Остання босорканя

Розділ 8 У якому головний герой відвідує магнатський бал і дізнається багато цікавого і стільки ж непотрібного

Львів. 26 серпня. 1768 рік. П'ятниця

— Міхале, чому я завжди бачу вас у компанії обірванців? — почувся за спиною надтріснутий глузливий бас. Голота, а за ним Мнішек і Гусак обернулися й побачили власника голосу — князя Любомирського, що висунувся з вікна карети, сяючи білосніжною перукою. З карети запопадливо скочив лакей, який відчинив дверцята з гербом. Любомирський сидів, стискаючи пальцями тростину з масивним срібним набалдашником. Губи його, як зазвичай, гидливо й насмішкувато відкопилювалися.

— Як зустрінеш бурлаку та жебрака — не обходь їх, учив Менандр, — весело промовив Мнішек, салютуючи князю пивом.

— І приготуй кишені, в які вони негайно залізуть своїми брудними лапами, — блискавично відрізав Любомирський, стукнувши тростиною. — Це не Менандр, але треба про це пам’ятати, молодий пане Міхале, — сказав він спокійніше. — Чекати чогось іншого від злочинців, окрім злочину, — річ досить наївна. А злочин та бідність завжди йдуть пліч-о-пліч.

— Якщо бідність можна вилікувати, то жадібність не вилікує жодне багатство, — уколов Голота, якому вже набридли кпини магната.

— Чи може знати про багатство жебрак, у якого немає й шеляга за душею? — не повертаючи голови, бундючно промовила найбагатша людина в Польщі.

— Може, якщо все його багатство отут, світлий князю, — показав Голота на свого лоба.

— Ви маєте за друзів досить самовпевнених нахаб, пане Міхале, які до того ж дуже високої думки про свій розум, — підняв очі до неба Любомирський. — Однак, напоюючи пивом голосраких балакучих спудеїв, ви аж нітрохи не стаєте схожим на Аристотеля. А вашому язикатому слузі я скажу так: нема нічого правдивішого за слова «бідні, бо дурні, а дурні, бо бідні»! Але не будемо про це дискутувати, — змінив напрям розмови магнат, його обличчя стало трохи менш гидливо кривитися. — Нагадую вам, Міхале, про невелике свято в моєму палаці. Чекаю на вас увечері.

— О, ми прийдемо. Удвох, — простодушно кинув Мнішек.

— Гм. Але, зрештою, як забажаєте, — сухо кивнув Любомирський. — Ваша ручна мавпа хоч побачить розумних людей. Але вдягніться, Міхале, не йдіть у цих лахах, Богом вас молю… — відкинувся на свої подушки Любомирський. Лакей відразу ж зачинив двері й скочив на зап’ятки карети, яка, здійнявши куряву, рвонула з місця.

— Непоганий дядько, насправді, — кахикнув Мнішек. — Хоч і нервовий.

— Це він тебе просто мавпою не назвав. Але навіщо мені той бал? — дивився Голота вслід ридвану, що скоро завернув за ріг.

— Не йти ж мені в той гадючник самому?

Божественна італійська музика чулася з вікон палацу на Ринку, принаджуючи роззяв різного віку, статі й статку. Всюди майоріли червоно-білі кольори Любомирських. На спеціальних щоглах горіли світильники й смолоскипи. Бродили строкаті арлекіни. Пожирачі вогню, як і велося, жерли вогонь, а акробати чемно проходжувалися на руках або ж на ходулях у натовпі. Простолюдинам щедро роздавали різну смакоту, а з вікна палацу стриміла труба, з якої у фонтан лився угрин. Струменіло вино і з кубка Аполлона, мармурова фігура якого стояла посеред справжнього винного озера.

