Остання босорканя

Розділ 7 У якому головний герой врешті згадує про свої вміння й бере слід

Львів. 25 серпня. 1768 рік. Четвер

Уже з годину Богуслав та Сташка човгали розпеченою бруківкою, продираючись крізь густу прозору імлу важкого львівського повітря. Через проклятущу спеку Львів та околиці, здавалося, смажилися на повільному вогні. Неможливо було навіть підняти голову вгору — так немилосердно палило. Сташка, яка скакала з камінця на камінець босими ногами поруч із блідим Голотою, нарешті не витримала.

— Як так сталося, Голотонько?

— А отак, — похмуро буркотнув він. — Бо не можна було вчора мішати мальвазію з пивом, а тоді ще й горілку пити. Отак воно й сталося.

— Та я не про те! Як це тебе батько один виховував?

— Мати померла після пологів, — не повертаючи голови, проказав Голота.

— Батько її кохав? — заглянула в обличчя ліценціату знахарка.

— Мабуть, — зупинився він, тримаючись за поперек руками. — Тітка казала, то було кохання, наче з пісень. Правда, у піснях не співають про те, що вся та амор може занапастити купу життів. І таки занапастила.

— Кому це? — і не думала зупинятися настирна Сташка.

— І матері, і батькові, та й усім, — махнув рукою Голота. — Єдиний, кому воно пішло на користь, — то я. О, Господь святий, краще б я не народжувався, — Голота важко сперся об ріг будинку, намагаючись угамувати шлунок, що несподівано взявся гайдамакувати. — Постою трохи…

— Але ж ти не відповів? — не вгамовувался знахарка.

— Сташко, залиш мене у спокої… — Голота помовчав, збираючись із думками.

— Батько зрікся всього, — врешті вичавив він із себе. — Пішов до неї голий-босий. А як померла, то навіть не побачив її. Бо мусив мене нести до кормилиці. У монастир домініканок його не пустили. Тицьнули дитину і зачинили ворота.

— А далі?

— У монастирі її й поховали. Потім тільки абатиса допустила його до могили. Тітка казала, мало не збожеволів тоді. Лише малярство його витягло з того світу. Малював безперестанку свої символи й алегорії.

— А… — почала Голотина супутниця.

— Годі, давай не будемо більше. Тим паче, що наче дійшли… — зупинив цікаву подругу Голота. — Почекай мене тут, прошу. Хтозна, що там усередині.

Корчма на Совиному ставку і справді виглядала дещо дивно. Та це була й не корчма навіть — просто просторий літній курінь, укритий очеретом. Посеред куреня стояла піч, там же на великому вогні смажили, тушкували, парили, різали й приправляли. Зайчатина, кури, свинячі ноги, перепели, качки висіли на кількох стовпах разом із віниками пахучих трав і приправ. Рибалки весь час підносили щойно виловлених коропів, линів та карасиків, які тут же відправляли куховаркам, а ті з масними від поту обличчями чарували над казанами та пательнями. Шинкар — величезний, укритий чорним цупким волоссям єврей Бер сам наливав численним гостям пиво та настоянки.

— Що пан бажає? — кинув на Голоту уважний погляд чорний, як ніч, Бер.

— Мені б води…

— Тільки пиво та сливова наливка! Іншого нині не маю, пане. Пиво найкраще — острозьке, мені його кожного другого дня привозять. А наливка моя. Сам, оцими руками сливи відбираю, сам її роблю. Маю секрет. Мою слив’янку з Кракова приїздять пити… Смакота! — Бер блиснув очами й поцмакав масними губами так, що Голота не міг не засміятись.

— Тоді наливки. Якщо вона така знаменита, — і собі всміхнувся на широку усмішку шинкаря Голота.

Бер швидко кинувся вглиб своєї пекельної кухні, окутаної парою й димом, а вже за мить повернувся з пляшечкою. Голота обережно торкнувся темно-зеленого скла. Пляшечка була холодною, як крига. Ліценціат здивовано підняв брови.

— У воді їх тримаю. Біля джерела, — знову усміхнувся Бер.

— Тьху, а я й не докумекав. Ставок же ж поруч. Добре ви придумали тут шинок поставить. І прохолода, і вигода — он вам рибалки вилов носять.

— І раків маємо. І качок в очереті стріляємо, — похвалився шинкар.

