Остання босорканя

Розділ 9 У якому товариші знаходять і штурмують чиєсь лігво

Львів. 27 серпня. 1768 рік. Субота

Як уже говорилось, удень будинок шановної пані Гамст ніяк не нагадував той вертеп, на який він перетворювався з настанням сутінків. Звичайне собі суворе житло побожної міщанки. Закриті ставні, двері й грати на вікнах. Лупанарій, який ховався за міцними решітками, серед білого дня не видавав ані звуку. Дівчата Гамстової як завше відсипалися після нічної важкої роботи, а перехожі вперто не дивилися в бік завмерлого будинку розпусти, наче не помічаючи його.

— Відчиняй! — кілька разів гучно гупнув у двері лупанарію Голота. Дві бабці злякано перехрестилися й пришвидшили кроки, та ліценціата те не турбувало.

— Агов. Відчиняйте. Дуже треба!! — загорлав він, шокуючи стареньких, що осудливо підібгали губи, оглядаючись на безстидника. Хвилинне волання і грюкання об двері руками й ногами таки допомогло. У будинку щось зашепотіло, загриміло. Важкі дубові двері скрипнули, відчиняючись. На Голоту, не кліпаючи, своїми жаб’ячими очима дивилася повелителька сонного царства хіті.

— Чого треба? — не надто привітно зашипіла Гамст. — Не бачите, ми зачинені.

— Потрібно поговорити.

— Ви й так зі мною говорите. Ближче до справи, — проскреготіла стара. Та, оглядівшись, зрозуміла, що Голоту доведеться пустити досередини. Вона відступила, і ліценціат вужем прослизнув у передпокій.

— Ви знали мого батька… — почав він.

— Ви торочите одне і те ж. Ми, здається, уже з’ясували це минулого разу, — буркнула стара. — Я вже розповіла — він заходив до моїх дівчат час від часу…

— Це точно він малював, — показав Голота на стіну, прикрашену язиками вогню.

— Він тут багато кому понамальовував п’яним. Я його вигнала, і з того часу намагаюся відмити стіну від його мазні. Поки що марно. На все добре, — Гамстова зробила рух, випихаючи Голоту.

— Хвилинку, я б іще хотів дізнатися… — схопив бабцю за міцну, наче залізну, руку ліценціат.

— Молодий чоловіче, я не збираюся нічого розповідати! — Гамст знову зібралася випхати його, та Голота знову встояв на місці. Жінка підняла на нього очі.

— Чого ще?

— Я хочу дізнатися про тінь.

— Яку це тінь?

— Тінь, яку ви бачили, — жорстко заговорив Голота. — Я був у вашій кімнаті, пані, і бачив ваше вікно. Воно виходить просто на будинок поблизу «Зеленого лиса». Тієї ночі, коли там помер маляр Войнар, я бачив дещо. Те, що втекло дахами. Я вгледів: ваше вікно світилось, і там стояла фігура. Ви бачили, куди зникла тінь.

— Бачила? — зітхнувши, повторила Гамстова, пожувала губами й, помовчавши, зізналася: — Так, бачила. Пам’ятатиму про це, поки живу, — перехрестилася вона. — Але ж про що говорити, вона мелькнула лише одну мить і відразу зникла.

— Бачили її раніше?

— Ні.

— Я думаю, ви трохи не договорюєте, пані Гамст.

— Богом клян…

— Давайте без цих клятв, — відрізав Голота. — Відразу попереджаю, якщо я не почую відповіді цієї ж миті, я розвертаюся й іду. А як повернуся, то рознесу ваше гніздечко з кількома десятками нервових ченців, у яких макітру зносить від целібату, і тому їхні кулаки чешуться послужити Господу. Дівок розгонять, а вас запроторять до вежі, дай Бог, якщо не Татарської, де дуже незатишно… Але кудись та й запроторять, це я обіцяю. І ваші клієнти вам не допоможуть…

Пані Гамст мовчала, кусаючи губи. Врешті розчепила їх, щоб вихлюпнути на Голоту зливу смачних лайок, що зовсім не в’язалися з її благообразним виглядом немолодої поважної мотрони, а тоді так само швидко, як спалахнула, заспокоїлась.

