Остання босорканя

Розділ 19 У якому досліджують колодязь біля монастиря тринітаріїв

Львів. 2 вересня. 1768 рік. П'ятниця

Маленьку, майже лялькову площу біля монастиря тринітаріїв густо вкривав стомлений спекою люд. Міщани стояли, сиділи й навіть лежали покотом. Усе навколо тихо гомоніло, голосно кричало, гучно реготало, штовхалось, а ще рясніло солом’яними брилями, нашвидкуруч змайстрованими навісами, модними французькими парасольками… Крізь компанію шукачів, що втомлено дивилися на це дійство, сердито прорвався старигань із мокрою хусткою на блискучій лисині. Грюкаючи баклажкою, він почовгав до місця, де юрба товклася так запекло, що, здавалося, там роздає охочим золото цар Соломон. Дідуган із баклагою майстерно увігнався в натовп, швидко рухаючи ліктями, що виглядали з-під подертої капоти, дістався до криниці й наступної хвилини наливав собі крижану воду з обляпаного глиною відра, переможно поглядаючи навколо.

На розпеченій площі аж шкварчало. Від бруку йшов жар, і люди, які розсілися навколо табором, нагадували грішників, яких смажать на повільному пекельному вогні. Були й праведники — ці щасливці сиділи в холодку монастирських стін, обмахуючись віялами, і ліниво цмулили там із кухликів дорогоцінну вологу.

Колодязів, які цікавили шукачів, було цілих п’ять. Один поруч із дубовими дверима монастиря, інші чотири розкидані по різних кінцях майдану. Та найбільше вирувало біля входу до монастиря і коло нової венеційської криниці.

— Чого всі товчуться тільки навколо тих двох? — кволо запитав Мнішек, витираючи лоба.

— Я ж казав, решта пересохли. Ні краплі нема вже років із десять, — примружившись і оглядаючи юрбу, відповів маляр.

— То шанси наших пошуків відразу стрімко зростають! Чи ні? — цього разу Мнішек запитав Гусака, та той навіть не глянув на графа.

— Хто ж його зна? Усі наші розгадки — то примарні припущення, що ґрунтуються на химерних здогадках, — втомленим голосом проговорила Ярина.

— Досить теревенів! — несподівано відрубав Гусак, який лише тепер показав, що неабияк нервує. Однак він опанував себе вже за мить і спокійно додав: — Думаю, усім необхідно випити по кухлю пива, щоб не вмерти від цієї проклятої спеки, — він повернувся й, не оглядаючись, побрів, важко ступаючи по розпеченому камінню. Похмуро зиркнувши на стрільця, який тицьнув пістолем йому в бік, Голота посунув слідом за Гусаком.

За хвилин п’ять усі вони сиділи в напівпідвалі кам’яниці Чехуцького на Краківській, де спритний немолодий, із побитою віспою пикою литвин Юзефович облаштував малесенький шинок. Крім них, тут не було нікого — після знаку Гусака господар нервово кивнув і зачинив двері корчми. У прохолодному підвалі всім стало легше — очі, які від яскравого сонця перетворилися на щілинки, розкрилися, спечені мізки потроху почали працювати знов.

— То яка наша диспозиція? — напружено прошепотів Мнішек.

— Диспозиція наша така: криницю ми, схоже, знайшли, — не криючись, голосно заговорив Голота, подивившись на Гусака, — той сидів осторонь, втупившись у стіну перед собою. Ліценціат перевів погляд на стрільців, що стерегли вхід. — Але, як виявилося, не собі, а людям.

— Яким людям? — запитав граф.

— Ну, ти ж не думаєш, що цим усім заправляє якийсь маляр? — проказав Голота, та Гусак навіть не повернув голови, занурившись у свої роздуми.

— А чого ми тут? Чого чекаємо?

— Вечора. Щоб люди розійшлися й ми могли попорпатися в нутрощах колодязя.

— Саме так, — нарешті відізвався Гусак, що раптом виринув зі свого заціпеніння й посміхнувся. Він відсалютував Голоті кухлем пива. — Так, Богусю, чекаємо сутінків… Вони для темних справ.

— Хай їм принесуть пива! — наказав маляр людям у чорному. — А тоді розведіть їх по кутках, зв’яжіть і скажіть Чехуцькому, хай зачинить корчму. А я посплю трохи. Важкий був день.

— Важко зраджувати, Гусаче? — крикнув Голота через усю корчму.

