Остання босорканя

Розділ 17 У якому жебраки вчаться, а Голота розкриває карти

Львів. 1 вересня. 1768 рік. Четвер

До майстерні цього разу не пішли — Голота небезпідставно вважав, що там може бути небезпечно. Знервовані і втомлені вони ходили взад-вперед по Краківському передмістю до пізнього вечора. Ліценціат щомиті зиркав на дахи і плутав вечірніми вулицями, аж поки не привів усіх до покинутої пустки на Жовківській. Її вони ділили з волоцюгами та жебраками, що спали, їли, шкреблися повсюди. Нечесані, немиті старці вешталися кімнатами покинутого маєтку, їли й пропивали те, що заробили на міських вулицях удень.

— Та-ту-неч-ку… милосердний! Любчику-господарику! Не минайте, ка-ліч-ку! Не… — чулося трохи далі від гурту причитання та пришіптування. Волали таким пискливим і жалісливим голосом, що аж переверталося все всередині, та несподівано, як по команді, плач перервався.

— Соколику любенький! Соколику любенький! Знов забув «соколику любенький», бовдуре тупоголовий! — гаркнув басовитий голос із темного кутка, де Голотин давній знайомий, старий Кривда, вчив молодого жебрака просити милостиню. — Скільки можна тебе вчити, Пшемеку?! Ти й мідяка так не вимолиш. Будеш голодувати, ти так і знай — не дам і окрайця хліба. Не дам! До біса така робота! Давай знову!

Мнішек, а особливо Ярина гидливо оглядалися навкруги, однак Голоті, Сташці та Гусаку, очевидно, було байдуже те пахуче сусідство й репетиції львівських вуличних акторів. Вони згрудилися навколо хиткого триногого стола, посеред якого горів невеликий каганець, і розглядали малюнки.

— Голото, тобі треба пояснити… — розважливо заговорила Сташка, врешті відірвавши погляд від намальованого.

— Наприклад, що це ми знайшли?! Мені набридло сліпим кошеням повзати! — закінчив думку знахарки Мнішек, гепнувши долонею по поламаному столу, аж підскочили Гусаківські малюнки. Ліценціат цього разу й не думав заперечувати.

— То я не хотів плутати вам голови здогадками, але тепер я упевнився… — Богуслав підійшов і обережно подивився в розбите вікно колишнього палацу, хоч роздивитися щось у темряві було справою безнадійною.

— Як ви знаєте, мій батько був малярем, — заходив він кімнатою, втупившись собі під ноги. — Хоч він і був цеховим писарем, але ремісником себе не вважав — скоріше людиною мистецтва. Мав власний погляд на науку малювання. Так-так, він вважав його саме наукою. Не раз і не два казав, що фарби — то все порох і пил. Головне — сам малюнок, його пропорція, розташування фарб на полотні. Фарба — плоть, малюнок — кістка в тілі. То була його улюблена приказка. І саме тому він так багато звертав уваги на символи. Їх безперестанку вимальовував, щоб відтворити давню мову.

— Яку таку мову? — здивувалася Сташка.

— Розумієш, Сташечко, він щиро вірив, що стародавні мудреці спілкувались особливим чином. Передавали думки одне одному не словами, а о́бразами. Це були фігури всіляких небесних та земних тварів, предметів, і ними поясняли все, про що важко було розповісти, а ще важче зрозуміти. Так, наприклад, сонце значило істину, кільце — вічність, якір — пораду, голуб — стидливість. Комбінації цих символів означали різноманітні філософські тези. Батько вірив: кожна його картина — то справжня книга, з якої можна черпати мудрість, не використовуючи слів, які вважав непотрібним порохом і облудою. Адже, казав він, образ іде прямісінько до душі, а слово блукає хащами…

— Ще римські вчені мужі казали про стародавніх мудреців, які беззвучно, лише символами й алегоріями можуть пояснити механізми, що рухають світ, — погоджуючись із Голотою, похитав головою Мнішек.

— Батько завжди хотів, щоб я навчився висловлювати свої думки отак… символами. Хоча я, м’яко кажучи, не мав таланту малювальника, однак він і не думав відступати. Усе моє дитинство я вчився бачити, розгадувати й розплутувати. Загадки пересипані різними мальованими алегоріями, метафорами, приправлені батьковими мудруваннями, грецькою логікою, алюзіями на Ганнібала, казками про троянську війну, історіями про імператора Костянтина чи подвиги Геракла… Це така була моя розвага з раннього дитинства. Сотні, а може, й тисячі загадок… — Голота зупинився, задихаючись, бо ж говорив дуже швидко, гаряче, по-італійськи жестикулюючи. Видихнув і завершив свою тираду вже більш спокійно. — Так-от, до чого це я веду. Колесо, написане нашвидкуруч на стіні майстерні, — то загадка. Малюнки ж — загадка в загадці.

