Ті, що не мають коріння

Розділ 28

Ми побігли вниз, до великої зали, та розчахнули двері. Баронові люди ринули всередину потоком; їх лишилося дуже мало, страшенно мало. Можливо, душ зі сто. Вони скупчилися в залі та спускалися сходами до льохів, усі як один забрьохані та виснажені, з перекошеними від по­стійного жаху обличчями. Вони були раді зайти всередину, але сахалися Саркана та мене. Навіть сам барон поглядав на нас скоса.

— То були не вони, — сказав він, ставши поруч із Сарканом у залі, а його люди тим часом метушилися обабіч нас, залишаючи довкруж нас коло. — Мерці.

— Ні, а якщо ви воліли би втратити решту живих, неодмінно скажіть мені, і я буду впевнений та наступного разу матиму на увазі ваші ніжні почуття, — Саркан був напружений, а я почувалася так само виснаженою. Я замислилася, скільки ще часу до ранку, а питати не хотіла. — Хай відпочинуть, скільки зможуть, і беруть усі запаси, які ви зможете знайти.

Невдовзі сходами проштовхалася крізь скупчення вояків Кася; поранених і найбільш виснажених бійців барон відправив униз, а лишилися з ним тільки найкращі.

— Вони відкривають барила з вином і пивом, — сказала вона мені впівголоса. — Не думаю, що так діти будуть у безпеці. Нєшко, що відбувається?

Саркан видерся на поміст; він розкладав «Виклик» на підлокітниках свого високого крісла. Він вилаявся собі під ніс.

— Це нам зараз потрібно менш за все. Спустись і перетвори все це на сидр, — наказав він мені. Я побігла вниз із Касею. Вояки пили з пригорщ і шоломів, просто пробивали діри у барилах і підставляли голови або відхиляли назад пляшки; дехто з них уже лаявся між собою. Крики через вино, напевно, видавалися спокійнішими за крики через жахи, через мерців і різанину.

Кася прибирала їх у мене з дороги, а бачачи мене там, вони не сперечалися з нею; я дісталася найбільшої бочки та поклала на неї руки.

— Ліринталем, — вимовила я, втомлено штовхнувши чари, та опустилася, коли вони побігли від мене та дрожем пройшли крізь усі пляшки й барила. Вояки й далі пхалися та штовхалися, щоб попити; вони не одразу усвідомлять, що більше не п’яніють.

Кася обережно торкнулася мого плеча, і я повернулася та на мить міцно обняла її, рада її силі.

— Мені треба повернутися нагору, — сказала я. — Бережи дітей.

— Я маю долучитися до тебе? — тихо запитала вона.

— Бережи дітей, — мовила я. — Якщо тобі доведеться… — я взяла її за руку й повела її назад до віддаленої стіни льоху. Там сиділи Сташек і Мариша, які не спали та сторожко стежили за вояками; Мариша терла очі. Я поклала руки на стіну та знайшла краї проходу. Поклала Касину руку на тріщину, показала їй, де вона, а тоді витягнула з неї замість ручки тоненький мотузок, сплетений із чарів. — Відчини двері та забери дітей всередину, а тоді зачини їх за собою, — пояснила я. Потім я виставила руку в повітря та сказала: — Гатол, — потягнула й повернула собі з повітря Алошин меч. Я простягнула його їй. — І це теж бережи.

Вона кивнула й поклала меч собі на плече. Я востаннє поцілувала її та бігцем повернулася нагору.

Усі баронові люди вже ввійшли всередину. Стіни все одно принесли нам чималу користь: Марекові гармати неможливо було наставити на двері. Кілька баронових людей видерлися на сидіння біля бійниць обабіч дверей і заходилися стріляти вниз, на вояків назовні. Об двері важко гупали, а один раз біля них яскраво спалахнули чари; долинали крики та шум.

— Вони розводять багаття біля дверей, — гукнув один з бійців від вікна, коли я знову піднялася до великої зали.

— Хай розводять, — відповів Саркан, не підводячи очей. Я зайшла до нього на поміст. Він уже перетворив величне, схоже на трон, крісло на просту двомісну лаву з пласким столиком на спільному підлокітнику між місцями. На ньому лежав, чекаючи, важкий том «Виклику», знайомий і все одно дивний. Я повільно опустилася на сидіння та розчепірила пальці над палітуркою — над звивистими золотими літерами; під ними лунало ледь чутне дзижчання, наче від далеких бджіл. Я настільки втомилася, що навіть мої пальці видавалися змореними.