Весь той балаган вирував просто на Ринку. Та от до самого будинку заходили лише обрані. Численні витріщаки з Вірменської, Шевської, Руської та Жидівської ходили колами навколо, виглядали з-за спин лакеїв у червоних лівреях із гербами, що стояли щільними рядами. Особливо цікаві встромляли свої носи поміж руки слуг і розглядали пишні екіпажі, які привозили знаменитих вельмож королівства. Княгині, графині, обвішані коштовними каменями, поважно заходили досередини, а натовп біля дверей прислухався до Носатого Рисєка, який голосно розповідав, яка ж знаменитість приїхала тепер. Носатий кричав на весь Ринок: «Потоцький!», «Замойські!», «Цетнери!», аж поки дворецькому це не набридло й лакеї не викинули світського хронікера подалі від дверей. Та якщо хтось думав так закрити Рисєку рота, він страшенно помилявся. Той продовжив свій репортаж, але на безпечній відстані, ще голосніше оповіщаючи всіх про гостей, які все прибували й прибували. Було очевидно: Любомирський зібрав увесь цвіт галицької магнатерії.

Карета з Мнішеком та Голотою зупинилася біля будинку однією з останніх. Рисєк, вдягнутий у дивний капелюх, запнувся на секунду, адже молодого Мнішека він усе-таки впізнав, а от його супутника бачив уперше. Та, як і кожен лідер громадської думки, Рисєк не бажав показувати власну неінформованість, тому примружився й урочисто крикнув:

— Граф Мнішек та князь волоський Думітру!

Голота, почувши це, здивовано підняв брови, а тоді подумав і, оцінивши гучний титул, яким нагородив його Рисєк, поважно кивнув невидимому коментаторові.

— Думітру… Князь… — Голота нахилив голову до Мнішека: — От бачиш, люди впізнають вроджений аристократизм, — прошепотів він. — А ти волоському князеві жалів пива в борг купити.

Граф та «волоський князь» зайшли до великої зали, що, як діжка оселедцями, була набитою найкращими людьми королівства. Усе блищало, сяяло, кожен вершок просторого приміщення був наповнений парчею, атласом, батистом, шовком, оксамитом, золотим і срібним шиттям. А ще пихою, і ще більше — багатством.

— Диво, як ще палац не впав від ваги стількох мішків, набитих золотом, — проговорив Голота тихо сам до себе і здивувався, коли його бурмотіння розчув сусід.

— Та деякі мішки, за великим рахунком, не такі вже й набиті. Деякі діряві, а ще якісь просто пусті, — розважно проказав вусатий дід у багатому каптані, шитому золотом. — Але мають робити вигляд, що багатство аж сиплеться з їхніх дуп. Бо репутація в нашому світі — це все. Он, наприклад, наш львівський староста[13], Антоні Потоцький, — кивнув він на чорнявого вусаня, що вже встиг добряче набратися й мало не слюнявив вухо напруженої красивої чорнявої пані, — приблизно і є такий мішок. Напівпустий. А крім того, ідіот, розпусник і мій небіж. Я Ігнацій. Із Потоцьких, але я, щоб ви знали, лише пияк, — нащось охарактеризував себе дід і відразу відвернувся, втративши інтерес до Голоти, який уже відкрив рота, щоб підтримати розмову.

— Я бачу, тут звикли різати правду, дивлячись в очі, — скрививши здивовану міну, нахилився Голота до Мнішека.

— О, це ж мої брати-аристократи. Ти ще не бачив, що вони роблять, як понапиваються. Блюють, б’ються з ведмедями, один з одним, хапають вельможних панн за їхні вельможні… гм… дупи. До речі, Потоцький он на півшляху до того, щоб усі Цетнери в залі натовкли йому пику. Дивись, він он уже мало не падає на вдову Агнесу…

— Як понапиваються, то всі роблять одне й те ж…

— Е, ні. Тут трохи інший розмах. Пробач, друже, я пішов… — не встиг Мнішек договорити, як поспішив, вправно маневруючи в натовпі. Уже за хвильку граф пробрався-таки до пишно вбраної Ярини Ястжембець, що обмахувалася віялом, і просто таки сяяв від задоволення.

— Герой-коханець. Затягнув мене сюди й кинув, — пирхнув Голота й роздивився навколо. У залі шуміли сотні голосів. Сміялися дами, дзвеніли бокали, реготали чоловіки, грала музика, що вже не здавалася божественною. Однак усе це миттю стихло, коли на балкон зали вийшов господар — Станіслав Любомирський.

