Остання босорканя

Розділ 6 У якому раціоналіст стає на двобій із прихильниками магічного реалізму й програє

Львів. 25 серпня. 1768 рік. Четвер

— Маска?

Голота, ковтаючи пиво, лише кліпнув очима. Пиво цівкою переливалося з рота на каптан, стікало на стіл, та ліценціат не зважав.

— Думаю, так. Маска. Як та, що носять у Венеції на карнавалах. Моторошна, як смерть, — віддихуючись, згадав Голота, а Мнішек здивовано похитав головою.

Ліценціат оглянувся по боках. Надворі палав полудень. Усі вони знову сиділи в «Зеленому лисі», сховавшись у закуток від страшенного пекла, що з самого ранку затопило вулиці. Сонце розжарило все, каміння було гарячим, наче його тільки-но витягли з багаття, повітря — як у кузні. Рятував становище лише кухоль із холодним острозьким, яке шинкар щойно витяг із льоху. Голота втупився поглядом у дубовий стіл, згадуючи минулу ніч. Поруч сидів Мнішек, трохи далі Сташка підперла рукою щоку. Гусак випрямив спину й затамував подих, лише водив перелякано виряченими очима з одного на іншого.

— А тоді воно шугонуло на дах… І все, слід запав, — завершив Голота розповідь про свої нічні пригоди.

— Чортівня якась, — потер лоба Мнішек. — Якби це не ти казав — нізащо не повірив би, — потрусив головою граф.

— А я? Я ж і не чув про таке! А якби почув — і не повірив би! Не повірив би, якби той дідько мені в обличчя не дихав. Якби не Гусак, то, може б, лежав уже мертвий, — вдячно подивився Голота на Гусака, що одначе не виглядав рятівником, навпаки — був найбільш переляканим з усієї компанії.

— Але чого ти туди поліз? — врешті запитав Мнішек про те, про що хотіли сказати всі, хто сидів поруч.

— І справді, Голотонько… — кинула й собі Сташка.

— А ти не чув, як малий про щось чорне казав, яке стіною скакало? Ні? Бо ж маляр той — він же не сам вдавився.

— Як не вдавився? — запитав Мнішек, в якого аж відкопилилася губа. — Возний же підтвердив…

— Возний каже все, що магістрат йому каже! — повернувся Голота до Мнішека. — Бо магістрату треба спокій! А як дізнаються люди, що їх убиває якась потвора? Ви ж розумієте, що почнеться в місті?

— А як того Теодора Войнара вбили? — Мнішек аж нахилився до Голоти. — Ти щось побачив?

— Можна здогадатися. Коли маляр пішов до вітру, його вже чекали. Згори. Спустилися на мотузці. Дуже швидко й дуже непомітно. Правда, залишили слід від ноги на стіні. Його я й побачив.

— А вбили як?

— Задушили. Думаю, шовковим шнурком, бо ж було дві борозни на шиї: одна майже невидима пряма, а інша вже від зашморгу — коса. Тобто задушили й повісили…

— А як убивцю не побачили?

— Бо втік він тим же шляхом — по стіні.

— То ти побачив слід на стіні, почув малого й вирішив перевірити?.. Сам? — запитала Сташка.

— То була дурна затія. Я був не впевнений, мені стало цікаво… Ти ж знаєш, Сташко, цікавість — то мій гріх. Відбиток на стіні, десь далеко я вгледів віконце, тож вирішив подивитись. Уже там, нагорі, на вікні, я знову побачив відбитки. Пахло не надто приємно — і зрозумів, що мав рацію: хтось ходив коло вигрібної ями. Найімовірніше, цей хтось спустився на мотузці, задушив маляра й знову заліз нагору. Єдине, чого я не чекав, що вбивця й досі там.

— Чого він чекав? — дивувався Мнішек.

— Думаю, просто ховався. Чекав, коли все заспокоїться. Ви ж пам’ятаєте, який переполох стояв, усі бігали зі смолоскипами. Могли побачити когось на даху. Тож він просто чекав, щоб піти спокійно…

— То це він? — запитав Гусак. — Малярі не самі мруть, а їх убивають? — прошепотів він.

— Можливо, — відпив пива Голота.

— А Кшиштоф? — ліценціат промовчав.

— Що робити будеш? — Мнішек задумливо подивився на свій кухоль… — Те, що й хотів? Забиратися звідси? — Голота різко гупнув кухлем об стіл. Так, що аж шинкар напружився.

— Думаю, затримаюсь… — утопив ліценціат вуса в пиві. — А поки я б на вашому місці звернув би увагу на он того волоха, — несподівано проказав Голота, дивлячись убік. Усі й собі повернули голови туди, куди він вперіщив погляд.