Ми підняли палітурку й заходилися читати. Сарканів голос зачитував чітко й розмірено, впевнено просуваючись уперед, і туман, який застелив мій розум, повільно зник. Я мугикала, співала й бурмотіла, крутячись довкола нього. Вояки довкола нас затихли; вони завмерли по кутках і біля стін, слухаючи так, як слухають гарного співця та сумну пісню в корчмі пізно ввечері. Їхні обличчя мали трохи спантеличений вираз — вона намагалися стежити за історією, намагалися її запам’ятати, а заклинання водночас тягнуло їх уперед.

Заклинання тягнуло мене разом з ними, і я була рада загубитися всередині нього. Усі жахи дня не зникли, але «Виклик» перетворив їх на одну-єдину частину історії, до того ж не найважливішу частину. Сила наростала, біжучи яскраво і чисто. Я відчула, як заклинання здіймається другою вежею. Ми відчинимо двері, коли будемо готові, та проллємо нездоланне світло на подвір’я перед воротами. За вікнами небо світлішало: сходило сонце.

Рипнули двері. Щось пробиралося всередину під ними, над ними та крізь крихітну щілинку між половинами дверей. Найближчі до них бійці прокричали попередження. Крізь кожну вузеньку тріщинку продиралися тонкі в’юнкі тіні, вузькі й швидкі, наче змії, — звивисті пагінці лоз і коріння, що, пробираючись усередину, кришили дерево та камінь. Вони розповсюджувалися деревом, наче мороз, що видирається шибкою, хапаючись і тримаючись, а від них ішов знайомий надміру солодкий запах.

Це була Пуща. Тепер вона била відкрито, неначе знала, що ми робимо, що ми ось-ось викриємо обман. Вояки Жовтих Боліт у страху рубали пагони мечами й ножами: вони також досить добре знали Пущу, щоб її впізнати. Але нові лози все заповзали крізь тріщини й отвори, які відкрили для них перші. Зовні знову вдарив Мареків таран, і двері здригнулися згори донизу. Лози чіплялися за залізні скоби завіс і за засув, а тоді почали їх рвати. Іржа розповсюджувалася помаранчево-червоною калюжею швидко, наче пролита кров; те, на що мало піти століття, сталося за кілька секунд. Пагони пробивались усередину них, обплітали засуви й люто шарпали їх вперед і назад. Скоби гучно бряжчали.

Ми із Сарканом не могли зупинитися. Ми й далі читали; наші язики затиналися від поспіху, а сторінки ми гортали якомога швидше. Проте «Виклик» вимагав власного ритму. Історію неможливо було поквапити. Споруда сили, яку ми вже побудували, коливалася від нашої швидкості, наче оповідачка, яка ось-ось утратить нитку власної казки. «Виклик» заволодів нами.

Від нижньої частини правої половини дверей з гучним різким тріском відламався чималий кут. Крізь отвір просочилися нові лози, грубші, довгі після розповзання. Деякі з них хапали вояків за руки, виривали з їхніх рук мечі та відкидали їх убік. Інші знаходили важкий засув, обвивали його та повільно тягнули його вбік, рип­лячи дюйм за дюймом, аж доки він не звільнився від першої скоби повністю. Таран назовні знову вдарив у двері, і вони широко розчахнулися, збивши з ніг людей на своєму шляху.

По той бік був Марек, досі на коні; він стояв у стременах і дув у ріг. Його обличчя палало жадобою крові та люттю; він був настільки завзятий, що навіть не спробував дізнатися, чому двері відчинилися так раптово. Лози були вкорінені у землі довкола сходів; товсті темні гнізда з дерев’янистого коріння ховались у кутках і в розколинах побитих сходинок, ледве помітні у світлі зорі. Марек перескочив через них на коні, навіть не глянувши, кинувся вгору сходами та крізь проламані двері, а всі лицарі, що в нього залишилися, вбігли за ним. Їхні мечі здіймалися та падали кривавим дощем, а баронові вояки кололи їх списами. Коні іржали й падали, хвицаючись у передсмертних муках, а тим часом довкола них гинули люди.

З мого обличчя на сторінки книжки падали сльози. Проте я не могла перестати читати. Потім щось влучило у мене важким ударом, який начисто випер із мене дух. Заклинання зісковзнуло в мене з язика. Спершу в мене у вухах запала цілковита тиша, далі повсюди довкола мене й Саркана зазвучало лунке ревіння, що заглушило всі інші звуки, не торкаючись нас; ми наче перебували просто у вузькому оці грози посеред широкого поля та бачили зусібіч сірий лютий дощ, який нас не торкався, проте знали, що за мить…

Від нас почали розходитися тріщини, що проходили крізь книжку, крізь крісло, крізь поміст, крізь підлогу та стіни. Це не були тріщини у дереві та камені — це були тріщини у світобудові. Усередині них не було нічого, крім цілковитої темної порожнечі. Прекрасний золотий том «Виклику» згорнувся і потонув, наче камінь у глибокій воді. Саркан узяв мене за руку, висмикнув із крісла та повів мене вниз із помосту. Крісло теж осідало, далі — весь поміст, і це все завалювалось у порожнечу.