— Не дуже, — спокійно відповів маляр, зручно умощуючись на лаві.

— А діяти разом із пекельною почварою заодно, що вбиває людей так легко, як вогонь траву жере, подобається? — знову запитав Голота товариша своїх дитячих ігор.

— Не дуже, — лаконічно зізнався маляр.

— Що воно хоч — людина чи сатана? Хоч це ти знаєш?

Гусак помовчав, підібгавши губи, а тоді зітхнув.

— Не дуже, — знову повторив він, заплющивши очі. — Може, й сатана…

— Я був у горах, — несподівано почав маляр після паузи. — У тому місці, яке в 1741 році спалили за наказом гетьмана Брановицького. Босорканине село. Убивць, що допомагали опришкам. Дивне місце, і там було моторошне згарище. Дивні залишки хат, не по-нашому побудованих. А ще там стояли стечки.

— Що стояло? — перепитав Мнішек.

— Стечки. Такі муровані каменюки з малюнками на них і хрести. Їх на могилах ставили богумили. Я колись до Боснії їздив, то там такі бачив, — продовжив Гусак.

— Богумили? Це хто? — здивовано запитав граф Голоту.

— Секта була в Болгарії та Боснії, — відізвався ліценціат. — Казали батюшки — то єретики, які вірили, що всім на землі керує божий син Сатанаїл. Саме вони навчили єресі катарів, яких свого часу повирізали хрестоносці під час альбігойських воєн у Франції. Але ж то було чи не п’ятсот років тому. І катари, і богумили давно зникли. Зникли ж? — запитально подивився він на Гусака, що дрімав.

— Неясно. Та й чи були богумилами босорки? Я цього не знаю, — сонно відповів маляр, очі він так і не розплющив. — Вони ж убивали направо й наліво. А мені вчені отці казали, що богумили, хоч і вважали світ творенням сатани, та не визнавали вбивства всього живого, крім змій.

— Змій? — прошепотів Голота. — Птахи, що вбивають змій. От звідки в них усі ті пташині носи та плащі-крила…

— Думаєш? — Гусак аж прокинувся. Розплющив очі й подивився на Голоту. А тоді знову ліг, перевернувшись на інший бік. — Хоча байдуже.

— Богумили вважали, що мають наблизити кінець світу, щоб творення сатани нарешті зникло й прийшло царство Боже. Тож вони й наближують, сіючи повсюди безлад і хаос… — проказав Голота неначе сам собі.

— Безлад і хаос на цих землях був завжди, Голото. І без босорок. І ніякого жахливого кінця світу не настане. Скоріше, тут жах без кінця, — позіхнув Гусак і за хвилину вже хропів на своїй лаві.

Був пізній вечір, коли вони знову стояли на майдані поблизу монастиря братів-тринітаріїв, що тулився до північних стін міського муру, в які впиралася вулиця Краківська. На площі сутеніло, люди розходились — останніми забралися жебраки, що затрималися лише тому, що довго й гучно до бійки ділили денний заробіток.

Врешті старці посунули в бік ратуші, і щойно крики їхньої суперечки затихли, як на площу прийшла ніч. Раптом усе спохмурніло — ще нещодавно пронизливо-синє небо стало чорним, по ньому враз розсипало сяйливі цятки зірок. І Гусак, і його люди, і його полонені глипали одне на одного в темряві, поки раптом із-за дверей монастиря вийшов чернець. Дивуючись компанії, що непорушно розглядала стару криницю, тринітарій запалив тригранного олійного ліхтаря й повісив його на стіну. Потім у руках змореного ченця зайнявся ще один, а тоді ще і ще, аж поки кільканадцять світильників не палало вздовж усієї будівлі. Вони розвіяли чорноту, площу оповило червонувате світло, що дивовижними тінями застрибало на обличчях. У коло світла вийшов Гусак, який важко опустився на лавку біля криниці.

— Нарешті. Зараз дізнаємося, чи правильно тлумачили підказки Кшиштофа… — нервово потер руку об руку зрадник. — Ми знайшли його малюнки. З’ясували шлях, який зрештою привів нас сюди. Львів. Монастир тринітаріїв. Колодязі. Живе джерело. Воно? — показав він на низьку стару криницю, накриту невеликим дашком. І тут же відповів сам собі: — Аякже. Усі інші сухі-сухесенькі. А ще один живий викопали оце нещодавно, після смерті Кшиштофа, — витер шию хусткою маляр. — Залишається цей. — Усі ще раз подивилися на старий колодязь зі старим покривленим коробом.