У закутку, поблизу дверей шинка, упершись об стіну спиною, сидів безвусий волох. Він раз по раз перехиляв свій келих, який ставив прямо на підлогу і щось швидко писав, вчепившись у невелику дощечку, кусаючи перо. Голота повів очами в його бік.

— Мнішеку, ти колись бачив, щоб пастухи-волохи вміли писати? А ще носили штани з оксамиту?..

Граф зрозумів натяк. Він важко підвівся і, нетверезо хитаючись, пішов до столу. Підійшовши, він одним рухом збив високу овечу шапку з голови волоха. Інший удар мав бути трохи нижче — у носа. Та задирака застиг із піднятою рукою — з-під шапки випала купа волосся, що рудим фонтаном розлилося по плечах «волоха». Голота, який дивився на цю сцену, задоволено розтягнувши рота в усмішці, встав і собі, підійшов ближче. На нього уважно дивилася дівчина з довгим рудим волоссям. Вона спокійно заклала перо за вухо й чекала, підперши рукою, всенькою в чорнилах, підборіддя.

— Я вибачаюся за мого друга. Він надто багато перебував у поганій компанії і втратив усі свої графські манери.

Голота повернувся до Мнішека, що люто зиркав на товариша, який так його підставив.

— Мнішеку, я б на твоєму місці не зиркав так на мене. Завдяки моїй дружній пораді ти маєш змогу познайомитися з прекрасною дівчиною. Ти ж не мав честі знати варшавську лілею, німфу Парнасу, поетесу, що зганьбила б і примусила з горя жерти землю саму Сафо? Не мав. А тим часом вона нещодавно грала свою роль у нашій невеличкій виставі з вовкулаками й убивцями в Кременці. Дозволь тебе познайомити з Яриною Ястжембець, зіркою літературного небосхилу і просто красунею, що найімовірніше гостює у своєї львівської тітки і за своїм звичаєм збирає матеріал для свого чергового шедевру, що вразить усі літературні салони Варшави. Так?

— О, пане Голото, ви, як завжди, розповідаєте про людину більше, ніж вона сама може про себе розповісти. Або навіть більше, ніж вона хоче розповісти, — блиснула зубами Ярина.

— О, ви аж надто скромні. Вам потрібен я. Я вмію хвалити.

— Замість відповіді прочитаю вам вірш, пане Голото, — уїдливо проказала руда красуня.

Голота скривився, як від виразки. Але тут же прибрав кислий вираз з обличчя й захоплено зааплодував. До нього приєднався Мнішек, що не відводив погляду від очей прекрасного «волоха».

— Браво. Це ви тільки-но склали? Хоча дуже схоже на Федра чи Езопа. Але байдуже… Бачиш, Міхале, які таланти з прекрасними очима можна зустріти в найгидкіших гадючниках Львова. — Голота вдарив у бік Мнішека, і той наче вийшов із зачарування й нарешті згадав про манери.

— Міхал Вандалін Мнішек до ваших послуг, пані Ярино. Вибачте за мою дурну витівку, — схилив голову граф.

— Щось ти не надто говіркий, графе… — далі дуркував Голота. — Але не зважайте, Ярино, загалом він не така статуя, уміє трохи говорити.

— Маю надію, Голото, що граф може говорити й без ваших підказок, — дівчина повернулася до Мнішека. — Я вас пробачаю, адже знаю, що ви стали жертвою розіграшу. Голота взагалі любить грати, вважаючи інших людей за бовдурів… — кинула швидкий погляд на ліценціата Ярина. Мнішек лише ніяково усміхнувся, відчуваючи себе саме тим бовдуром, про якого велося.

— А я маю надію, панно, що ви зробите нам ласку й сядете за нашу лаву. Працювати вам уже не судилося, дивіться, скільки масних поглядів навколо, — Голота розплився в усмішці.

— Ви, Голото, маєте велике вміння ламати чужі плани. Робите це швидко й безжалісно… Я ненадовго, — Ярина пересіла до гурту. Голота й собі сів до столу.

— О, ламати — це моє, панно Ярино. Чужі й особливо своє життя, — враз посерйознішав Голота, уклонившись і даючи руку музі Парнасу. — Але не будемо про мене. Сьогодні ви — зірка цього місця, знаменитого своїм гірким пивом і печенею. Печенею, яку несуть уже годину! — несподівано розвернувся й крикнув Голота у вікно шинку. Звідти негайно почувся дзенькіт посуду.

— І про що ви тут теревените? У цьому храмі гріха й розпусти?

— Про смерті. Усі ті самогубства малярів, — просто проказала Сташка.