— Дорогі гості, хочу привітати ще раз усіх і закликати веселитися та розважатися, наче це останній день, після якого — Потоп. До цього закликають бог Аполлон і я. Надіюся, цьогорічне свято ви не забудете ще довго. А тепер — до роботи! Їжте, танцюйте, досхочу пийте, — він плеснув у долоні. Знову гримнула музика, зал знову загув.

— Надіюся, вино не єзуїти Любомирському привезли, — проказав манірним голосом тонкий, як шпичак, магнат у пишній перуці, що стояв за Голотиною спиною. — Кажуть, місто винне їм під сотню тисяч червінців і не має, як віддати, то вони, як хочуть, так і крутять війтом та й магістратом. Наприклад, торгують тим, що таємно, без мита перевозять через кордон.

— А якщо й так, пане Огінський? У цій частині Європи добре вино — рідкість, тож насолоджуймося угрином, навіть якщо він контрабандний, — з усмішкою відповів чорнявий шляхтич.

— До речі, я чув, панове, як тут, у Львові, роблять вина для міщан, дуже сміявся… — промовив третій співрозмовник, пан із хвацькими вусиками. — Ви лишень послухайте! Беруть трохи угрину й мішають його з найвідразнішим волоським. Та це ще що! Щоб позбавитися неприємного запаху, додають у це пійло вапно!

— Господь із вами, і що, це п’ють? — скривився Огінський.

— Ще й як, — запевнив його співрозмовник. — Та мені розповіли найкращий спосіб, як зробити з того пійла справжній токай. Додати голубиного посліду! — загиготів чорнявий шляхтич.

— Варварство, — заплющив очі Огінський. — Але що й казати — світ потерпає від неуцтва. От, наприклад, мій камердинер розповів мені, що нині у Львові всі бояться якогось ангела смерті, що змушує людей зводити рахунки з життям. От же ж нісенітниця.

— А чого ж іще чекати від людей, які впевнені в існуванні чаклунів, котрі можуть обсипати людей золотом? — реготнув чорнявий.

— Я б не сміявся над тим, що справді можливе, — у розмову втрутився красивий молодик у французькому каптані з палаючими очима. — Чаклуни чаклунами, але алхімія доводить: створення золота можливе. Хто з тих, хто знає науки, заперечить, що маленький шматочок філософського каменю завбільшки з квасолину, якщо кинути його в тисячу унцій ртуті, перетвориться на червоний порошок? А якщо цей порошок кинути ще в іншу тисячу унцій ртуті, то все разом воно знову стане червоним порошком. А якщо повторити цю операцію втретє, то ви отримаєте золото. Золото надзвичайно чисте, — гарячково вигукнув чоловік.

— Так, так. Але проблема в філософському камені, пане Тадеуше. Де його взяти? — обережно кинув чорнявий, косячи смішливими очима навколо.

— Питання філософського каменю майже вирішене, пане Радзивіле. Я сам чув про винахідника, який їздить містами Європи й демонструє перетворення. Світло науки завжди йде із Заходу, панове.

— І хто ж цей геній науки? — зацікавлено запитав Огінський.

— Його називають графом Каліостро. Мрію з ним познайомитися. Кажуть, він мандрує повсюди, можливо, колись навідається й до нас.

— Що ви, пане Грабянко, до нашої глушини мало хто доїжджає.

— Чому ж, наприклад, сюди зібрався чи не весь цвіт Речі Посполитої, — помітив Грабянка, озираючись.

— Але мені й досі незрозуміло — навіщо? Навіщо Любомирському оце свято Аполлона?

— Так, тут усі, хто має якусь вагу. Принаймні з нашої частини королівства… Кажуть, що деяких він чи не силоміць сюди притяг.

— Силоміць? — хмикнув Огінський, і Голота чомусь відразу зрозумів, що магнат явно з тих, хто не надто хотів їхати.

