Остання босорканя

Розділ 20 Який починається перегонами, а завершується кривавою бійнею

Львів. 3 вересня. 1768 рік. Субота

Мнішек і Голота бігли нічною Краківською, залишаючи за собою струмки води. Цокаючи від холоду зубами, Голота згадував коротку дорогу до батькового цвинтаря і щосили проклинав увесь цех малярів, зрадників і самого Гусака, якого божився нарізати скибочками й запекти у власному соку, як це роблять із гусками у варшавському шинку «Під золотим туром».

— Д-д-довго нам ще? — Мнішек, що плутано орієнтувався у Львові вдень, уночі взагалі не розумів, де він є, тож просто біг за Голотою, як прив’язаний.

— Ще трохи, Міхале, ще трохи…

Вони врешті вибігли до Краківської брами. Голота зупинився як укопаний, а Мнішек влетів у нього. Ліценціат немов онімів, а тоді ще запекліше почав божитися й згадувати всіх святих, кусаючи губи. Тепер він проклинав самого себе — у всій цій катавасії він забув про час: уночі брами стояли замкнені. Пробитися крізь охорону Краківської можна було хіба з сотнею або двома озброєних людей.

— До Єзуїтської хвіртки! — згадав він врешті єдиний прийнятний варіант.

— Голото, давай уже хоч куди, аби швидше. Там Ярина, — прохрипів Мнішек.

Шлях до єзуїтської хвіртки, проходу за мури, який пробили собі колись ченці і через який місто колись захопила армія войовничого шведа Карла XII, вони подолали хвилин за п’ять скаженого бігу. Коли двоє привидів у мокрих білих сорочках з’явилися з-за рогу, двоє вартових аж завмерли, кліпаючи заспаними очима. За мить вони їх ще більше збили з пантелику, бо ж один із привидів заволав нелюдським голосом:

— Іменем короля! Граф Мнішек має важливого листа! Відчинити ворота!

Сторожа, яка мить тому дивувалася, після цього репетування взагалі позастигала. Обличчя двох заспаних жовнірів набули на диво дурнуватого вигляду, і було очевидно — вони не зрозуміли ні слова з того, що говорив мокрий як хлющ незнайомець з упевнено випнутим підборіддям і розірваною на грудях сорочкою.

— Графе, покажіть вашого персня! — знову заволав Голота, люто крутячи очима.

Мнішек змучено подивився на Голоту, у думках проклинаючи театральну натуру друга, і протягнув уперед свого персня з графською печаткою, на якому було вибито горделивий герб Мнішеків.

— Міхал Єжи Вандалін Мнішек! Секретар великий литовський! Маршалок великий коронний! Кавалер ордену святого Станіслава та Білого Орла! Відчинити ворота! — верещав Голота, штовхаючи в спину свого патрона.

— Та вони й не зачинені, — разом пробубніли охоронці, розгублено переглянувшись і опустивши рушниці. Голота, що втомився кричати, мовчки відсунув ближнього плечем, пропхався повз і покрокував до відчинених воріт хвіртки — зупиняти їх ніхто й не думав.

— Е-е-е-е, — врешті зміг вичавити з себе один з охоронців.

— Більше розповість комендант! Він іде за нами, — махнув Голота за плече, чимчикуючи далі. Однак нерви в ліценціата не витримали, і він зірвався на біг.

— Біжімо! — крик ляснув Мнішека, який неспішно брів собі за Голотою, неначе нагай коня. Вони рвонули до воріт і, поки роззяви-охоронці оговтувалися, втиснулися між стулками й дали дьору. Перебігли невеликий місток через Полтву, тоді перемахнули через невеликий мур і промчали навпростець по чиємусь яблуневому садку, плутаючись у високій траві. Вони саме перелазили через огорожу, коли в литку Мнішека уп’ялися зуби вовкодава, що охороняв хазяйські яблука. Цівкою по нозі потекла кров, та Мнішек лише беркицьнув пса ногою й стрибнув. Тільки тоді вони зупинилися, щоб віддихатися.

— Ось, — відсапуючись, Голота показав на ковані ворота з ангелом над ними. — Цвинтар. Дісталися. Тепер треба думати. Що робити з Гусаком. І його. Попихачами. Маєш щось?

Мнішек підняв і зважив у руці величеньку каменюку. Голота скептично скрився.

— Таке собі. Але маємо те, що маємо.

Вони кивнули один одному й полізли на мур, що оточував цвинтар.

Знайти людей Гусака було легко. Світло на цвинтарі бачили, мабуть, і за валами в самому місті. Вони обережно пробиралися кущами, поки ліценціат не став як укопаний і не схопив за руку графа, показавши мовчати. Мнішек обережненько висунув голову з-за кущів і відразу побачив одного з Гусакових попихачів, що стояв на стежці, вдивляючись у темряву й стискаючи пістоль у руках.