— Відразу кажу, я небагато бачила, щоб ви не думали, що я знаю багато. Я бачила ту… фігуру, так. Вона скакала дахами.

— Туди? — показав Голота рукою на захід.

— У бік болота, на захід, — погодилася Гамст…

— Прямісінько в Павутиння? — пробурмотів Голота, стара промовчала. Та її мовчанка була для Голоти красномовніша, ніж слова.

Павутиння стояло на пагорбі поблизу болота. Тут починалася справжня околиця — пуста і тиха. Важко зрозуміти, чому саме тут вирішив будувати свою садибу багатий вірменський купець Тодорович. Купець, якого всі у Львові звали Павуком, був не надто багатим, не надто впливовим. Та мав твердий характер і вмів чекати. Що врешті й принесло йому гроші. Однак прославився він по Львову й околицях не своїм багатством, а навпаки — банкрутством. Згубили купця акції перських срібних копалень. Їх продавав у Львові шевальє де Блуазом із Парижа. Вихлястий французик у пишному жабо та білосніжній перуці приїхав до Галичини навесні. Він вихором увірвався до розважного й спокійного Львова, вимахуючи паперами, які безперечно доводили: акції перських копалень, що дають тисячу відсотків прибутку, уже купили герцог Шуазель, граф Морепа і сам король Людовік Французький. Лише два дні — і Львів немов здурів. Віддавати гроші худосочному шевальє заради срібла з ісфаганських копалень кинулися всі. Кинулися всі, а найбільше віддав Павук — усе, що мав. За кілька днів шевальє урочисто проводжали до Персії, а вже наступного тижня Тодорович зустрівся зі своїм дядьком, що тільки-но приїхав зі Сходу і з подивом розповів, що ніяких срібних копалень в Ісфагані зроду не було. А ще трохи згодом з’ясували, що й шевальє Блуазома також. Грав його Федько Шегеда з київського Подолу, що славився такими штуками.

Так Тодорович зрозумів, що залишився без шеляга за душею. А оскільки, треба віддати Павуку належне, він вирізнявся діяльним характером, то й учинив рішуче. Зробив зашморг і швидко вдавився у власній вітальні.

Несамовите горе родини стало своєрідним атракціоном для передмістян. На Павука, що розкачувався на люстрі в головному залі, та його вдову, що раз у раз втрачала свідомість біля ніг чоловіка, прибігали дивитися родинами, попутно забираючи з собою кришталь та ложки. Що й казати, смерть Павука ще довго була темою номер один серед мешканців передмістя.

Рідні купчині після смерті якнайшвидше виїхали з будинку, що тут же виставили на продаж. Однак маєток самогубці на околиці міста зі зрозумілих причин особливим попитом у покупців не користувався. Так він і стояв закинутий, поки не почав розвалюватися просто на очах, перетворюючись на моторошну пустку. Романтичні особи з міського літературного салону вигадували йому пишні назви. Як його тільки не називали: і будинком-кістяком, і маєтком-упирем, і примарним замком. Та всі ті назви не надто прижилися. А от вигадане якимось місцевим гумористом Павутиння, на якому завис Павук, — так.

— Так, ця назва таки найбільш пасує цьому жахіттю, — відзначив Голота, розглядаючи занедбану садибу купця-самогубця.

— Виглядає він напрочуд… діряво, — погодився з ним Мнішек.

Це слово справді точно змальовувало будівлю. Дім світив виломами в стінах у всі сторони світу. Обдерті кімнати, які можна було розгледіти крізь давно розбиті вікна. Химерне і хитке мереживо із цегли та каміння. Здавалося, наступний буревій першим же подихом розсипле його на порох. Проте рік за роком голий кістяк садиби встоював, лякаючи забобонних місцевих. І їх можна було зрозуміти. Якщо підіймався невеликий вітерець, в нутрощах дому грали моторошні фуги і він кричав протягами так страшно, що у вітряні дні матері зачиняли дітей удома, а самі хрестилися на образи тремтячими руками…

До старої садиби місцеві не наближалися з того часу, як камінням, що впало з верхотури, вбило дияконового хлопця. Хоч і до того часу охочих зайти досередини було мало, та з цієї смерті навіть найраціональніші визнали будинок за дияволовий прихисток.