Голота відвернувся від панів, яких ненароком підслуховував і побачив, що вогонь балу розгорався не на жарт. Гості швидко хмеліли, пані все голосніше сміялися, пани червоніли й доводили щось один одному язиками, що все більше заплутувалися. Лункою залою глухо застукали підбори — почалися танці. Затупцював і ліценціат, що несподівано відчув: випите вино потребує негайного виходу. Протискуючись між ватагами графів, князів та баронів, Голота зайшов у темний коридор, яким пішов, пританцьовуючи й заглядаючи в кожну кімнатку. Вбиральні так і не побачив. Зате впевнився в тому, що аристократи таки вміють забавлятися. З однієї кімнати чулися стогони, з іншої — відверті крики. За портьєрою молода аристократка та не надто молодий вусатий пан робили свою справу мовчки, а зі ще одного темного закутка вискочило двійко юних слуг із переляканими мармизами.

— Плодітесь і розмножуйтесь спокійно, діти мої. Я не ксьондз, а лише шукаю нужник… — заспокоїв їх Голота, однак перелякані любителі одностатевого кохання виявилися неговіркими й прудко зникли в темних переходах палацу. Голота ж продовжив свій шлях, боячись уже й заглядати за ті портьєри, від яких, треба сказати, і тхнуло не надто приємно.

Ліценціат піднявся сходами на поверх вище, де був іще один коридор із кімнатами. Чекаючи будь-чого, він обережно заглянув в одну. Там було тихо — ні оргій, ні шарудінь, ні криків. Голота розмірковував, чи не закінчити пошуки нужника прямо тут, бо сил уже не було, як відчув, що чиїсь пальці пробіглися по його обличчю. Він завмер, поки руки далі пестили обличчя, шию, спускаючись усе нижче й нижче. Голота раптом згадав про содомітів, які бігали коридорами, і з острахом скосив очі на руки. З полегшенням видихнув — пальці були дівочі. Майже відразу Голота відчув знайомий аромат.

— Сташко! А ти що тут робиш? — вигукнув він. У відповідь почувся веселий сміх дівчини.

— Відпочиваю. А на що це схоже?

— Як ти сюди потрапила? Я ж казав залишатися вдома.

— Удома нудно. Тож я пішла до монастиря домініканок. А звідти в кареті однієї дами приїхала сюди.

— Почекай. Чому це ти ходила до домініканок? Яка дама? — Голота не розумів жодного слова знахарки.

— Відповідаю на всі питання одразу, — промуркотіла Сташка. — Перше: як я тобі казала, мене вразила твоя історія народження. Тож я пішла оглянути монастир, а там познайомилася з пані, що саме жертвувала на домініканок, допомогла їй полегшити біль — вона страждала від мігрені. А вона привела мене сюди, на знак подяки. Я їй прислужую. Це друге, — підморгнула Сташка.

— І навіщо тобі було туди їхати, не розумію, — знизав плечима ліценціат.

— Цікаво, — усміхнулася Сташка своїми соковитими вустами й несподівано впилася в Голотині губи.

— Попереджаю, мені особисто цікавість нічого доброго не принесла… — відірвався від дівчини Голота.

— Привела ж вона тебе до мене… — знахарка притиснулася до нього всім тілом, та знову відступила.

— І що, цікаве щось тут говорять? — перевів подих ліценціат.

— Не без того. Наприклад, ти знаєш, виявляється, тут зібралися мало не всі магнати країни.

— Знаю.

— А навіщо? — запитала знахарка.

— Пиячити й святкувати Аполлонів день.

— Навряд чи тільки для цього. Усіх їх запросив Любомирський. І просидять вони тут до суботи. Усі шепочуться, що Любомирський має поганий характер, але він відвертий і недвуличний. Це подобається всім. Як і його плани, як зробити Річ Посполиту великою знов.

— Кожен магнат у цій країні має такі плани. Тож тут явно пахне новим бунтом і новою конфедерацією. Кожен у цій країні хоче стати королем. Якесь безумство.

— Але не кожен має скільки грошей, як Станіслав Любомирський. Знаєш, яке в нього багатство?

— Мені нині не до загадок і відгадок. Краще, заради Бога, скажи, де тут у них нужник?!

