєток і за кілька років вийшла заміж за дрібнішого князя, народила йому трьох синів і доньку й дожила до сімдесяти шести років гранд-дамою при дворі. Гадаю, придворні барди зробили в цій історії з мене лиходія, а з неї — шляхетну вірну дружину, яка намагалася за будь-яку ціну врятувати свого чоловіка. На мою думку, це навіть не неправда.

Саме тоді до мене дійшло, що я вже знаю цю історію. Я чула, як її співали. «Людмила та чародій», от тільки в пісні смілива графиня вдавала із себе стару селянку та готувала й прибирала для чаклуна, який вкрав серце її чоловіка, аж поки вона не знайшла це серце в його будинку, замкнене у шкатулці, а тоді викрала його та врятувала чоловіка. Мені защипало очі від гарячих сліз. У піснях не бувало так, щоб зачаровану людину не можна було врятувати. Її завжди рятував герой. Не було бридкого моменту в темному льоху, коли графиня ридала й голосно протестувала, доки троє чаклунів убивали графа, а потім зробила з цього придворну інтригу.

— Ти готова її відпустити? — запитав Дракон.

Я була не готова, але була готова. Я дуже втомилася. Не могла стерпіти спуску тими сходами до істоти з Касиним обличчям. Я аж ніяк її не врятувала. Вона й досі була у Пущі, досі поглинута. Але глибоко в моєму животі й досі здригалося в очікуванні «фулмія», а якби я сказала йому «так» — якби я залишилася тут, поклала голову на руки й дала йому піти, повернутися та сказати мені, що справу зроблено, — заклинання, як я подумала, могло б знову вирватися з мене з ревом і зруйнувати вежу довкола нас.

Я у відчаї роздивилася всі полиці — нескінченні книжки з корінцями та палітурками, схожими на стіни цитаделі. Що як одна з них і досі приховує таємницю, штуку, яка її звільнить? Я підвелася, пішла й поклала на них руки; під моїми нечутливими пальцями були витиснені золотом літери без жодного значення. Мене знову зупинив «Виклик Люта», той прекрасний шкіряний том, який я дуже давно взяла почитати й розлютила Дракона; взявши його, я ще геть нічого не знала про чари, не знала, як багато і як мало можу зробити. Я поклала на нього руки, а тоді різко сказала:

— Кого він викликає? Якогось демона?

— Ні, не мели дурниць, — нетерпляче відповів Дракон. — Викликання духів — усього лише шарлатанство. Дуже легко стверджувати, ніби ти викликала щось невидиме та безтілесне. «Виклик» не робить нічого настільки дурнуватого. Він викликає… — він зупинився, і я з подивом побачила, що він не може дібрати слів. — Правду, — нарешті сказав він, трохи знизавши плечима, наче це недоречно й неправильно, але точніше висловитися він не зумів. Я не розуміла, як можна викликати правду, якщо він не має на увазі можливість викрити якусь брехню.

— Але чому ви тоді так розгнівалися, що я почала його читати? — поцікавилась я.

Він зиркнув на мене.

— Це видається тобі дрібним діянням? Я гадав, що тебе відправив на неможливе завдання якийсь інший чародій при дворі — маючи зі свого боку намір зірвати з вежі дах, коли ти змарнуєш усю свою силу, а твоє діяння обвалиться, і в такий спосіб виставити мене недолугим дурнем, якому не слід довіряти учнів.

— Але це вбило б мене, — сказала я. — Гадаєте, хтось із двору став би…

— Марнувати життя селянки з дрібкою чарівної сили, аби здобути перемогу наді мною — можливо, побачити, як мене, приниженого, викликають назад до двору? — продовжив Дракон. — Звісно. Більшість придворних ставить селян на один щабель вище за корів і дещо нижче за своїх улюблених коней. Вигубити тисячу вас у сутичці з Росьєю через якусь незначну перевагу на кордоні для них — суцільне задоволення; тут вони б, мабуть, і оком не кліпнули, — він відмахнувся від такого мерзосвіття. — Хай там як, я, звісно, не очікував, що тобі вдасться.

Я витріщилася на книжку, що стояла на полиці, накрита моїми руками. Згадала, як читала її, згадала те відчуття явного задоволення, а тоді різко стягнула книжку з полиці й повернулася до нього, притиснувши її до себе. Він зміряв мене сторожким поглядом.

— Чи не могло б це допомогти Касі? — запитала я його.

Як я здогадалася, він відкрив рота, щоб заперечити це; але потім він завагався. Похмуро поглянувши на книгу, нарешті сказав:

— Сумніваюся. Та «Виклик» — це… дивна робота.

— Це нічому не може завадити, — сказала я, та у відповідь дістала роздратований погляд.

— Звісно, що може завадити, — заявив він. — Хіба ти не слухала, про що я тільки-но казав? Щоб вимовити заклинання, треба прочитати всю книгу за один прийом, а якщо не маєш на це сил, уся будівля заклинання обвалиться з катастрофічними наслідками, коли ти ви­снажишся. Я лише раз бачив, як ним скористалися; це зробили три відьми разом, кожна з яких навчила молодшу за себе, і вони передавали книгу одна одній для читання. Вони при цьому мало не загинули, а вони аж ніяк не були слабкими.

Я опустила очі на золоту книжку, що обтяжувала мені руки. Я не сумнівалася в його словах. Згадала, як мені сподобався її смак у мене на язиці, як вона тягнула мене. Я глибоко вдихнула та спитала:

— Чи зачитаєте ви його зі мною?