Усі замовкли. Було чутно, як ледь-ледь потріскує вогонь у каганці. Голота оглянувся — його історію слухали всі. Навіть Кривда із Пшемеком припинили відточувати навички видурювання грошей у добросердих міщан і повернули свої носи до Голоти.

— І що тепер, Голото? Що ми маємо робити? З тими малюнками? — врешті перервала мовчанку і схвильовано запитала Ярина. Розмова про таємниці зворушила її вразливе єство до глибини душі. Щоки Ярини почервоніли, груди здіймалися, очі палахкотіли. Вона любила страшні історії та лише тепер жила в такій, і їй, це було очевидно всім, таке життя невимовно подобалося.

— Знайти всі малюнки. Витлумачити їх. Для цього нам знадобиться Іфіка[14].

— Що? — не зрозуміла Сташка.

— Найголовнішою книгою тлумачень знаків була для Кшиштофа Іфіка. Книга мальованих філософських символів, кожен з яких має алегоричне значення. Архімандрита Києво-Печерської лаври робота. Я мусив вивчити її напам’ять, — постукав Голота себе по голові.

— Емблемата? — запитав Мнішек, що, видно, чув щось про книги такого трибу.

— Так, збірка символів. У Болоньї, де я навчався, їх справді називають емблематами, — погодився Голота.

— З усіх лише я не знаю, про що йдеться? — запитала Сташка. — Може хтось ще раз пояснити знахарці, дочці селян?

— Дивись, знахарочко. Батько часто показував мені малюнок коня з Іфіки, — терпляче пояснив Голота. — Картинка називалася «Покарання юним корисно», бо молодий, казав батько, дивлячись на мене, — це як кінь — «неукротимий і жорстокий». Без розуму, але сильний. Або ж іще один приклад. «Щедрість». Її гравюра — джерело води. Це означало, що статок щедрої людини ніколи не зменшиться, як і вода в джерелі. От ми й грали в загадки тими символами. Він складав — я мав розгадати ребус.

— А як розгадаємо ці загадки? — тихо запитала Ярина. — Щось знайдемо? — Голота лише підняв і опустив плечі.

— Але що може ховати маляр? — раптом запитав Мнішек. — Що за таємниці, за які людей убивають один за одним? — Голота підняв голову й подивився на графа, але знову нічого не відповів. Утім Мнішек не відвів погляд.

— Ми маємо знати, Голото… — уперто дивився в очі Голоти молодий магнат. — Хто такий Кшиштоф Корибутович? Учений? Шляхтич? Маляр?

— Так, Голото, — рвучко схопилася з місця знахарка. — Якщо ми всі плигаємо по сходинках, як жаби, було б добре знати більше про людину, яка примушує всіх нас гасати з того світу!

Голота пожував вус і зітхнув, сідаючи за триногий стіл, що нахилився, але все ж не впав. Неспішно запалив люльку, випустив хмару диму, закашлявся:

— Хай йому чорт, від тютюну наче ватрою в роті горить!

— Голото, не тягни кота за хвіст — кажи вже! — перебила його Сташка, ліценціат на це лише махнув рукою, закликаючи почекати. І, видихнувши сизий дим, таки почав:

— Колись давно Кшиштоф був єдиним сином вельможного пана, опори могутньої держави та католицької церкви. Усе життя з самого народження його готували до тієї ж самої ролі. Ролі, якої він, треба сказати, не надто хотів. Єдиною його пристрастю було малювання. З самого малечку Кшиштоф не випускав пензля з рук. Малював і вдень, і вночі, і за сніданком, і за обідом. І хоч вельможа був не надто радий захопленню свого спадкоємця, однак перший час мовчав і навіть піддався на жінчине вмовляння — виписав для сина вчителя-майстра з Італії. Та малярство перетворилося на справжню хворобу для юного шляхтича. Кшиштофа не турбувало нічого, крім фарб, сфумато, перспективи й усіх тих слів, яких я досі не розумію. Врешті, коли Кшиштофу виповнилося вісімнадцять, його батько оцінив масштаби катастрофи — зрозумів, що єдиного сина не цікавить ні військова, ні яка інша кар’єри, а лише нице ремесло художника. Зрозумівши це, пан-батько неабияк розлютився. А оскільки він був людиною з крутим норовом, тож сталося те, що й мало врешті-решт — в одну ніч він просто розгромив вщент синову майстерню, — Голота цмулив люльку і якусь мить мовчав. — Коли зранку всі кинулися до кімнати молодого спадкоємця, то побачили, — продовжив він, — що Кшиштоф зник. Зібрав речі й пішов із дому.

