Остання босорканя

Розділ 10 Який починається сумними клопотами, а закінчується нескромними втіхами у лупанарії пані Гамст

Львів. 28 серпня. 1768 рік. Неділя

Крики, які час від часу розрізали монотонний гомін юрби на Жовківській, залітали в дірки в даху, наче верескливі галки. У малярській майстерні Кшиштофа вони зразу танули серед могильного мовчання. Тиша була в’язка, як масло, і, здавалося, її можна було різати ножем, яким зараз орудувала похмура Сташка. Усі сиділи навколо великого стола, на якому стояв полумисок із коливом, трохи овочів, яблук, порізаного сала, хліба й пляшок.

Лише півгодини тому всі повернулися на горище кам’яниці на Жовківській. Перед тим відстояли невелику панихиду в костьолі святої Анни, а тоді пішки йшли за катафалком аж до Городоцького цвинтаря, де ховали в основному жовнірів, яким більшу частину свого життя й був нещасний Мірек.

За столом мало їли, більше пили. Мнішек, що сидів білий як крейда, механічно переливав вудку з келиха в горлянку. Його почуття неважко було уявити. Довготелесого колишнього жовніра, якого годину тому закидали землею на цвинтарі, він знав років із п’яти. Для графа той був чимось середнім між учителем, нянькою, другом та батьком, якого молодий граф мало бачив у своєму житті, як, до слова сказати, і матір.

— Вип’ємо за упокій душі… — почав Мнішек, відкашлявшись. Знову зробив паузу, випив. — А щоб довго не розводити, бо ксьондз уже все сказав, хочу сказати: я тепер маю вбити ту істоту. І якомога швидше! Поки душа Мірека ще тут, поміж нами.

— Ми всі цього хочемо, Міхале… — Голота поклав руку на плече знервованому другові.

— Усе буде добре, коли я знайду це стерво! І своїми руками вб’ю. Присягаюся. Хай би як воно чаклувало, — люто скреготнув зубами граф.

— Чаклувало? До чого ти ведеш, Міхале? — нервово відгукнувся Голота. — Бачу й ти впевнений, що то босорканя? Відьма з гуцульських казок? Ти не жартуєш?

— Голото, ти не бачив ОТЕ? Не бачив страхіття, що реготало в темряві? — втупився в нього Мнішек.

— Хтозна, що я бачив! Якась тінь. Але де ви бачили чари? Мірека вбили ножем. Ножем! Ні жахом, ні страхом, ні спопелили поглядом, ні закляттям. Утік убивця не на коні, що літає, ні на змії, не розтанув у повітрі, а втік собі норами якимись. Хто то, що то — невідомо. Моя думка — людина.

— Босорканя, — уперто повторила Ярина. Дівчина сіла поруч із графом, і той, глянувши на неї, враз заспокоївся. Розтиснув пальці, якими обхопив руків’я шаблі, і накрив ними долоню Ярини. Та не відсмикнула руки. Голота, делікатно кахикнувши, відвів очі.

— Малярі все одно загинули від чарів, — і собі пробурмотіла Сташка. — Так, Мірека вона вбила ножем. Але малярів — магією! — уперто набурмосившись, закінчила знахарка.

— Чому? Очевидно ж, що це вбивства. Когось повісили, когось викинули з вікна. Когось отруїли. Чому це не може бути отрута? — швидко запитав Голота. — Але й це, — втомлено проказав він, — врешті, не головне. Якщо ми хочемо знайти вбивцю, то маємо відповісти на головне питання: навіщо. Навіщо вбивати?

— Бо ми знайшли лігво. Бо ми її переслідували.

— Так, Мірека вбили, захищаючись. Але я не про те. Нащо цьому комусь убивати малярів?