Саркан і далі продовжував заклинання чи радше тримав його на місці, знову й знову повторюючи останній рядок. Я спробувала знову долучитися до нього, просто мугикаючи, та мені дедалі більше не ставало дихання. Я почувалася надзвичайно дивно. Плече в мене пульсувало від болю, та коли я опустила на нього очі, усе наче було в порядку. Тоді я повільно опустила очі ще нижче. З мене, просто під грудьми, стирчала стріла. Я спантеличено витріщилася на неї. Я зовсім її не відчувала.

Високі гарні вітражі у вікнах розбилися, тихо, глухо ляскаючи, та розлетілися назовні; при цьому зливами падало кольорове скло. Тріщини розповсюджувалися. Бійці падали в них із криками, що зникали разом з ними самими, поглинуті тишею. Шматки кам’яних стін і підлоги теж зникали. Стіни вежі стогнали.

Саркан утримував решту заклинання за край, ледь-ледь, наче людина, що намагається керувати знавіснілим конем. Я спробувала штовхнути йому чарів для цього. Він тримав на собі всю мою вагу, його руки огортали мене, наче залізні. Мої ноги перечіплялись одна об одну, мало не тягнучись. Тепер мені заболіло в грудях; біль вражав гостротою, неначе моє тіло нарешті прокинулося й помітило, що сталась якась серйозна халепа. Я не могла дихати, не відчуваючи бажання закричати, а для крику мені не ставало повітря. У кількох місцях досі билися вояки; інші ж просто тікали з вежі, намагаючись відірватися від світу, який розпадався. Я мигцем побачила, як Марек рвучко звільняється від свого мертвого коня та перескакує через іще одну тріщину, що йшла підлогою до нього.

Між зруйнованих дверей з’явилася королева; за нею сяяло вранішнє світло, і мені на мить здалося, ніби у дверях стоїть не жінка, а дерево, срібнокоре дерево, що тягнеться від підлоги до стелі. Потім Саркан потягнув мене назад за собою на сходи та повів мене донизу. Вежа здригалася, і за нами на сходи падало каміння. Саркан із кожним кроком наспівував свій останній рядок заклинання, не даючи вирватися на волю решті заклинання. Я не могла йому допомогти.

Я знову розплющила очі, коли біля мене стояла на колінах стривожена Кася. Повітря було насичене порохом, але стіни вже принаймні не здригалися. Я спиралася на стіну льоху; ми були під землею. Я не пам’ятала, як подолала решту шляху вниз сходами. Неподалік барон вигукував до тих своїх вояків, які лишилися; вони перекидали стелажі й барила для вина, хапали залізні казани, влаштовуючи барикаду біля підніжжя сходів і підпираючи її розбитим камінням. Мені було видно, що згори, огинаючи поворот на сходах, ллється сонячне світло. Саркан був поруч зі мною та досі знову й знову наспівував той самий рядок; його голос чимраз сильніше хрипів.

Він поставив мене поряд із металевою замкненою шафою неподалік від нас; довкола ручок на її дверцятах були підпалини. Він жестом підкликав Касю до замка. Вона взялася за ручку дверцят. Із замка полилося полум’я, що огорнуло їй руки, але вона зціпила зуби та все одно його зламала. Усередині була полиця з невеликими слоїками рідини, що злегка мерехтіла. Саркан дістав один і показав на мене. Кася витріщилася на нього, а тоді — униз, на стрілу.

— Мені її витягти? — запитала вона. Він неначе штовх­нув щось рукою вперед; вона кивнула. Вона знову вкляк­ла поруч зі мною та промовила: — Нєшко, тримайся.

Вона взялася за стрілу й відламала оперене древко, яке досі стирчало в мене з грудей. Наконечник стріли всередині мене затремтів. Мої вуста розтулилися й закрилися; моя мука була мовчазною. Я не могла дихати. Поспішаючи, вона висмикнула найстрашніші уламки та пригладила її, як тільки змогла, а тоді перевернула мене на бік, обличчям до стіни, та одним жахливим поштовхом пропхала стрілу крізь мене повністю. Спіймала наконечник, коли він вийшов у мене зі спини, та протягнула його аж до кінця.