— Я піду, — прошепотів Голота товаришеві й, не чекаючи відповіді, вужем кинувся на землю і зник. Мнішек швидко загубив його в темряві і, скільки не вдивлявся, зрозуміти, де подівся його химерний товариш, не міг. Серце молодого магната часто билося, врешті він ледь не скрикнув — позаду вартового несподівано виросла тінь. Ще мить — і тінь вихопила з-за пояса Гусакової людини ножа — його лезо зблиснуло на місяці. Короткий скрик — і тіло важким мішком упало на траву. Мнішек виломився з кущів і побачив, як Голота витирав ножа об убитого.

— А мені всі казали: чого ти йдеш на те Запоріжжя, — зло посміхаючись, прошепотів Голота. — Чого тебе там навчать? А хоч би й такого… — бурмотів він далі, обшарюючи покійника.

— Ось, Міхале. Тепер ми маємо два пістолі, ще один ніж та шаблю. Що візьмеш?

— Пістоль і шаблю.

— Тоді так. Залишилося їх там четверо. Це разом із Гусаком. Розподілимо хто кому, коли підійдемо, я тобі покажу. Стріляй у того, що далі, рубай того, хто ближче. Це я так, нагадую, бо ж ти й так знаєш… Готовий? — Мнішек лише хитнув головою, облизавши пересохлі губи.

Вони обережно рушили стежкою, а коли почули голоси, то стали на коліна й поповзли поміж плит і надгробків.

Врешті голоси стали такі гучні, що можна було розрізнити слова. Голота обережно визирнув із-за могили, порослої густою ліщиною. Біля хреста, під яким заховали Кшиштофа, було світло — горіло вогнище. Гусак тримав смолоскип, інші двоє копали дерев’яними заступами могилу, ще один напружено вглядався в темряву, то підносячи смолоскип угору, то опускаючи його вниз. Раптом ліценціат вгледів ще дві фігури, що сиділи долі. Сташка, змарніла та похмура, напружено дивилася на копачів, кусаючи губи. Ярина злякано дрижала. Несподівано Гусак нахилився й голосно прочитав епітафію, написану на могилі.

— Задрімав він! Тьху. Усе життя дрімав і жив у вигаданому світі. Та його й малярі всі до одного зневажали. Усі знали, Кшиштоф був тюхтієм і нездарою. Скільки його пам’ятаю, у нього забирали всі замовлення, залишаючи крихти. Як можна зрадити людину, що саму себе не поважала? — Голота аж здригнувся від різкого голосу маляра. Судячи з усього, Гусак продовжував розмову з Яриною та Сташкою, і тепер саме відповідав на питання. — Та і хто вам сказав, що я зрадив? Навпаки! Я все своє життя вірно служив. Спочатку панові Янушу, що послав мене спостерігати за сином, тоді його дружині, що після смерті чоловіка пішла черницею до домініканок. А після смерті всіх моїх панів не стало того, кому можна служити. Господарі, яким служили мій батько і дід, закінчилися. Залишився лише вишкребок, якого я зневажав і якому нічим не був зобов’язаний.

— Ти нас зрадив…

— А ви мені хто такі? — розважливо запитав Гусак. Було очевидно, він і сам собі не єдиний раз відповідав на це питання, бо говорив, як із написаного. — Бачите, мовчите. Бо ви мені ніхто. Гусаки століття служили сильним, а не волоцюгам…

Голота уважно дивився на Гусака. Той уже не здавався ліценціатові спокійним смішливим череванем, що любив понити й погуляти.

«Я ніколи не вмів розбиратися в людях. Та й батько, судячи з усього, теж. Не дивно, що ми обирали за друзів різних падлюк», — промайнуло в Голотиній голові, і він мимоволі подивився на Мнішека, що поки не давав приводу сумніватися в собі. Мнішек і собі втупився в ліценціата, а той, отямившись, показав йому на Гусака та ближчого до нього вусатого копача. Граф кліпнув очима — добре. Собі ж Голота узяв вартового й іншого хлопа з лопатою. Зосереджуючись, ліценціат заплющив очі. Ще мить — і він випрямився в увесь зріст і заволав що є сили, виламуючись із кущів. Зліва гримнув постріл Мнішекового пістоля, який також щось несамовито кричав…

«Почалося…» — подумав Голота і як завше в таких випадках до крові укусив себе за губу, сатаніючи від крові, смак якої вдаряв у голову незгірш за хміль.

Гусак, нервово кусаючи губи, тримав короткого кинджала біля шиї Ярини. Він страшенно боявся — його очі викотилися з орбіт, піт рясно тік по його круглому баб’ячому обличчю, губи тряслися. Голота із закривавленим ножем та Мнішек із шаблею в опущеній руці повільно ходили навколо нього, як вовки біля теляти. На помертвілому обличчі маляра стрибали тіні від вогню. Розширеними очима він слідкував за нападниками, нечутно щось шепочучи помертвілими губами. Він ще раз покосився на Федька, Омелька та Романа, що лежали хто порубаний, а хто застрелений, і важко ковтнув — жах неначе пробив діру в його нутрощах.