— Ти шукаєш логіки там, де її немає, Голото. Тут не допоможуть твої болонські штуки, логіка й усе інше. Це відьма з гір, — знову похмуро повторила Ярина, і Сташка лише кивнула. — Вона любить криваву круговерть, живе в ній… — продовжила дівчина, дивлячись перед собою. — Так казали старі гуцули…

— Ярино, будь ласка, збав нас зараз від свого поетичного таланту, — не втримався Голота. — «Кривава круговерть забирає грішні душі грішного міста…» Але, хай тобі буде відомо, не лише всякі чортяки люблять убивати. Кривавий хаос любить багато хто, псякрев!!!

— Голото… — кинув Мнішек, побілівши.

— Звісно, звісно, вибач, Ярино, — Голота підняв руки догори. — Я не хотів образити. Просто зараз я дещо знервований.

— Усі дещо знервовані, — докинув Гусак. — А особливо малярі, яких у Львові все меншає…

— Убивати може будь-хто! — заговорив ліценціат. — Може, босорканя — то одинак несповна розуму, звір в обличчі людини. З таким я стикався кілька разів. Таких людей стародавні греки називали одержимими маніями, богинями безумства. Вбивають вони часто несподівано, спонтанно або ж за одним і тим самим сценарієм, який підказує їм їхня хвора уява. Чи можливий такий убивця тут? Безперечно. Але чому він убиває? Відповівши на це питання, ми зрозуміємо, хто він.

— І як це зробити? Як відповісти? — розгублено кинув Гусак.

— По-перше, міркувати. Забути про відьом та чари. Намагатися думати раціонально, — знову повторив Голота.

— Тут важкі часи. Може, то все звичайні вбивства й пограбування. Розбійники? — відгукнувся Гусак.

— Нарешті хоч якась слушна думка, — зрадів Голота несподіваній підтримці. — Можливо, твоя правда, Гусаче. Але чому ж убили саме тих, кого вбили? Що може об’єднувати мого батька і тих, як їх…

— Пістровського, — підказав Гусак.

— Так, і Пістровського, Голємбовського, інших? Що їх об’єднує? Вони були коханці однієї жінки? Вони посварилися з якимось аптекарем, що їх потруїв? Яка причина? — повернувся Голота до Гусака.

— Ну, вони всі були малярами… — невпевнено пробелькотів Гусак, не встигаючи за думкою Голоти.

— То, може, то їхні підмайстри або учні? У майстрів же постійні сутички зі своєю челяддю…

— У твого батька учнів не було, у кількох інших також, — немає зв’язку.

— Молодець, Гусаче. Починаєш мислити. Ще! Вони знали один одного? — Гусак зам’явся, покусуючи вуса.

— Товаришували. У певному сенсі. Пістровський кликав батька, якщо сам не справлявся… Аппельця іноді. І Голємбовському давали заробити.

— Тобто вони разом працювали? Чого ти раніше не казав?!

— Мені здавалося, то неважливо. Бо ж усі малярі так або інакше знають один одного… — пробурмотів товстун. — Хто отримував вигідний контракт, міг наймати інших. Собі на допомогу.

— І партачів, і цеховиків?

— Будь-кого. Кого знав або хто дешевше брав. Якщо вигідний контракт.

— Контракт… — задумливо проговорив Голота. — Якби хтось із малярів мав вигідний контракт, то як би він себе поводив? Радів?

— Аякже. Контракт, коли нині майстри один одному ладні горлянки поперегризати за зайвий мідяк, — це просто усміх долі!

— Батько пішов пиячити. То, може, так він радів контракту?.. Хто вмер за ним?

— Пістровський… — згадав Гусак. — Серце розірвалося.

— Як саме це сталося? — насторожився Голота.

— Розповідали, — наморщивши лоба, знову почав згадувати Гусак, — що Пістровський у день смерті був радісний, пиячив увесь день, пригощав усіх, веселився, а потім пішов собі додому. Однак так і не дійшов, — знайшли наступного ранку мертвого на Вірменській, лежав посеред вулиці з виряченими очима.

— Пограбованого?

— Хто ж його зна. Гроші він міг і під час гулянки спустити.

