Остання босорканя

Розділ 4 У якому Голота спостерігає за мономахією і слухає казки

Львів. 24 серпня. 1768 рік. Середа

Голота штовхнув двері й замружився від ранкового сонця, що било звідусіль. Майстерня на горищі була вся залита світлом. Воно протискалося крізь маленькі віконця, крізь щілини й дірки — у даху старезної кам’яниці на Жовківській їх було повно. Горище було великим та навдивовижу незграбним: перегороджене якимись стінами, завішене фіранками, з безліччю закутків та комірчин. На кожному кроці то тут, то там несподівано вигулькували низькі крокви, які щомиті загрожували розбити голову в кров. Голота й сам ледь не увігнався в балку, відсахнувся, й опора лиш ковзнула по його скроні. Отак, ухиляючись та відвертаючись, Богуслав дійшов до найбільшої кімнати, що служила й кухнею, і спальнею одночасно. Було очевидно — тут точно жив маляр. У кутку стояв мольберт, стіни навколо були у плямах вохри, сандалу, індиго, глейту, олії та клею, на підлозі лежали розкидані аркуші кунштів та абрисів. Під ногами тріщали розламані пензлі та мастихіни. Ухилившись від чергової балки, Голота підняв голову й завмер. На стелі, над перехрещеними балками, їхало химерно намальоване червоним велике колесо з трьома спицями.

— Ти б бачив батька, — Голота здригнувся, коли з тапчану пролунав знайомий голос, — Криштоф завжди ходив із пов’язкою на лобі, бо ж перерахував макітрою всі ці балки. У нього навіть улюблені були. Цю, наприклад, називав ціпак Минько, — лупила його по голові, — Гусак поплескав рукою низьку дубову балку. — Зависокий він був для цього житла, але йому подобалося. Казав, що на небо крізь дірки дивитися краще. Хоча, як на мене, жити тут міг лише божевільний. Влітку — страшне пекло, взимку — скажений холод. Та ще оці всі закутки. Але він усе сміявся. Казав: це химерне горище — символ його життя.

Голота мовчав і дивився на стіл, що також був завалений різним потрібним маляреві мотлохом. Врешті опустився на хитку лаву. Та жалібно писнула під його вагою, але все ж, як не дивно, не розвалилася. Ліценціат знову глипнув нагору, де стелею мчало колесо, доводячи, що на горищі жив справжній маляр і писар королівського цеху малярів. Намальоване колесо було алегоричним. Спиці його були грецькими словами — Ονούφριος, Θεόδωρος, Νικόλαος. А ободом — напис латиною Per aspera ad astra[6].

— Кшиштоф малював, — спіймав погляд Голоти Гусак. — За одну ніч. До речі, коли я його востаннє бачив, казав, що то тобі подарунок. Як повернешся.

— Через труднощі до зірок? — врешті розціпив щелепи Голота, не опускаючи голови. — Як усе сталося? — раптово й різко запитав він, перевівши погляд на колишнього батькового учня.

Гусак якось знітився. Він винувато поцмокав трохи губами, погмикав. А, прочистивши горлянку, врешті почав згадувати.

— Минулого літа, у липні, місяців за чотири, як ти… поїхав. На великомученика Прокопія. Він саме тиждень, як повернувся звідкілясь. Казав — церкву почав розмальовувати в якомусь маєтку. Дивний був. Зранку зайшов до нього, на шляху до цеху, то він сидів в одній сорочці й дивився вгору, на оте колесо. А тоді сказав, що має отримати свою «una porzione алкоголю». Ти ж знаєш, він час від часу любив так химерно патякати. Я намагався його відмовити, бо останнім часом він щось заливав по-чорному, але марно. Кшиштоф гаркнув «через труднощі до зірок!» і засміявся, як навіжений. Уже був п’яний. Я плюнув і пішов. Досі собі не можу пробачити… — винувато закінчив Гусак. — Це вже мені потім розповіли, що пішов він у якусь химерну корчму аж на Совиному ставку… А там уже… Він же, як вип’є, то зразу у воду лізе, пам’ятаєш? Ото й знайшли його там, у ставку. За кільканадцять днів знайшли, а взнали за ладанкою… За корч тіло зачепило, намули в горло набилося… Ее-ех! — махнув рукою маляр, відвернувшись.

