Остання босорканя

Розділ 12 У якому «батьки міста» розуміють, що опинилися на порозі бунту

Львів. 29 серпня. 1768 рік. Понеділок

На бліде, усе в темно-червоних плямах із роззявленим ротом і з чорним язиком лице цехмістра королівського цеху львівських малярів дивилися чи не з десяток пар очей. У триповерховий будинок на Краківській із рельєфом святого Луки над дверима — емблемою цеху живописців — людей набилось, як оселедців у діжку. Першими стояли князь Любомирський, що спирався на свою незмінну тростину, львівський королівський староста Ігнацій Потоцький із пом’ятим обличчям після бенкету та міський війт Альбрехт. Усі мовчали, похмуро розглядаючи тіло, що виглядало, треба сказати, страшнувато. Натовп захвилювався, крізь гурт кращих людей міста протиснувся возний Анчевський, кривлячи своє темне зморшкувате обличчя з різкими розчерками вусів. Він недоброзичливо огледів усю ту пишну компанію, але сказати нічого не сказав, а просто засукав рукави.

— Возний, — відкашлявся війт, — чого так довго?

— На вулиці стільки людей, що не протиснутись, ваша милосте. Ледве проліз, — суддівський дознавач тицьнув у вікно пальцем і, не звертаючи уваги на поважних панів, почав свою марудну роботу. Оглядав кожну дрібницю в кімнаті, ставав навколішки, піднімався навшпиньки, сам собі невдоволено бурчав про те, що мерця перенесли, що натоптали чоботиськами слідів, що совали речі… Словом, зробив усе, аби на його роботу дивилися зі страхом і благоговінням. Врешті Анчевський піднявся з колін, обтрусився і сплюнув.

— Чорта тут уже знайдеш!

Війт, староста та Любомирський переглянулися.

— Анчевський, це зовсім не те, на що ми чекали! — нетерпляче гукнув Потоцький, що, видно, уже встиг хильнути і зранку, тож не вирізнявся особливим терпінням. Любомирський глипнув на червонопикого патриція і наче вже хотів щось сказати, але стримався.

— А що ви хотіли? — здивувався возний, картинно розвівши руки. — Ви ж не чекали, що я встану і введу в кімнату убивцю на ланцюгу? — він нахабно підняв очі на королівського старосту. — Тим паче, я чув, що його начебто затримали.

— Затримали, але ж він мовчить. Треба докази, — докинув Альбрехт.

— Коли йому припечуть п’яти, то будуть і докази, — впевнено й похмуро проказав возний. — А тут їх немає. З усього, що тут є, можна зачепитися лише за оце, — возний показав на келих. — З нього Шлієркамп перед смертю випив, — показав суддівський великий келих. — Думаю, саме там і була отрута.

— Думаю, — пирхнув Потоцький.

— Дай-но сюди, — війт Альбрехт забрав келих і обережно понюхав, а тоді з острахом віддав возному.

— Ліценціат?

— А хто ж, — підхопив Потоцький, та возний лише знизав плечима:

— Якщо ви так уже вирішили…

— А що тут вирішувати? — здивувався Альбрехт. — Стояв із пістолем. Очевидно ж — примусив нещасного Шлієркампа випити з келиха.

— Виникає питання: навіщо? — підняв брови Анчевський. — Скажу, що зараз оце чув, поки йшов містом. Друзяки того Голоти вже все місто на вуха поставили. Розповідають, що смерть цехмістра заслужена.

— Так-так. І я чув. Кажуть, це Шлієркамп труїв і вбивав усіх малярів через жадібність. Через контракт якийсь, — перебив його Потоцький. — Кажуть, забирав замовлення у своїх і вбивав конкурентів — партачів.

— Сам? — здивовано підняв брови Любомирський.

— Незрозуміло. Одні кажуть — сам, другі, що найняв якогось Сарканя — убивцю з Бескидів. Той убивав і робив так, ніби то самогубства були, — проказав Альбрехт. — Я теж чув такі плітки.