— І не знайшли?

— Рік полювали по всій Польщі, Литві та Україні. Нарешті знайшли у Києві. Спадкоємець чи не найбагатшого роду в державі називався Кшиштофом Корибутовичем, і гнув спину підмайстром маляра-ченця. Вельможний пан-батько наступив на горлянку своїй гордині і врешті поїхав до сина. Миритись. Але те, що він побачив, мало не звело його з розуму. Спадкоємець жив в облупленій халупині, без батьківського благословення одружився з русинкою, а найжахливіше — перейшов у віру дружини, став уніатом. Це стало останньою краплею для фанатичного католика, яким був мій дід. Замість помиритися, він прокляв Кшиштофа, якого привселюдно оголосив померлим. Отака весела історія, — Голоту вже зовсім не було видно, весь він сховався за справжньою хмарою тютюнового диму.

— І що далі?

— Далі було менш весело. Усе пішло під три чорти! Причому для всіх. Втрата спадкоємця болісно вдарила по шляхетному панові. Він важко хворів, а тоді помер. Синів у нього більше не було, тож усе його майно перейшло брату. Водночас усі сини брата також померли в дитинстві. Тож, коли й він спочив у Бозі років із двадцять п’ять тому, разом із ним несподівано швидко згас і весь стародавній славетний і могутній рід. Згас за кілька років, хоч і мав перед цим славну кількастолітню історію.

— А батько? Твій батько, Голото?

— Він не звертав на те уваги. Звичайним малярем із дружиною переїхав до Львова. Його мало цікавили справи вельможної родини, у нього сталося своє горе — моя мати померла, народжуючи мене. Кшиштоф насилу пережив її втрату.

— А ти?

— Я? Мене батько спочатку віддав сестрі Урсулі аж у Литву. Тітонька любила мене й виховувала до самої своєї смерті. Після чого мене повернули до батька, який став до того часу писарем львівського малярського королівського цеху. Що було далі, думаю, ви більш-менш знаєте.

— Знаємо, — підтвердила знахарка. — Але ж що міг сховати писар цеху малярів? Може, йому все ж перепав якийсь спадок?

— Ні. Усі багатства вимерлого роду давно поділили. Дід не згадав про батька навіть на смертному одрі. До останньої хвилини люто його ненавидів. Так тітка казала, і це було очевидно — дід не хотів його навіть бачити.

Голота замовк, а тоді ощирився усмішкою й розвів руками, хрипко розсміявшись.

— Тож тепер перед вами вишкребок великого роду, що чеберяє світом, як вічний жид Агасфер, у пошуках незнамо чого.

— Як це незнамо чого? Знамо! Ти ж знав, що шукати в тих церквах, — перебив Гусак. — Малюнків у церквах — повно. Розписи, ікони, інше малювання. Як ти знав, де і, головне, що шукати?

— Відповідь виявилася дуже легкою. Треба було просто згадати, — широко усміхнувся Голота. — Загадка лише для мене. Ніхто не знав, що ми з батьком грали в гру з символами. Ніхто не знав, що коли ми йшли вулицями, то по всіх стінах, церквах, кам’яницях Львова наввипередки шукали одне…

— Що? — нервово вигукнув Мнішек.

— Батьків колишній герб, — усміхнувся Голота. — Корибут.

— Тобто в церквах ти шукав герб? — вражено запитав Гусак.

— Так. Корибут був на стіні донаторів-благодійників у монастирі Онуфрія. Під ним була картина. А в церкві Миколая — символи з герба були на ризі священика. Батько явно знав про це, тому розмалював ризницю, де священики зберігають одяг. І тепер ми маємо ось це, — кивнув він на стіл.

— Що це?

— Дерево, що росте зі скрині, і сонце, лев, що спить, — не відривав погляду від аркушів Голота. — За Іфікою, сонце, що сходить над старим деревом, на якому зеленіють молоді пагони, має означення — «нова надія».

— Нова надія, нова надія… — пробурмотів Гусак. — І що? Чому вона росте зі скрині?

— А тому! — Мнішек замахав руками. — Скриня. Надія. Ви що, не бачите? — Це ж натяк на скриньку Пандори! Баба з грецьких легенд, що випустила зі скрині біди на людей!

— І що? — насторожився Голота.

— А те, що від бід, які випустила Пандора, людям не було б життя. Якби не залишилася надія на дні скрині…

— На дні… — прошепотіла Ярина.