— Не підходьте, не підходьте, кажу! — голос маляра дрижав. Як і рука, в якій він тримав ножа біля горлянки Ярини.

— Ми стоїмо, стоїмо, Гусаче. Стоїмо, — заспокійливо повторював Голота, не перестаючи ходити.

— Добре, — облизав сухі губи Гусак. — Добре… — Він не знав, що казати далі. Надто боявся. Єдине, про що він міг думати, це те, що несамовито хоче жити. А для цього треба міцно тримати дівчину, що злякано дрижала всім тілом.

— Відпусти дівчину, відпусти, — м’яко повторював Голота, не перестаючи ходити сюди-туди. Він приковував увагу маляра, а Мнішек потроху, непомітно цаль за цалем приступав усе ближче й ближче.

— А ви мене нашинкуєте, ага, нашинкуєте, — Гусак тремтів, різко завертів головою, дивлячись то на Мнішека, то на Голоту… — Я не хотів, Богусю, не хотів. Він мене примусив, це він…

— Нічого не зробимо, відпустимо. Відпустимо, Гусачку, відпустимо, — переконливо зашепотів Голота, посміхаючись. — Дивись! — він несподівано одійшов і поклав на землю ножа. Те ж зробив і Мнішек, поклавши хрест навхрест і шаблю, і пістоля, проте залишився на місці — поруч із малярем. Це був слушний момент, Голота заволодів увагою Гусака, і Мнішек напружився.

— Це не я. Це не я, Богусю, — Гусак нарешті зрозумів, що може його врятувати. Саме тому й заторохтів. — Не вбивай мене, Богусю, не вбивай. Я тобі, вам усе розкажу. Про того, хто це придумав, про нього, аспида… Про…

Мнішек подивився собі під ноги, щоб не спіткнутись у важливу мить. Він уже готовий був кинутися вперед, як несподівано закам’янів, бо почув страшне хрипіння. Граф підняв очі й застиг.

Ярина стояла на колінах, зігнувшись до землі, продовжуючи дрижати. Гусак же висів над землею, повільно рухаючи ногами, наче втікаючи повітрям. Маляр опустив голову й подивився на свої груди. З них на кілька дюймів висовувався гостряк кинджала, який прохромив зрадника наскрізь і на якому той висів, наче величезний тарган. По сорочці розтікалася пляма крові. Гусак протягнув руку вперед і наче хотів щось сказати, як горлом пішла кров. Раптом тіло впало на землю. Переступивши через Гусака, на світло вийшла босорканя. Вона повела навкруги своєю носатою маскою з моторошною посмішкою і зробила жест рукою, наче запрошуючи.

Мнішек загарчав і кинувся на відьму, підхопивши свою зброю із землі. Босорканя, граючись, відбила випад шаблі і хвисьнула його плащем. Граф упав у траву як підкошений, окроплюючи землю кров’ю, що бризнула з його грудей. Ще один змах широких, як крила, рукавів — і відкинуло вбік Сташку. Поволі обернувшись, потвора дивилася тепер на беззбройного Голоту, який відскочив назад і тужно глядів на ножа з пістолем, що лежали надто далеко. Ліценціат прикипів до широкого посміху кривавих губ потвори, до її химерного дзьоба і зрозумів — приблизно так виглядає смерть. Секунда за секундою тяглися, як вічність. Та босорканя стояла, немов давньогрецька статуя, а тоді нарешті насунула каптур на своє страшне обличчя, ступила назад, у темряву, і зникла.

Ще секунда — і Голота повернувся у цей світ, немов виплив із великої глибини. До нього повернувся слух — у голову ввірвалися стогони поранених та помираючих. Він озирнувся.

У густій траві біля могили Кшиштофа помирав Гусак. Маляр намагався щось сказати, але лише булькав кров’ю, що виливалася на сорочку. Він із ненавистю подивився на Голоту, скреготнув зубами, а тоді з останніх сил посунувся до Ярини. Шокована дівчина, далі стояла на колінах і тряслися, наче в пропасниці, і не зважала. Вона навіть не звернула уваги на зблиск ножа, і лише коли лезо Гусака увійшло їй у шию, Ярина ніби прокинулася. Схопилася за рану й упала на бік.

— Ні!!! — відкривши широко очі, дико заволав поранений Мнішек. Увесь заюшений кров’ю, він нелюдським зусиллям зміг піднятися на ноги. Хитаючись, підійшов до конаючого маляра. Ударом ноги відкинув його й упав на коліна перед дівчиною. Та змогла пальцями торкнутися його обличчя, а тоді рука безсило впала. Мнішек зарився обличчям у руде волосся і страшно, глухо, по-вовчому завив.