— Тобто людина несамовито раділа перед смертю, — почухав лоба Голота. — А не міг він радіти контракту? Отримав вигідне замовлення, наприклад, чи щось таке? — швидко проказав Голота, дивлячись на Гусака, який сидів, нервово мнучи в руках ремінця. — Може, хтось узяв тоді якийсь контракт на роботи. Не шепотіли про це?

— Не було ніяких замовлень. Давно вже. А кажуть…. — врешті видавив із себе маляр, — багато що кажуть. Що у Відні імператор будуватиме грандіозний палац, і малярів буде потрібно багацько. Що індійський набоб хоче свій портрет і платить коштовним камінням. Що ефіопський негус…

— А зі справжнього? — перебив маляра Голота.

— Зі справжнього також чутки. Потоцькі наче хочуть щось розмальовувати, каплицю якусь. Домініканці теж. Але, думають, вони італійців наймуть. Любомирські — палац у Рівному, але то таке. Далечінь. Ще кажуть, палац Жевуських треба розписувати в Роздолі. Отой, що Меретин будував, а Яремкевич розписував. Уже рік подейкують, що захотіли Жевуські «зосвіжити» трохи ті розписи. Платити збираються якісь неймовірні гроші. Брешуть, за ті гроші можна до кінця життя сидіти в «Саській Кемпі» пиво жлуктити…

— Жевуський? — увірвав Гусака Голота, згадуючи. — Чекай-но. Я бачив нещодавно молодого Жевуського. У Любомирського на гулянці. Там із ним розмовляв один чоловічок. Мені здалося, що то маляр. Такий миршавий, із родимою плямою на півобличчя, рудий…

— Рудий із плямою? Так це ж Фройнд! Що він робив на тому прийомі, його ж і на мушкетний постріл туди б не допустили?! — захвилювався Гусак.

— Це хто? Маляр?

— Так, один німак. Кажуть на нього Хвацький Фройнд. Бо справді дуже хвацький, навіть надто. Мало хто його любить. Він за талер удавить рідну матінку, батька й усіх родичів до сьомого коліна, — переконано проговорив Гусак.

— Хвацький Фройнд міг узяти замовлення?

— Фройнд? Він ніколи так високо не літав, щоб йому такі замовлення давали. То Пістровський був майстер, в Італії вчився, а Фройнд — так, жадібна дрібнота…

— Можливо, Фройнду хтось допоміг. Той, хто добре знає про жадібність Фройнда.

— І його неперебірливість… — подумавши, погодився Гусак.

— Де його можна знайти?

— Та тут він, завжди недалечко. Або в «Зеленому лисі», або в пані Гамст…

— Забирайте все… Богом клянуся… я не винен, — голосив рудий молодик із виряченими очима. Нападники, закутані в плащі по самі очі, саме зняли його з огрядної пані, з якою Хвацький Фройнд перекидався на перинах. Пані, що відзивалася на гучне ім’я Ерменгільда, видно, звикла до таких сцен, бо ж зараз натягла простирадло до самих очей і мовчала, як короп. На відміну від свого худого, як тріска, полюбовника, що, стоячи на колінах, безперестанку пищав тонким голосом.

— Ти про що?

— А ви? — швидко писнув Фройнд. Гусак, Мнішек та Голота зловісно промовчали. Голота ж, подумавши секунду, почав закручувати мотузок, накинутий німцеві на горлянку. Той захрипів і відразу зарепетував.

— Якщо ви через Марію, то, Богом клянуся, то підлі навіти!!! Не спав я з нею… Якщо через картину пана Мейтуса, то я її ось-ось дороблю, дайте мені два, ні! Один день. Ні, не Мейтуса? Тоді від пана Душека? Від нього? О, Господь. Пани мої дорогі, не вбивайте тільки. Я поверну, поверну гроші. Скажіть йому, ось-ось зароблю. Маю замовлення. Завдаток взавтра — 10 червінців!.. — Фройнд випалив усе це, немов із пугача, і тепер важко дихав після такої риторичної напруги.