— Що тут має бути? — глухо запитав Мнішек.

— Не маю уявлення, — весело зізнався Гусак. — Від Кшиштофа можна чекати будь-чого.

— Як і від тебе. Навіщо ти вбивав малярів, Гусаче? — глухо поцікавився Голота.

— Я не вбивав…

— Звичайно, не вбивав. Разом із цехмістром усе робив руками босоркані.

— Босорки — то майстри, — погодився зрадник, не відповідаючи на питання. — Недаремно опришків здолали, лиш коли спалили всіх босоркань. Але нині не про них, нині мені байдужі їхні таємниці. Бо ж ми стоїмо на порозі знахідки, на яку так довго всі полювали, — він замовк, а за мить продовжив: — Остання частина загадки звучить так: «на дні тринітарського колодязя з живим джерелом». А це значить: треба лізти вниз.

— Що? — вирвалося в Сташки.

— Униз. Лізти. На дно, — спокійно повторив маляр.

— Порпатися в крижаній воді? Тобі добре довбешку напекло? — вигукнула знахарка, але Гусак лише посміхнувся.

— Хлопці підуть. Так же, хлопці?

— Так, — погодився Голота, бо ж особливого вибору й не було. — Лише візьмемо ліхтарі, — вказав він на двері монастиря.

— Ми надто близько підішли до здогадки… — повернувся він до інших. — Немає часу базікати. Я спускаюсь. — Голота різко встав. — Міхале?

— Ідемо, — відгукнувся граф, поводячи плечима.

— Дай торбу з інструментами, Гусаче. Може знадобитися, — подивився він на маляра й протягнув руку. Той секунду думав, тоді махнув рукою. До ніг Голоти і Мнішека, важко дзенькнувши, впала торба. Її ліценціат негайно повісив через плече й повернувся до чорного отвору криниці.

Голота, якого першим спускали вниз на старій мотузці, згадував, як ще кілька днів тому він таким самим способом відвідав холодну Татарню. «Це неначе біг по колу. Весь час одне й те ж. Мабуть, мені десь написано бути в’язнем і під землею порпатися», — відсторонено думав ліценціат, торкаючись холодних, порослих мохом стінок криниці. Нарешті він занурився ногою в крижану джерельну воду — на мить перехопило подих. Голота затримав дихання й обережно зісковзнув униз, опинившись у воді трохи нижче колін. Холод пронизав усе його тіло до кісток, він завмер і заплющив очі, призвичаюючись.

За хвилину поруч приземлився Мнішек, і обидва вони, не гаючи часу й не перемовляючись, почали обмацувати, обстукувати стінки криниці. Якийсь час чувся тільки плюскіт і надсадне дихання двох шукачів. Мнішек раз-по-раз поглядав угору, де бовваніли обличчя Гусака, Ярини та Сташки. Минуло хвилин десять, і першим не витримав Голота.

— Треба погрітися, Гусаче!

— Було б непогано! — цокаючи зубами, відізвався і граф.

— Тягніть! — Голота смикнув за мотузку й, не чекаючи, поки та поповзе вгору, поліз сам, перебираючи руками. — Підтягуй! Кажу — тягніть!… — крикнув він ще раз, тоді на півслові замовк, а тоді знову заволав: — Стривай! Спускай. Спускай мене, кажу! Швидко! — Голота знову стрибнув у воду і під здивованим поглядом Мнішека почав порпатися в торбі у себе на грудях.

— Тягнути. Підтягувати. Притягувати… — божевільно бурмотів він, нервово перебираючи мотлох. — Ага, ось воно! — крикнув він врешті й витяг підкову, якою негайно почав водити стінами. Мнішек, не розуміючи, дивився на всі ті магічні маніпуляції з подивом.

— Голото… З тобою все гаразд?

— Почекай. Помовч хоч хвилину, графе! — нервово відгукнувся ліценціат, продовжуючи дивний ритуал.

Минула хвилина, дві, три. Та нічого не ставалося. Голота далі гарячково водив підковою по стінах. Врешті він зупинився. Плечі впали.

— Чорт. Я був упевнений… «Добре притягується», — так тлумачиться ота рука з ключем на останньому малюнку з церкви, — у розпачі проказав він.