— Та я чув. Тільки мені сказали, що то вельможі полюють…

— Та ми й у вельмож купуємо. І їм зиск, і нам.

— Хвацько у вас усе вигадано. Тільки-от, мабуть, комарі ввечері їдять поїдом? — Голота відпив трохи слив’янки й аж облизнувся. — Ого! Господарю, наливка ваша — найсмачніше з того, що я коштував останні років зо п’ять!

— Дякую, пане, — бородатий Бер знов розплився в усмішці. — А те, що близько до води, то й добре, і погано.

— Чого так?

— Комарів то ми димом лякаємо, а от гостей доводиться пильнувати. Як вип’ють, то до води лізуть…

— І що, тонуть?

— Аякже! Та в мене хлопці на човні з ліхтарями плавають, витягають усіх. Я про гостей турбуюсь, — гордо вклонився шинкар Голоті.

— О, то ви гарно придумали. І що, всіх витягаєте? — примружився Голота. Бер відразу спохмурнів.

— Що, розповіли вам про минулий рік? Коли маляр потонув?

Чорний Бер не надто охоче, але розповів Голоті, як усе було тогоріч. Як прийшов одного вечора маляр Корибутович, який був у них частим гостем. Як сидів і мовчки цмулив наливку, а тоді наче сказився. Ліз у воду, хоч і упрошували його не робити дурниць, затявся, хоч ріж. Тоді Бер дав знак хлопцям, які завжди дивилися за такими дурнуватими гостями, і вони тихенько поплили на човнах за скаженим малярем. І все йшло добре, поки ті йолопи води не черпнули. А поки вилили воду, то здорованя Корибутовича й слід запав. Плавали, гукали — марно. Маляра знайшли лише за тиждень. Тіло зачепилося за корч.

— От така сумна історія, — зітхнув шинкар.

— Це точно, сумна, — сухо промовив Голота, допиваючи наливку. — А налийте-но мені ще. Дуже вже вона смачна, господарю, ваша слив’янка…

Хтиво розмальовану бляху видно було ще здалеку. Ковбаса, яку ледь стримували мотузочки, випирала крізь них, і її масні боки нагадували щось невловимо непристойне. Голота відразу впізнав батьківську роботу. Той завжди казав, що такі малюнки — яскраві та обурливі, полюбляють повні бовдури. Особливо багато їх чомусь було серед пекарів і ковбасників, що, як сороки, тягли собі все блискуче.

Голота штовхнув двері й відразу ж зіткнувся з товстуном, що ніс чан із купою м’яса та кишок. У приміщенні стояв стійкий запах крові, Голоті аж у носі закрутило, а шлунок знову застрибав.

— Добрий день, пане Майзлю. Мене звуть Голота, — ввічливо усміхнувся гість, якого нудило з усе більшою силою.

— Так, пане, — обережно відповів німець-ковбасник, поставивши чан на підлогу й витираючи руки об фартуха.

— Я син покійного Кшиштофа Корибутовича, мені розповіли, що то ви знайшли його…

— Маляра? Так, так. Минулого року. Така безглузда смерть. Наче лише вчора він мені бляху розмалював… — зобразив сум на своєму невиразному обличчі ковбасник.

— То ви його знайшли? — перебив Голота, не даючи ковбаснику поринути у спогади.

— Я. А ви його син, той, що був у мандрах?

— Так, — коротко відповів Голота, не вдаючись у деталі. Бо ж аж відчув, що ковбасник лише чекав миті, щоб завести довгу нудну бесіду.

— Співчуваю вам. Кажуть, ви тікали від правосуддя?

— То було давно, — витиснув із себе Голота й замовк, ковбасник же, зрозумівши, що оповідок не буде, зітхнув і продовжив.

— Дивлюся, щось видніє у воді. То хлопчаки, які ловили рибу в кущах, прибігли: «Дядьку, дядьку, там мрець». Пішов, точно. Мрець. А як придивився, то взнав. Зчинив крик, усі поприбігали. Була там і пані Гамст, сусідка батькова, що прийшла по рибу до корчми. Корчмар рибу із ставка продає. Я й сам у нього беру. Добра риба, коропи є, як кабани…

— Щось дивне ви бачили? — перебив Голота.

— Дивне? Що ви маєте на увазі? — здивувався ковбасник. — Потопельник як потопельник. Здоровий, хоча мало що можна було вже впізнати. Потім казали, мабуть, тиждень у воді був. Я Криштофа за зростом, обрубаним пальцем і ладанкою впізнав.