Голота провів очима по залі, де юрбилися гості. Сташка стояла поруч чорнявої пані, до якої годину тому хилився п’яний Потоцький. Знахарка щось шепотіла їй на вухо. Мнішек не відступав від Ярини Ястжембець, віддано зазираючи їй в очі. Голота скосив очі вбік, дивлячись, чи нема з ким випити по чарці, і трохи далі праворуч угледів цехмістра Шлієркампа. Той усміхався всім своєю скупою і мужньою усмішкою, що грала на класично красивому обличчі, з якого хоч зараз можна було писати якогось лицаря круглого столу. Щоправда, «лицар» нещадно пітнів у своєму недоладному кунтуші та й узагалі виглядав на цьому розцяцькованому балі так само доречно, як дерев’яна ложка на королівському бенкеті.

— Що вас сюди занесло, пане? — запитав ліценціат, і Шлієркамп глипнув на нетверезого вже Голоту.

— А, це ви? Те ж, що й вас, Голото, — резонно кинув цехмістер. — Ви третеся біля графа Мнішека, надіючись, що вам перепаде шматок на прожиття. Я — біля інших вельможних осіб, очікуючи того ж, — Голота зацікавлено подивився на чоловіка.

— Ну хай так, і як ваші успіхи?

— Поки що навіть візит сюди — успіх. Для мене всі ці… люди — то можливість, — чоловік непомітно кинув швидкий погляд на франтуватого молодика в перуці, сина знаменитого багатія Вацлава Жевуського. Молодий магнат розмовляв з бідно вбраним чоловічком із великою родимою плямою на півобличчя.

— Чого?

— Усе просто. Вони напхані червінцями по вінця і хочуть, щоб їхні палаци були красиві й розмальовані. Ми це їм даємо, — Шлієркамп знову глипнув на Жевуського.

— І як успіхи? Вдалося заарканити якогось грошового мішка? Майте на увазі, мені розповіли, що деякі з них лише виглядають розкішними, насправді ж — у боргах по самі вуха.

— А, то так, то так. Деякі в боргах, а деякі будують пишні замки, — відсторонено проказав цехмістер. — Чорт, я наче викупався в ставку, — витер він свою мокру від поту шию хустинкою. — Немає сил терпіти. Хай йому, мені треба терміново трохи випити доброго львівського пива, щоб не відчувати себе блазнем. Ходімо, пане ліценціате, я вже не можу терпіти всі ці мальвазії.

— А де ж тут пиво, пане цехмістере? — Голота оглянувся й побачив: чоловічок, який розмовляв із Жевуським, зник, тож зрозуміло було, чого Шлієркамп, ще хвилю тому нервовий, заспокоївся.

— На кухні для слуг є велика діжка. Ідете?

— Із превеликою радістю, — Голота посунув за ним, як тут сталося несподіване. На нього наскочив шляхтич, виплеснувши на себе келих мальвазії.

— Псякрев, ви що, очі не розплющуєте?!

— Лише коли бачу таких панів, як ви, сяйво від яких сліпить…

— Що?!

— Лише те, що ви, світлійший пане, неслися залою, як комета…

— Я не дозволю себе принижувати! Я Тишко-Тишкевич…

— Та будьте хоч ким, тільки майте очі не в дупі, а на голові, — не витримав Голота, поклавши руку на бік, де мала бути карабела, однак тієї, звісно, не було — усі шаблі забирали слуги.

Тишко-Тишкевич випнув очі, його величезні вуса аж настовбурчилися від люті. Він також помацав бік, де мала висіти шабля, однак із тим же результатом, що й Голота.

— Заспокойтеся, Голото. Це ж Тишко-Тишкевич, він людей більше вбив, ніж ви з’їли вареників, — зашепотів цехмістер ліценціату на вухо. — Перший фехтувальник воєводства!

— Байдуже, хоч перший фехтувальник Речі Посполитої…

— Так-так-так. Пане Тишкевичу, знову сварка? — з-за натовпу, що розступився, повільно виповз Любомирський. — Я ж просив… це було умовою вашого запрошення: ніяких бійок. Нумо миріться! Швидко!