— Притягується? М-ма-агніт! — нарешті здогадався Мнішек, що навіть перестав дрижати від холоду. — А дай-н-н-н-но м-м-м-мені… — граф схопив великий магніт обома руками, потримав, роздумуючи. А тоді відірвав вузький шматок полотна від своєї сорочки, прив’язав ним магніт і опустив у воду.

«Цок» — мало не відразу почувся ясний металевий звук. Мнішек, що згорбився над водою, завмер. Не ворушився й Голота. Секунда — й обидва вони впали на коліна у воду, гарячково шарячи руками по дну.

— Є! — видихнув Голота і з зусиллям витяг із-під води невеличку залізну скриньку. Тьмяне світло ліхтаря вихопило з темряви латинські літери, з яких складалося слово «comoedia». Це було таке вишукане знущання, після всієї тієї біганини, розумних мудрувань та загадкових таємниць, що Голота не втримався — засміявся.

— Що там, що там? — нервово закричав Гусак згори. У відповідь почув лише смішок, що негайно переріс у кашель. За мить до ліценціата приєднався Мнішек, який істерично хихотів, тремтячи посинілими губами.

— Знайшли! — віддихавшись від сміху, прокричав Голота. — Прив’язали до мотузка. Піднімайте! — Голота причепив скриньку до мотузки, яка відразу посунулася вгору. Гусак відштовхнув усіх, тремтячими руками перебирав мотузок, аж поки не кинув скриню, з якої витікала вода, на брук площі. Маляр упав перед нею на коліна, збив замок, відчинив вічко й завмер. Скринька була по вінця набита глиною. Над усім цим горіло слово comoedia.

— Пошкреби, Гусаче, може, хоч скриня золота, — почувся знизу крик Мнішека, що перервався істеричним реготом Голоти. — Ми все знайшли! Тягніть нас нагору.

Мотузка стрімко пішла вгору, тягнучи замерзлого Мнішека. Коли Голота виліз із криниці, сміх того вже не розбирав — він просто трусився як осінній лист. Дрижачи й собі, Голота повільно стягнув мокру сорочку, викрутив її й почав несамовито дерти шкіру, намагаючись хоч трохи зігрітися. Несподівано ліценціат завмер, наче щось відчувши, підняв голову, що аж підстрибувала від дрижаків і побачив перед собою дула пістолів, направлених прямо в голову. Похмурі Гусакові люди, як і раніше, мовчали. Голота перевів погляд на зрадника, що спокійно собі стояв, склавши руки на грудях. Якщо захотіти, в очах Гусака можна було розгледіти навіть не крихту жалю. Але набагато більше — розчарування.

— Краще було б, якби це все не було жартом, Голото. Краще для всіх, — сумно промовив Гусак.

— Прожили б на годину довше?

— Прожили б трохи довше, побачили б більше, — неквапно погодився Гусак. — А ще б це довело твою користь, врятувало б життя твоїх друзів. А от цей батьків жарт робить ваші життя безглуздими, Голото. Нашкрябавши на кришці «комедія», він посміявся й разом із тим прирік тебе на смерть. Я не вражений. Усе своє життя він перетворив на дурний фарс. Врешті і твоє також.

— І що тепер? Ти вб’єш нас? І графа Мнішека?

— А що робити? — здивувався Гусак. — Іншого виходу не маю. А щодо графа, так інколи в темних покручених вуличках нашого химерного міста помирають і графи. Вулична злочинність, — з удаваним розчаруванням розвів руками маляр.

— Не думав, що помру від твоїх рук, — зізнався, трусячись, Голота. — Якби мені хтось сказав — ніщо не повірив би. А ти ж бач як… Продав.

— Я не зраджував нікого! — різко кинув Гусак, несподівано розізлившись. — Я служу. І завжди служив. Усьому твоєму родові всі мої пращури аж до прадіда були вірними слугами. Але Кшиштоф…

— Що, Гусаче?