Голота кивнув. Батько був високим, а верхню фалангу пальця відрубав собі колись у дитинстві. А от про ладанку він нічого не знав.

— А що за ладанка?

— Ладанка з портретом, ага.

— То нічого дивного?

— Ні, зовсім нічого. Хоча хтозна. Я був наляканий усім, що тоді побачив, що, можливо, просто не помітив.

— Зрозуміло.

— Хоча, ви знаєте, попитайте ще пані Гамст. Вона прийшла чи не відразу, як я почав кричати. Вона ще про ладанку казала.

— А де ж та ладанка? — німець на це лиш скривив пику і струснув плечима.

Будинок Гамстової стояв на Жовківській, просто навпроти батькової кам’яниці. Дивлячись у його великі вікна, величезне розп’яття перед входом, не можна було навіть уявити собі, що це знаменитий львівський лупанар[12], прихисток львівських панн не дуже суворої поведінки. Незважаючи на це, будинок, до якого чоловіки, як бджоли на мед, летіли з усієї округи, більше нагадував жіночий монастир якихось кларисок. І не лише через розп’яття й невелику фігуру Марії Магдалини перед входом. Хоч що тут робилося вночі, та вдень його мешканки завжди виходили з масивних дубових дверей зі скромно потупленими в землю поглядами, одягнені скромно, немов черниці, говорили тихо й мало. Не можна було й припустити, що то вихованки пані Гамст, управительки найкращого на сотні миль навкруг борделю.

Пані Гамст приїхала до Львова кілька років тому звідкись із-за гір і зорганізувала справу на найвищому рівні. Слава її підопічних гриміла повсюди. У Гамстової бували й майстри, і багаті селяни, і торговці, не гребували перехилити чарку й шляхтичі, і ще, як казали місцеві брехуни, навіть магнати. І для всіх була одна ціна. 12 грошів за любовні втіхи міг дозволити собі кожен.

Голота переступив поріг будинку, про який так багато говорили по львівських корчмах. Лиш зайшов до середини, як на нього подивилося кілька десятків зацікавлених і втомлених очей. Голота відразу розбив усі надії й сподівання — покликав пані Гамст для ділової розмови. Очі відразу погасли, фальшиві усмішки стерло. Одна з дівчат, яка назвалася Жоржеттою, зітхнула, знехотя відліпилася від стіни, яку прикрашав химерний розпис лісової пожежі з прямо таки пекельними язиками полум’я, і, крутячи стегнами, підійшла до ліценціата. Чорнява красуня взяла його за руку й мовчки провела темним коридором до зачинених дверей.

— Пані, до вас прийшли… — ввічливо постукавши в одвірок, проказала дівчина й відразу ж пішла, так само вихиляючи широкими стегнами. Голота задумливо подивився їй услід, а тоді штовхнув двері. За ними була вбога кімната, схожа на келію, з аскетичним ліжком і старовинним рундуком, що займав мало не все місце. Вдова Гамст, маленька сухенька бабця з живими очима, була одягнена в усе чорне. Не рухаючись, вона сиділа на ліжку, склавши руки на колінах. Геть нічого не говорило про те, що це найбільша продавчиня жіночого тіла на схід від Бугу.

— Слава Ісусу!

Пані Гамст проігнорувала Голоту, так само дивилася перед собою, рухала губами, наче щось обраховуючи чи то читаючи молитву, а тоді рвучко підвелася, пропхалася повз Голоту до рундука. Швидко витягла з його нутрощів книгу й швидко щось записала в ній. Гамст ще довго шаруділа якимись паперами в своєму рундуку, аж поки терпець Голоти не урвався. Він кашлянув і підійшов ближче. Вдова нарешті підняла на нього свої вицвілі очі, підібгавши тонкі, майже не помітні губи.

— Чого ви хочете, молодий чоловіче?

— Я син Корибутовича. Хочу дізнатися, як помер батько. Ви бачили його… мертвого.

— Я бачила його й живого. Щодня, бо він жив у сусідньому будинку. Я бачила його й у цьому будинку кілька разів. І так — я таки бачила його мертвого. Усі бачили…

— Як ви здогадалися, що то він? — різко запитав Голота.