Я застогнала, і по мені спереду та ззаду полилася гаряча кров. Саркан уже відкрив слоїк. Налив рідину в зігнуту долоню і тепер втирав її мені у шкіру, втискуючи її у відкриту рану. Пекло жахливо. Я спробувала відштовхнути його однією слабкою рукою. Він не звернув на мене уваги та відсмикнув мою сукню, щоб нанести ще рідини; далі Кася штовхнула мене вперед, і вони влили її в рану, що була в мене на спині. Тоді я закричала, і я раптом набула здатності кричати. Кася дала мені шматину, яку можна було закусити; я закусила й затрусилася довкола неї.

Біль не послабився, а посилився. Я віддалилася від них і спробувала втиснутись у стіну, у холодний твердий камінь, неначе могла влитись у нього та позбутися відчуттів. Я, квилячи, вчепилася нігтями в будівельний розчин, тим часом як у мене на плечі лежала Касина рука — а тоді найстрашніше минуло. Потік крові сповільнився і зупинився. Я знову змогла бачити й чути: бій на сходах, глухий брязкіт мечів, що бились один об одного, об кам’яні стіни, шкрябання металу і вряди-годи — дзвінка нота. Крізь барикаду текла цівка крові.

Саркан відкинувся на стіну поруч зі мною; його губи й досі ворушились, але звуку вже майже не виходило, а його очі були міцно заплющені від напруги. «Виклик» нагадував піщаний замок, у якого один бік змило, а решта була готова повільно обвалитися; він тримав його за допомогою грубої сили. Я замислилася, що буде, коли решта обвалиться. Чи поглине та порожнеча всю вежу, чи з’їсть вона всіх нас і залишить чисту порожню діру у світобудові й потім замк­неться, а гірський схил обвалиться, заповнюючи виїдену порожнину в Землі, ніби нас усіх і не існувало ніколи?

Він розплющив очі й подивився на мене. Показав жестом на Касю, на дітей, що скупчилися за нею, налякано визираючи з-за діжки. Саркан зробив ще один жест: «Іди». Він хотів, щоб я забрала їх і втекла, віднесла нас кудись. Я завагалась, а його очі гнівно заблищали на мене; він змахнув рукою, охоплюючи жестом порожню підлогу. Книга зникла — зник «Виклик». Ми не могли завершити заклинання, а коли в нього не стане сили…

Я вдихнула та переплела руку з його рукою, а тоді повернулася до заклинання. Він удався до опору. Спершу я співала тихо, потроху видихаючи повітря, йдучи навпомацки. Ми більше не мали мапи, а слів я не пам’ятала, та ми це вже робили. Я пам’ятала, куди ми йшли, що ми намагалися побудувати. Я підгорнула до стіни ще піску та викопала рів проти хвиль, що надходили; його я зробила довгим і широким. Я не припиняла мугикати уривки з оповідок і пісень. Знову стала уявляти, як нагромаджую пісок. Він завагався, спантеличившись і не знаючи напевно, як мені допомогти. Я проспівала йому щось довше, поклавши уривок мелодії йому в руки, наче пригорщу мокрої гальки, а він неквапливо повернув його мені, наспівав його повільно, точно та рівно, розкладаючи камінці один за одним уздовж підніжжя стіни з мокрого піску та зміцнюючи нашу вежу.

Діяння знову посилювалося, міцнішало. Ми зупинили зсув. Я йшла далі, тицяючись то тут то там, знаходила шлях і показувала його йому. Я нагромаджувала ще піску та давала йому розгладжувати й вирівнювати стіну; разом ми встромили у вершечок гілочку з тремтливим листочком, який мав майоріти замість прапорця. Дихання мені все одно не ставало. Я відчувала якийсь дивний зморщений вузол у себе у грудях і глибокий напружений біль там, де ще діяло зілля, та чари вільно протікали мною, яскраві та швидкі, ллючись через край.

Кричали люди. Останні з баронових людей перелізали через барикаду з іншого боку, здебільшого без мечів і лише намагаючись утекти. Сходами спускалось якесь світло, яке випереджали крики. Вояки здіймали руки, допомагали втікачам спускатися та перелазити. Їх було не надто багато. Потік зупинився, і вояки закинули нагору останні палиці та великі залізні казани, заблокувавши прохід. З-за нього долинуло відлуння Марекового голосу, а ще я мигцем побачила золотаву королевину голову. Баронові вояки кололи її списами, що відскакували від її шкіри. Барикада розвалювалася.

Ми досі не могли відпустити заклинання. Кася підводилася; вона відчиняла двері до гробниці.