— А-а-а-а. Дивні ж, правда? Я теж ними цікавилася, — подивилася в очі Сташки Ярина. — У мене є певні здогадки, але тут вони нікому не цікаві. Усі кажуть: люди дуріють від спеки та поганих новин звідусіль.

— Кому справа до якихось малярів. Еге ж? Але ж митці помирають красиво, — перебила її Сташка, поправивши волосся.

— Я б сказала, аж занадто красиво. Щоб вважати те випадковостями або самогубствами, — погодилась Ярина.

— Тим паче, якщо згадати про те чудовисько, яке я бачив уночі, — докинув Голота.

— Чудовисько? Чорну тінь із довгим носом і палаючими очима? — швидко запитала Ярина, і всі аж отетеріли.

— Хтось іще бачив? — запитав Голота.

— Кілька людей бачили таке вночі. Уже поголос містом ходить.

— То маска, — сказав Голота.

— То не маска, — заперечила Сташка.

— І я думаю, то не маска… — погодилась Ярина. — Я вже досить довго збираю тут історії про істоту, що з’являється то тут, то там.

— Істота, — пирхнула Сташка, — чорні очі, червоний рот, довгий пташиний ніс… Що ж тут думати?

— Так, це очевидно, — погодилась Ярина, — щоправда, тут не надто розуміють, що в них оселилося.

— І я теж! Може, ви почнете зрозуміло говорити?! — роздратовано кинув Голота, що спочатку переводив погляд з однієї дівчини на іншу, а тоді не витримав і вибухнув. — Давай, Сташко, не тягни, я ж знаю, ти вже собі щось намудрувала, — подивився він на дівчину.

— Ти не повіриш… Ти ж той, як то ти кажеш, — раціоналіст…

— Давай без цих передмов. Що я не повірю? Ну?!

— А те…

— Голова в неї була величезна, схожа на вовчу, ніс — наче великий пташиний дзьоб, на лапах довжезні кігті. Вона кігтями зірки з неба здирала, вони тухли — і наставала темінь. У темряві вона літала між горами та полонинами і, як бачила, що є світло якесь уночі, то туди вертала. Бачила людей і починала своїм довжелезним носом вдихати. Раз дихне — і людині в горлі щось стає, два дихне — і серце коле, три — і такий страх на людину нападає, що вона помирає або ж руки на себе накладає. А відьма радіє, бо нічого немає для неї радіснішого, як загублена душа… — Ярина закінчила й важко видихнула. Голота та Сташка мовчки дивилися на неї. — Це я в селі поблизу Турки таке записала.

— Казку?

— Так. Про відьму-босорканю, — сказала Ярина, і нарешті знахарка змогла відкрити рота.

— Вона має рацію, Голото. Я й сама про це хотіла сказати. Це босорканя.

— Що? Ви про що торочите? Яка бобосорканя-босорканя? Хто це? — переводив погляд з однієї дівчини на іншу ліценціат.

— Тут відьма оселилася. Кровожерлива. Тому й люди мруть як мухи. Ще моя баба говорила, якщо люди мруть, бо віку собі вкорочують, — то босорканя робить. Або босорка, так ще на неї кажуть, — ще раз ствердно махнула гривою волосся Сташка.

— Босорканя? — недовірливо відізвався Мнішек.

— У горах вони живуть. Горяни добре їх знають, бо босорки, бува, з долин чисто всіх людей вимітають на цвинтар. Села пустіють. Із гір вони рідко спускаються, але коли спустилися — чекай смертей. Думаю, і це сюди з гір прийшло. Відьма чи то пак демон. Убиває, бо має вбивати. Живиться людським жахом, витягує з ним і жили з людини. Потроху, потроху, поки не витягне зовсім. Ще кажуть, що вбиває вона своїм поглядом або ж забирає у жертви бажання жити.

— До чого тут гуцульська відьма, Сташко? — запротестував Голота, але не надто живо.

— Дуже цікаво у вас, вельмишановні пани, але я до вас на мить, мені час іти… — Ярина, перекинула через плече свою торбу, набиту паперами. — Тітонька буде сварити, — Голота підняв брови, а Мнішек підхопився.

— Не йдіть, пані Ярино. Посидимо ще трохи, а тоді я проведу вас, мені треба до родичів на Вірменську. У капуцинів дуже красивий сад — прогуляймося ним. Бо ж я маю таки перепросити за свою дурість.

— Приймаю запрошення, — Ярина подивилася в очі графові. Голота глянув на Мнішека, що сидів біля поетеси з дивним поглядом, і втопив губи в кухля з пивом.

— Здається, наш безтурботний граф скоро втратить здатність здраво мислити. Якщо вже не втратив, — пробурмотів він Гусаку.