Поскрипуючи зубами, під пильним поглядом Любомирського Тишкевич протягнув руку Голоті. Було очевидно, князя цей безмізкий рубака боїться. Він навіть нахилив голову.

— Прошу вибачення, пане. Я надто швидко ходжу.

— І я прошу, — відізвався Голота, якому, якщо чесно, не надто усміхалося фехтувати з найкращим дуелянтом воєводства. — Я, мабуть, не звик до такої кількості людей в одному місці. Нервую.

Тишко-Тишкевич уклонився і, дзвенячи шпорами, пішов далі. А Голота залишився віч-на-віч із Любомирським.

— Скоро вони роз’їдуться по своїх резиденціях і тут знову буде пустка, — неочікувано печально промовив магнат і подивився навколо.

— Ви жалкуватимете? — ввічливо запитав Голота.

— За цими пихатими бовдурами? Ніскілечки, ліценціате. Але маю надію, що кожен із них поїде звідси трохи іншим.

— Яким?

— Надіюся, моя з ними розмова наверне їх до моєї віри. І моїх прихильників побільшає.

— То це все через вашу ідею перебудувати державу? Ви вірите, що вона справдиться? — обережно кинув Голота.

— Не виключено, не виключено, молодий чоловіче. Усі ми маємо можливість. Питання в тому, як ми нею скористаємося, — Любомирський як завжди бундючно подивився на Голоту, несподівано вклонився й пішов залою.

Голота повернувся до цехмістра. Той уже стояв із похмурим німцем, в якому ліценціат упізнав львівського війта Бальтазара Альбрехта. По тому, як Бальтазар хитався, Голота зробив висновок: війт набрався по самі вінця.

— Дозвольте, пане Бальтазаре, представити вам ліценціата Богуслава Корибутовича-Голоту. Сина нашого покійного Кшиштофа… — почав був цехмістер, але війт перебив.

— Це не той, що в Доротці сидів, а тоді втік…

— Той, але, якщо ви пам’ятаєте, пан Мнішек…

— Пам’ятаю, пане Шлієркампе, граф просив заплющити очі на його злочин… Забути, коротше, — з неабияким зусиллям виговорив війт.

— До якого, до речі, я не мав жодного відношення… — почервонів Голота, розуміючи, що його таємниця — не така вже й таємниця.

— Суд довів зворотне, — буркнув війт.

— Суд помилявся, — вперто випнув підборіддя Голота.

— Годі, панове, не будемо згадувати, усе ж уже вирішили, — підняв руки на знак примирення цехмістер.

— Так. У нас немає часу на якогось шмаркача, коли все летить шкереберть, — похмуро проговорив війт, неначе кашляючи словами.

Голота, що побілів від «шмаркача», вирішив усе ж стриматися.

— Так, так, усе печально, — похитав головою Шлієркамп.

— Donnerwetter! Ці прокляті смерті. Люди скоро родинами тікатимуть.

— Дивні смерті, — кинув Голота.

— Дивні? — підняв брови Альбрехт. — Та ви й гадки не маєте, наскільки вони дивні.

— Останнього мертвого я бачив. Застрибнув у зашморг, не дочекавшись флячок, — закинув вудку Голота. — Вдавився.

— Вдавився? — несподівано засміявся війт, показуючи міцні білі зуби. — Вдавився? — він швидко наблизив своє обличчя до Голотиного, і воно скривилося в гримасі. — Та вони всі вдавилися! Наклали на себе руки. Звели рахунки з життям! Ваш батечко — перший! А ще біля кожного самогубці бачили те кляте стерво, що гасає дахами, як білка. Кляте Павутиння, чортове Павутиння… Там він сидить, і не можна його звідти викурити. Не можна навіть побачити, де воно… — прохрипів він у Голотине лице, бризкаючи слиною. А тоді виструнчився, поправив свій сюртук і пішов, хитаючись у різні боки, геть. На місці залишилися Голота та Шлієркамп. Цехмістер, розгублено усміхаючись, дивився війтові услід.

— Про що він бурмотів, про павуків якихось? — здивовано подивився Голота на цехмістра, та той не менш здивовано розвів руками.