— Спускайтеся сюди, хутко! — наказала вона дітям. Вони поквапилися на сходи. Вона взяла мене за руку й допомогла піднятися; Саркан сяк-так зіп’явся на ноги. Вона проштовхнула нас досередини та підняла з підлоги меч, а тоді вихопила з шафи ще один закупорений слоїк. — Сюди! — гукнула вона бійцям. Вони посунули за нами.

«Виклик» прийшов разом з нами. Я все крутилася довкола сходів, що оберталися, Саркан ішов просто за мною, а між нами співали чари. Я почула вгорі якийсь скрегіт, і на сходах стало темніше: угорі один з вояків зачинив двері. Вервечка зі старих літер по обидва боки сяяла у напівтемряві й тихенько бурмотіла, і я зрозуміла, що трохи змінюю наше діяння — так, щоб воно обережно ковзало по їхніх чарах. Моє відчуття нашої внутрішньої вежі непомітно змінилося: вона стала просторішою, розширилася, на ній утворилися тераси та вікна, золотий купол угорі, стіни з блідого білого каменю зі срібними написами, як на стінах сходів. Голос Саркана сповільнився, він теж побачив її — стару вежу, загублену вежу, ту, яка існувала дуже давно. Довкола нас пробуджувалося світло.

Ми вийшли в круглу кімнату біля підніжжя сходів. Повітря було задушливе і його не вистачало на всіх нас, а тоді Кася взяла один зі старих залізних підсвічників і пробила його основою стіну до гробниці; всередину завалилася цегла. Коли вона проштовхнула дітей та сказала їм сховатися за труною давнього короля, увірвався потік холодного повітря.

Згори долинув віддалений звук ламання каменю. Королева вела Марека та його людей по наші душі. Кількадесят вояків набились у кімнату та притулилися до стін із наляканими обличчями. На них були жовті накидки чи те, що від них залишилося, тож вони були з нами, проте я не впізнала жодного з їхніх облич. Барона я не побачила. Удалині знову задзвеніли мечі — бились останні з вояків Жовтих Боліт, які досі вимушено перебували на сходах. Світло «Виклику» швидко наростало.

Марек зарізав останнього бійця на сходах і звалив тіло копняком на підлогу. Вояки скочили вперед, назустріч йому, майже з готовністю: він принаймні був зрозумілим ворогом, істотою, яку можна перемогти. Але Марек зупинив один змах щитом, пірнув під нього та проштрикнув тулуб чолов’яги мечем, крутнувся та відтяв голову чоловікові з іншого боку, закінчуючи змах, ударив одного бійця руків’ям меча та наніс удар уперед, аби поцілити ще одному в око. Кася, зробивши крок, стала поруч зі мною, заперечно крикнула та здійняла меч, але всі вони полягли, перш ніж вона бодай замовкла.

Проте ми закінчили «Виклик». Я проспівала останні три слова, а Саркан проспівав їх опісля, а тоді ми проспівали їх разом ще раз. Кімнату осяяло сліпуче світло, яке мерехтіло мало не з мармурових стін. Марек вирвався вперед у простір, який розчистив, а королева спустилася за ним.

З її меча скапувала кров. Її обличчя було спокійним, нерухомим і ясним. Світло пролилося на неї та пройшло крізь неї, непохитне й глибоке; не було й сліду зараження. Марек був чистим, і Соля за ним теж; світло, що омивало її, торкалося їх обох скраєчку, і в них не було тіней — лише якийсь жорсткий блискучий егоїзм, гордота, подібна до шпилястих стін цитаделі. Але в королеві не було навіть нічого такого. Я спантеличено поглянула на неї, задихаючись. Усередині неї не було зарази.

Усередині неї не було взагалі нічого. Світло «Виклику» сяяло просто крізь неї. Вона прогнила зсередини, її тіло було просто шкірою-корою, що оточувала порожній простір. Від неї не лишилося нічого, що можна було б заразити. До мене надто пізно дійшло: ми ввійшли, щоб врятувати королеву Ганну, тож Пуща дозволила нам знайти те, чого ми шукали. Але те, чого ми шукали, завжди було лише порожньою решткою, часткою ядра серцедерева. Маріонеткою, яка була порожньою та чекала, доки ми закінчимо всі свої випробування, переконаємо себе, що все в порядку, а Пуща зможе потягнутися та взятися за ниточки.