— А хто знайшов? — Голота прочистив горло.

— Один ковбасник, він батька знав, — відгукнувся Гусак. — Що робитимеш, Богусю?

— Нічого, друже. Я ж до нього їхав, — після тривалої мовчанки відповів Голота й потер лоба. — А тепер мене тут нічого не тримає. Нема мені тепер, що тут робити… — Богуслав втомлено провів по волоссю, неначе не знаючи, куди діти руки. Маляр мовчки дивився на нього. А тоді наче згадав.

— Добре. Лише до цехмістра зайди.

— Нащо? — підняв голову ліценціат.

— Тестамент батьків у нього, — Голота вже відкрив рота, щоб щось сказати, а тоді мовчки хитнув головою й підвівся з лави, що знову жалібно писнула.

— Зараз і зайду. Щасливий Шлієркамп і досі на Личакові будинок має?

Люди сновигали розпеченою Личаківською площею, як сонні мухи. Від спеки тут навіть повітря застигло й поволі вмирало під палючими променями. Будь-який рух здавався неприродним. Саме тому метушня в далекому кутку майдану здалася ліценціату дивною. Він навіть встав із-за столу, намагаючись розгледіти, що там коїться.

У кутку невеликої площі зібрався гурт людей, вдягнених у чорне. Вони безперестанку крутили головами й загалом нагадували отару чорних овець, якби лиш ті вівці мали звичку ходити містом із дерев’яними тичками, якими невміло, хоч і войовничо, вимахували одне перед одним. Голота, що вже з годину нудьгував, сидячи на діжці в шинку, ніяк не міг зрозуміти, проти кого чорні вівці, в яких він упізнав ченців-капуцинів, зібралися воювати. А те, що вони зібралися на битву, — було очевидно. Варто лиш поглянути на їхні мирні зазвичай мармизи, що цього разу виглядали так люто, неначе в знаменитих личаківських харцизяк-різників.

— Кого це ти так уважно виглядаєш? — почувся голос, і Голота повернувся до голови цеху малярів Шлієркампа, що тільки-но підійшов до шинку. Цехмістр, якого називали не інакше як Щасливий, і собі зацікавлено примружився, роздивляючись забіяк.

— Сам оце гадаю, що там коїться! — відізвався Голота.

— А, так то ж капуцини[7], — розгледів сутани Шлієркамп. — Засідають на прислужників диявола, ясна річ.

— А хто в нас прислужники? — підняв брову Голота.

Шлієркамп подивився на нього зі здивуванням. А тоді розсміявся.

— Відразу видко, ти мало бував у цій місцині. Це ж наша стара личаківська війна, яка точиться безперестанку вже років із двадцять. Прислужники диявола для капуцинів — то брати францискани[8].

— Навіть так? — здивувався Голота.

— Тільки так, — підтвердив Шлієркамп. — Нікого в світі так не ненавидять наші личаківські капуцини, як францисканців.

— Одвічні богословські суперечки? — поцікавився Голота.

Стримуючи посміх і похитуючи головою, цехмістер розповів. Цього разу богословські суперечки були ні до чого. Причина виявилася мирська й навіть трохи прозаїчна. Каменем спотикання стала… архітектура.

— Навіть так? — ще раз здивувався Голота.

— Точніше, будівництво. Тієї францисканської церкви, он її вершечок видніється, — хитнув підборіддям Шлієкамп. — Її поставили прямісінько на півдорозі до церкви капуцинів, і ті оскаженіли.

— Чому? — не зрозумів Голота.

— Це ж очевидно, Богуславе! Бо ж тепер віряни, що мали потрапити до капуцинів, завжди зупиняються у францисканів. Так їм ближче, — розкумекав Шлієркамп очевидні речі.

