Остання босорканя

Розділ 25 У якому доводиться обирати

Львів. 4 вересня. 1768 рік. Неділя

Земля нагадувала граніт. Її били лопатами, кайлами та іншим залізяччям, і лише неймовірними зусиллями чотирьом дебелим хлопакам, що стояли нині, спливаючи потом, яму таки вдалося викопати. У повітрі, густому, як молоко, звучала латина. Сонце нещадно палило, ксьондз втомлено бурмотів, люди пристрасно хрестилися, видихаючи разом чергове Amen. Мати Ярини щоп’ять хвилин непритомніла, осідаючи в руках двох родичів, які спочатку нервували, та потім звикли — просто тримали непритомну попід руки, чекаючи, поки вона отямиться. Батько стояв блідий. У руках він стискав великого срібного хреста й дрібно дрижав, незважаючи на спеку. Коли все закінчилось і люди пішли, Голота вийшов із тіні. Він присів коло могили й розтер у руці суху грудку землі.

— А що Мнішек? — почувся тихий голос.

— Помирає. Хоч, як і ти казала, не має смертельної рани. Лікарі не знають, що з ним, — не повертаючи голови, відказав Голота. — Мати приїхала, забирає його додому, до їхнього маєтку, Вишнівця. — Він обтрусив руки й повернувся до Сташки, яку не відразу впізнав. Довга сукня з довгими рукавами, гаптована шовком, парчевий кунтуш — дівчина виглядала багатою шляхтянкою.

«Щоправда, — подумав Голота, — нею вона зрештою є й завжди була».

— Ти в батьковій майстерні?

Голота кивнув головою.

— А ти? — запитав він у відповідь.

— Сиджу в «Чорному бугаї». Завтра опівдні їду, — відповіла Сташка.

Голота скосив око. Він не міг примусити себе думати, що ця пишна пані в оксамиті так довго грала роль сільської дівчини, а він навіть не запідозрив обману. Він аж почервонів, коли згадав, як пишався перед нею своїм акторством, своїми знаннями й мандрами.

— Не розумію лише, навіщо мучити його перед смертю? — сказав він, аби відволіктися від того сорому, який нині відчував.

— Батькам завжди здається, що вони краще знають, що ліпше для їхніх дітей… Можливо, вона й справді щось знає. Інколи Бог являє нам своє диво…

— Частіше — ні, — буркнув Голота, піднявся, розвернувся й широко закрокував геть. Сташка наздогнала його, якийсь час ішла поруч, а тоді торкнулася рукава.

— Голото, нам треба поговорити…

— То говори, — зупинившись, байдуже відказав Голота, хоч груди його й стискали спазми хвилювання.

— Ти потрібен мені.

— Смілива заява від людини, яку я не знаю.

Сонце било в очі, Голота приставив руку козирком до лоба і так подивився на Сташку.

— Припини, — скривилася Сташка, — тобі не три роки.

— Добре, поговорімо як ділові люди, — знизав плечима Богуслав. — Навіщо я тобі? Тільки кажи відверто.

— Ти чув колись про Басаврюків? — несподівано запитала Сташка, і Голота на мить навіть завмер.

— Демони пекла, що шукають скарби. Точніше, допомагають людям шукати багатства, а тоді забирають душі шукачів… Так казала Ярина…

— Метафорично й поетично, — скривилася дівчина. — Нині нас називають родиною Басаврейк. Ми фінансисти з Амстердама.

— Фінансисти? — здивувався Голота.

— Якоюсь мірою… У нас багато інтересів по всьому світу. Тут ми маємо справу з Любомирським. Тобто мали, — поправилася вона.

— А скарби? А душі? — прищурився Голота.

— Метафори, всього лиш метафори. Фінансистів усі чомусь вважають породженнями пекла, коли вони ввічливо просять віддавати кредити. Ти ж не віриш у казки, ліценціате, — усміхнулася Сташка ледь помітно.

— Це до того, як я побачив босорканю, — не відводив погляду Голота. — Але навіщо я Басаврюкам?