Її й далі заливало світло, і я нарешті мало-помалу розгледіла Пущу, наче знову подивилася на обриси хмаринки й побачила замість жіночого обличчя дерево. Там була Пуща — нічого, крім неї, там і не було. Золоті пасма її волосся були блідими прожилками листя, а її кінцівки були гілками; пальці ж на її ногах були довгим корінням, що розповзалося підлогою, корінням, що глибоко входило в землю.

Вона дивилася на стіну за нами, на пролом, що вів до гробниці з її синім полум’ям, і її обличчя вперше змінилося — так, як скручується струнка верба, зігнувшись на сильному вітрі під час лютої бурі. Та животворна сила у Пущі… хоч чим вона була, вона була тут раніше.

Молочно-бліде обличчя королеви Ганни поступово зникало у світлі «Виклику», наче фарба, яку змивала текуча вода. Під ним була інша королева, уся брунатна, зелена й золота; на шкірі в неї був візерунок, як на деревині вільхи, а її волосся мало темно-зелений, майже чорний колір із червоними, золотими й осінньо-брунатними пасмами. Хтось підібрав з її волосся золоті пасма та сплів із них обруч для її голови, переплівши їх білими стрічками, а ще на ній була біла сукня, яка сиділа на ній незграбно; вона вдягла її, хоча цей одяг нічого для неї не означав.

Я побачила, як обрисовується між нею та нами тіло похованого короля. Його несли на білому полотні шестеро чоловіків, його обличчя було застиглим і нерухомим, а очі затягнуті молочною плівкою. Вони занесли його до гробниці, обережно опустили у величезну кам’яну труну, згорнули полотно над його тілом.

У світлі «Виклику» та, інша королева пішла за чоловіками до камери гробниці. Вона схилилася над труною. Смутку на її обличчі не було — тільки якесь спантеличене сум’яття, наче вона не розуміла. Вона торкнулася королевого обличчя, торкнулася його повік незвично довгими пальцями, вузлуватими, наче гілочки. Він не ворухнувся. Вона злякалася та прибрала руку, щоб не заважати чоловікам. Вони опустили на труну віко, і на ньому вибухнуло синє полум’я. Вона спостерігала за ними, і досі спантеличена.

Один із присутніх, подібний до примари, заговорив до неї — гадаю, казав їй залишатися скільки завгодно; кивнув і, згорбившись, вийшов із гробниці крізь отвір, залишивши її. Коли він відвернувся від неї, на його обличчі було щось таке, що «Виклик» помітив навіть за стільки часу — щось холодне й рішуче.

Королева Пущі цього не бачила. Вона стояла біля кам’яної труни, розвівши над нею руки та нічого не розуміючи, як колись не розуміла Мариша. Вона не розуміла, що таке смерть. Вона пильно дивилася на синє полум’я, стежачи за тим, як воно скаче; повністю розвернулась у голій кам’яній кімнаті, оглядаючи її з неприємно враженим, збентеженим обличчям. А потім вона зупинилася та поглянула знову. Маленький отвір у стіні закладали цеглою. Її замуровували всередині гробниці.

Вона на якусь мить витріщилась, а тоді кинулася вперед і вклякла перед тим отвором, який залишився. Чоловіки вже заблокували більшість простору, бо працювали швидко; поки вони метушилися, чоловік із холодним обличчям вимовляв заклинання, з його рук із тріском виходило на цеглу, з’єднуючи її, наче розчин, синьо-сріблясте світло. Вона заперечно простягнула назовні руку. Він їй не відповів; він не глянув на її обличчя. На неї не глянув жоден із них. Вони вклали в стіну останню цеглину, запхнувши нею її руку назад у кімнату.

Усамітнившись, вона підвелася. Вона була приголомшена, розгнівана, геть спантеличена, проте вона ще не боялася. Вона підняла руку — збиралася щось зробити. Та за нею на кам’яній гробниці скакало синє полум’я. Літери з боків відбивали світло й виблискували, завершуючи дов­ге речення зі сходів. Вона крутнулась, і я змогла прочитати їх разом із нею: лишайся вічно, спочивай вічно, ніколи не рухаючись, ніколи не йдучи, — і це був не просто вірш за упокій короля. Це була не гробниця — це була тюрма. Тюрма, у якій мала сидіти вона. Вона повернулася й застукала по стіні, марно спробувала штовхнути її, проникнути пальцями у тріщини. У ній здіймався жах. Її ув’язнив камінь, холодний і нерухомий. Вони вирубали цю кімнату з коріння гір. Вона не могла вийти. Вона не могла…

Раптом королева Пущі урвала спогади. Світло «Виклику» заломилося й протекло геть камінням гробниці, наче вода. Саркан, хитаючись, відступив; я мало не впала на стіну. Ми повернулися до круглої кімнати, але королевин страх гримів об мої ребра зсередини, як птаха, що б’ється об стіни. Відрізана від сонця, відрізана від води, відрізана від повітря. І вона все одно не могла померти. Вона не померла.