— То він зрадив нас усіх, — аж зашипів маляр. — Бо ж знищував усе, до чого торкався. Через нього все пішло шкереберть! Із того часу, як він відмовився від усього й почав пошуки своїх химерій. Він згубив усе. Могутній свій рід і всіх, хто йому служив. Саме він, Кшиштоф, зробив мого батька, діда і всю мою родину жебраками! Він був химерним і дурним блазнем, твій батько…

— Не такий уже й дурний, бо змусив тебе так бігати за скринею із глиною…

— Так, — раптово заспокоївшись, кивнув Гусак. — Він усіх увесь час змушував бігати. Твій дід бігав. Знайшов його в смердючій майстерні в Києві й прокляв. Твоя бабця бігала й боялася, аби він знову не зник. Тому направила мене до нього вчитися — чого, ти думаєш, я був у нього учнем? Думаєш, багато хто хотів іти в учні до обдертого до нитки старця? Після смерті твого діда я щотижня ходив до твоєї бабці в монастир домініканок, де вона жила черницею. Щотижня я розповідав про його життя, бо вона не втрачала надії, що він повернеться. Вона й померла, сподіваючись. А вже після її смерті мені не було куди ходити. У мене не залишилося нічого… Та Кшиштофу було все одно. Батько, матір, право, обов’язки. Він проживав життя, думаючи лише про себе та свою мазню, яку високопарно називав «мистецтвом». Його рід сконав у муках, його землі роздерли між собою жадібні родичі, а він пив і жартував, малюючи безталанні парсуни. Як же я ненавидів його в ці миті! — обличчя Гусака перекосилося, він аж захлинувся своїми емоціями й затих… — Але останній жарт йому дорого обійдеться. Ним він згубив сина, — прошепотів, вирячивши очі, маляр. — Побачимося на тому світі, Богуславе, — він різко розвернувся й пішов геть. Голота чітко зрозумів — зараз їх усіх убиватимуть. Просто тут, біля криниць монастиря. Немов у лихоманці, він почав кричати до маляра:

— Гусаче, Гусаче! Гей, почекай. Почекай, кажу! — Голота не міг відірвати погляду від пістолів, направлених на нього, і так волав, що аж захрип. — Чекай! Це ще не кінець. Я знаю, чому батько так вчинив! Можливо, цей жарт — також частина батькового лабіринту! Та й твої нинішні хазяї тобі не подарують, якщо ти нічого їм не принесеш! — кричав Голота.

Цей аргумент подіяв. Спина Гусака, що хиталася в темряві, завмерла. Він зупинився, та так і не повернувся.

— Кажи негайно, а ні — тобі вистрілять прямо в око.

— Батько завжди казав: усі складні загадки насправді прості… Повторював це знов і знов, — швидко заговорив Голота. — Ти маєш це пам’ятати! І цього разу він нас обманув — послав не тим шляхом. Ми витлумачували всі ті символи й емблеми, а насправді все просто, Гусаче! — випаливши все це на одному диханні, Голота замовк.

— І?

— Усе насправді просто, — повторив, задихаючись від скоромовки, ліценціат. — Ще раз згадай малюнки. Дерево; лев, що спить; сонце, що сяє; ангел із мечем; ключі. Нічого не нагадує?

— Ні, — здивовано повернувся до ліценціата Гусак. — Кажи вже швидше!

— Це все на надгробку, де батько похований, — на якусь мить майданом розлилася тиша. Голота мовчав, ні слова не сказав Гусак.

— Схованка в могилі? Могилі Кшиштофа? — отетеріло запитав Гусак, а тоді заперечливо захитав головою

— Це неможливо! Ми ховали його, там нікуди було сховати…

— Це в самому надгробку, — усміхнувся Голота. — Замуровано в камені.

— Могила! Він завжди знав, де його поховають. Він замовив собі надгробок… — прикусив губу Гусак, роздумуючи. — Сам мені про те казав колись… — повільно проказав маляр, кривлячи свої товсті губи, а тоді різко сплеснув у долоні. — Добре! Дівки ідуть зі мною. А ви залишитеся тут, почекаєте, — показав він на колодязь і посміхнувся до Голоти, що вперто притискав до себе скриню. Гусак змахнув рукою. У Голоти забрали знахідку, прив’язали мотузок до пояса і спустили вниз. Лиш він упав у воду, як мотузок упав на нього зверху. Ляда скрипнула, її зачинили. Мнішека, що вже чекав унизу, і Голоту оповила темрява.

— Ти що роб-биш, Г-голото? Ти навіщо йому розповів? Він же все одно нас не відпустить. Повернеться й порішить, — вичавив із себе Мнішек, що від холоду зовсім задубів.

— Ми виграли час, мій графику!

— А навіщо він тобі? — обурився Мнішек. — Що нам із цим часом тут робити, у цьому проклятому колодязі?

— Ось це, наприклад, — Голота показав на торбу з інструментами, яка залишилася на дні, витяг звідти невеликий залізний клин, тоді ще один. Різкими рухами він всадив їх у муровану стіну криниці.