— Навіть волоцюги, жебраки й цигани не займають його, вдовольняючись менш небезпечними пустками. їх достатньо по передмістю, — слухаючи розповідь Гусака, Голота дивився на Павутиння, не кліпаючи. Сташка, Мнішек і Мірек стояли поруч, склавши руки на грудях.

— Зачароване місце, — впевнено покивав головою Гусак.

— Певне то! Ти не був у Глухах, де в замку привиди камінням кидаються, а в Куневі — домовик чхає у костьолі під час служби, — Сташка не могла не вставити своїх дивних історій…

— Та що там ваша волинська глушина! Ти послухай, як у нас на Руській спудей чорта осідлав і… — образився Гусак, почавши схвильовану розповідь, яку безжально перервали.

— Давайте ближче до справ, шановні. Свої брехні розповісте колись пізніше. Тут справа серйозна.

Голота витяг пістоля й мовчки втупився в арабські письмена, що вкривали всеньке стріливо. Він зітхнув і, не поспішаючи, почав заряджати. Скільки себе пам’ятав, робив він це вперше — пістоль служив йому радше оберегом, ніж зброєю. Несподівано хтось заливисто й відчайдушно заволав, а тоді засвистав, щось гупнуло. Ліценціат завмер. Мнішек, Гусак та Мірек, Ярина та Сташка, що сиділи та стояли у тіні великої верби неподалік будинку Тодоровича, перезирнулися. Крики й свист повторилися. І цього разу було очевидно — гамір іде з будинку. Павутиння свистіло, скавчало, гриміло залишками дверей, неначе було чимось живим.

— Ще раз кажу, ви даремно зі мною поплентались. Я й сам усе подивлюся… — прочистивши горло, промовив Голота.

— А якщо там оте? — запитала Сташка

— Босорканя, — поточнила Ярина.

— Ну то в мене пістоль!

— Краще за пістоль — два пістолі, а найкраще — чотири, — розкрив рота неговіркий Мірек.

— Довготелесий, а ти куди зібрався? Мене захищати? — засміявся Голота.

— Ви мені, пане Голото, дорогі, як свиняча шерсть кобилі. Я за паном Мнішеком іду.

— Значить так, — посерйознішав Голота. — Там, можливо, нічого нема. Навіть не так. Там, найімовірніше, нічого нема. Але Альбрехт дивно обмовився, та й тінь поскакала кудись сюди, а нічого кращого за Павутиння немає, якщо хочеш сховатися. Тож ідемо всі разом, ідемо акуратно, тихо. Говоримо мало. Усі дивіться на мене. Якщо що, зроблю знак. Дівчата лишаються тут.

Він важко піднявся з землі, засунув пістоль за пояс і почвалав у бік будівлі. Його супутники вервечкою, один за одним, потяглися за ним. За хвилину Голота стояв біля дверей. Оглянувшись і пересвідчившись, що не сам, він зробив крок і обережно переступив поріг. Гнилі дошки скрипіли й вигиналися, та Голота почувався в будинку все впевненіше. Було очевидно, жодна жива душа тут жити не може.

— Ідемо. Мої вірні супутники. Мої аргонавти, — прошепотів він.

— Голото, замовкни, — Мнішек не розділяв веселощів друга, був зосереджений і серйозний.

Голота хмикнув і огледівся. Перший поверх був пустий.

— Треба йти нагору, друзі. Якщо тут щось збереглося, то це горище, — тицьнув Голота пальцем угору. Вони мовчки дійшли до напіврозвалених сходів і обережно, крок за кроком, почали підніматися.

— Як вона не впала досі, одному Богу відомо, — пробурчав Мірек.

— Не бурчи, Міреку, ти ж старий жовнір і маєш сміливо дивитися в обличчя небезпеці, — підмигнув Голота Мнішековому вихователю.

Далі вони йшли, зберігаючи тишу. Сходи тряслися, хиталися. Не раз і не два всі злякано чіплялися до стін, однак, якимось дивом, східці витримували їхню вагу і не розсипалися. Врешті всі зупинилися перед входом до горища. До нього вели старі покручені й розсохлі двері. Голота обережно штовхнув їх рукою, і ті з тихим скрипом відчинилися.

Зсередини війнуло пилюкою. Один за одним вони зайшли до лігва босоркані.