Вона стояла посеред нас, лише наполовину схована за обличчям королеви Ганни, і в тому видінні вона до того ж уже не була королевою. Вона якось вирвалася. Вона здобула свободу, а потім вона… вбила їх? Вона вбила їх, та й не лише їх, а й їхніх коханих і дітей, а також усіх їхніх людей; вона зжерла їх, стала такою ж жахливою, якими були вони. Вона створила Пущу.

Вона тихо шипіла у темряві, не по-зміїному, а так, як шурхотить листя, як скриплять гілки дерева, що ворушаться на вітрі, а коли вона ступила вперед, сходами за нею спустилися рясні лози, які хапали всіх людей, котрі залишилися, за гомілки, зап’ястки й горлянки, тягнучи їх угору біля стін і стелі, розчищаючи їй шлях.

Ми із Сарканом досі силкувалися звестися на ноги. Кася стала перед нами щитом і, зберігаючи нам свободу, рубала лози, які тягнулися до нас, але інші вилися довкола неї та повзли у гробницю. Вони обвилися довкола дітей і почали тягнути їх уперед; Мариша кричала, а Сташек марно рубав по лозах, доки вони не схопили його ще й за руку. Кася зі зболеним обличчям, нездатна захистити нас усіх, зробила крок від нас до дітей.

А тоді Марек вистрибнув уперед. Він розрубав лози, а його меч заблищав по краях. Він став між королевою й дітьми та відкинув їх рукою, у якій тримав щит, назад, до безпечної поховальної камери. Він стояв перед королевою. Вона зупинилася перед ним, а він грізно промовив: «Мамо», — та кинув меч, аби схопити її за зап’ястки. Він опустив погляд на її обличчя, коли вона повільно розвернула його до нього.

— Мамо, — сказав він. — Звільніться від неї. Це Марек… це Маречек. Поверніться до мене.

Я важко піднялася біля стіни. Він палав рішучістю, жагою. Його обладунок був омитий кров’ю та овіяний димом, його обличчям тягнулась одна яскраво-червона смуга, та на якусь мить він став схожим на дитину чи, можливо, на святого, чистого від бажань. Королева ж поглянула на нього, поклала руку йому на груди та вбила його. Її пальці обернулися на шипи, гілочки та лози; вона встромила їх йому в обладунок і там ніби стиснула руку в кулак.

Якщо від королеви Ганни щось і залишилось, якийсь незначний шматочок волі, вона, можливо, використала його тоді, заради одного невеликого милосердного діяння: він помер, не знаючи, що зазнав невдачі. Його обличчя не змінилося. Його тіло легко зісковзнуло з її руки, не надто змінившись: лише в його нагруднику з’явилася дірка в тому місці, куди ввійшов її зап’ясток. Він упав на підлогу горілиць (його обладунок забряжчав об плити), досі ясноокий і впевнений, впевнений, що його почують, упевнений в тому, що він вийде переможцем. Він мав вигляд як король.

Його впевненість захопила нас усіх. На якусь мить ми всі приголомшено замовкли. Соля, вражений, зробив один вдих. Потім Кася вискочила вперед, змахнувши мечем. Королева зупинила його власним клинком. Вони стояли непорушно, тиснучи одна на одну; від клинків, що скреготіли, відлетіло, зблиснувши, кілька іскор, і королева нахилилася вперед і повільно змусила її опуститися.

Саркан говорив — читав замовляння жару та полум’я, що скочувалося з його язика, і з землі довкола королевиних ніг бризкав вогонь, жовто-червоний і палючий. Полум’я, облизуючи Касю, чорнило їй шкіру; воно з’їло обидва мечі. Касі довелося відкотитися. Королевина срібна кольчуга розтопилася й збігла з неї потоками сяючої рідини, що зібралася в калюжки на підлозі та вкрилася почорнілою скоринкою; її сорочка зайнялася жарким димним полум’ям. Але вогонь не торкався її тіла — королевині бліді кінцівки лишалися прямими та неушкодженими. Соля теж махав на неї своїм білим батогом, і полум’я з тріском синіло там, де його вогонь зустрічався з Драконовим; ця синя вогненна суміш вирувала довкола всього її тіла, намагаючись відшукати якусь слабину, знайти якийсь вхід.