— По руках, по ладанці, по зросту… — почала перераховувати бабця, загинаючи пальці. — То було очевидно. Високий, ладанку я бачила, руки замурзані, як ото в малярів, і не було пальця… Це все, — стара замовкла.

— Про яку ладанку всі торочать? — здивувався Голота. — Я ніколи не чув про неї.

Стара знову нахилилася до рундука, звідти витягла медальйон на ланцюжку.

— Ось вона. Тримайте.

Голота обережно забрав із сухих кігтистих рук старої медальйон. Із маленького портрету на нього дивилися сині волошкові очі тендітної чорнявої дівчини з несміливою усмішкою. Голота розгублено подивився на пані Гамст, яка мовчала, зціпивши тонкі губи. Ліценціат зрозумів — більше він нічого не доб’ється. Мовчки вклонився старигані й вийшов у коридор, а вже за хвилину двері лупанарію Гамстової широко розчинилися. Чоловіки-перехожі, добряча частина яких бодай раз та й заходила до дівчат на Жовківській, миттю відвернулися й пришвидшили кроки. Жінки негайно зашипіли про неподобство, з відразою дивилися на чорновусого молодика, який, незважаючи на спопеляючі погляди, сунув, як мара, і скоро щез у сусідньому будинку.

За столом він сидів доти, доки до майстерні тишком не насунулися сутінки. Лише тоді очуняв і довго шукав каганець, ледве надибавши на якийсь зашкарублий залишок свічки. Той чадів і блимав, проте горів, а Голота схопив його обіруч, незважаючи на важкі краплі воску, що жаринами падали на руки.

— А хто це, на медальйоні? — Мнішек, що спав на тапчані, прокинувся, важко соваючи ногами, підійшов до столу й пильно роздивлявся ладанку.

— Була одна, — нарешті заговорив Голота. — Змусила батька колись шаленіти. Він за нею з батьківського дому у злидні пішов. Кохав її якимось хворим коханням, до нестями, казала тітка. Матір моя, Міхале.

— Овва, — тільки й зміг сказати граф, а Голота підвівся й заходився соватися майстернею, мов сновида, шукаючи щось.

— Я її не знав, вона померла відразу після мого народження в монастирі домініканок. Тітка, єдина, хто спілкувався з батьком після того, як він пішов із родини, мені її описувала. Очі, волосся, усмішка. Я й не знав, що він носить її портрет… — Мнішек мовчав, тер очі рукою. Голота шукав далі, заглядаючи по закутках.

— Батько одружився без волі діда. Став уніатом, бо мати була з уніатської родини. За це мій дід залишив батька без спадку, бо був ревним католиком. Бідні, як церковні миші, вони оселились у Львові, і мати померла під час пологів. От тобі звичайна історія життя. Та де вона, холера ясная?! — роздратовано рикнув Голота.

— Що ти шукаєш? Ти можеш щось пояснити? — здивувався Мнішек.

— Та десь бачив же скриню…

— А нащо тобі?

— Треба, — стомлено сів на лаву Голота.

— Оця? — крикнула з іншого кутка кімнати, до якого ледве доходило світло, Сташка. Голота кинувся туди, впав на коліна перед темною, аж чорною скринькою зі зламаним віком.

— Що то?

— Цю скриньку батько подарував матері на вінчання. Он тут викарбувана дата. 28 липня 1744 рік.

— І що?

— А те, що він пропав на Совиному ставку 28 липня. День у день, — усі замовкли.

— То що, — несміливо озвався Мнішек, — таки самогубство? Але чому?

— Що казав Гусак про той день?

— Що батько хотів випити…

— А ще він згадував про оце, — підвелася Сташка, розглядаючи химерне колесо, намальоване на стелі.

— Так, Гусак казав, що то батько для мене залишив.

— Загадка, — повільно промовив Голота, дивлячись угору. — Він любив загадки, мій старигань. Знаєте, друзі, — скинув він голову, як аргамак, — я чомусь маю непереборне бажання трохи прочистити голову аква вітою… Хочу, щоб думок у голові стало трохи менше і сновигали вони там повільніше. До корчми! — не чекаючи на відповідь, Голота швидкими кроками вийшов геть. Мнішек, що якийсь час спостерігав за його широкою нервовою ходою, зітхнув і підвівся з підлоги, на якій сидів. Поплентався слідом, пропустивши поперед себе Сташку.