Усі замовкли. Голота стояв, дивлячись у стіну незрячими очима, і щось метикував. А тоді похитав головою й навіть зааплодував Мнішеку.

— Дуже схоже на відгадку, Міхале. Я наче батька почув. «На дні нова надія».

— Але на дні чого? Скрині? Полтви? Чи ставка? — отетеріло в один голос запитали Ярина й Гусак. Та ліценціат лише знизав плечима.

— Усе це вражає, — після мовчанки схвильовано промовила Ярина. — Неначе в романі.

— Зараз буде вірш, — отруйно озвалася Сташка. Однак її колючий жарт ніхто не підтримав. Усі напружено дивилися на парсуни, ніби хотіли знайти ще якісь таємні тлумачення.

— Інший малюнок, — показав Голота на інший шматок паперу, на якому був намальований лев, що спав. Між лапами він стискав ліхтар і квітку.

— І що то за символ, якщо дивитися за твоєю Іфікою? — повернувся до Голоти Мнішек.

— Узагалі лев — то Львів, — упевнено сказав Гусак.

— Не виключаю цього, — погодився Голота. — А ще то «Сплю, але спостерігаю й захищаю». «Коли спить лев у печері, то не сплять очі його, бо відкриті вони», — вчить нас Фізіолог.

— Може, то твій батько мав на увазі себе? Ніби він із того світу послання нам читає. Як то «хоч я і сплю вічним сном, але спостерігаю і загадку свою добре захищаю».

— Лев — то очевидно натяк на Львів, — уперто повторив Гусак.

— Давай думати так, — погодився Голота. — І якщо продовжувати вервечку наших припущень, то маємо такий шлях НОВА НАДІЯ — НА ДНІ — У ЛЬВОВІ. Дивимося далі. І не можна пропускати жодної деталі. Запам’ятайте, кожна дрібниця може бути важливою і щось означати, — Голота говорив, а Ярина нервово покусувала губи.

— А що то під лапами в того лева? — запитала Сташка.

— Світильник в одній.

— А в іншій? — крикнула дзвінко Ярина. — То не лілея?

— Ліхтар і лілея, — підтвердив Мнішек. — Але я не знаю, що вони означають. А ви?

Сташка взяла себе за скроні, Гусак дурнувато вирячив очі, а Ярина несподівано засміялася:

— Усе своє життя на них дивлюся, — проказала вона, і всі повернулися до поетеси. — Над моїм ліжком образ висить — ангел тримає у руках ліхтар і лілею.

— Точно. Так це ж Гавриїл. Він завжди тримає ліхтар! — згадав Гусак. — Його так мається завжди малювати на іконах!

— Десниця Божа? — пробурмотів Голота. — Передвістив народження Івана Хрестителя та Ісуса Христа, з’являвся святому Захарії, пророку Даниїлу, Марії…

— Світильник і… лілея! Гавриїл! Та це ж просто! — Гусак аж похлинувся. — Він був із лілеєю, коли розповів Марії, що вона стане Богоматір’ю!

— Радуйся, благодатна, Господь із тобою. Зачнеш у лоні й породиш сина, і назвеш його Ісус. Він буде великий і Сином Всевишнього назветься, і дасть йому Господь Бог престіл Давида, батька його, і царюватиме над домом Якова повіки та й царству його не буде кінця… — згадавши, продекламував Голота.

— Гавриїл та Марія зустрілися біля води… джерела чи колодязя. Архангел був із лілеєю! — вигукнула Ярина, яка аж підскакувала від нетерплячки.

— Колодязь! Ось воно. Дно! Нова надія на дні колодязя! Усе сходиться! Шлях такий — НОВА НАДІЯ — НА ДНІ — У ЛЬВОВІ — У КОЛОДЯЗІ. Точно! — заволав Голота, ляснувши в долоні.

— Колодязь? — перепитав Мнішек.

— Це точно воно. Перший малюнок вказує дно, другий — колодязь і Львів! Це дно колодязя! У Львові.

— Може, то мелюзіни[15], що на Ринку? — задумливо проговорив Гусак.

— А може, це криниця біля костьолу святого Андрія? Ну ота страшна, про яку кажуть, що бернардини кидали туди дітей, які народжувалися від їхніх любувань із кларисками? — відкрила очі від жаху Ярина.

— Ярино, ну доста твоїх страшних історій. Це може бути будь-яка криниця. Ми не вгадаємо, яка саме.

— Тоді треба їхати до третьої церкви… Вона покаже.

— Зараз ми хіба переламаємо карки в темряві. Ідемо завтра зранку. Матимемо відповідь від святого Теодора, — Голота нахилився до свічки й різко задув її. Притулок, що й так уже спав, остаточно провалився у ніч.