— А! Так це нова битва за душі й гаманці вірних? Мабуть, гроші, що раніше рікою пливли до капуцинів, тепер нагадують струмочок? — здогадався врешті ліценціат.

— У точку! Та ще й обмілілий. Францискани поставили посеред того струмка криницю і черпають звідти воду, — розвів руками цехмістр.

— Капуцинів можна зрозуміти. Це було підступно.

Шлієркамп саме відкрив рота, щоб відповісти, та не встиг. До гурту з дрючками приєдналися ще з п’ять капуцинів, а з іншого краю майдану вже сунули інші сутани — францисканці. Сторони протистояння побудували стрій і, вигукуючи прокляття, посунули одні на одного. Кілька секунд образ і лайок — і ченці кинулися одне на одного. Дрючки літали, ченці відчайдушно лупили одне одного й робили це з таким завзяттям, що однозначно доводило: божі люди звичні до цієї справи.

— Двадцять грошів — на францисканців! — оголосив Шлієркамп. — Сорок! — закричав він, коли вгледів, як вправно брати святого Франциска оточують ворогів.

— Якась війна авелів проти каїнів, — виголосив ліценціат, адже за всіма формальностями обидві сторони конфлікту вважалися братами, бо, як відомо, орден менших братів капуцинів виділився колись із великого ордену францисканців. Однак сьогодні на такі дрібниці брати не зважали — лупили одне одного, неначе сарацинів на святій землі.

— Приймаю парі, — погодився ліценціат. — Маю надію на отого капуцина, — він показав на величезного брата, що розмахував кулаками розміром із невеликий гарбуз.

Однак дізнатися, хто цього разу виграв у мономахії, так і не вдалося. На майдан висипало ще людей із дрючками. Уже з їхньої поведінки було зрозуміло — то не аматори, а професіонали. Вони швидко оточили ченців і взялися лупити їх, та так вправно і з задоволенням, що відразу стало зрозуміло — ці люди законні охоронці порядку.

— Ціпаки, як завше, все зіпсували, — скривився Шлієркамп, і Голоті довелося лише з ним погодитися. Львівські міські охоронці не любили, щоб хтось бив людей у місті, крім них самих. Цього правила ціпаки дотримувалися завжди, не відступаючи ні на крок.

Як тільки перші дрючки охоронців закону пройшлися по спинах ченців, ті кинулися в розсипну, як миші по коморі. За хвилину площа була такою, як і п’ять хвилин тому, — сонною і нецікавою. Ціпаки підійшли до високого чоловіка з довгим волоссям, що стояв на розі, схрестивши руки. Той кинув їм кілька слів, ціпаки мовчки почали розходитися.

— То хто? — зацікавлено спитав Голота.

— Осієвич, — оголосив Шлієркамп. — Личаківський ландвійт[9]. За порядком дивиться. Видно, він знав, що буде, тому й покликав ціпаків заздалегідь.

Високий Осієвич відірвався від стіни, на яку спирався, і, неспіхом перебираючи журавлиними ногами, наблизився до шинку. Сів за лаву поруч.

— Доброго дня вам, пане цехмістре! — відсалютував він Шлієркампу.

— І вам, пане Анджею! — відповів той. — Що, заспокоюєте ченців?

— Місяць посидять спокійно. Я надіюся, — похмуро кинув носатий ландвійт. — Одарко, пива! — крикнув він у темряву.

— Тримаєте Личаків у залізних рукавицях?

— Тримаю, бо ж мені тут такого, як у місті, не треба, — кліпнув совиними очима Осієвич.

— Якого такого? — вліз Голота в розмову.

— А то ви не знаєте… Може, усе через спеку цю? — витер Осієвич шию хусткою. — Нема вже сил її терпіти, — пожалівся ландвійт і жадібно схопив кружку пива, яку саме принесла шинкарка.