— Від Жевуського замовлення? — гаркнув Голота.

— Так, від його світлості.

— І завдаток лише десять червінців? — здивувався ліценціат.

— Десять, Богом клянусь, — Фройнд тремтів усім тілом.

— Люди казали, коли Цетнери малювали капличку, то двісті червінців платили. Але хто такі Цетнери, а хто Жевуські?! І тільки десять червінців? — Голота закрутив мотузку, Фройнд замахав руками.

— 1200 дають, але я лише двадцять отримаю.

— Брешеш, собако!!!

— Клянусь, панове, лише двадцять золотих. Але пану Душеку заплачу його десять. Двадцять! Завтра заплачу! — Фройнд уже не кричав — пищав, як сопілка.

— А де ж інші гроші? Не бреши!

— Не знаю, — промимрив Фройнд, очі якого бігали від одного нападника до іншого, а голова крутилась, як флюгер.

— І, до речі, чого його тобі віддали? Як це ти з Жевуським познайомився, хаме?

— Випадко…

— Говори, падло, а то вуха познімаю, а тоді й довбню!

— Не можу, тоді й мені не жити… — заскавучав майстер, якого загнали в пастку. Голота знову взявся за мотузок, однак Фройнд, заплющивши очі, мовчав.

— Ану кажи! — втратив терпіння Голота й кінчиком ножа вколов Фройнда у шию. Той миттю прокинувся, пронизливо заверещав і вже було картинно втрачав свідомість, коли його струснули так, що мало не відірвали голову.

— Почекай! — несподівано сказала Сташка, що підійшла з-за спин. Вона й відвела ножа від горлянки Фройнда. — Мені все не дає спокою одна річ. Босорканя.

— Не починай, — нервово відгукнувся Голота.

— Ні, послухай. То ж відьма з гір, так?

— Так, припустимо, — не розуміючи, до чого хилить Сташка, підтвердив Голота.

— І саме в горах біля Турки Ярина збирала свої розповіді про цих тварів? Так?

— Так.

— А хто в нас прийшов із Турки до Львова двадцять років тому й дивовижним чином із босого й голого став багатим і славним громадянином Леополісу?

— Хто?

— Той, хто прийшов до міста з котом, і той, хто оженився на вдові майстра маляра і сам став малярем, а тоді…

— Цехмістром… Це ж цехмістер стояв і дивився, як Фройнд розмовляв із Жевуським… — вражено прошепотів Голота.

— І він же, Щасливець Шлієркамп, прийшов із Турки, — повторила Сташка.

— То він… — повільно повторював Голота й дивився, як очі Фройнда поволі наливаються жахом.

— Ні, ні! — закричав переляканий Фройнд.

— Це Шлієркамп… — видихнув Мнішек. — Ану відповідай, суча кров, Шлієркамп тебе з Жевуським знайомив, Шлієркамп тобі наказував усе те робити! Я віддам тебе Яську Болицю, кременецькому кату, якщо не скажеш! Це цехмістер?!

— Цех… цехмістер! — задихаючись і замруживши очі, прокричав Фройнд, із силою виштовхуючи слова. — У нього гроші! Він дав мені двадцять, аби я мовчав, що то його замовлення він узяв після Пістровського.

— Цехмістер… — повторив Голота. — Цехмістер. За всім стоїть ваш красивий, благородного вигляду цехмістер. Бачиш, — повернувся він до Гусака, — усе тепер стає куди більш зрозумілим.

— Думаю, такого удару ваш цех може й не витримати, Гусаче. Цехмістер, що вбиває малярів по всьому місту. Поголос про львівських малярів піде по свій Речі Посполитій, а може, й далі, по всенькій Європі. З вами ніхто не захоче мати справу.

— То це означає… — прошепотів Гусак

— Означає, що цех львівських малярів помре вже сьогодні.