— Торговий дім Басаврейк має багато інтересів.

— Так, так — збирають душі. Вам потрібна і моя?

— Торговий дім Басаврейк має здогадку, — не слухаючи, відповіла знахарка. — Ми думаємо, ти людина, яку вони… тобто ми… довго шукали.

— Я? Я маю таланти, про які не знаю?

— Так.

— Дурня, звичайно, але цікаво…

— Голото, я пропоную…

— Сташко! Якщо ти Басаврюк і тобі треба моя душа, то я не маю наміру її віддавати, — насмішливо скривив губи Голота.

— Господи, Голото, це все казки! А крім того, тобі все одно немає чого робити тут, у Львові. Ти ховаєшся, та рано чи пізно про те, що ти вижив, дізнається Любомирський. Тебе знайдуть і переріжуть горлянку. А ще є ціпаки, є цеклярі. Ти забув, що втік із Татарні? Тобі немає чого робити у Львові, та й у Польщі також. Їдьмо зі мною…

— Тестаменту немає, я нікому тут уже не потрібен, — сплюнув Голота. — Та я й не маю наміру їхати з людиною, яка має два обличчя. А може, й більше.

— Голото… ти також не вирізняєшся особливим потягом до правди, проте я була з тобою. Ти постійно брехав, але я ж залишалася поруч.

— Ти ж сама казала — я був потрібен.

— Тебе можна було використати по-іншому. Захопити, підкупити, шантажувати… — не витримала Сташка.

— О, нарешті правда. Уперше за стільки часу, — подивився на Сташку Голота. — Але я не піду з тобою, якщо ти чесно не скажеш, хто ти.

Знахарка подивилася на ліценціата дивним поглядом. Її татарські вилиці заходили, повні губи вона стиснула, аж ті побіліли. За півхвилини напруженого мовчання Сташка заговорила.

— Колись далеко на півдні страчували трьох, — почала вона. — Один був у терновому вінці, двоє інших були злочинцями. Один сказав: «Пом’яни мене, Господи, коли прийдеш у Царство Твоє!» — і так врятувався. Інший до самої смерті проклинав і кричав: «Якщо ти Христос, спаси Себе і нас», — і кричали так його діти. І прокляті вони з того часу. І ходять між пеклом та цим світом. Шукають те, що має зняти прокляття та врятувати їхні грішні душі…

Сташка замовкла, Голота не сказав ані слова. Він пильно подивився на дівчину, розвернувся й пішов геть цвинтарем, згорбившись, як старигань.

Він прокинувся від задухи. А ще тому, що закричав й упав на підлогу. Там якийсь час сидів, поводячи головою й торкаючись шиї, на яку стікав холодний піт. Його знову хтось душив уві сні і знову переслідувала моторошна посмішка босоркані. Голота подивився на промені, що пробивали дах жовтими списами, подивився на ламані крокви. Несподівано йому спало на думку, що це все мертве без Кшиштофа, а він не вміє наповнювати все це життям так, як робив це батько. Голота нахилився і зашарудів під тапчаном, шукаючи чоботи.

Коли він ледь відчинив двері й обережно виглянув надвір, уже немилосердно жарило, хоч не було ще полудня. Голота оглядівся. Двері в будинок розпусти пані Гамст були прочинені, та в цю годину сам лупанарій нагадував пустку. Вулицею тинялося зовсім мало народу, хіба кілька похмурих жебраків та водоносів. Усі ховалися від спеки й дивилися в небо, чекаючи спасіння. Воно було близько. Із заходу безладним натовпом сунули масляно-чорні моторошні хмари.

— Зараз почнеться, — подивившись на небо, Голота насунув капелюха на очі. Ще мить він вагався, а тоді рішуче вийшов із-за дверей і пішов вулицею до Краківської брами. — Врешті-решт той бевзь із «У чорного бугая» робить смачні реберця, — пробурмотів ліценціат, припадаючи на одну ногу.