Я взяла Саркана за руку; я надавала йому чарів та сили, щоб він міг і далі бити її у відповідь полум’ям. Його вогні крутилися й дерлися вгору лозами. Вояки, яких не задушили, непевним кроком тягнулися геть, повертаючись до сходів — принаймні вони тікали. До мене приходили інші заклинання, одне за іншим, але я знала, навіть не починаючи, що вони не спрацюють. Вогонь її не спалить, клинок її не зітне, хоч як довго ми рубатимемо. Я з жахом замислилася, чи не слід нам було дозволити «Виклику» провалитися, чи не могла б її забрати та велика порожнеча. Але я не думала, що це вдалося би здійснити навіть таким робом. Її було надто багато. Вона могла б заповнити будь-які діри, які ми зробили б у світобудові, а її все одно залишилося б більше. Вона була Пущею — чи то Пуща була нею. Її коріння тягнулося надто глибоко.

Саркан дихав повільно й протяжно щоразу, як мав можливість вдихнути. Соля, виснажений, опустився на сходи, а його білий вогонь згас. Я дала Сарканові ще сили, та скоро впаде і він. Королева повернулася до нас. Вона не усміхалася. Її обличчя не виражало тріумфу — лише нескінченний гнів і розуміння перемоги.

За нею підвелася Кася. Вона витягнула з-за плеча Алошин меч. Змахнула.

Клинок меча врізався в королевину шию та застряг там, пройшовши до половини. Зазвучало лунке ревіння; у мене у вухах затріщали кісточки, а по всій кімнаті стемніло. Королевине обличчя застигло. Меч заходився пити, пити й пити, нескінченно спраглий; він бажав більше. Звук поступово став вищим.

Це скидалося на війну між двома нескінченними сутностями, між бездонною прірвою і текучою рікою. Ми всі стояли, завмерши, спостерігаючи та сподіваючись. Вираз королевиного обличчя не змінився. У тому місці на її шиї, де застряг меч, якесь чорне лискуче сяйво намагалося заволодіти її плоттю, розповсюджуючись від рани, наче хмарка чорнила у склянці чистої води. Вона повільно підняла руку й торкнулася рани пальцями, і трохи того ж блиску з’явилося на кінчиках її пальців. Вона опустила на нього погляд.

А тоді вона знову підняла погляд на нас із раптовою зневагою, майже хитнувши головою, ніби сказавши нам, що ми повелися по-дурному.

Вона раптово опустилася на коліна; її голова, тулуб і кінцівки засмикалися — наче в маріонетки, ниточки якої впустив ляльковод. І Сарканове полум’я негайно запалало в тілі королеви Ганни. Її коротке золотаве волосся зайнялось у димній хмарі, її шкіра почорніла та розтріскалася. Під обпаленою шкірою стало видно блідий полиск. На якусь мить мені подумалося, що це, можливо, спрацювало; можливо, меч покінчив із безсмертям королеви Пущі.

Але з цих тріщин потоками здійнялася блідо-біла курява і з ревом пронеслася повз нас — тікаючи, як королева Пущі втекла зі своєї в’язниці колись у минулому. Алошин меч і далі намагався випити її, вчепитись у струмені диму, але вони надто швидко википали, хутко тікаючи навіть від голодної хватки меча. Соля накрив голову, коли одні з них полетіли над ним, підіймаючись сходами, а другі вирвалися крізь канал для повітря; треті ж пірнали в поховальну камеру, здіймалися та зникали у тонесенькій тріщинці, крихітній щілинці у стелі, яку я не могла би помітити. Кася кинулася на дітей, закриваючи їх згори; ми із Сарканом скоцюрбилися біля стіни, затиснувши собі роти. Сутність королеви Пущі потяглася нашою шкірою масним жахом зарази, теплим смородом старого листя і плісняви.

А потім вона зникла — королева Пущі зникла.

Уже порожнє, тіло королеви Ганни негайно розкришилося, наче порохнява колода, що розпадається на попіл. Алошин меч із брязкотом упав на підлогу. Ми були самі; єдиним звуком було наше хрипке дихання. Усі живі вояки вже втекли; мертвих поглинули лози та вогонь, не залишивши нічого, крім димних привидів на білих мармурових стінах. Кася повільно сіла, а діти скупчилися біля неї. Я опустилася на підлогу, ставши на коліна, трусячись від жаху та відчаю. Біля мене лежала розкрита Марекова рука. Його обличчя пильно дивилося вгору, нічого не бачачи, посеред кімнати в оточенні обпаленого каміння та розтопленої криці.

Темний клинок розчинявся у повітрі. За мить не лишилося нічого, крім порожнього руків’я. Алошин меч був повністю використаний. А королева Пущі вижила.