— У вас треба спитати, — обережно закинув Голота. — Ви ж за порядком слідкуєте…

— І в мене в Личакові тихо. А там, — махнув він рукою в бік міських мурів, — хай усі ті розумники розбираються, разом із тим крутієм возним Анчевським. — Чи ціпаки, чи оті бурмістерські циклярі, що ходять із зарозумілими мордами, таємничі, як підштаники старого бурмістра… Тільки нічого вони не розберуться, ті бовдури. Вони ж хіба міщан можуть настрахопудити.

— А ви б що робили? — запитав Голота, зовсім не розуміючи, про що веде ландвійт.

— Я? У баранячий ріг скрутив би й припинив би ці патякання! Бо ж, зрештою, у чому там розбиратися? Мруть собі люди і мруть. І що? Усі ми смертні, особливо в таку спеку! Он, як подивитися до монастирського шпиталю, так там щодня по десять виносять, — Осієвич блаженно заплямкав губами, відпиваючи пивну піну.

— Ну, про тишу на Личакові, то ви трохи прибріхуєте… Ваших різників-розбишак увесь Львів знає! — під’юджив Шлієркамп, підморгуючи Голоті. — Як отого Гаспара Лучківа, що різником у монастирі бенедиктинок. Який тиняється п’яний і смертним боєм людей б’є.

— Неправда! — почервонів Осієвич. — Гаспар, щоб ви знали, у Краківському передмісті орудує і до Личакова ніякого відношення не має!

— А Лейба? Що місяцем раніше йшов вулицею, а за ним люди з розбитими головами лежали, як снопи? — не зупинявся Шлієркамп. — А інші різники? Теж не ваші?

— Лейба? У колодках сидить, щоб ви знали! А мої, як ви кажете, різники — вдома, як миші, поховалися і надвір не виходять! Щоб ви знали! — закипів Осієвич.

— Це тому, що тіней бояться, вашамосць, — кинула несподівано шинкарка, з грудями, що ось-ось мали порвати сорочку.

— Яких іще тіней, Одарко? Кажу ж: тіні — то до Львова! — роздратовано проказав ландвійт і, швидко допивши пиво, встав: — А взагалі, тобі б менше різних дурнуватих історій розповідати, шинкарко. Усім би було легше. І тобі — теж! Ваше здоров’я, добродії. — Осієвич підняв шапку й пішов собі, роздратовано постукуючи дрючком по дорозі, доки не зник за рогом. Голота провів його очима, втопивши губи в пиво.

— Чого це він так розхвилювався? І що за тіні, Одарко? — затримав ліценціат повногруду шинкарку, коли ландвійт відійшов.

— А такі. Шепочуться люди… — хитнула своїм багатством Одарка й подарувала Голоті масну усмішку, — що тінь якась містом ковзає. А як бачать її, то і смерть чиясь близько… — неначе ненароком торкнулася вона Голотиної руки, що аж мурашки побігли по його тілу, і пішла собі за шинквас.

— Так у нас тут казки оживають? — Голота подивився вслід королеві-шинкарці. А коли повернувся до Шлієркампа, то побачив, що той уважно дивиться на нього своїми зеленими котячими очима.

— Та вони тут ніколи й не вмирали, Голото… Казки тут люблять.

— А правду?

— Правда в кожного своя.

— А яка ваша? — швидко запитав Голота. Шлієркамп зітхнув. Мить — і він із квітучого чолов’яги, що гримів своїм голосом, перетворився на втомленого діда.

— Моя правда в тому, що вмирає мій цех. Але не від якихось казкових тіней, а від того, що мої малярі сидять без замовлень. І без грошей.

— А партачі?

— Усі. Час такий. Усе занепадає. Усім важко. Якщо це й казка, то з не надто добрим кінцем для нас.

— Останнім часом я не люблю страшних оповідок, — завершив Голота. — Давайте, може, вирішимо всі мої спадкові питання та й по всьому? Зізнаюся, мені хочеться з цієї спекотної казки швидше поїхати.

— І мені, — зізнався цехмістер, укотре витираючи чоло хустиною й дістаючи папери.