— Чекайте, зараз я засвічу, — зашепотів Мірек, нахилився, дістав зі свого мішка кремінь і вже за секунду видобув невеликий вогник. Спалахнув невеликий смолоскип, який був у кожного. Слуга широко провів рукою, осяюючи приміщення. З мороку випливли якісь розкидані речі, ліжко, діжки, ящики, скриня. Усі сторожко йшли горищем, заглядаючи в кожен куток, і не помітили, як дійшли з одного краю до іншого.

— Нема тут нічого! — кинув Мірек.

— І справді, — підтримав свого камердинера Мнішек. — Голото, тут он пилюка роками назбирана. Немає тут нікого.

— Бачу, — буркнув Голота, випльовуючи з рота порох. — Але ж війт явно вказав на Павутиння і на те, що звідси нікого не можна викурити…

Бредучи по пилюці, вони по одному вийшли на сходи й почали спускалися донизу. Останнім ішов Голота. Вітер моторошно завивав у рештках будинку.

— Ідемо звідси, а то воно зараз завалиться нам на голови, — подивився навкруги граф. Голота лиш кивнув головою. Один за одним вони йшли геть, і Голоті здавалося, що вітер злорадно хихотів щось йому на вухо. Несподівано ліценціат зупинився. Його погляд упав на залишок міжкімнатної стіни, що дивом устояла й досі підпирала балку. Він підійшов до інших стін, від яких залишилося хіба кілька цеглин, а тоді знов повернувся до тієї, яка привернула його увагу. Усі звернули увагу на Голотині маніпуляції й тепер мовчки спостерігали за ним.

— Вона ширша ніж усі інші, — пояснив Голота свої дії і ще раз обійшов стіну з усіх боків. Врешті присів біля північної її сторони й провів пальцями зверху донизу, відкинувши сміття.

— Дивіться! — Голота показав пальцем, проте ніхто не бачив нічого надзвичайного — то була звичайна стіна розваленого будинку. — Уважніше! Можна роздивитися, — він натиснув на один бік, інший — і тут цегляна кладка біля основи стіни повернулася навколо своєї осі, відкривши невеликий лаз, що вів у чорноту.

— О, Господь! — вирвалось у Мнішека.

— Ні, я всього лиш уважний, — проговорив уїдливо Голота, запалив свого смолоскипа і першим поліз у кролячу нору. Усередині не було сходів, хід вів стрімко вниз, під кутом. За хвилину Голота вже стояв на втоптаній землі й освітлював нутрощі невеликого підвалу, поки його супутники один за одним вилазили з дірки. За хвилину в темряві підвалу, здивовано оглядаючись, стояли всі.

— Оце так схованка, — прошепотів Мнішек. — Тут можна ховатись, і навіть тисяча жовнірів тебе не знайдуть.

Несподівано темрява за великою скринею ворухнулася. Мірек підняв смолоскипа вище, приглядаючись, та раптом світло зникло — його вогонь погас. Ще один подих вітру — і тепер уже погасли всі. Тут же почувся здавлений крик, усіх осліпило миттєвим сяйвом і оглушило вибухом пострілу.

— Триматися разом!

— Хто тут?!! — закричав Голота, та відповіддю був скрипучий сміх.

— Світла! — крикнув Голота, нервово озираючись і тримаючи у руці пістоль, що ще димів. Поглянув у бік Мнішека, котрий стояв поруч, притискаючи до грудей руків’я шпаги. — Як ти, Міхале? Запаліть світло хтось! — а тоді згадав про своє, вийняв кресало. За мить підняв палаючий віхоть над собою, освітивши графа.

— Де воно? — Мнішек вийшов з оціпеніння. — Зі мною все добре, тільки вітер відчув на обличчі, коли хтось пробігав повз. Де воно? — повторив граф гарячково.

— А кричав хто? Де Мірек? — несподівано спитав Голота, а не почувши відповіді, повернувся. Сивий здоровань стискав руками розпанахану хрест-навхрест горлянку. Широко розкриті очі Мірека дивилися в пустоту, він намагався щось сказати, але не міг. Повільно пульсуючи, кров витікала з-під рук колишнього жовніра і крапала на земляну підлогу, завалену мотлохом. Ще секунду — і він важко опустився на коліна, а тоді впав на бік і завмер.