— Це правда? — на питання Любомирського возний знову знизав плечима.

— Не саркань, а босоркань, — поправив суддівський. — Так їх називали опришки.

— Опришки? — здивувався Любомирський.

— Розбійники. Ми ганяли тих лайдаків по Бескидах років із двадцять тому. І хто були ті страшні тварюки, які допомагали опришкам, я й досі не знаю. Ченці одні казали, що то якісь єретики в горах ховалася. Гуцули були впевнені, що то відьми й відьмаки. Так-так, відьми й відьмаки! І не смійтеся, бо, скажу вам, милостиві пани, багато що в тих горах було такого, що якщо розповісти, то ніхто не повірить… Ті босоркані опришкам добре помагали. Добощуку, а тоді Баюраку й Бойчуку. Мої жовніри казали, що вбивали подихом. І я, милостиві пани, навіть нині не скажу вам, чи то правда, чи ні. Бо ж убивати ті тварі могли будь-чим насправді: і отрутою, і душили, і стріляли. Спритні були бестії. Нас йогомосць гетьман Браніцький послав вибити ту нечисть з їхнього гнізда біля Турки, то вони кілька десятків наших із засідок повбивали вночі. Та ми таки їх дістали. Знайшли село, де ті відьми жили.

— І як?

— Поки ходили по їхніх чудернацьких хатах, ще п’ятьох втратили — вони з-під землі вистрибували, з дахів стріляли… Тоді ми відступили й спалили там усе. Чули крики з-під землі, але самих їх не бачили. Ми ж навіть не знали, як вони виглядають, ті босорки, тільки розповідали нам старі про них, що носять крила, як у ворон, і маски на обличчях. Крила крилами, але від вогню вони не втекли. А як босорки згинули, то й опришки потроху розбіглися.

— Тож цехмістер справді був тим босорканем?

— Дай Бог, пане, дай Бог, — похитав головою Анчевський. — Бо ж якщо ні і та тварюка жива, то нам тут крові по коліна буде, пане війте.

— Що в місті? Справді заворушення? — швидко запитав Альбрехт, коли залишився з возним сам-на-сам.

— Нічого доброго, пане війте. Хвилюються. Усе через ті чутки, що цехмістер наказав убивати партачів, а ті йому помстилися…

— А ще що кажуть?

— Хтось каже, що то не партачі, а кушніри, з якими малярі ворогували після того, як побилися на Рідзво, а хтось каже — то і кушніри, і мечники… Усі одне на одного косо дивляться — от-от почнуть різати.

— Господь! Та ж вони місто спалять… — ледве проказав переляканий Альбрехт. — І що ще?

— Кушніри й мечники, та й багато з інших цехів уже родини вивозять. Партачів узагалі не видно — повтікали першими…

— Треба заспокоїти всіх, — нервово потирав руки Альбрехт, бігаючи очима навколо. — Стратити швидше того лайдака.

— А от цього я б вам, пане війте, не радив робити, — спокійно заперечив Анчевський.

— Чого це? — втупився Альбрехт у возного.

— Бо багато людей вірять у те, що Голота за батька мстився й убив нелюда, що людей морив, — возний провів рукою по своїх вусах-стрілах. — А значить, усе правильно зробив… Бунт може бути.

— То що робити? Убивцю не карати? Тож ті, хто не вірить, що цехмістр убивав, почнуть бучу… — підсумував війт. — Та ще й місто повне вельмож, яких зібрав пан Станіслав, якщо буде бунт, то… о мати свята! — війт аж застогнав.

— Я не війт, я лиш возний, пане. Усе, що я розумію, — як когось кинути в Татарню або в Доротку. Тож тут моя думка проста. Треба знайти босорканю і привселюдно спалити живцем на горі Страт. Це людей заспокоїть. Спалення завжди заспокоює, — переконливо проказав Анчевський.